Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.
Найдавніша згадка про нашу родину зі сторони мого дідуся Мирона Зарицького сягає до Стефана Зарицького, який у 1683 р. воював під Віднем проти турків. З цієї війни він вийшов лицарем герба «Новина», що передавався з покоління в покоління і був втрачений під час Другої світової війни. Його сини були священиками. Детальний опис роду забрав би кілька сторінок, тому я зупинюся лише на п’ятому коліні від Стефана. Це був мій прадід Онуфрій Зарицький, який мав п’ятьох сестер і трьох братів. Один з них, Мирон Зарицький, був намісником цісаря Франца-Йосифа в Сараєво. За два тижні до вбивства спадкоємця престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружини Софії Мирон Зарицький пішов у відставку і переїхав до своєї доньки Ксенії до Львова. З собою привіз розкішну колекцію турецької зброї. Другий брат був генералом австрійської армії, лікарем за фахом, третій суддею. Онуфрій висвятився на священика. 1888 р. він одружився з Софією Слоневською, батько якої теж був священиком. У них народилося троє синів – Мирон, Роман і Родіон. Мирон Зарицький – вчений, математик, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, професор Львівського університету – одружився з Володимирою Зафійовською. Вони мали одну дочку Катрусю – мою маму. Бабця також походила зі священичого роду. Зокрема мій прапрадід зі сторони бабці Порфирій Мандичевський був довголітнім настоятелем церкви у відпустовому містечку Зарваниці. Власне, завдяки його старанням Папа Римський коронував чудотворну ікону Богоматері Зарваницької. Моя прапрабабця Марія-Магдалина де Рогаль-Левицька була племінницею першого кардинала-українця та митрополита Галицького Михайла Левицького. Далі родовід цієї гілки родини сягає Сембратовичів. Оскільки священичі родини були багатодітними, дідусь і бабуся посвоячилися з цілим рядом священичих родин Галичини.
ДЗЯДЗЬО І БАБЦЯ
Володимира Зафійовська, як наречена, приїхала в 1913 р. до Нового Села запізнатися з батьками Мирона Зарицького. Батьки Мирона – отець Онуфрій і мама Софія – дуже привітно зустріли майбутню невістку, тепло її приймали. На другий день треба було відвезти гостю до потяга. Мирон дуже її підганяв: «Скоро, скоро, Дзюнко, бо спізнишся на потяг». Дівчину це сильно здивувало. Навіть була дещо ображена. Запрягли коней – і галопом на станцію. Приїхали, а поїзд вже давно відійшов. Повернулися додому. Виявилося, що Мирон попереставляв стрілки всіх годинників назад.
Після закінчення університету Мирон Зарицький свою першу посаду гімназійного професора математики отримав у Коломиї в 1913 р. У 1917 р. вступив добровольцем до легіону Січових Стрільців і опинився на Великій Україні. Тим часом до Коломиї почали привозити хворих і поранених січовиків. Спалахнула епідемія тифу. Бабця Дзюнка, як і багато інших українських жінок, зголосилася доглядати хворих. Вдома залишилася тільки служниця, бо Катрусю бабця Зося, мама Мирона Зарицького, у зв’язку з тривожною ситуацією на фронті забрала до Нового Села. Незадовго й сама бабця захворіла на тиф. Якийсь час була без свідомості, і виглядало, що вже не виживе. Служниця покинула хату, забравши всі речі, у тому числі бабине придане: столове срібло, сервізи – словом, все, що було в хаті. Коли бабця прийшла до свідомості, в хаті не було навіть нічної сорочки, щоб її перебрати. Довелося позичати одяг у сусідів. Люди дивувалися, що не зголосилася в поліцію, бо ж знала, з якого села походила дівчина, що була за служницю. Якось навіть зустріла її на вулиці, але посоромилася звинуватити в крадіжці. Може, тому, що в їхній хаті був сховок зі зброєю.
Остаточно видужавши, бабця Дзюнка поїхала до Нового Села, що на Тернопільщині, до чоловікових батьків. А від нього не було жодної вістки. Десь наприкінці грудня дуже зарадна бабця Софія взяла воза, пару добрих коней, зашила гроші в поділ спідниці й поїхала шукати синів. І таки знайшла Ромка та Мирона, хворих на тиф, десь біля Жмеринки та й привезла їх додому на сам Святий вечір – шостого січня. Від пережитого бабця злягла, і тепер вже сини чергували біля хворої мами. Для підсилення організму лікарі приписали їй червоне вино. Якось Ромко, чергуючи біля мами вночі, незчувся, як усе те вино випив. Потім вдома довго згадували, як Ромко пильнував маму.
Дзюнка та Мирон Зарицькі після свят, одужавши, вернулися до Коломиї. Дзюнка втратила після тифу все своє волосся, а оскільки після того, як її обікрали, залишилася без нічого, то позичила капелюха у своєї сестри Іванни. Той капелюх був на неї завеликий, і вона підкладала під нього якесь клоччя, щоб не спадав на очі. Якось дідусь прийшов додому на обід разом з гімназійним колегою. Бабця подавала обід в капелюсі. Дідусь підійшов до неї, зняв той капелюх з бабиної голови й сказав:
– Поглянь, яку гарну фризуру має моя жінка.
Бабця розказувала, що вона тоді дуже застилалася. Але, напевно, в такий спосіб він хотів розвіяти її комплекс через брак волосся.
Микола Чайківський, як і багато науковців, у 20-х роках виїхав з Галичини на Велику Україну. В Одесі він отримав посаду професора й написав дідусеві: «Мірку, приїжджай, є для тебе посада завідувача кафедри математики». Мірко не поїхав, а Микола Чайківський у 1930-х роках був засуджений до десяти років позбавлення волі.
* * *
У 1930-ті роки дідусь викладав математику в гімназії. Його спосіб викладання був незвичним. Часом міг почастувати гімназиста цигаркою або вигнати з класу за правильну відповідь. Одного разу в задачі зайшла мова про лотерейні білети, і дідусь відправив до міста одного з учнів купити такий білет для наочного прикладу.
На вакації бабця винаймала в Ямній віллу і на літо влаштовувала пансіонат. З’їжджалася вся родина. Для бабці починалася важка робота від рана до вечора. Меню було дуже витворне, включаючи щодня торти за віденськими рецептами. Часом, як забракло ввечері сметани до суниць, то посилали фіакр до Яремча.
Дідусь дуже любив ходити в гори і влаштовував прогулянки. Він мав величезну колекцію туристичних мап. Вирушали на невеликі прогулянки довкола Ямни та на дальші маршрути по Чорногорі. Був випадок, коли на одній полонині він застрілив бика, який накинувся на них.
Якось ввечері, переглядаючи газети, дідусь зауважив, що виграв 1000 золотих. Це була значна сума. Всі дуже втішилися. Зранку він поїхав до Львова та накупив купу непотрібних для дому речей. Повернувся до Ямної без копійки, навіть просив бабцю заплатити за фіакр, яким приїхав з потяга.
* * *
Восени 1935 р. у Варшаві проходили судові засідання у справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. На лаві підсудних опинилася і Катруся Зарицька. Її звинувачували в тому, що допомогла вбивці Пєрацького Грицеві Мацейку перейти польсько-чеський кордон. Процес широко висвітлювався в газетах. Писали навіть, як бабця Софія частувала підсудних морозивом.
Дідусь, який на той час викладав математику в польській гімназії, взяв відпустку й поїхав до Варшави. По закінченні судового процесу вернувся до Львова і пішов на виклади. Зайшов до класу, привітався й попросив гімназистів сісти. Всі стоять, не сідають. «Ого, – подумав дідусь, – виглядає на якісь протести». Адже гімназисти – поляки. Тоді вийшов наперед найкращий учень з математики і сказав:
– Пане професоре, прошу прийняти від нас глибоке співчуття з приводу арешту Вашої доньки.
– Дякую, прошу сідати.
* * *
Бабці потрібно було купити новий капелюх, а було то ще за польських часів. Вона чомусь, як завжди, не мала часу. Приходить дідусь з міста з великою пачкою:
– Дзюнко, я купив тобі капелюха.
Бабця відкрила пачку й ахнула: в пачці лежав застрашаючий капелюх з якимись рожами, кокардами та фруктами. Такого бабця ніколи б не вбрала на голову.
– Мірку, як ти міг щось подібне мені купити?
– Я купив найгарніший, а якщо тобі не подобається, то піди й поміняй.
Бабця вхопила той капелюх і побігла до міста. Прийшла до магазину й каже:
– Як ви могли щось подібне продати моєму чоловікові?
Власниця відповіла, що прийшов пан професор і попросив запакувати щонайгіршого капелюха. Тоді його жінка прийде і сама собі заміняє.
* * *
Дідусь був великим театралом. Розказував, як у Віденській опері на гальорці слухав Енріко Карузо.
Одного разу купив два квитки до театру, як розповідала бабця. Прийшов додому з радісною новиною, а її не застав вдома. Почав телефонувати до всіх знайомих, знайшов і сказав:
– Їдемо до театру.
– Мірку, але я не зібрана, не встигаємо.
– Чекай на мене, я зараз по тебе приїду.
За якийсь час приїздить дідусь фіакром з двома валізками бабиного одягу.
– Маєш, Дзюнко, свій одяг – вибирай, що хочеш. Фіакр чекає, їдемо до театру.
* * *
Дідусь рідко ходив до церкви, та 15 листопада 1939 р. біля церкви св. Юра зустрів знайому.
– Що ви тут робите, пане професоре?
– Та моя Катруся бере шлюб.
– Ой, ви, як завжди, жартуєте.
Через якийсь час знову зустрічає цю знайому.
– Пане професоре, я вас поздоровляю! Я чула, що ваша Катруся вийшла заміж.
– Та що Ви слухаєте бабські пльотки! – відповів дідусь.
* * *
Колишня студентка Надя Мудра розказувала, що перед війною був дуже в пошані геодезичний факультет. Коли ж прийшли совєти, він втратив свою привабливість, а модним став хімічний. Всі старалися перевестися на хімію. Стояла пані Надя в коридорі зі своєю товаришкою й чекала на співбесіду з деканом хімічного факультету. По коридору іде професор Зарицький:
– Що ти тут робиш?
– Хочемо перевестися на хімічний факультет. Чи може нам пан професор зробити протекцію?
– Можу. Маєш шматок паперу?
Подала папір і ручку. Професор написав: «Прошу тих двох матолків зарахувати на свій ідіотський факультет. Зарицький».
Помогло.
* * *
А ось який потішний випадок пригадав професор Костовський: “Після війни я прийшов довідатися про умови вступу в аспірантуру. Треба було йти до декана.
Я йшов коридором і шукав деканат. Побачив якогось чоловіка, що курив. Питаю його, чи не підкаже мені, де можна знайти кабінет декана. Каже: “Ось зайдіть в оці двері. Декан зараз прийде». Я зайшов, сів. Був у військовій формі, на голові мав кашкет. Чекаю. За хвилину заходить той самий чоловік, що стояв у коридорі. Сідає за стіл декана й гукає до секретарки:
– Галю, прошу подати мені капелюха.
Секретарка принесла. Професор одягнув його на голову й звернувся до мене:
– Я Вас слухаю.
Відтоді я на все життя запам’ятав, що треба знімати шапку, входячи до приміщення”.
* * *
Професор Лянце згадує, як він вступав до політехнічного. Тоді багато абітурієнтів все ще носили військову форму. Він дуже добре знав математику і за іспит не переживав. Спокійно пішов здавати. А іспит приймав професор Зарицький. Склав іспит, записали йому в екзаменаційний листок «відмінно». Дуже задоволений і щасливий вийшов у коридор. Тут його обступили, питають, як там приймають, хто приймає. Лянце каже, що питає якийсь старий професор, навіть не дивився на нього. Тут один з абітурієнтів у військовій формі запитує, чи не пішов би Лянце здати замість нього екзамен, бо він за війну вже трохи призабув математику. Взяв Лянце екзаменаційний листок того хлопця й пішов здавати другий раз. Витягнув білет, підготувався, сів при столі і почав відповідати. Професор Зарицький вислухав і поставив добру оцінку. Віддав йому екзаменаційний листок і сказав: «Третій раз прошу не приходити».
* * *
Часами дідусь посилав студента додому з якимсь пакунком. Чи то були пайки для професорів, – не пам’ятаю, але адресу давав таку: «Сядеш в місті на трамвай і поїдеш до ремізи, там, де трамваї ідуть спати. Вернешся один перестанок назад і повернеш у вуличку направо. Будеш іти просто, поки чолом не вдаришся у стіну. Піднімеш голову й побачиш у вікні бабу-ягу. Не бійся, то моя жінка. Номер будинку – три в кубі. Зайдеш досередини і знайдеш помешкання один в десятій степені. Подзвониш в двері і віддаш пакунок».
Зі спогадів колишньої студентки Миросі Ковбуз.
«Заходить професор в аудиторію.
– Зараз піде до дошки...
Всі завмерли.
...найгарніший, найрозумніший, кучерявий (а був зовсім лисий). Оскільки тут таких нема, то до дошки піду я».
* * *
Студенти згадували, що ніхто ніколи не запізнювався на лекції професора Зарицького. А раз було так. В перерві між парами, як згадує одна зі студенток, дівчата з курсу пішли в буфет, як то буває. Продзвенів дзвінок. Ніхто не спішився, помаленьку їли булочки й зайшли в аудиторію з запізненням. Професор вже півдошки списав якимись формулами. Повернувся до дверей, побачив тих, що спізнилися, й говорить: «Ой, дівчатка, дуже вас перепрошую. Я не зауважив, що вас нема в аудиторії, але зараз виправлюся». Миттю витер все написане на дошці й почав спочатку.
* * *
Розказував Степан Кінах.
«Відбувався філософський семінар “Партійність у науці”. Я був тоді студентом фізики. Зігнали всіх на збори. Професори мусили виступати і вихваляти провідну роль марксизму-ленінізму в науці. Слово дали Зарицькому. Зал завмер: що скаже професор?
«Хіба два рази два – в тому є якась партійність? Хіба синус альфа плюс косинус бета – це якась партійність? – так вважають буржуазні ідеологи.
Пішов і сів на місце. Зал полегшено зітхнув».
* * *
Це було приблизно у 1947 або 1948 році. Я щойно почав ходити до школи. Дідусь часто брав мене з собою на забави. Того разу ми були в гостях у професора фізики, який мешкав у професорському будинку на вулиці Коцюбинського. Після війни багатьох професорів послали в Західну Україну, – як тоді казали, «для підсилення кадрів». В основі будинок був побудований буквою “П”. Отже, були три під’їзди. Кожен поверх мав лише одне помешкання: довгий і широчезний коридор і збоку кімнати анфіладою.
Забава була гучна, а я з дітьми бавився в коридорі. Раптом почув дуже підвищений голос дідуся, який швидко вийшов з кімнати. За ним господар дому, моя бабця, потім гості. Дідуся перепрошували один наперед другого:
– Мироне Онуфрійовичу! Мироне Онуфрійовичу!
Ми покинули помешкання.
Дорогою додому довідався, що хтось з гостей образливо, на думку дідуся, висловився про українську мову, тож він покинув товариство.
Бабця розказувала, що вона пережила ще один подібний випадок за Польщі. Тоді вони були у польському товаристві й розмовляли польською мовою. Частина товариства не знала, що між ними були українці. Хтось недоброзичливо висловився про українців, і дідусь демонстративно встав з-за столу й сказав: «Дзюнко, ми ідемо додому. Тут ображають мій народ».
* * *
Я ніколи не чув, щоб дідусь послуговувався російською мовою, навіть поза межами України. На вакаціях ми часто подорожували. Дідусь завжди вибирав маршрути так, щоб це було нам всім цікаво і дещо несподівано. Одного разу ми летіли літаком “Дуґлас” до Одеси. (Не було тоді в літаку ще м’яких фотелів, а просто відкидні металеві лавки, як для десантників.) Потім кораблем до Батумі. Три дні ми пливли, ввечері заходили в порти й там на кораблі ночували: тоді ще боялися мін, вночі плисти було небезпечно. З Батумі до Тбілісі через гори. У Тбілісі ми тиждень мешкали в готелі Академії наук. Бабця возила зі собою масу начиння та причандали до чорної кави, яку дідусь пив постійно. В готелі бабця попросила кастеляншу Дусю принести гарячої води, на що остання відповіла, що не розуміє мови, якою до неї звертаються. Тоді бабця дала Дусі три карбованці, на що Дуся відповіла: «Міленькіє ви мої, хорошенькіє ви мої! Ви только позовіте “Дуся” – і я уже здесь».
Я ще пам’ятаю, що над моїм ліжком в готелі висів портрет Лаврентія Берії. Одного дня вранці, десь близько сьомої години, почувся стукіт у двері. Дідусь відчинив, і якийсь чоловік скочив мені на ліжко – я навіть налякатися не встиг – і зняв портрет зі стіни. Вдень по радіо ми почули, що Берію заарештовано.
* * *
Іспити у заочників дідусь приймав вдома, у своєму покої. Ми з бабцею в цей час були на кухні. Несподівано чуємо крик дідуся, якусь штовханину в коридорі. Ми вибігли з кухні й побачили, як дідусь випихав студента за двері. Захеканий і червоний, жестикулюючи руками, кричав: «Уявляєш собі, Дзюнко? Він давав мені хабара! Професорові університету – хабара! Та це нечувано, це неможливо собі уявити! Професорові університету – хабара!.. Я його виштовхав за двері. Я йому сказав, щоб він більше ніколи не з’являвся мені на очі».
Дідусь ще кілька днів не міг заспокоїтися. Це була для нього велика образа: професорові пропонували хабара.
А ще пригадую випадки зі свого дитинства. В школі ми збирали фантики (так називалися обгортки цукерків) та обмінювалися ними. Мені треба було поповнювати збірку. Я просив дідуся піти зі мною за покупками. Дідусь був строгий, і ніколи не можна було вгадати, що він думає і як реагуватиме. Та мої прохання він виконував. Брав мене за руку і провадив до магазину цукерків, що на вулиці Академічній. Це був дуже гарний магазин, облаштований в стилі арт-деко. Пахло чоколядою. Під прилавком були шухляди з цукерками. Вони були під склом, і я показував дідусеві, які цукерки хотів би мати. Я сподівався на кілька цукерок, але дідусь замовляв по кілограмові одних, других, третіх. З магазину ми виходили з великими пачками.
Був час, коли я зацікавився мінералогією, і дідусь повів мене до університету, просто на кафедру мінералогії, до професора Євгена Назаренка. Професор зробив мені екскурсію по кафедральному музею і подарував невеличку колекцію напівдорогоцінних каменів – топазів, агатів, кварців.
Ходили ми разом і на кафедру хімії. Запам’яталися мені лише неприємні запахи, та трохи пригадую, як мені демонстрували хімічні реакції, що супроводжувалися спалахами вогню і димом.
Та найбільше враження справили на мене відвідини астрономічної обсерваторії. Спершу я вивчив напам’ять назви всіх планет. А потім ми чекали дзвінка від доброго дідусевого приятеля – професора Капка. Нарешті він зателефонував, сказавши, що небо безхмарне і що можна приходити. Було вже по десятій, а я замість того, щоб іти спати, пішов дивитися на зорі.
Спочатку ми піднялися на останній поверх університетського корпусу. Двері відчинив високого зросту худорлявий інтелігентний чоловік. Це був професор Капко. Він показував нам зоряні мапи, хронометри та інші прилади. Потім металевими сходами ми піднялися до телескопів. Внизу світився вечірній Львів. Було все якось таємничо. Дідусь із професором щось собі жартували і сміялися, а я дивився на кратери Місяця. Враження несамовите: я ніколи не думав, що можна побачити Місяць так зблизька! А потім мені показали кільце Сатурна. Мені захотілося стати астрономом.
Та все ж найбільше тягло мене до мистецтва. І дідусь, не виявивши у мене зацікавлення точними науками, повів мене до Романа Турина, на той час директора дитячої художньої школи. Так почалася моя дорога у мистецтво.
Дідусь любив і цінував прекрасне. Удома мав книжки з історії мистецтва, невеличку колекцію мистецьких творів. Будучи на першому з’їзді математиків у Харкові у 1930 p., привіз дуже цікаву книжку “Художня культура Заходу”. За кілька років ця книжка стала великою крамолою. Пізніше я дуже часто заглядав до неї, бо там ішлося про історію кубізму та симультанізм Соні Делоне, а таке в шістдесятих роках минулого століття було під забороною.
* * *
Дідусь любив жити на широку ногу. Пам’ятаю, що сир, масло, сметану нам зранку приносила у великому тлумаку на плечах сільська жінка. Бабця брала лише молоко та грудку сиру. Коли при таких покупках з’являвся дідусь, то він казав, що купує все. А бабця тоді бідкалася: “О Мірку, що я буду з тим усім робити?”.
Коли я виходив з дому, то бабця попереджала, щоб я пізно не приходив. А дідусь додавав, що він дозволяє до ранку. А коли я зі школи приносив погані оцінки, то бабця старалася направити мене на правильний шлях, а дідусь казав: “Що це за учень, який не має двійок?”.
Я вчився в четвертій школі. Після уроків збігав униз на площу І. Франка і чекав на трамвай, щоб проїхати одну зупинку до Парку культури, але, не доїжджаючи до зупинки, зіскакував з трамваю напроти вулиці Грецької. Тоді платформи були відкриті, і я їздив на підніжках. Пам’ятаю, одного разу стою собі на підніжці і вже збираюся зіскакувати, а тут хтось бере мене за комір та витягає на платформу. Я червонію від обурення, повертаюся, щоб дати відсіч нападнику, а це мій дідусь. Я присів і зіщулився, а він навіть не подивився на мене.
Коли дідусь мав добрий настрій, то любив співати оперні арії, переважно тенорові партії, але не тільки. Співав дуже серйозно і на повний голос. Коли я почав підспівувати, то купив мені програвач та плити лише з оперними аріями. Була і плита з голосом Енріко Карузо. Ох, я пам’ятаю, як поставив дідусь плиту з арією Тореадора. Довгий час це була моя улюблена арія. Я наставляв голосники на повну потужність і співав разом зі співаком та оркестром. Бабця казала, що це занадто голосно, і що я зірву собі голос.
Ми часто ходили на оперу і до театру імені Марії Заньковецької. Перед тим як піти на “Гамлета”, дідусь читав мені монологи. Потім і я мусив вивчити монолог Гамлета «Бути чи не бути». Лише після цього ми пішли до театру на прем’єру.
Раз на тиждень, в суботу, до дідуся приходили колеги грати в бридж. Постійними партнерами були були професори Добущак та Кміцикевич. Для всіх це була велика радість, такий собі відпочинок. Фактично вони поринали в мистецтво гри. У Львові гра в бридж мала великі традиції. За часів Польщі був навіть потяг “Бридж – Ворохта”. Пасажири грали в бридж до Ворохти, там ночували і, вертаючись назад, грали далі. В нашій родині у бридж грали здавна і з ним пов’язано чимало історій. Ось одна з них.
За німецької окупації брат дідуся Родіон запросив родину на бридж з вечерею. Дідусеві довго не йшла карта. Нарешті він отримав добру карту, і в цей час господиня попросила до вечері. Дідусь хотів закінчити гру, але вона наполягала, що стигне страва. Тоді Родіон згорнув всі карти зі столу, щоб іти їсти. У відповідь на це ображений дідусь взяв свого капелюха, гримнув дверима і пішов додому. Мама господині дому пані Павенська була дуже здивована: «Я не розумію того Мірка. Як то можна образитися перед вечерею в такі тяжкі й голодні часи?! Після вечері – то я розумію».
У бридж можна грати лише вчотирьох. Мені дозволяли «кібіцувати». То означає, що я міг сидіти між двома гравцями й тихенько спостерігати за грою. Між іншим, я простудіював два томи англійського теоретика бриджу Кульберсона. І ось одного разу настав мій час. В суботу на гру до дідуся не прийшов четвертий. Товариство похмуро сиділо за столом. Я був, як завжди, на своєму місці. І раптом дідусь показав мені пальцем на вільне крісло, сказавши:
– Сідай!
Ще пам’ятаю, як професор Добущак пробував заперечити, а дідусь ще раз сказав:
– Сідай!
Я сів, і ми прекрасно грали в цей вечір, але це було лише один раз.
Як я пригадую, останні роки дідусь по ночах працював і пив багато чорної кави. Був досить повний і мало рухався, а колись любив ходити по горах. Він не признавав лікарів, хоч бабця постійно просила його піти перевіритися, бо погано почувався. Коли йому поміряли тиск, то виявили гіпертонію. У віці 67 років стався інсульт. Відвезли дідуся до лікарні медінституту, довгий час там лікували, і його стан трохи покращав. Здається мені, що він мав спаралізовану праву частину тіла і вже до повного здоров’я більше не повернувся. Пізніше, після повернення додому, трохи ходив по хаті, навіть виходив на подвір’я. Не хотів бачити нікого, крім найближчої родини. Коли випадково відвідував його хтось чужий, то казав: “От подивіться, як виглядає спаралізована людина”.
Любив стояти біля відчиненого вікна, опершись на підвіконня. На 72-му році життя, а це було в серпні, дідусь знову дістав інсульт і вже лежав непритомний близько тижня. Приходив до нього доктор Рудавський, сказав, що ситуація безнадійна. Для полегшення його стану ми приносили кисневі подушки. Не приходячи до свідомості, дідусь помер. На другий день прийшов скласти свої співчуття ректор університету Євген Лазаренко. Він сказав, що займеться похороном. Дідуся перевезли до Будинку вчених. У день похорону було багато людей. В залі біля стіни стояло безліч вінків, і я зауважив, як кагебіст, підходячи до кожного вінка, уважно читав написи на стрічках. Бабця трималася дуже добре і жодного разу не просльозилася. Поховали дідуся на Личаківському цвинтарі неподалік від гробівця його мами.
Майже щотижня бабцю відвідувала Ада Труш, наша родичка, а часами ми з бабцею приходили до неї в гості «на чорну каву». Пам’ятаю, коли вони розмовляли, я вибігав по сходах до майстерні і оглядав картини Івана Труша. Також дуже часто приходила до бабці Віра Свєнціцька. Вони завжди мали про що поговорити.
* * *
Дружина дідуся, бабця Дзюня, була високоосвіченою людиною. Вона годинами могла в оригіналі декламувати Шіллера напам’ять, цікавилася світовими подіями, до останніх років життя виписувала польську газету “Zycie Warszawy”.
А прожила бабця 94 роки. Для неї дідусь був професором навіть вдома. Було би не до подумання, щоб дідусь мив посуд, робив якісь порядки чи взяв до рук мітлу.
Бабця мала погідну вдачу й тому спокійно вислуховувала жарти свого чоловіка. Але, гадаю, ще й тому, що вони дуже любили й поважали один одного. Вдома вона перебрала на себе весь тягар буденних справ. Окрім того, займалася моїм вихованням, а це не було легко. Її часто викликали до директора школи, – ясна річ, не для того, щоб повідомити щось приємне про внука.
Моя бабця вважалася у Львові дуже доброю господинею. Зупу на обід варила щодня нову, щоб була свіжою, а торти пекла за австрійськими переписами Монатової. Я, правда, не завжди міг гідно оцінити високий стиль бабиної кухні, постійно висловлював якісь претензії. Пам’ятаю, як старався переконати бабцю, що борщ, який варили в їдальні біля Стрийського базару, був набагато смачніший, ніж той, що варила вона. Одного разу, коли я був хворий, бабця на обід дала мені борщ. Їм і чую – якесь свинство, кажу:
– Бабцю, щось цього разу твій борщ настільки недобрий, що навіть я вже не можу його їсти.
А бабця мені на те:
– Я пішла з банячком до їдальні і купила той борщ, який ти завжди так хвалив.
– Ну, перепрошую, він дійсно там мав інакший смак.
Або іншим разом приходжу зі школи, а на моєму ліжку лежить якась шмата. Дивлюся – а то бабусин халат.
– Чому на моєму ліжку лежить халат? – з обуренням запитую в бабці.
А бабця каже:
– Я собі подумала: якщо ти на моє ліжко кладеш свої штани, то чому я не можу покласти свій халат на твоє?
На бабусиній голові була ще й опіка над дочкою й зятем, які сиділи в тюрмах. Бабця писала їм листи й пильнувала, щоб я листовно відповідав на запитання мами й тата. Висилала їм бандеролі й посилки, передплачувала газети й журнали, та не лише їм, але й усім їхнім друзям та співкамерникам, бо багатьом з них не було кому висилати. Все це вона робила практично впродовж усього свого життя.
У нас вдома часто збиралася вся родина. І не тільки родина, бо тут любили гостей, яких приймали з теплотою та радістю. Від бабці й дідуся ніхто ніколи не чув нарікань і не підозрював, як стійко вони разом переживали хвилі нещасть, що звалювалися на них.
* * *
У 1987 р. моя дружина Любка з дітьми – Соломією та Устиною – поїхала відпочивати до університетського табору “Скалка”, що коло Ужгорода. Одного дня вирішили оглянути Ужгород, бо ще ніколи там не були. До міста ходять автобуси, але чомусь того разу їх не було. Почали зупиняти попутні авта, але ніхто не зупинявся. Вже хотіли повертати назад, але зупинилося якесь авто – білі «Жигулі». Шофер відчинив двері й каже:
– Куди зібралися, дівчата?
– До Ужгорода, але немає автобуса.
– До Ужгорода не повезу, бо не маю часу, але до автобусної зупинки підкину.
Вони сіли в авто, а шофер говорить:
– Я ніколи не зупинявся на дорозі і не знаю, чому зупинився біля вас. Пригадав собі свого професора, який казав, що студентам і старшим людям потрібно помагати.
Тоді Любка каже, що наш дідусь теж був професором Ужгородського університету.
– Так? – здивувався шофер, – А як він називався?
– Зарицький.
Шофер різко натис на гальма, аж головою притиснувся до керівниці.
– Мироне Онуфрійовичу, ріднесенький, невже я зупинився біля ваших онуків? Та того не може бути!
І повіз їх до Ужгорода. Показав їм все місто. Розповідав про дідуся, про те, що зобов’язаний йому тим, що залишився в Україні, бо тоді, по закінченні університету, наших хлопців розсилали на Далекий Схід, в Середню Азію. А перед розподілом професор Зарицький закли́кав кількох хлопців до себе і порадив, як зробити, щоб залишитися вдома. Після університету пан Василь (так називався новий знайомий, що, як виявилось, був двоюрідним братом головного диригента Львівської опери) ще раз бачив професора у Львівській опері, але не наважився до нього підійти.
МАМА
Моя мама, Катруся Зарицька, народилася З листопада 1914 р. в Коломиї. Деякий час родина мешкала в Тернополі, де Катруся вчилася в гімназії. Потім у Львові на «відмінно» закінчила гімназію сестер василіанок і вступила на геодезію до Львівської політехніки, а вже 1934 р. була заарештована як член ОУН у справі вбивства міністра Броніслава Пєрацького. Її засудили на вісім років. З них відсиділа п’ять. Вийшовши на волю, одружилася з Михайлом Сорокою. В березні 1940 р. обоє були заарештовані органами НКВД. В тюрмі Бригідки 2 вересня народила сина Богдана, тобто мене. Я провів у тюрмі з мамою вісім місяців, а потім дідусеві з бабцею вдалося витягнути мене на волю. У червні 1941 р. перед наступом німецьких військ більшовики почали масово розстрілювати в’язнів, та частина з них все ж врятувалася. Серед них була моя мама. Вона пішла в підпілля і там заснувала Український Червоний Хрест. Була довіреною особою з особливо важливих справ генерал-хорунжого Романа Шухевича. 21 вересня 1947 р. прийшла з Княгиничів, де була штаб-квартира провідника до Ходорова. Коли зайшла до конспіративної хати, то з поведінки господині зрозуміла, що «провалена». Вийшла і попрямувала до залізниці. Відчувши, що за нею ідуть, почала бігти, і тоді їй прострелили ногу. Почала відстрілюватися і смертельно поранила одного з енкаведистів. Поранену, її схопили і привели в міліцію оформляти протокол арешту. Там вона прокусила ампулу з отрутою і думала, що на цьому все закінчиться. Мама мені розказувала, що коли отямилася, то з жахом усвідомила, що вона жива: повний рот скла, а рани на тілі змащує якась медсестра. Слідство тривало п’ять років. Була засуджена на 25 років тюремного режиму. Майже весь термін відсиділа у Володимирській тюрмі недалеко від Москви. Це тюрма для особливо небезпечних державних злочинців. Останні три роки відбувала у таборі суворого режиму у Мордовії.
Продовження – ТУТ.
