Полковник-iнтендант Потґiзер помер 12 грудня 1942 року у вiцi 59 рокiв, капiтан артилерiї ван дер Слiке помер 27 серпня 1943 року у вiцi 47 рокiв, пiхотний майор Лохмаєр помер 3 вересня 1942 року у вiцi 51 року, лейтенант Кепель Геселiнґ помер 29 вересня 1942 року у вiцi 55 рокiв. Чотири впорядковані могили з написом "Королівство Нідерланди" на івано-франківському цвинтарі біля вулиці Київської – єдиний матеріальний слід дивних драматичних подій 1942-1944 років, через які Станіславів/Івано-Франківськ назавжди увійшов у історію Голландії.
Весною 1942 року у багатьох нідерландських газетах з’явилося оголошення, яке фактично було урядовим розпорядженням. В ньому йшлося про те, що офіцери і кадети нідерландської армії, котра перестала існувати після окупації країни Німеччиною, повинні з’явитися на встановлений термін у спеціальних пунктах збору. Певна частина голландських вояків на той час вже перебувала у таборах для інтернованих, але офіцери були просто відпущені додому, оскільки Нідерланди ввійшли в альянс з Німеччиною. В 1942 році, через можливість відкриття західного фронту і активізацію руху опору у європейських країнах, німецьке командування повважало небезпечним безконтрольне перебування кількох тисяч добре вишколених кадрових голландських військовиків на їх рідній землі. Офіцерів, які прийшли на заклик свого пронімецького уряду, було інтерновано. Через короткий час майже три тисячі голландців німці привезли на нові землі райху – на Галичину, до Станиславова. Спеціально для них тут було створено табір військовополонених номер 371.
Оскільки Нідерланди не були ворожою Німеччині країною, а самі голландці мали безпосереднє відношення до найкращої арійської раси, умови життя у таборі були не до порівняння кращими, ніж у таборах для інших військовополонених чи в концентраційних таборах. Офіцерів добре годували, вони були зайняті лише на роботах, що забезпечували життєдіяльність табору. Мали багато вільного часу, могли займатися спортом. Вони отримували листи від рідних, а їхня кореспонденція безперебійно доходила до Голландії. Описи отриманих посилок теж принципово відрізняються від того, що є звичним для таких місць. Офіцери ходили у власній формі чи у доброму цивільному одязі. Табір містився у двох пунктах. Кадети – колишні курсанти військових закладів – жили у теперішній школі міліції, а офіцери – на вулиці Чорновола, там, де знаходяться казарми авіаційного полку. Кожен пункт мав лазарет, де старанно лікували хворих.
Однак офіцери страждали. Передовсім через невідомість. Крім того, їх мучило приниження перебування під охороною. А ще – віддаленість від дому, українські морози, не надто добре обладнані старі казарми.
В 1943 році група кадетів приготувалася до втечі. Вони прокопали тунель майже до кордону табору. Але через несподівану відлигу тунель затопило водою, вибиратися через нього було надто ризикованим. Тоді кадети вдалися до дуже складної комбінації, спочатку заховавшись у якомусь закутку, а пізніше, обмотавши ноги клаптями ковдр, подолали триметрову огорожу з колючого дроту і чотириметровий мур зі шклом. Їх доля склалася по-різному. Лише двоє врешті добралися додому лише тому, що зустрілися з підрозділом УПА, який своїми каналами переправив їх на Захід.
За деякими свідченнями, частина голландських військовиків із табору 371 була задіяна у будівництві спеціального військового об’єкту біля Делятина. Після того, як англійська авіація розбомбила центр з виробництва керованої ракети FAU в Данії, німці хотіли перенести його у Східні Карпати. Про це дізналася радянська розвідка. Тож головною метою абсурдного, здавалося би, рейду Ковпака і його нападу на Делятин було саме знищення цього будівництва. Зрозуміло, що будівельники, задіяні у такому надсекретному проекті, за всіма правилами, повинні були бути зліквідованими. Голландців чекав табір смерті Маутгаузен.
Невідомо, чи, власне, Делятин був причиною ліквідації Шталагу 371. Зрештою, на той час радянські війська були вже так близько, що Галичина перестала бути спокійною німецькою провінцію. В кожному разі, у січні 1944 року табір приготували до перенесення в глибину Райху. Голландці розуміли, що нічого доброго їм з цього не буде. Найактивніші налаштувалися на втечу. Перед виїздом зі Станіславова сторожа перевірила всіх 2400 полонених і попередила, що головне німецьке командування наказало карати розстрілом кожну спробу втечі. Але вже дорогою на станиславівський вокзал один лейтенант скочив у каналізаційну трубу. Вартовий його відразу підстрілив, пораненого витягли, кудись забрали, і його вже ніхто більше не бачив.
А далі почалася непроста історія, в епіцентрі якої опинився тодішній старший лейтенант колишньої голландської королівської гвардії, військовополонений, в’язень Шталаґу „Станіслав” 371 Едвард ван Готеґем. Після війни він став викладачем коледжу Генштабу Нідерландів, потім багато років був його керівником, а тоді командував армійським корпусом у чині генерал-лейтенанта. Наприкінці 60-х років він написав спогади „Моя зустріч з УПА”, в яких описав кілька найголовніших тижнів зі свого життя.
Полонених завантажили у товарні вагони. Група з шести офіцерів відразу взялася до уможливлення втечі. Вже через кілька кілометрів за Станіславовом отвір був готовий. Після моста через Дністер голландці почали вискакувати з вагону. Вартові почали стріляти, але поїзд не спинився. Кількох втікачів незадовго затримали німецькі патрулі, і всі вони загинули у Маутгаузені.
Лейтенантові Готеґенові і його приятелеві пощастило. Наступного дня вони зустрілися з українськими партизанами.
Оповіді генерал-лейтенанта хоч і переповнені вдячністю і захопленням, все ж чимось нагадують описи давніх європейців про найекзотичніші африканські народи. От лише кілька фрагментів.
„Наш перший контакт з цими людьми був беззастережно сердечний, і такими ж залишилися наші взаємини, коли останній із повстанців, провідник по горах, привів нас до прикордонного стовпа і показав нам дорогу на Угорщину”...
„Наприкінці 1943 року ситуація в окупованій Галичині була така, що німці могли користуватися тільки головними шляхами і залізницями”...
„За всяких умов галичанин зберігає почуття невимушеності і сприймає речі з легким серцем”...
„У ділянці розвідки ми були у порівнянні з тими українцями нічим більше, як новаками, яким завжди ще треба вивчати усі трюки, конечні для цього діла”...
„Щойно в 1947 році я дізнався, що сільський вчитель, який вів з нами жваву розмову ламаною німецькою мовою, міг робити це цілком добре по-голландськи, бо він кілька років жив у Амстердамі”...
„Обід, що ми його тоді мали, був першим нормальним харчем за останні роки, і нам хотілося споживати його без кінця, так нам усе смакувало”...
„Командир округи був справжнім сином свого народу. Як і в більшості його земляків, добродушність випромінювалася з його обличчя, проте не пробуйте недооцінювати цих людей, якби вони мали що-небудь проти вас. Час від часу ми спостерігали, як ця добродушність поєднується з рішучістю, яка не залишала жодного сумніву”...
”Всі чоловіки сідають навколо столу і перед найвищим рангом чи віком ставлять пляшку й одну чарку. Він наливає чарку, підносить її й випиває, після чого пересуває все причандалля своєму сусідові, який повторює ритуал. Так воно йде, аж поки не повернеться пляшка і чарка на своє первісне місце. Пляшки не відставляють, поки не вип’ють усієї горілки. Тоді роблять перерву, під час якої їдять масні страви, щоби започаткувати нову пляшку із свіжим завзяттям”...
Окрім таких краєзнавчих моментів, фахові європейські офіцери були вражені майстерністю українських контррозвідників, які перевіряли, чи не є ці люди німецькою чи радянською спецгрупою, фізичною, психологічною і тактичною підготовкою нелегальної армії, їхньою уважністю до чужинців, яких треба було врятувати і переправити на Захід. Повернувшись до Голландії, ван Готеґем й інші нідерландські офіцери поводилися, як зачаровані, – ціле своє життя вони всіляко намагалися розповісти співвітчизникам про дивовижний край, де вони народилися вдруге.
07.11.2013