Сиджу в редакції за бюрком і дивлюся крізь вікно на вулицю. Осіннє сонце позолочує спокійний, нічим і ніким нетривожений Львів, час до часу відіб’ється в калабані, блисне лукавим оком у куснику розбитого шкла. Чистильники, хоч як точно і часто замітають тротуари — все таки не можуть доглянути кожного кусня розбитої через неувагу шиби. І добре! Краса міста восени багато на чім зискує, бо, як сказано вище, сонце має в чім відбиватися.
Сиджу і мрію. Про прекрасний, багатовіконний будинок Ревізійного Союзу, про чистенькі крамниці "Маслосоюзу" і "Фортуни Нової", про рух під "Центросоюзом" — одним словом мрію економічно. А сонце світить, а люди ходять, а авта трублять, а трамваї двонять.
І добре мені на душі і любо на серці. Сидів би отак не знати доки і любувався то видом то мріями.
Але ні! Мусіла біда наднести постійного гостя нашої редакції, бувшого підданого царської Росії. І мусів той постійний гість почати балачку про погроми у царській Росії. Саме про погроми! І то тоді, коли таке любе осіннє сонце і така тиха днина і такий мирний настрій у моїй душі.
— Пригадую собі — каже гість — одну подію. Зробила чорна сотня жидівський погром. У Києві. Ми, студенти, не брали очевидно ніякої участи в тих звірствах і тім насильстві. Але всюди бувають винятки. Трапився і в нас. Один студент, русотяп, побив на вулиці маленьку жидівочку. І то не палкою, чи якимсь залізним гаком, ані навіть не так, щоб мусіла йти до шпиталю. А просто вдарив рукою по плечах. Бачили це люди, справа стала голосною і знаєте чим скінчилося?
— Певно дістав змісця якусь посаду?!
— Що ви?! Ми, студенти зі свого боку, й громадянство зі свого збойкотували його, викинули поза скобки життя і він забрався з Києва. Але й у інших містах не загрів місця. Чутка про його обридливий учинок дійшла до кожного університету і зробила своє. Студентство, а за ним і російське громадянство відсепарувалось від такого типа.
— І нащо ви це все мені кажете? — обізвався я. — Адже ми живемо в Европі, а не в Евразії! Чи припускаєте, що тут таке булоб можливе? Фе! І ще раз фе! Навіть такої думки не можна допустити. І ви пане... — звернувся я до громадянина...
На жаль його вже не було. Винісся і не вислухав моєї апольоґії в користь культурної Европи.
Але день мені зіпсував зовсім.
[Діло]
08.11.1938