В кн. VI. "ЛНВістника" за сей рік появила ся чергова статя п. Іgnotus-a п. з. З австрийської України: В сїти лєґенди, в якій українська полїтика в Австриї за останних пять лїт (1908 до 1912) зустрінула ся з дуже різкою критикою. Полїтику сю, а головно становище, яке тодї, супроти небезпеки оружного конфлїкту між Австриєю і Росиєю, заняли були українські полїтичні чинники й українське громадянство по сей бік кордону, і представлено у критиці як одно велике непорозумінє, якого причиною мала-б бути леґенда про прихильний для нас зворот у поглядах на нас найвисших кругів австрийської держави — і те, що полїтичні наші чинники мали-б зловити ся в сїти ceї лєґенди. Признаючи, що справа, яку порушено у згаданій статї, для нас першорядної ваги і вважаючи, що представлено її власне невірно, я, як співробітник "ЛНВістника", рішив ся (головно і з огляду на закордонних читачів) забрати в справі сїй слово й представити дійсний стан річи. З тою цілю й написав я подані низше замітки — і в серпні післав редакциї ЛНВ. у Київ з просьбою помістити їx в одній з найблизших книжок журнала. Та редакция ЛНВістника відмовила ся надрукувати мою статю. — І. К.
За останних пять лїт відносини між Австриєю і Росиєю два рази сильно заострювали ся. Раз — 1908 р., коли Австрия, користаючи з внутрішнього перевороту в Туреччині, постановила заанектувати на власність адмінїстровані нею від останнього берлїнського конґресу (1878 року) два турецькі краї — Боснїю і Герцеговину і дїйсно заанектувала їх; другий — 1912 р., підчас загально-балканської війни. Оба рази ситуация була дуже поважна. Сьвідчили про се наглядно війскові приготованя по обох боках австро-росийського кордону — пересуванє на пограниче величезних мас війск, поспішне фортифікованє його, переводжена тайком мобілїзация і т. д. Ціле публичне і приватне житє, передовсім у Галичинї й Буковинї, стало незвичайно нервовим, як звичайно буває у передодень формального виповідженя війни, тим більше нервовим у Галичан і Буковинців, що сподівана війна мала бути — австрийсько-росийська. Такі хвилї переживали одні й другі вже доволї давно — підчас кримської війни, в 1854—55 рр.
Яке-ж становище супроти отсього австро-росийського напруженя повинно було заняти українське громадянство в Австриї? Чого вимагали від нього у даній хвилї українські національні інтереси, українська національна полїтика взагалї?
Щоби відповісти на отсї питаня, треба мати відповідь найперше на инше, яке обусловлює їх, а то: як міг покінчити ся сподіваний оружний конфлїкт між Австриєю і Росиєю, зглядно, які наслїдки для австрийських Українців принесла б евентуальна перемога останньої?
Не може бути ніякого сумнїву, що в разї перемоги у згаданім конфлїкті Росиї, ся остання забрала-б як воєнну добичу в першій мірі теперішні українські териториї Австриї — східну Галичину й Буковину (а може й Угорську Русь). Не може бути сумнїву — тому, бо на землі сї, а головно на сx. Галичину, Росия вже від давна дивить ся жадним оком і вже кілька разів ріжними способами пробувала дістати їх у свої руки (так уже підчас першого подїлу Польщі 1772 р. Росия виступила була з претенсиями до Львова, згл. сx. Галичини — і на короткий час навіть окупувала була їх; пізнійше — в 1-шій пол. XIX-го ст. декілька разів пропонувала Австриї зміну їх за инші краї — і т. д.).
Яка-ж доля чекалаб тодї нинїшних австрийських Українців?
Нинішнє положенє України росийської дає на питанє се аж надто вимовну відповідь...
Правда, і в Австриї українському народови не живеть ся легко. Та в Австриї все-ж таки мав він бодай правний простір для свойого національного розвою, який зі зростом своїх сил крок за кроком займав й займати ме дальше. Зрештою — і дотеперішними національними придбанями своїми австрийські Українці мусять дорожити, бо богато з тих придбань — одиноке, що в сїм родї має нинї український народ взагалі.
Сказаного, здаєть ся, досить, щоби зрозуміти, яке становище серед давних обставин мусили заняти австрийські Українці. В хвилі оружного порахунку між Австриєю і Росиєю і в перспективі евентуального погрому українства в Галичинї і Буковинї становище було тільки одно: українське громадянство в Австриї мусїло отверто й рішучо стати по сторонї Австриї. Сього вимагав від нього просто інстинкт національного самозбереженя, сього вимагала — українська ra'son d'etat..
І воно дїйсно так і стало.
Осте своє становище зазначили австрийські Українці двома способами: в парляментї — становищем українських послїв до певних справ, які стояли у безпосередній звязи зі згаданим австро-росийським напруженєм, і в краю — становищем українського загалу.
На парляментарній аренї нагода до сього лучила ся два paзa.
Перший раз — безпосередно після анексиї Боснії і Герцеговини, коли ціла офіцияльна й неофіцияльна Росия аж греміла від погроз у сторону австро-угорської монархії і — рівнорядно з погрозами — переводила здовж австрийської границі на широку скалю воєнні приготованя. Тодї як раз, під сьвіжим вражінєм отсих приготовань, зібрали ся були у Будапештї т. зв. австро-угорські делєґациї, перед якими виступив був зі своїм expose тодїшний австро-угорський мінїстер загр. спр. пок. ґр. Еренталь. Дискусия і голосованє над його етатом і дали власне українським делєґатам нагоду зазначати становище австрийських Українців супроти австро-росийського напруженя.
Другий раз становище українське супроти австр. рос. напруженя зазначили українські посли підчас австро-рос. приготовань 1912 р. В найбільшім розгарі згаданих приготовань виринула, як відомо справа, яка властиво й була складовою їx частиною. Справа ся се власне проект нового війскового закон а, з яким саме тодї виступили була австрийські війскові круги перед обома парляментами австро-угорської монархії. Не гадаю розглядати оттут закона сього специяльно. Розгляд добрих і злих сторін його з огляду на інтереси широких верств населеня держави зроблений був у своїм часі подрібно і в австро-угорській пресі і в австр. парляментї. Зазначу тільки, що з огляду чисто війскового (оборона держави) новий закон в порівнаню з істнуючим був безперечно поважним кроком наперед — і, як такий, набрав серед даних обставин специяльної ваги. Як такий власне був він і внесений в оба парляменти монархії.
І коли національний інтерес наказував австрийським Українцям у сїй історичній хвилї з’ідентифікувати ся з монархією Габсбурґів, то яке ж могло бути становище українських послів до закона, який власне мав на ціли скріпленє її оборонних сил?
Як відомо, українські посли подали свої голоси за війсковим законом.
Поза отсимя двома, з огляду на сучасну українську полїтику в Австриї справдї незвичайними кроками української парляментарної репрезентациї, спричиненими одначе не менш незвичайними обставинами, в яких знайшла ся була австро-угорська держава, дотеперішне становище українських послів супроти австрийського правительства в нїчім не змінило ся. Зазначити се з натиском треба тому, що оба згадані висше виїмкові інциденти вспіли вже декого з поміж українського громадянства здезориєнтувати, навіть у самій Австриї. Не входячи глибше в мотиви, т. сказати б, за граничні обох згаданих кроків української парляментарної репрезентациї (вражінє зробило передовсїм голосованє за війсковим законом), тут і там стали дошукувати причин їх у нутрі держави — у Віднї. Стали ходити поголоски про переміни, які зайшли в дотеперішних поглядах на український народ в Австриї в найвисших кругах австрийської держави про "велику ролю," яку призначають йому згадані круги в будучім розвою держави і т. д. — і звязувати з поголосками сими згадані висше кроки української репрезентациї. Навіть більше! Дехто очікував основної переміни дотеперішного підневольного положеня українського народу в Галичинї уже зараз... Та коли очікуваня не здїйснювали ся, почав дехто в правдивість згаданих поголосок серіозно сумнівати ся, а навіть ставити ся до них критично. "Де, коли, хто і кому дав того рода запевненя?" І в результатї — поголоски сї показали ся йому лєґендою.
Та чи винні одначе українські парляментарні полїтики в тому, що хтось полїтику їх обмотує лєґендами?
[Дїло]
07.11.1913