Нова зараза в правописі.
Наше духовенство тягають тепер по судах за "рущенє" прізвищ. І суди задумуються, чи писати треба "Оберскі" чи "Оберський", "Ваньковіч" чи "Ванькович", бо головно за закінчення "ий" і "ич" ведеться тепер боротьба.
Оповідають, що в однім такім процесі останніх днів обвинувачений священник оправдувався зовсім розумно, що закінчення прізвищ "ий" і „ич" питоменні українській мові та що всі прізвища, чи вони українські, московські, польські, чеські, — взагалі славянські віддавна в українській мові передаємо наростком "ий" і "ич".
На це прокуратор виняв кілька чисел одного львівського українського щоденника і дав цілий ряд прикладів з того часопису, де прізвища кінчались на "ий", "ій", "і" та навіть на "и" – а врешті на "ич" і "іч": "Раковський" (голова НТШ), "Раковскій" (звісний большевик), Собєські, Словацкі, Хвальковски, Шимоновіч, Роблкевіч, а навіть прізвище жида — Хадасєвіч.
На те обвинувачений відповів: Для мене не є міродатне те, що пишуть малограмотні, хоч-би навіть і в ґазетах, — для мене міродатні є граматичні закони і правописна традиція, що виводиться від віків і витверджена вченими. Писати, напр. "Словацкі" — це нонсенс, бо в такім разі мусілиб ми писати в 2. відмінку "Словацкія", 3. відм. "Словацкієві" і т. п. граматичні дивогляди. Тому треба писати Словацький, Словацького, Словацькому і т. д. — таксамо по польськи, як пишуть Хмєльніцкі, Хмєльніцкаго — хоч це прізвище звучить по українськи: Хмельницький і т. д.
Твердження правописного правила, що імена власні треба писати так, як їх пишуть у давних мовах, з яких походять, торкаються імен власних західноєвропейських народів, особливо французьких і анґлійських, де вимова деяких голосівок і приголосівок ріжниться від нашої вимови. І так в українському правописі пишемо Шікаґо, а не Хіцаґо (Chicago), Чемберлєн, а не Хамберляйн (Сhamberlain), Бордо а не Бордеавкс (Bordeaux), Клємансо а не Цлєманцеву (Сlеmеnceau).
З приводу тих процесів треба завважити, що по всій імовірности, цілу хрию "рущення прізвищ" викликали таки наші редактори, що бажають бути "ориґінальними". А що в нас є страшний "гін" до всяких "новин" особливо в мові і правописі, що найбільшу дурницю приймають за модну, то з часописів ця зараза перекидається на сторінки книжок.
Отже діється, що в нас тепер імя президента польської держави пишуть уже трояко: "Мосціцький", „Мосціцкі" і "Мосціцкий" (дивись декрет про розвязання сойму). Ба, ще більше — навіть історичні прізвища, яких правопис устійнила вже літописна традиція, змінюють за вподобою цього або того редактора: Собіський — Собєські; Казимир Великий — Казімерж Вєлькі, Болеслав Смілий — Болєслав Смяли.
Денникарі, які з політичних оглядів хотять зазначити закінченнями слів до якої національности належить дана особа, попалдають у вічну плутанину, бо часто подаючи прізвища арештованих з приводу якоїсь "темної історії" самі не знають, чи мають до діла з українцями, поляками чи іншими славянами. Якби триматися послідовно закінчень і паростків даної національности в її ориґінальному вигляді, то требаб писати росіян "Достоєвскій", сербів "Вуїць" зам. Вуіч, болгар "Стояноф" зам. Стоянов, чехів "Врхвіцки" зам. Врхліцький.
Усі славянські народи, таксамо як і ми, витворили собі вже закони, за якими відадвна передають чужі прізвища по-свому, зокрема-ж ті закони торкаються наростків і закінчень і цих законів треба придержуватись.
[Діло]
12.11.1938