Одного погідного літнього дня, коли мене ще не було на світі, мій тато у славнім місті Івано-Франківську пішов з товаришами на шпацер. Ймовірно, у неділю, бо решту днів він уже працював на радянському заводі. У 1966-му батькові добігало 19 років. Його товаришам – не більше. Напевно, на Бельведері випили по кухолю бочкового пива, дзиґар в зуби та й пішли собі на «сотку». Хто не знає, «сотка» або «стометрівка» – то пішохідна зона і серце Франківська. Якраз для шпацеру. Отже, йшли собі ті франківські батяри «соткою», як раптом хтось до тата підбігає, простягає руку, вітається, називає своє ім’я і продовжує: «Кінорежисер». Хлопи, татові друзі, остовпіли. «Мирослав», – ручкається тато. «Чи не хотіли би ви, Мирославе, знятися в кіно? Ми знімаємо фільм за повістю Миколи Гоголя “Вій”. У вас типажне обличчя!».
Потім я намагалась докопатися, хто ж саме з режисерів підійшов до тата, адже їх над фільмом працювало аж троє: «Може, тату, Єршов? Це той, що зіграв довготелесого п'яницю у фільмі “За двома зайцями”?» – «Ні, дитино, той, що до мене підійшов, був невисокого зросту і москаль».
Але тоді, завіривши печаткою у відділі кадрів заводу «Геофізприлад» тимчасову зміну професії, тато став актором масовки – семінаристом. Відомо, «Вій» знімали на різних локаціях, в тому числі в Галичині, в селі Горохолин Ліс. Саме тут, в церкві Пресвятої Богородиці, і літала в труні панночка-відьма. 1967 року фільм вийшов у радянський прокат. Уявляю, як нетерпляче тато чекав на екрані свою підстрижену під бурсака фізію. І, напевно ж, не сам, а з «хлопами», які його під’юджували і тихо заздрили. Утім, чим далі чекав, тим більше розчаровувався. Більшість епізодів із семінаристами не ввійшла у стрічку. Так буває в кіно…
Далі тато пішов до радянської армії, а потім народилась я. Галичина поштиво прикрила мене білою льолею, похрестила в греко-католицькому обряді. Звісно, підпільно. І стала я собі тихо рости. Моїм тілом непомітно для ока бродили материнські й батьківські гени, які незабаром почали морочити голову, конфліктувати, викрешуючи іскри маминої Галичини і татової Гуцульщини. Вони так і не дали мені спокою, а лишень право вибору.
Я завжди любила своє «по батькові». Навіть Франковий «Захар Беркут», здається, ще більше цінувала через ім’я головної героїні. З дитинства і досі, коли спускаюся з якогось крутого горба чи схилу, завжди промовляю подумки слова Мирослави: «Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов від роду до того привикла, зійшла стежкою в долину…» Я не маю досвіду карпатського туризму, зате маю вроджене горянське вміння від батька. Мов від роду до того привикла…
«Аби Кути не минути», – співають у пісні про Довбуша. Утім, я оминула татову батьківщину. Може, через те, що перша подорож почалася в малолітстві з Івано-Франківського летовища, і мені здалося, що в тому «кукурудзнику» ми летіли до Гуцульщини цілу вічність. За круглим віконцем внизу пропливали жовті квадрати соняху і зелені лісового масиву, але я не дивилась у віконце. Була виключно зосереджена на цупких пакетах, якими користувалися у випадку серйозного захитування. У мене було дуже серйозне. Тато віддав мені свій пакет, і вуйко Владзьо, який летів з нами, теж поділився. Приземлення, як і подальші хиткі кроки, здиміли з пам’яті. Потім мене залишили у незнайомих родичів, і це пришвидшило цивілізаційний розлом між мною і Кутами. Родичі були огрядними, а я – маленькою.
– А то чия дівка у вас?
– Та ж Мироськова.
– А чогос вона так варги надула?
– Ади шукає туалет в хаті, а я кажу абис йшла надвір, бо в нас того, що в місті, нема.
Крім того в Кутах змінили моє ім’я: «Єле, чогос ніц не їж?» Але я не хотіла ані кулеші, ні ягід. Тобто єгод. Вдома запитала у тата: «А чому мене так називають у Кутах? Я ж не Єле». «Ну а ти як хтіла? У гуцулів є лише два жіночі імені: Єлена і Марія». Тато відповів таким серйозним тоном, що я опинилась на роздоріжжі апокрифу.
По смерті ближчих родичів до Кутів ми вже не приїжджали. Вони забувалися й відлунювали майже чужими іменами: тітка Майличка, вуйко Владзьо… Надалі існування гуцульської батьківщини здебільшого нагадував татів діалект і гортанні модуляції, які він вмикав, коли мав гарний настрій: «Ти, антипку, я тя спадку лишу». А також смерека на франківському цвинтарі. Ту смереку мій дідо Михайло привіз з Кутів і посадив на могилі моєї бабці Марії. Напевно, як знак любові до дружини і до батьківщини. Поки смерека непомітно росла, то і справді виглядала як знак любові. Молоді гілки облюбували горлиці і ніжно туркотіли. Їхній послід на могильній плиті трохи докучав, але не катастрофічно. Утім, незабаром дерево почало піднімати вгору – або, як кажуть гуцули, дгорі – свій шкарубкий стовбур, сіяти довкола рудою глицею, а її лапа небезпечно виткнулася з-під землі, ніби загрожувала вишпортати бабусин гробівець. Довелося спиляти.
Нещодавно батько знову оживив мої спогади про смереку. Я буквально відчула терпкий запах живиці і сотні ледь помітних червонястих цяточок на шкірі – знаки від хвої.
Ми тоді пішли втрьох: я, молодший брат і тато. Мені шість років, братові – чотири. Якась дуже довга дорога до лісу. Миготіння й порипування гумових чобітків. Гаряче, але зайшли в тінь дерев – і все змінилося. Тато схопився за голову, бо було багато грибів. Але що робити з малими дітьми? Або діти, або гриби. Та він нам знайшов ідеальний прихисток – галявину, а на ній гойдалку: смерека впала впоперек іншої. Тож ми з братом посідали на ту смереку і скрипіли на ній ледь не до смерку. Доки тато з тремтячими руками грибника збирав «білі». Він був справжнім мисливцем за «білими». І час до часу прислухався: діти скрипять? Скрипять. Я не знаю, коли саме, якого року і дня в мені почав формуватися образ ідеального місця, райського місця. Хтозна, може відтоді, коли нам з братом було «шість» і «чотири», і ми прожили на лісовій галявині ціле життя, пропахнули підземним лабіринтом грибниць, листям, хвоєю, а живиця увійшла в нашу кров. Додому тато нас приніс. Позаду наплічник з грибами, а в руках двійко поснулих дітей.
Всі ці спогади не через те, що мною раптом запанував гуцульський сентимент. Мені однаково, хто я – гуцулка чи галичанка. Мені не однаково тільки моє «Мирославівна». У час великої війни, коли все карколомно змінюється, коли Галичина вкупі з Гуцульщиною опановує простір Швейцарії та Монако, я намагаюсь відстежити рух свого батька. Фізично я знаю, де він тепер: у будинку мого дитинства і майже не виходить з дому через хворі ноги. Але це не фрагмент і навіть не фініш його руху. Бо це взагалі не про рух мого батька. Я би могла обмежитися тільки власними ногами і повторити: мої міцні галицько-гуцульські ноги – це батько. Але це теж фраґментарно.
Насправді мій батько і його покоління виростили 1990-ті. Умовно кажучи, мене і мого брата, ветерана російсько-української війни. Стали травою для нас. Власне на цій траві й піднялися добровольці 2022-го. І це не випадковість і не збіг історичних обставин. Тому що мій батько і його 40-річні товариші, прості «хлопи», виходили на віче уже в 1989-му. Ще до того, як велелюдні майдани у галицьких містах і містечках безпечно закинули петлю на шию кам’яним ідолам і почався ленінопад. А в 1989-му цих галицьких «хлопів» розганяли кийками, хапали за барки, тягнули у міліцейські уазики. Утім батько ніколи не вважав себе якимсь борцем і не усвідомлював свою роль у ранньому Народному Русі. Він і сьогодні не зводить рахунків, не скаржиться на історичну непомітність чи несправедливість до свого покоління. Мій батько взагалі мовчазний і скаржиться тільки на ноги...
28.08.2025