Фрагменти з виступу автора, професора Європейського університету у Флоренції, на презентації у Львові російського перекладу англомовної монографії «Внутрішня колонізація. Імперський досвід Росії» (25 вересня 2013 року)
Фото - The News Times
Про книжки і про опозицію зовнішнього та внутрішнього
Я вперше обговорюю російське видання цієї книги. Англійський текст вийшов два роки тому. Його переклав Володимир Макаров у Казані, і це авторизований мною текст цієї книги.
Крім того, я хочу водночас представити вам книгу, дуже товсту, яка називається "Там усередині". Це збірка статей, написаних різними колегами – майже дослівно зі всього світу, на ту ж тему – внутрішня колонізація. Ця книга вийшла півтора роки тому, в 2012 році, за моєю редакцією. Тут двадцять із гаком статей.
Одна з частин цієї книги присвячена Україні. Ця частина називається "На краю між зовнішнім і внутрішнім". Я взагалі-то хотів цю частину назвати просто "На краю", але в редакції визнали це політично некоректним, і вийшла довша назва. Уся ця частина присвячена Україні. Тут є стаття Миколи Рябчука – "Російський Робінзон і український П'ятниця". Статті дуже цікаві російських фахівців із української та східноєвропейської історії – Віталій Кисельов і Тетяна Васильєва, дві статті двох німецьких колег. Тож мені, звичайно, легко сказати, що з усіх питань, що стосується України, я загалом не експерт, не фахівець, будь ласка, дивіться ось тут. Але ці питання, що стосуються України, - це дуже важкий і складний випадок саме для цієї опозиції зовнішнього та внутрішнього, бо Україна, лежучи на краю або на середині, знімає цю опозицію зовнішнього та внутрішнього.
Але сама моя книга (і, взагалі, підхід, у цих книгах втілений) на те і спрямовані, щоби цю опозицію між зовнішнім та внутрішнім нейтралізувати. Бо під "колонізацією" завжди або зазвичай (за рідкісними винятками) розуміли процеси зовнішньої колонізації – коли деякі держави (припустімо, розташовані на Британських островах – у певному, дуже зрозумілому кутку світу) висилають кораблі. Кораблі пливуть далеко-далеко, відкривають нові континенти, острови – там, де живуть невідомі народи. Цей процес – населення тієї метрополії переселяється іноді в ці далекі землі, підпорядковує собі, експлуатує, ще якимсь чином колонізує ці землі, використовує у своїх інтересах – це процес зовнішньої колонізації. Це приклад класичний, звичайно. Приклад європейських держав – так розвивалися французька імперія, італійська, німецька. Усі ці приклади ґрунтовані на гранично ясній межі або, інакше кажучи, величезній дистанції між метрополією та колонією. Там дистанція велетенська – така ж величезна, як географічна відстань між метрополією й Індією. Чи Австралією. Чи Америкою.
Але ми знаємо, що на світі існували не лише океанські імперії, але й суходільні імперії, наприклад, Австро-Угорська, Оттоманська, Російська. І в цих імперіях відбувалися також процеси колонізації далеких земель – таких, як, наприклад, Сибір чи Аляска (далеких для Російської імперії). Або дуже близьких земель. Ті землі, які лежали всередині національних меж, як би їх не розуміти. Є, звичайно, різні уявлення про те, що було чи є зовнішніми межами Російської держави, Російської імперії, Російської Федерації. Але було багато земель, які сприймалися як чужі, екзотичні, недонаселені, недорозвинені, відсталі, що містилися де-небудь в Курській, або Тульській, або Оренбурзькій губернії – на краю між зовнішнім і внутрішнім. Або, наприклад, Малоросія.
І суходільні імперії розвивалися зовсім інакше, ніж океанські. Для них цей дискурс, який зараз називають постколоніальним (це досить розвинена система ідей, яка вся розвивалася на історичному і культурному матеріалі заморських імперій), я пропоную перевернути – цю систему ідей застосувати до ситуації внутрішньої колонізації, коли колонії існували, були відкриті, культивовані, заселені, освоєні (зроблені своїми), експлуатовані в усіх цих процесах усередині національних меж.
Про генезу поняття «внутрішньої колонізації»
Ідея, що Росія колонізувала саму себе, – це ідея класична для російської історіографії. Дуже важливі постаті, які засновували російську історію, російські вчені, славетні професори найбільших університетів (Соловйов, Ключевський), коли писали свої багатотомні курси російської історії, постійно повторювали одну сакраментальну формулу, яку вони завжди роз'яснювали, але, коли я став займатися, читати їхні міркування, їхні власні коментарі до власних міркувань і те, як вони переробляли свої курси поступово, у міру перевидання, то загалом зрозуміло, що вони мали на увазі – ця формула була: "Росія – це країна, яка колонізується", "Історія Росії – це історія країни, яка колонізується".
По-українськи це звучить також трішки дивно, як і по-російськи. Країна, яка колонізує, – це зрозуміло. Країна, яку колонізують, – теж зрозуміло. Пасивний стан, активний стан. А ось цей зворотний стан, властивий російській мові, – його перекласти іншими мовами важко. Країна, яка колонізується? Що це таке – колонізувати самого себе? І справді, на початку XX століття, коли люди стали вже писати історію російської історіографії (історію того, як російські історики писали російську історію), було сформульоване таке поняття – "школа колонізації". Учні Ключевського так говорили про школу Ключевського.
З іншого боку, в сусідній Німецькій імперії, де наприкінці XIX століття теж були популярні ідеї внутрішньої колонізації, дуже відомі історики та соціологи (як Макс Вебер) брали участь в обговоренні того, яка колонізація вигідніша для майбутнього розвитку Німецької імперії – зовнішня чи внутрішня. Під "зовнішньою" колонізацією малося на увазі завоювання нових колоній в Африці, Південно-Східній Азії, а під "внутрішньою" – цікаві процеси німецького заселення сусідніх (і не дуже) східноєвропейських земель: Польщі, можливо, України (особливо Західної), Балтійських країн. Чому "внутрішня"? На той момент ці землі аж ніяк не належали Німеччині. "Внутрішня" – бо колись, згідно з деякими істориками або національними міфами, легендами, ці землі були германськими. Цікава гра історичних конструктів. Було навіть таке "управління внутрішньої колонізації" в Східній Пруссії як частині Німецької імперії. І ці поняття потім використовували нацисти, Гітлер. Загалом, це ціла історія.
Ще один цікавий приклад – це вже 70-і роки минулого століття, британський соціолог Майкл Хечтер (Michael Hechter) написав книжку, в якій активно використав поняття внутрішньої колонізації для аналізу того, що відбувається в деяких частинах Британських островів. Уельс був його найголовнішим прикладом. І він говорив, що історично Англія, англійці колонізували області Уельсу, і ці процеси, що відбуваються усередині Британських островів, усередині цього клаптика суходолу, якимсь чином повторювали і відтворювали ті уроки, які Британська імперія проходила в Індії. Так що внутрішня колонізація ніби повторювала уроки зовнішньою.
Хечтер говорив про "колоніалізм", я говорю про "колонізацію". Тут є "-изм", а я говорю саме про процес. Слово "колонізація" мені подобається, бо воно обіймає різні аспекти, воно завжди багатовимірне. І в усіх випадках – коли ми звикли говорити про колонізацію Індії, наприклад, і в тих випадках, коли не звикли, а говоримо на ново. Аспекти політичні, економічні, культурні, можливо, релігійні – всі разом. Саме у слово "колонізація" воно все вміщене. А в інших поняттях? Одновимірні поняття. Поняття "колонізація" – це все. Все всередині.
Ось є Британія й Індія. Він (Хечтер) ці процеси, ці стосунки, які йдуть через океани, переніс всередину цього маленького острова. Він сам претендував на деякі універсальні схеми, це його право. Але оригінальний його матеріал в цій його книжці (він потім ще пару книжок написав) був про Уельс, про валлійську культуру, про валлійську мову, яка там фактично знищена. Там дуже багато про культуру. Про книговидання, наприклад, – як воно "загиналося". Таким чином, він нейтралізував географічну дистанцію – для того, щоби говорити про колоніалізм і колонізацію, не важлива географічна дистанція, це може відбуватися прямо тут, там відбувається те саме.
Але необхідним моментом для його міркувань залишалася етнічна дистанція між англійцями та валлійцями. Я роблю, як я вважаю. Я роблю наступний крок по шляху цієї нейтралізації. Я говорю: етнічна дистанція, етнічні відмінності – це вже не важливо. Тобто, в цьому сенсі не так важлива відмінність між росіянами і українцями. Росіяни колонізували теж і росіян. І ті ж ефекти колонізації, які відбувалися, коли англійці подорожували в Індію, росіяни подорожували в Середню Азію, коли росіяни "ходили в народ" (наприклад, в Тульській губернії), записували фольклор або спочатку вводили, а потім скасовували кріпацтво – це ті ж самі елементи колонізації, які росіяни проводили щодо росіян. Різні росіяни. Це була не етнічна дистанція, а станова дистанція, яка була прописана в законі Російської імперії. У цьому різниця, і в цьому, як я вважаю, я зробив наступний крок.
Це цікава соціологія, зараз трішки забута. Я відживляю ці поняття (внутрішньої та зовнішньої колонізації). Вони міждисциплінарні і далеко не завжди використовувалися в пристойних цілях, іноді в зовсім непристойних. Ленін, наприклад, у своїй книзі про розвиток капіталізму в Росії, говорячи про це, використав поняття "внутрішня колонізація", посилаючись на ці німецькі, прусські джерела, які він читав. І якщо дивитися на те, до яких, власне, областей і територій Російської імперії він застосовував це поняття "внутрішня колонізація", виходить дуже цікаво. Він застосовував їх до Кавказу, але і, наприклад, до Поволжя, тобто, до його рідних земель.
Ну, а, власне, які області, які губернії, які столиці Росії не були зонами колонізації? Для варягів, які заснували Новгород, Новгород був абсолютно зовнішньою територією – вони приплили, прийшли, щось там заснували, змішалися з місцевим населенням, знищували його, торгували з ним. Колонізували Новгород. Потім новгородці так само прийшли в Київ, московіти так само прийшли в землю, яка тоді називалася "Інгрія", була іноземною землею. Таким чином, самі столиці Росії – від найстаріших до порівняно нових – були ґрунтовані на колонізованих землях. Це процес, коли зовнішнє стає внутрішнім. Процес освоєння, процес внутрішньої колонізації.
Про те, чи була внутрішня колонізація в радянський період
Радянський період змішав дуже багато карт, і говорити про нього дуже важко. Моя перша книга називалася "Ерос неможливого, або Історія психоаналізу в Росії". Вона присвячена дореволюційній історії психології, психоаналізу в дореволюційній Росії і в ранній радянський період. Як ми знаємо, в російських революціях брали участь багато народів. І самі революції – 1905 року і, особливо, революцію 1917 року – можна собі уявити як повстання поневолених народів (і російського народу, звичайно, також) проти імперського центру. А далі цей короткий момент визволення привів до нового поневолення. І якщо процес колективізації радянського села дійсно від Карелії до Узбекистану дуже легко собі уявити як процес колонізації, то міська культура трималася одномоментно, вона перелаштовує земельний устрій в цьому величезному просторі за єдиним стандартом. Про колективізацію так і було написано – був такий американський соціолог Аарон Ґолднер, який так написав. Але багато речей вислизають з-під такого аналізу. Я ж не претендую на те, що моя концепція внутрішньої колонізації пояснює все. Я претендую на те, що вона пояснює щось, що раніше не було пояснене. І цього вистачає. Це стосується і імперського періоду, і радянського періоду.
Про політекономію
Одна з моїх найулюбленіших ідей – це те, що треба повертатися до політекономії, яка не зовсім, можливо, в моєму варіанті класична марксистська (і навіть не класична ліберальна) політекономія, а якась інша політекономія. Бо ось держава колонізує народ. Для того, щоби це відбувалося, держава повинна мати, філософськи кажучи, свою суб'єктність. Говорячи по-простому, має бути своє джерело існування, яке незалежне від творчої роботи народу.
Є ліберальна політекономія. Її можна переказати двома словами: люди працюють, платять податки, держава збирає ці податки, тому держава повністю залежить від людей (ну, не повністю, але залежить). І у людей є сила зажадати (пам'ятаєте? – "Немає податків без представництва"). Це ключова ідея ліберальної демократії. Не даєте нам інституцій представництва (парламент і т. д.) – ми не даємо ресурсів. Як сказав Чарльз Тіллі, відомий соціолог, європейські держави розвиваються за принципом "інституції в обмін на ресурси". Державі потрібні ресурси, вона обмінює їх на інституції – на такі, як парламент. Ресурси – це податки, рекрути. А в ситуації внутрішньої колонізації у держави з'являється власна енергія, власна сила, власне джерело життя – незалежно від праці населення. Що це? Зараз ми добре знаємо, що в російському випадку це нафта, газ. У нафтогазовому секторі Російської Федерації зайнято 2% населення, але вони забезпечують 60% бюджету і т. д. Ви все це знаєте не гірше за мене. І завдяки цьому держава наче отримує своє джерело існування, незалежне від народу (ренту). І в моїй книзі є великий розділ про те, що приблизно так само розвивалися і Новгородська, і Московська держави в середньовічній історії Росії. Тільки там роль нафти грали хутра. Спочатку хутра навколо Новгорода, потім хутра Сибіру, потім хутра Аляски. Для того, щоби відбувалася ситуація внутрішньої колонізації, дуже важлива є ця ідея ресурсної залежності (чи ренти). Хоча рента – це, звичайно, надто широке поняття, на мій погляд. Важлива саме залежність від природних ресурсів – на відміну від продуктивної праці. Принципово важлива. А марксистська політекономія і ліберальна політекономія не знали про цю ситуацію. І вони не знали її не тому, що ця ситуація виникла пізніше – скажімо, з нафтою (хутра, наприклад, існували вже тоді), а з якихось інших причин. Я намагаюся в них розібратися зараз. З якихось причин виникла така цікава лакуна, пов'язана з ідеальним уявленням, що національне багатство залежить від праці народу. А насправді воно залежить не лише від праці народу, на жаль, але й від ренти – на різній землі пшениця росте по-різному. І ось ця різниця (вона колись називалася рентою) виявилася ключовою проблемою. Зараз ми розуміємо, що це ключова проблема. Але можна знайти історичні приклади, що це було і раніше. І в російській історії було, що дуже важливо.
Про закріпачення та Тамбов
У моїй книзі є декілька розділів про кріпацтво: як людей закріпачували, що це означало, як це відбувалося, що взагалі ми про це знаємо реально. Ключовою проблемою тут є, звичайно, насильство. Позаяк люди не мали жодного іншого інтересу працювати на землі, то змусити працювати їх могло тільки насильство. Є цікаве архівне дослідження. Вдалося порахувати, скільки разів на рік шмагали селян чоловічої статі в маєтку князів Гагаріних у Тамбовській губернії 1827 року. І, виявляється, що 80% селян чоловічої статі шмагали, принаймні, раз на два роки. Тобто майже всіх шмагали раз на два роки. А приблизно половину шмагали щороку. Така статистика: когось частіше, когось рідше.
А що таке Тамбов? Тамбов – це в російській літературі наче синонім російської глибинки. Глибинка, провінційна глушина, водночас дуже російська земля. Проте Тамбов був заснований в середині XVII століття як форпост, бо там було неспокійне – то татари, то ще хтось – печеніги, половці, як їх називали. І це все досить добре відоме – форпост, який був заснований для захисту Московської держави від набігів з півдня. Форпосту потрібні навколо нього городи та поля, щоби годувати солдатів. Так з'явилося те, що називається в російській історії "плантаційне землеробство". Потім з'явилося кріпацтво. Виходить, що Тамбов просто як географічна точка, де живуть люди і займаються сільським господарством, був заснований приблизно тоді, коли був заснований Кейптаун. І з тими ж цілями – з одного боку, для захисту щойно завойованих земель від якихось ворогів, які постійно загрожували набігами, а з іншого боку – для того, щоби годувати солдатів, чиновників, які приїздили з метрополії. Є, звичайно, величезна різниця між заморськими завоюваннями та сухопутним рухом. Але в іншому різниці немає.
Про асиміляцію, акультурацію та насильство
Асиміляція – це точний аналог слова "освоєння". Дуже цікаві слова. Чуже стає своїм. Асиміляція – це також медичний термін відносно травлення. Ми їмо їжу, і вона стає нашими органами – це процес асиміляції. Акультурація – це інший цікавий процес, який акцентує саме культурні аспекти. Культурні аспекти дуже важливі.
Але в процесах зовнішньої колонізації асиміляція й акультурація, зазвичай, вміщають прояви насильства. Займаючись російською історіографією, тим, як російські історики (Щапов, Ключевский та інші) розповідали про ці процеси, бачиш: вони точно знали, як рухалося те, що вони вважали російською владою, російським народом (зараз би ми сказали "російський етнос"). Вони точно знали, в який час, як він пересувався, де будували остроги, форпости, фортеці, монастирі. Усе це історики знають точно. А ті люди, які там жили (земля-то не буває порожня – значить, хтось там жив), кудись поділися. І для істориків це завжди було проблемою. Були такі серед російських істориків, які цю проблему іґнорували. Були такі історики, які нею займалися, причому щільно й інтенсивно. Мілюков, наприклад, – один із учнів Ключевського. Він поставив цю проблему не випадково – про еволюцію насильства. Те, як відбувалося насильство щодо корінних народів у міру руху російської влади на південь, на схід і т. д. Для цього і будувалися фортеці, кремлі та монастирі. Навіщо були стіни, якщо нікого не бояться? І цей рух завжди був пов'язаний з насильством. Не завжди, але часто було пов'язано з економічними інтересами. Навіщо було йти в Сибір? Сибір величезний, він більший за всю Європу та Північну Америку, разом узяті. Цілий світ. Навіщо було туди лізти? Там був економічний інтерес – тобто, хутра. Для експорту їх на захід. Економічний інтерес в порівнянні з масштабом Сибіру був настільки дрібний і вузький! А, проте, він був, він це все мотивував.
Але так було не завжди. Були такі завоювання – ну зовсім безглузді, даремні в економічному плані.
Політичне насильство було завжди, економічна експлуатація була часто. Акультурація – культурний вплив на нащадків місцевих народів, що вижили. Хоча російська традиція повна скарг самих завойовників на те, що цей культурний вплив, цивілізаційна місія, просвіта вдається погано. Проте, це завжди так відбувалося різними способами.
Про роль місцевих еліт у процесі внутрішньої колонізації
Про це дуже добре знають історики російського дворянства. В історії російського дворянства були такі роки або десятиліття, коли дворян іноземного походження було більше, ніж дворянства власне російського. Наприклад, після розділів Польщі польських шляхтичів продовжували вважати дворянами. «Автоматом» їх зарахували в російські дворяни, а їх було так багато, аж виявилось, що це більшість російських дворян (разом з колишніми – з балтійськими німцями, з грузинськими князями, з безліччю татар).
Офіційна історія полягає в тому, що Росія і російське дворянство поглинало місцеві еліти, наділяючи їх статусом – в обмін на співпрацю. Цей статус – він був дворянин, він мав право володіти певними людьми на тих же підставах, на яких російські дворяни володіли своїми кріпаками. Тобто, цей статус міг «автоматом» давати місцевій еліті більші права щодо місцевого населення, ніж ця місцева еліта мала до того.
З іншого боку, умовою цього статусу, який міг бути дуже високим, була відмова від політичної самостійності. Але, як ми знаємо, політична самостійність – це ще не всі блага життя, які бувають.
Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
05.11.2013