Зураб АЛАСАНІЯ

Він не хоче називати себе журналістом у місті, де немає журналістики; не збирається ані потурати смакам масової авдиторії, ані йти на поступки владі. Обожнює свій дивакуватий Харків, заряджається енергією у Львові, але мріє про життя у горах. Головний редактор харківського інтернет-видання «Медіапорт» замість новин пропонує своїм читачам «старости» — публікації газет сторічної давнини, а замість політичних скандалів та інтриґ — Апулея, Чехова і Борхеса. Про те, як і навіщо він виховує собі розумного читача, відв'язується від авдиторії, яким є Харків поза Кернесом і Добкіним і що такого є у львівському повітрі, говоримо з Зурабом Аласанією.

 

 

– Зурабе, цього року «Медіапорт» припинив робити новини, зосередившись на аналітиці та публіцистиці. Ви передбачали, що після такого кроку втратите авдиторію. Цей прогноз підтвердився?

 

– Ми побоювалися, що аудиторія від нас піде, але не дуже сильно. Від самого початку намагалися від неї відв'язатися. Адже кількість аудиторії — це показник, який позначається на ціні реклами. А позаяк ми відмовились від реклами, нам перестала бути важливою кількість відвідувачів. Утім, побоювання наші не справдились: після відмови від новин відвідуваність не знизилась, а навпаки — почала зростати. Потихеньку, повільно, але зростає.

 

– Ви відмовились від новин, але натомість за останні півроку запустили кілька спецпроектів. Останній з них — «Воскресные чтения», де публікуються вибрані художні тексти. Чого Ви хочете цим досягти і для кого Ви це робите?

 

– У нас дві мети — тактична і стратегічна. Люди сьогодні перестають читати і дедалі більше переглядають фото і відео. Та особисто я — людина минулого, людина текстів. Від текстів я не відмовлюся ніколи. І коли я бачу, що мої тексти не читають, я знаю, що річ не у якості, адже тексти справді добрі. Я розумію, що люди відвикають читати тексти. Максимум тексту, який здатна сприйняти їхня свідомість — це твіт (140 символів) або sms. Але в sms неможливо переказати «Війну і мир». Саме тому, привчаючи людей знову читати класні, якісні художні тексти, ми помалу призвичаюємо їх і до своїх текстів. Ми ніби кажемо їм: ми свої тексти скорочувати не збираємось. Якщо ви не наш читач — ідіть геть і читайте щось інше. А якщо ви прийшли на цей ресурс, тут вам доведеться читати і вмикати мізки. Це тактична мета, а стратегічна — та, що для вічності, — цілком очевидна: такі письменники, як у цьому проекті, завжди були цінними і мають такими лишатися.

 

– Чим Ви ще збираєтеся доповнити сайт?

 

– Будемо далі розвивати наші «Сказки на ночь» — проект, зроблений для власних дітей. Ми, журналісти, ніколи не маємо досить часу, щоб вкладати спати своїх дітей. Тому одного разу ми зібралися, начитали хто які хотів казки, записали це і виклали в мережу, щоб вони були доступними для всіх дітей. І раптом наші малі виростають, казки їм читати вже не потрібно. Тоді в нас з'явилась ідея продовжити цей проект літературними творами для підлітків. Що ми й зробимо найближчим часом. Діти не читають, як дорослі, але ми будемо змушувати їх бодай слухати.

 

– Як після цих трансформацій змінилось місце «Медіапорту» в харківському медіапросторі?

 

– Насправді я цього ніколи не знав. Чесно кажучи, я взагалі не дуже бачу цей наш медіа-ландшафт. Якщо він передбачає гірки й схили, то в Харкові це рівний-рівний степ, де все пусто. Майже все належить одній політичній силі. «Медіапорт» ніколи не намагався потрапити до цього ландшафту, він завжди стояв осторонь. Це може виглядати як хизування, але насправді це, до певної міри, кара. Та все ж ми досі перебуваємо там, де ми хочемо, а не там, куди нас вбудовують. Я взагалі сумніваюся, що те, що ми робимо, можна називати журналістикою. І багато хто, крім мене, теж сумнівається. Ми не претендуємо на це звання. Ми просто хочемо робити те, що робимо, і мінятися під впливом зовнішніх чинників не будемо.

 

– Після того, як ви відмовилися від новин, чи залишилось у харків'ян досить джерел якісної інформації про місцеві політичні події?

 

– Навіть коли ми ще робили новини, харків'яни не мали багато джерел правдивої інформації. Не буде їх і тепер.

 

– У головних політичних героїв Харкова — Добкіна і Кернеса — непрості взаємини з журналістами. Було багато випадків конфліктів, тиску, навіть закриття телекомпаній. А Ви особисто мали з ними якісь проблеми?

 

– Історія наших стосунків з цими людьми катастрофічна, і їй вже не один рік. Це все вщухло також і через зміну формату. Але, будь ласка, навіть не припускайте думки, що ми змінили формат через них. Я не можу говорити за них, але підозрюю, що зараз, дивлячись на «Медіапорт», вони не розуміють, із чим мають справу. «Це загроза для нас? — думають вони. — Точно ні. Що нам до ресурсу, який публікує якісь оповідання і казки?». Скажу прямо і чесно: «Медіапорту» Добкін і Кернес не цікаві. Крапка.

 

– Всі ми бачили скандальний ролик — звернення Добкіна до харків'ян. Наскільки він відображає реальний внутрішній світ його героїв?

 

– Повною мірою! Я не можу сказати, що ці двоє людей надміру складні, однак вони й не такі прості, якими виглядають у цьому відео. Ролик вийшов з-під їх контролю і потрапив у мережу, звичайно ж, без їх відома. Однак, як не дивно, це тільки підняло їх рейтинґ в очах народу. Цей феномен я пояснювати не берусь. Однозначно можу сказати: ні Добкін, ні Кернес, ні будь-хто інший у Харкові не можуть відповідати за весь народ і не можуть представляти його.


– Але ж вони кажуть, що «у нас в Харкові свої цінності і свої герої». Кого вони мають на думці?

 

– Таких самих довб… людей, як вони. Інша річ, я не знаю, про який Харків вони говорять. У них свій власний маленький Харків — такий, який ви бачили в тому ролику.


– А який інший, Ваш Харків?

 

– Він різноманітний. Мій Харків злегка божевільний. Гарний, хоч і сірий. Але ж сірий — це просто один з кольорів. Він неоднорідний і складний через те, що в ньому є просто фантастичні середовища, компанії і люди, які, на превеликий жаль, дуже погано між собою горизонтально спілкуються. Як журналіст я маю доступ у різні середовища й бачу, наскільки добрі ті й інші, але звести їх в одному місці ніяк не виходить. І в цьому головна проблема міста. Я також бачу Харків дуже розумним, сміхотливим, веселим, просунутим, трохи «собі на умі», трохи індивідуалістом. Мені страшенно це подобається, бо я сам такий. І мені це місто дуже підходить. Але зробити щось спільне Харкову складно, принаймні поки що. Тому поки що бере гору оце, що ми бачили в ролику.

 

– Отже, харківська журналістика не може консолідувати харків'ян і показати інше обличчя міста?

 

– Я не беруся судити про роль і обов'язки журналістики. Чи має вона взагалі виконувати цю об'єднавчу роль? «Медіапорт» це робить, а харківські журналісти… Я точно відмовляюся бути одним з них. Відповідно, напевно, я не журналіст (сміється). Немає мені серед них місця.

 

– Де, крім «Медіапорту», можна побачити «інший Харків»?

 

– Час від часу — в різних виданнях, але тільки тоді, коли це не стосується політики. В  нашому цікавому середовищі Харкова рідко говорять на політичні теми. Ось Сергій Жадан може спалити книгу Євгена Кушнарьова, але це поодинокий випадок. Він не політичний діяч, він поет і просто цікава людина. От він точно харків'янин! Хоч я абсолютно не поділяю його поглядів, бо він «лівак». Так само й Місько Барбара. Це — шматочок Галичини у Харкові. Я все боюсь, що він поїде, але він не їде, бо вже наш. Я не можу сказати, що він став харків'янином або вписався у це середовище, проте він дивовижно робить театр, який Харків радо приймає. Але це коло невелике.

 

– Хто зараз найбільше збагачує харківську культуру?  

 

– У нас є плеяда сучасних художників, вуличних графіків, джазових музикантів. Харків зміг створити у собі єдиний на свій кшталт «Єрмілов Центр», де збирають краще з найкращого українське й зарубіжне мистецтво. Харків не зациклений сам на собі. Він живе і дихає.

 

– Зараз ми у Львові. Що спільного, на Вашу думку, у цього міста з Харковом? Чи можна зробити якусь паралель між ними?

 

– Я бачу багато спільного. Я ніби й людина з іншого міста, людина іншої культури, але я щасливий бувати тут. Можу навіть не ходити вулицями, а просто сидіти в кімнаті, і Львів якось примудряється влетіти в неї і зробити щось зі мною. Повертаючись до Харкова, я ще півроку живу Львовом, як заряджений акумулятор. Не знаю, що такого тут є в повітрі.

Порівнювати культури цих міст не можна й не варто, але це також не означає, що їх треба відділяти одне від одного. Я впевнений, що ноосфера повна Львовом і Харків черпає з неї львівську культуру. А поділ, що існує, дуже штучний. Знаю, що дехто з харків'ян виступає за сепарацію, каже, що це різні реґіони, культури й народи. Але кордонів у світі щороку стає щораз менше. То навіщо нам вибудовувати нові всередині країни? Президенти закінчуються, мери йдуть, усі вони врешті-решт здихають, а Україна була, є і буде.

 

– До речі, щодо сепарації… Чи можете уявити собі ситуацію, коли Львів і Харків опиняються у  різних державах?

 

– Легко. Але навіщо мені думати про це, якщо я мрію про геть зворотне? Однак уявити їх по різні боки барикад я можу дуже легко, бо знаю чинних політиків і принцип «поділяй і владарюй», який працював споконвіку й працюватиме надалі. А люди, думаю, насправді не захочуть відокремлюватись.


– У багатьох гостей Львова після відвідин міста з'являється бажання залишитись тут або ж взагалі переїхати. Чи було у Вас щось схоже?

 

– Були не тільки думки, а й пропозиції. У мене досить багато друзів, які кажуть такі шалені речі, які мені дуже подобаються: «Є пуста хата. Приїжджай на три-чотири місяці, просто попрацюй, поживи тут, походи, звільни думки». І це так спокусливо! Але попри те, що я людина урбаністичної культури, я все-таки більше хотів би жити десь у горах, в якоїсь бабусі. Ось там би я пробув три місяці… з косою в руках щоранку. Це мене більше приваблює. Я хочу вийти з урбаністичної культури. Це моя мрія, і я колись це точно зроблю.


– Якби Ви переїхали до Львова, працювали б тут так само у медіях?

 

– Ні, точно ні. Я б радше вулиці підмітав. Хочеться стати спостерігачем за людьми, а не вершителем їх доль. Хочеться сісти десь біля брами і просто дивитися. Можливо, це вікове…


– Ви багато говорите про атмосферу Львова. Можете назвати речі, які Вас найбільше чіпляють у Львові і задля яких харків'янину варто добу труситися в поїзді?

 

– Це неможливо. Бо найчастіше це візуальні й атмосферні відчуття, які навіть мені як журналісту важко передати словами. Наприклад, перше, що я роблю, коли виходжу з потяга, — набираю номер таксі і кажу, куди мені треба їхати. А мені дівчина відповідає: «А навіщо мені знати, куди ви їдете? Я ж не таксист, я — диспетчер». Складається таке враження, що зі мною говорить моя сусідка, яку я знаю все життя. В цьому немає нічого поганого і нічого доброго. Просто це дивовижно. В Харкові так не говорять. В Харкові люди далі одне від одного. А тут офіціант буде питати, як зветься моя бабця. Таке реально було! Люди тут щиріші. Не буду стверджувати, що це велика їхня заслуга або досягнення. Але якщо хтось переїжджає до Львова і готовий прийняти це, то він точно зміниться. Не кажучи про те, що він точно дізнається, що львівське метро — найстрашніше в Україні. І нарешті харків'яни теж мають про це  дізнатися. Вони відчують на собі, походять, поїздять у метро і зрозуміють, що всі жахи, які вони чули, — це правда. Там справді ріжуть російськомовних немовлят і п'ють їх кров. Львів'яни це вміють, ви ж знаєте. Ось тому треба, щоб харків'яни приїхали сюди і самі подивились на це (сміється).

 

 

Розмовляла Катерина Недеснова
Фото Тараса Малого

07.11.2013