І.
Хто основнійше студіював українську історію, той не міг не звернути уваги на одну аномалію, яка раз у раз повторяється в ній: кождий майже важнійший мент в історії нашого народу в більшій або меншій мірі обставлений — знаками питання. Таких знаків питання повно в історії України — княжої, козацької і найновійшої доби.
Вже саме повстання старої української держави у Київі оповите мряковиною лєґенд і теорій, над якими по нинішний день сушать собі голови і сваряться учені історики. Мряковиною неясностей окутані також такі події в історії нашого народу, як приняття христіянства, початки нашого письма і письменства збирання українських земель (нпр. похід Володимира Великого до Галичини і здобуття Перемишля) і т. д. В каламутній воді тих неясностей ще й нині намагаються противники наші ловити для себе рибку (нпр. справа приналежности Галичини перед здобуттям її Володимиром Великим).
Та коли лєґенди і неясности княжої доби річ аж надто зрозуміла і справа ця вимагає тому огляднійшого та вирозумілійшого трактування, то вільними або майже вільними від тих неясностей повинні бути новійші періоди нашої історії: козацький і найновійший. Повинні бути — а що бачимо в дійсности? Такі самі неясности, такі самі недокладности і знаки питання, як і в попереднім, найстаршім періоді нашої бувальщини.
І так, подібно як повстання старої української держави, оповиті неясністю і знаками питання й початки спадкоємниці старої української державности — козаччини. І не тільки початки — це ще можнаби було вирозуміти! Неясні й неточні наші відомости і про пізнійші, найважнійші навіть менти козацької історії. Візьмім нпр. похід Богдана Хмельницького до Галичини й облогу Львова в 1648 р. Рідко про який воєнний похід і про облогу знаємо так недостаточно, як про згадані щойно. Чому Богдан занявши Галичину й обложивши її столицю, город кн. Льва, не пробував навіть серіозно здобувати його — мимо намов і налягань найблищих своїх співробітників? Чому не пішов, хоч міг, на Варшаву та не відірвав від Польщі цілої України (разом з Галичиною), хоч визволити її в етноґрафічних границях погрожував польським панам? Відповіди на ці питання, відповіди автентичної, даремно шукатимете нині в літописях нашої історії. Або чи все ясне в таких подіях, як акти Переяславський і Гадяцький, політика П. Дорошенка (секретний лист до курфірста бранденбурського в справі допомоги!), виступ Мазепи і тов., місія Капніста до Берліна і т. д.? Все це більш або менш неясні, хоч самі собою незвичайно важні, деколи переломові події в нашій історії.
А вкінці — XIX ст.
Українське масонство з українськими політично-сепаратистичними гаслами на поч. XIX в., Кирило-Методіївське Брацтво, 1860-ті рр., і т. д. — чи багато знаємо ми про все це нині?
І так скрізь, де не глянемо, від найдавніших часів аж до найновійших — до наших днів.
II.
Якаж причина такого сумного стану нашого знання рідної історії і чия в тім вина?
Причина і вина — в учасниках і сучасниках поодиноких історичних подій.
Як відомо, наука історії опирається на жерелах. Найважнійші жерела — побіч матеріяльних памяток (будинки, виконані річи, зброя, печатки і т. д.), урядових актів та документів і т. п. — це писані передання: літописі, (хроніки) записки, спомини, автобіоґрафії, переписка. Жерела ці важнійші іноді чим перші. І не дивно. Матеріяльні останки — це для історика мертві цеглини, німі свідки тільки, тоді як писані передання — свідоцтво живих людей.
Якжеж стоїть справа з того роду жерелами у нас?
Темні місця і знаки питання в нашій історії, про які була мова вище, це найвимовнійша відповідь на поставлене питання.
І справді. За дуже й дуже незначними виїмками — діди і прадіди наші не вважали потрібним передати наслідкам своїм вісток про події, діячами й глядачами яких вони були. Так як колиб зробити це полишили нарочно кому иншому, — чужинцям, дуже часто ворожим нам. Оден з козацьких літописців виразно жалується на байдужність наших очевидців під цим оглядом, і ніде правду діти: про певні періоди нашої історії ми довідуємося богато більше і докладнійше з жерел чужих — польських, московських і т. д., чим зі своїх власних, українських.
Ще відносно накраще стоїть справа з найстаршою, княжою добою нашої історії. Доба ця може повеличатися між ин. такими перлинами літописання, як Начальна і Галицько-волинська літописі — перлинами, рівними яким не багато народів може похвалитися в тих часах.
Також литовсько-український період має свою т. зв. Литовсько-українську літопись.
Обі ці доби, хоч і повні прогалин, темних місць і знаків питання, то все таки, зважаючи на час і обставини, не можуть занадто дивувати нас цими недостачами.
Инакше мається справа з козацьким періодом нашої історії. Цей найбурливіщий період історії України вже сам по собі такий цікавий, що викликував весь час велику увагу до себе навіть далеко поза границями нашого краю: у Франції, Німеччині, Італії та Еспанії навіть і т. д. Як наслідок цеї цікавости й появило тодіж таки, на протязі XVII—XVIII вв., на мовах: французькій, анґлійській, німецькій, італійській та еспанській декілька поважних моноґрафій і звітів про нашу козаччину.
Та коли історією козацької України так дуже цікавилися сучасники її в Західній Европі, то о скільки більше повинна була цікавитися нею сама Україна, а передовсім — козаччина. Повинна була — але дійсність показує щось инше. А саме: який малий був інтерес у тогочасних поколінь козацької України до своєїж історії та до справи переказання тої історії своїм нащадкам. Бо чи багато в нас літописів, записок, споминів і т. п. — але Українців! (чужих є доволі), — що з'ясовують боротьбу козацької України за волю? Боротьбу, яка тягнулася через кілька століть і повна високоінтересних ментів? Літописи Величка, Грабянки і Самовидця та щоденники Орлика і Марковича (зрештою й досі не видані ще вповні!) та декілька инших дрібнійших — отсе й вся мемуаристика наша, що відноситься до бурливих XVII—XVIII вв. нашої історії. Деж щоденники, записки, спомини і т. д. наших діячів тих часів, де описи поодиноких походів і битв, воєнних і політичних нарад, дипльоматичних переговорів, де як найточнійший опис таких епохальних для нас подій як Переяславський договір і т. д. аж до Полтави, Коліївщини, зруйнування Січі і місії Капніста включно? Де щоденники, записки, спомини і т. д. Б. Хмельницького, Виґовського, Немирича, Дорошенка, Мазепи, Капніста і найблищих товаришів їх та стільки инших військових і політичних діячів? Де щоденники, записки, спомини і т. д. наших культурних діячів тих часів — отих усіх: Острожських, Вишенських, Могил, Барановичів, Гізелів, Ґалятовських, Довгалевських, Климентіїв, Г. Кониських, Копистенських, Коссових, Прокоповичів, Сковородів, Смотрицьких, Яворських і т. д., і т. д. аж до самого кінця XVIII в., до виступу Котляревського?
Найгірше стоїть справа з найновійшими часами, від XIX в. На вік цей припадає, як відомо, наше відродження — національно-культурне та суспільно-політичне — на всім просторі українських земель: на Наддніпрянщині, в Галичині, на Буковині, а по части й на Угорській Україні. Цертелев, Котляревський, Максимович, Гулак, Квітка, Срезневський, Метлинський, Гребінка, Шевченко, Костомарів, Куліш, Вовчок, Антонович, Драгоманів, Чубинський, Рудченко, Житецький, Лисенко, Нечуй-Левицький, Руданський, Старицький, Грінченко і т. д., і т. д., на Наддніпрянщині; І. Лаврівський, М. Шашкевич, Я. Головацький, Зубрицький, Яхимович, Пєтрушевич, Гушалевич, Дідицький, Устіянович, Ю. Лаврівський, В. Барвінський, Франко, Олесницький й т. д. — у Галичині; Федькович, Воробкевич — на Буковині; Духнович, Добрянський — на Угорський Україні — отсе далеко не всі ще найголовніші (покійні вже) діячі нашого відродження. Але чи багато знаємо ми про відродження це поза життєписами головних діячів його — тай то не всіх і не завсіди докладних?
Зналиб багато, навіть дуже багато, колиб мали нині автобіоґрафії, щоденники, записки, спомини і т. п. усіх вичислених вище українських діячів. Та, на жаль, замість усіх маємо записки тільки декількох із них, — чи радше уривки записок. Щоденник Т. Шевченка, спомини М. Драгоманова, фраґмент споминів-автобіоґрафії В. Антоновича, театральні спомини М. Садовського, та декілька менше важних дрібничок — на Наддніпрянщині, записки-спомини Я. Головацького, Дідицького, Вахнянина а з останніх десятиліть мин. і теп. віку великі, одинокі в своїм роді у нас, спомини О. Барвінського (досі вийшло 4 томи) і так само великі, дуже цінні спомини пок. д-ра Е. Олесницького (невидані ізза війни) та инші — у Галичині, от і вся важнійша мемуаристика наша за останнє століття! Всі инші, вичислені вище, наші діячі XIX ст. відійшли від нас без сповіди життя. Скільки цікавого забрали вони зі собою у могилу!...
І чи можна відтак дивуватися дуже, що історія наша повна темних місць та повикривлювана?
Як инакше розуміють вагу мемуаристики инші народи! Не тільки Анґлійці, Французи, Німці, Москалі, в яких того рода література розвинена дуже високо. Там знаходили час на писання записок і споминів такі робучі люде, великі полководці і короновані голови, політики, фільософи, письменники й ин. як Фридрих Великий, Катерина II, Руссо, Ґете, Лєссінґ, Ваґнер, Дарвін, Казанова, Магелян, Бісмарк, Тургенів, Гамсун і т. д. Загляньмо нпр. до наших сусідів: як багато в них записок і споминів! Передовсім у Поляків. Нема хоч трохи визначнійшого діяча або важнійшої події передовсім в новійшій польській історії, які не моглиб похвалитися цілим рядом записок і споминів про себе. Не багацтво, але повінь цілу мемуарів знайдете в польській літературі новійшого часу, авторами яких є буквально всі верстви польського громадянства: від короля (Станислава Августа) аж до міщанина-"лика" і панщизняка-селянина...
Але як високо за це розвинена у Поляків національна традиція, та національна свідомість!
III.
Живемо в часах високоісторичних.
На наших очах валиться старий світ і родиться новий. Розпадаються старі держави, що віджили свій вік і повстають нові, що рвуться до життя. Між ин. на наших очах на руїнах Росії й Австро-Угорщини повстає також Українська Держава. І не тільки на наших очах, але й при нашій чинній співучасти. Коротко: переживаємо часи, яким подібні Европа переживала останній раз за Наполєона, а Україна в XVII—XVIII вв.
Часи такі, певна річ, у високій мірі цікавитимуть колись дітей, внуків і правнуків наших. Так само (або більше ще навіть!) як цікавлять нас нині часи Хмельницького та часи Мазепи. Яку ролю відіграв український народ підчас великої світової війни в рр. 1914—1918, як визволився він з під чужого ярма, як закладав свою державу, як боронив її, як помилявся при цім і як набирав досвіду, як тішився цим і як страждав при цім — отсе питання, які ставитимуть колись грядущі покоління у відношенню до наших днів. І шукати як найповнійшої відповіди на них. Бо момент це в нашій історії виїмковий і збільшена цікавість до нього вповні оправдана.
Хтож має дати відповідь на всі ці питання?
Відповідь на всі ці питання, (відповідь як найточнійшу!) обовязане дати грядущому — сучасне українське покоління. Обовязані в першій мірі дати її всі ті, що в цих історичних часах займають передові пости серед нашого народу. До них передовсім матимуть претенсії грядущі покоління і на їх адреси і голови впадуть колись докори за евентуальне занедбання.
Та не тільки провідники народу обовязані передати грядучим поколінням звіт зі своєї діяльности. Зробити це мають обовязок усі, хто тільки брав яку небуть участь в подіях наших історичних часів. І це тільки ті, що брали чинну участь.
Також і глядачі, пасивні свідки тільки, можуть і повинні поділитися своїми поміченнями і вражіннями з великої хвилі з тими, що житимуть після них. В кождого знайдеться чимало переживань, які слід зберігти перед вічним забуттям.
Передавати на папір треба все до найменших подробиць. Бо багато дечого, що нам нині може здаватися маловартним або й зовсім не варним уваги, може бути для історика дуже навіть цікавим і цінним матеріялом (нпр. все, що підходить нині під назву т. зв. "буденщини"). Передавати по змозі як найточнійше і найповнійше — з іменами, датами, цифрами і т. д.
Передавати треба негайно, за свіжої памяти, не чекаючи, аж багато призабудеться. Записки, зроблені підчас або безпосередно після якоїсь події, мають для історика багато більшу вартість, чим спомини (мемуари — француське слово), писані пізнійше, з памяти (хоч і спомини найкраще писати на основі зроблених у свій час записок й ин. матеріялів, тоді вартість їх рівна запискам!)
Чи треба після всього сказаного вище говорити ще ширше про вагу таких записок і споминів, а до того — у нас?
Передовсім — це нічим незаступний матеріял для історика. Бо ніякі урядові акти чи документи не відтворять, не в силі відтворити і в части того, що діялося на наших землях за наших часів, що переживали ми тілом і душею.
Історія без особистих споминів це немов книга без ілюстрацій.
Та не тільки як цінний матеріял для історика важні спомини з наших днів.
Вони становитимуть також важний національно-виховуючий чіннік. Бо вони розбуджуватимуть серед грядущих поколінь національну традицію, якої в нас нині так дуже мало, а з тим і — національну свідомість.
Читаючи спомини ці, грядущі покоління довідаються з них, хто такі були їх батьки, та чиї вони діти.
Спомини піднесуть блеск родини, з якої автор походить і на віки звяжуть його рід з історією Украіни.
Та вага записок і споминів на цьому не вичерпується вже. Кожда записка, кождий спомин — це свідоцтво життя й діяльности людини на цьому світі. Мати це на особливій увазі повинні всі громадські діячі, памятаючи, що будучий історик наших днів дуже легко може не доцінити, як слід, їхньої діяльности, або — що гірше! — оцінити її фальшиво. І тому, полишаючи після себе записки чи спомини, автори їх полишать по собі свідків своїх діл, полишать памятники — триваліші від криці.
Ґете каже, що колись вся література перестаріється і дальші покоління перестануть читати її — з виїмком одних споминів, які будуть читати вічно.
[Стрілець, 18.09.1919]
18.09.1919