Найцікавіше із фестивального конкурсу
63-й берлінський фестиваль ще за декілька днів до закриття та роздачі «ведмедів», так виглядає, уже намітив основних лідерів.
Мабуть, мало хто зможе позмагатися із безжальним та безкомпромісним Брюно Дюмоном і його стрічкою «Камілла Клодель. 1915». За два роки до подій, зображених у фільмі, після смерті батька мати та брат (письменник Поль Клодель) відправляють Каміллу до психіатричної клініки, де вона і проведе, попри висновки лікарів, останні тридцять років свого життя. Тоді, у 1915-му, вона ще цього не знає, і з нетерпінням очікує приїзду брата. Декілька днів із монотонного життя притулку для неповносправних вимальовують із усією повнотою відчай і безнадію, у яких тепер існуватиме художник, позбавлений можливості не тільки на творчість, але і на гідне життя. Дюмон наголосив, що знайшов Каміллу лише у Жюльєтт Бінош, яка у цій ролі – досконала. До того ж максимальної автентичності режисер досягнув, знімаючи неповносправних акторів. Дюмону та Бінош вдається досягнути неймовірно сильного і емоційного, і художнього відчуття, яке довго не полишає навіть у фестивальній метушні.
«Рай. Надія» Ульриха Зайдля – остання частина трилогії, куди увійшли «Рай. Кохання» та «Рай. Віра». Дві сестри та донька однієї із них роз’їжджаються на канікули: перша – у Кенію на пошуки сексу, друга – у релігійний табір, третя – 15-річна Мелані – у табір для схуднення. Саме вона і стає головною героїнею третьої картини, за яку Зайдля назвали «лагідним». Мабуть, лагідним на тлі «Собачої спеки» та «Імпорту-Експорту». Бо, наразі, нічого лагідного чи обнадійливого у першому кохані дівчинки до літнього лікаря немає. Звичайно, розваги у дитячому таборі сильно відрізняються від оргії у кенійському готелі, проте вміння Зайдля при змалюванні цілком буденних ситуацій створювати відчуття задухи, безнадії та безвиході ніде не щезло. Ще одна бездоганна стрічка у берлінському конкурсі.
Важко назвати бездоганною складний метафоричний твір іранця Джафара Панахі, якого у 2010 оці заарештували та засудили на 6 років за антиурядову діяльність. Під тиском світової громадськості перебування у в’язниці було замінено домашнім арештом, проте заборону знімати кіно та залишати Іран протягом 20-ти років ніхто не скасовував. Це вже другий фільм, що зняв Панахі під час свого ув’язнення. У Канни його картину «Це не фільм» привезли на флешці. Цього разу «Закриту завісу» показали нормально, навіть у рамках конкурсу. Відсутність сюжету, існування героїв на межі реальності та уяви, у замкненому просторі за щільними завісками, зйомки на мобільний телефон – усі ці елементи картини закликані передавати ті відчуття, як переживає її автор. І хоча фільм поступається деяким іншим конкурсним стрічкам художніми якостями, проігнорувати роботу «з-за ґрат» міжнародне журі на чолі із Вонгом Кар Ваєм, мабуть, не може.
Не відомо, чи проігнорує воно інші цікаві роботи, такі як «Земля обітована» Гаса ван Сента, «Монахиню» Гійома Ніклу чи «Дитячу позу» Каліна Нетцера, не відомо. Тим більше, що сплутати карти у фінальному пасьянсі цілком під силу Білле Августу, Хону Сан Сю чи Денісу Тановичу, чиї фільми – попереду.
А наразі виглядає цікаво, що усі три фестивальні лідери говорять про відсутність свободи, існування у замкненому просторі та задуху життя без мистецтва.
13.02.2013