На Берлінському кінофестивалі, який закінчився 16 лютого, не було жодного українського фільму. Тим не менше Україна звучала на всіх рівнях – не гучно, але відчутно.
В силу якихось дивовижних обставин ще восени минулого року в участі у конкурсі було відмовлено двом українським фільмам. Берлінале не захотіло бачити ні повнометражних «Братів» Вікторії Трофіменко, кращого вітчизняного фільму принаймні за 2013 рік (щоб там собі не думали берлінські відбірники), ні короткометражки Зази Буадзе «І Бог зробив крок у порожнечу» (також цілком достойного для показу в конкурсі короткого метру). Втім, завжди залишається безпрограшний варіант – національний стенд на EFM (European Film Market). На Берлінському кіноринку Україна представляється вже віддавна, що собі в заслугу – і виправдано – ставить голова Державної агенції з питань кіно Катерина Копилова. Другий рік поспіль стенд і його діяльність підпорядковані роботі Центру Довженка, який очолює і впродовж останніх років сенсаційно розвиває Іван Козленко. На жаль, цього разу повноцінних презентацій (як-от торішна реставрована версія довженківської «Землі» у супроводі «Дахи-Брахи») не було. Обмежилися рекламою проектів на різних стадіях виробництва та промоцією вже готових фільмів, плюс зустрічі продюсерів з потенційними клієнтами, роздача флаєрів, каталогів і дисків з роликами та фото. Що з усього цього вийде, наразі невідомо. Проте «український слід» у Берліні стенду не стосується. Хоча би тому, що, скажімо, копродукційний україно-грузино-німецько-болгарський фільм «Урсус» Отара Шаматави представляла німецька компанія Aktis Film International, яка вперше в історії вітчизняного кінобізнесу почала продаж прав на фільм ще до закінчення роботи над ним.
Поза цим «український слід» в Берліні мав звукове та візуальне втілення, «промовляв» до звичайних людей і з екрану кінотеатрів, і зі шпальт газет. Ще до початку Берлінале містом проходили маніфестації й акції щодо утиску прав людей в Україні, катувань і вбивств – отже, Майдан побував і в столиці Німеччини. Його організувала українка Олександра Бінерт, яка, крім своєї правозахисної діяльності, займається (як координатор місцевого Українського Кіноклубу) ще й кіно. Саме в його межах під час Берлінале, користуючись присутністю київських кінокритиків Володимира Войтенка та Дмитра Десятерика, Олександра організувала показ годинної добірки короткометражок альманаху «Вавилон-13» – документальних та ігрових документально-драматичних фільмів, знятих на київському Майдані протягом останніх двох місяців. Після перегляду відбулася дискусія, яка більше нагадувала пояснення: що відбувається в Україні загалом та у Києві зокрема. А пояснювати, як виявилося, було не зайвим. Адже якщо журналістам та редакторам газети Frankfurter Rundschau все зрозуміло, і вони дають інформацію без «російського транскрибування», то інші медіа, навіть телеканали, часом використовують російські джерела інформації, причому навіть не намагаючись комп’ютерним чином витерти кремлівські шпилі позаду себе.
Треба сказати, що в Німеччині дотепер часто українське ототожнюють із російським, наприклад, в щоденному спеціально-берлінальському випуску міжнародного журналу Screen, у статті про «Роскіно» фільм Олександра Міндадзе «В суботу», продюсований українською компанією SOTA Cinema Group і виставлений в конкурсі кілька років тому саме від України, був названий російським. А у фільмі Фолькера Шльондорфа «Дипломатія» німецький солдат на питання героя Андре Дюссольє, чи подобається тому Париж, відповідає: «Більше, ніж Росія – я був у Харкові». До речі, в тій самій «Дипломатії» звучить й інше: німецький генерал, якого неперевершено зіграв Нільс Ареструп, говорить, що «лейтенант Хеґґер після того, як підірве Париж, вирушить до України». Чи не Хрещатик підривати?
Фолькер Шльондорф «Дипломатія»
Війна – це, без сумніву, один із провідних і завжди актуальний лейтмотив Берлінале. І будь-яка війна, і саме Друга Світова. Тож не дивно, що у програмі «Панорама. Документ» з’явився дуже посередній, явно недороблений і загалом пробний фільм Тамари Трампе «Моя мати, війна та я». Це картина про матір режисерки, народженої в Україні, яка воювала за часів війни в Україні, а згодом завдяки другому шлюбу з німецьким дипломатом, наприкінці 1940-х виїхала до Німеччини. Тамара народилася в Україні, тому й вирушила до своєї Батьківщини (батько був радянським офіцером) у пошуках рідних, знайомих і свого минулого. Вона їздить тими селами Дніпропетровської області, які згадувала мама, бо саме мама спонукала її почати робити фільм – спроба залишити спогади по собі, спробувати вкарбувати ті шматки історії, які вислизають крізь пальці реальності піском часу...
"Моя мама, війна і я"
Зрозумілим є повне небажання матері згадувати війну – засіб не випустити назовні ймовірний і гризотний біль минулого. У своїх мандрах Тамара зустрічає старих немічних, бідуючих ветеранів війни, з обвішаними медалями грудьми та майже не при пам’яті. Їхнє страхітливе теперішнє животіння у занедбаних хатах і тілах підкреслюють воєнні та повоєнні жахіття, коли понищені «острівці» спогадів спливають у їхніх розмовах, що дуже влучно синхронізовані з головним меседжем цьогорічного Берлінського кінофестивалю: «найбільшою і абсолютною цінністю є кожне окреме життя». В цьому сенсі знаковою є відповідь однієї з героїнь «Моєї матері…», що була під час війни медсестрою, на питання «а як до вас, ветеранів, ставилися після повернення з фронту»: «Та ніяк». Ні поваги до їхнього подвигу, ні співчуття до їхніх страждань, ні підтримки. Ще один герой фільму, старенький ветеран, приєднується: «Інші вигравали якістю, а ми кількістю – скільки загинуло людей, ніхто й не рахував… Дали гвинтівку в руки, та й погнали вперед».
PS. Притягнути до українського контексту презентацію книжки про Берлінале російського кінокритика Андрія Плахова на тій підставі, що він народжений у Львові, можна хіба що за вуха. Та поки у нас не має свого солідного обличчя в Німеччині, а про нашого президента тут говорять виключно у контексті фіналу життя Чаушеску, сподіватися на щось більше – як шукати воду на Місяці.
Фото - @berlinale.de
17.02.2014