Щоб потрапити на Берлінський кінофестиваль, потрібно пройти садочком хитросплетених доріг і випадково звернути в тому місці лабіринту, який нікому достеменно не відомий. Тобто, ніхто вам не скаже, що цього року ви точно потрапите на Берлінале. Але, як каже мій грузинський друг, – випадковості не випадкові. Все складається так, як і належиться. Має спочатку з’явитися письменник, котрий, сам не розуміючи чому, запропонує прийняти тебе в Берліні, потім журналістка, яка пообіцяє показати що до чого, а потому і головний редактор з дивовижною пропозицією оплатити переїзд… Отже, напередодні відкриття 66-го Міжнародного кінофестивалю в Берліні є сенс поговорити про сам фестиваль та місто, аби хоч трохи допомогти ймовірному мандрівникові, журнальному та телевізійному журналістові, кінокритику чи іншим любителям кіно.
Аби я знав бодай щось про місцевість під назвою Берлінале, коли вперше приїхав на фестиваль, моє перебування, очевидно, набуло б продуктивніших рис, а емоції були б позитивнішими. Якщо нічого навкруги тобі не видається знайомим і близьким, почуваєшся загубленою дитиною з попісяними штанцями й бажання кликати мамцю й татка... Зате тепер, після років мандрів містом і фестивалем ведмедя, я на повні груди відчуваю щастя від тамтешнього перебування, ловлячи кайф від найменших дрібниць, що трапляються мені на вулицях, в барах, в очах людей. Коли зустрічаєш гонконгського генія Вонга Кар-вая в ліфті, німецького актора Моріца Бляйбтроя на переході чи режисера Тома Тиквера з дитячим візочком попід Бранденбурзькими воротами.
Cпершу потрібно зрозуміти дві важливі речі: приємна в тому, що Берлін є вільним містом, це вам не Канн (хоч і не Роттердам), і тут згаданих Кар-вая чи Тиквера зустріти легше, ніж знайомих. А не дуже приємна (відносно) в тому, що цифра в 50 квадратних кілометрів, на які Берлін більший за Київ, таємничим чином оманлива – Берлін є величезним містом. Лише парк Тіргартен займає площу в 210 гектар, в центрі якого та сама Золота Ельза, «героїня» ангельського «Неба над Берліном» Віма Вендерча.
Здається, Берліну судилося мати кінофестиваль, що за розміром та значенням стане одним з трьох китів фестивального світу. Інакше і не могло бути в місті, збудованому як імперське – з широчезними, розрахованими на тривалу в часі забудову, вулицями, та гучне крокування багатотисячних військ. Географічне розташування Берлінського кінофестивалю, або Берлінале, як він був при народженні названий його творцем Альфредом Бауєром, було ідеальним для поєднання двох різних кіноісторій: по один бік від Берлінського муру – історії вільного світу, по інший – світу комуністичного. Тож фактично Берлінале постало в центрі світу, і до нього, як у Вавілон, стікалися ріки людей звідусіль.
Одними з двох головних терміналів, що приймають новоприбулих, є аеропорт Тегель та залізничний вокзал Хауптбанхоф, найбільший вокзал в Європі. До речі, Тегель фігурував у фільмі «Міміно», і його бачили чи не всі мешканці совка. Щоправда, їм ніхто не сказав, що вони бачать, адже Тегель знаходився в забороненій, західній частині Берліну. З Хауптбанхофом легше – його збудували щойно 2006 року. А в кіно він потрапив 2009-го у фільмі «Інтернаціональ» з Клайвом Овеном і Наомі Воттс у головних ролях. Їхати гостям Берлінале до його головних локацій – готелів «Хайатт» та «Меріотт» – можна по-різному. Якщо ви доволі важливі – представник міжнародної делегації чи поважної компанії – вас зустріне фестивальний шатл. Ну, а якщо ні, ваш транспорт – таксі або автобус. Таксі з Тегеля до центру міста, району Мітте, де відбуваються більшість подій Берлінале, вам обійдеться десь в 40-50 євро. З Хауптбанхофу – вдвічі менше. Прямого автобусу немає, тож доведеться доїхати до метро, С- або У-бану (2,10 євро в один бік, тож краще купити денний чи навіть тижневий проїзний). Відстань чималенька. Але в Берліні все їздить швидко (і по правилах!): муніципальний транспорт ходить виключно по хвилинах і навіть вночі, хоч і з більшими паузами.
Громадський транспорт довезе вас до місця призначення хвилин за 40, таксі – хвилин за 20-ть. У кожному випадку є свої переваги. В метро ви побачите, що паперові газети досі важливі для берлінців, причому значно більше за журнали. І що Берлінський кінофестиваль йде на другому місті після Сирії та України, події в яких доволі часто розглядаються на перших шпальтах. Таксі продемонструє фізичні, національні та правові константи Берліну. Таксисти найчастіше є турками з помірно-стерпним знанням англійської та задатками Шумахера: ганяють вони крутіше за киян, але на жовте світло чи не дай Боже червоне ніколи не проїдуть – може латини вони й не розуміють, але точно знають, що lex хоч і dura, але точно sed lex.
В готелі «Хайатт», на другому поверсі, розміщується прес-центр. Черг за акредитацією немає: говориш своє прізвище, за кілька місяців до цього вписане у відповідному онлайн-реєструванні, даєш 60 євро – і ти щасливий власник класично біло-червоного бейджику акредитованого журналіста. І його краще не губити, бо заплатиш ще 50 євро за відновлення. Тут ще одна перевага Берліну над Канами – добрі місцеві-приїжджі-та-хто-завгодно-люди можуть повернути (!) бейджик на рецепцію, і твої 50 євро залишаться при тобі. Принаймні, мені так пощастило.
Photo GiselaSchober
В готелі «Меріотт» вже віддавна знаходиться частина кіноринку (головна будівля кіноринку – «Мартін-Гропіус-Бау»). В холі тут проводять зустрічі, а на другому, третьому і четвертому поверхах розташовуються павільйони продюсерських, дистриб’юторських та інших яких завгодно компаній і міжнародних кінематографій, з українською у тому числі. Приємний бонус: комп’ютери з вільним доступом і механічна машинка, що чистить взуття – рекомендую.
І «Хайатт», і «Меріотт» і ще близько ста готелів, кінотеатрів, музеїв, ресторанів, магазинів, офісів тощо – це такий собі острів Лідо, як у Венеції. Всі ці приміщення – новобудови, зведені на початку 2000-х років конгломератом компаній із корпорацією «Соні» на чолі. Нудний пустир в півкілометра завширшки, що півстоліття нудився між стінами східного і західного Берліну, був відданий владою вже об’єднаного міста на поталу бізнесу: їм – земля, місту – нові будинки. Колись цим місцем, якраз на Потсдамер Плац, де ще залишились уламки муру часів Холодної війни, блукав в пошуках свого минулого старий герой попередньо згаданого фільму «Небо над Берліном». Тепер там все сучасне. Зухвалі хмарочоси, вражаючий Соні-центр, триповерховий музей кіно і новий зі скла та сталі Берлінале Палац, де й проходять головні конкурсні покази фестивалю. Між «Хайаттом» і Палацом – мерів 50, а то й менше. З «Меріотту» треба йти хвилини три-чотири. В першій половині дня Палац повністю відданий кінокритикам, ввечері тут прем’єри із зірками і натовпом папарацці.
Доречі, купівля квитків на фільми Берлінського кінофестивалю – справа не з легких. На відміну від київської публіки, що крутить носом, міркуючи, ходити чи не ходити на фестиваль «Молодість», берлінці несамовито патріотичні. Чи просто більше люблять кіно. Вони вишиковуються біля кас у довжелезні черги, місце в яких можуть займати навіть напередодні, тож завбачливо приходять зі своїми стільчиками і навіть спальними мішками. Відповідно, аншлаги є практично на кожному сеансі в п’яти-семи кінотеатрах з фестивальними показами. Згадую, що якось був аншлаг у найбільшому кінотеатрі Берліну, «Кубіксу», зал якого налічує понад тисячу місць. Тоді показували несподівано один з кращих фільмів Берлінале, грузинсько-німецьку стрічку «В рожевому» красуні Нани Еквтімішвілі.
Проблеми з переглядом є і у критиків. Їм, як і звичайним глядачам, теж потрібно вистоювати свої черги, аби замовити квитки на той чи інший сеанс, але проблема в іншому – в кількості подій на один день: фільмів, зустрічей, інтерв’ю і вечірок. Все треба встигнути. Як? Є дуже добра он-лайн форма, і з її допомогою ти в своєму особовому кабінеті на сайті berlinale.de можеш заздалегідь розписати всі дні фестивалю. Але туди неможливо вписати інтерв’ю, зустрічі та вечірки. Тож потрібно хитрувати, як от це робить один київський кіноман, а за сумісництвом відбірник і консультант кількох вітчизняних фестивалів. Він перебігає з сеансу на сеанс, з кінотеатру в кінотеатр, щоб хоча б одним оком, так би мовити, глипнути на фільм, і зрозуміти, з чим його треба їсти. І таким же чином розподіляються події: наприклад, з показу чилійського фільму «Глорія» я біг на інтерв’ю з французькою акторкою Жульетт Бінош, або з презентації книги відомого кінокритика, родом зі Львова, Андрія Плахова – на презентацію українського стенду в межах кіноринку, або поєднував зустріч продюсерів та режисерів – італійських з грузинськими.
Якщо добре все скоректувати, то за 16-17-ть годин від моменту підйому можна встигнути зробити все намічене. Щоправда, впродовж всіх десяти днів фестивалю жити в такому темпі доволі важко. Відпочинок може бути лише проміжним або нічним. Замість обіду – швидко доїхати на С-бані до «Пергамону», єгипетського музею (вхід для журналістів – безкоштовний), де побачити чудо з чудес – погруддя Нефертіті, за повернення якої назад, додому, так довго (і на щастя для німців безрезультатно) бився директор Каїрського музею. Або дійти пішки (від Берлінале Палаце хвилин десять, не більше) до Берлінської картинної галереї і, крім усього іншого, на що може піти цілий день (!), побачити «Амура-переможця» Караваджо, про яких – і амура, і Караваджо - так красиво зняв свій фільм Дерек Джармен… На ніч, якщо хочете гострих відчуттів, можна залишити відвідини клубу «СССР» (досить близько від Потсдамер Плац). Не такий він вже й крутий, як про нього кажуть, і є кілька застережень: не пийте багато єгермайстера, від нього сильно болить голова, і не говоріть з місцевими про Другу Світову – вони кусаються.
На сам кінець варто додати, що Берлін є центром гей-культури, тож не дивним виглядає і наявність на Берлінале ЛГБТ-програми, «Тедді». Гей-барів в Берліні дуже багато. Можна помилитися. Як правило, берлінські геї не агресивні, а лесбійки можуть опинитися високоосвіченими філологами, причому з України. Тобто, якщо журналісту хочеться дізнатися і про цей бік столиці Німеччини – це легше за кіно.
І вже зовсім у вигляді ps додам – гуляйте Берліном, не зациклюйтеся на готелях, кінотеатрах і барах. Берлін може вразити і досвідчених мандрівників. Там добре дихається, і не тільки через близьку присутність змієподібної річки Шпреє. Можливо, через відкритий простір, не затиснутий вузькою свідомістю дев’ятиповерхівок і вузеньких засмічених вулиць. Або через відкритість поглядів людей... Дослідити це місто і його центральний фестиваль – велика радість. Повірте.
08.02.2016