Був свого часу 1918 рік, був фронт під Львовом, а парлямент у Станиславові і були деякі цікаві речі. Наприклад: на фронті йшла боротьба, на дипльоматичних стежках шлялися туди й сюди курієри, а в Станиславові йшли бесконечні дебати про поділ дідичівських ґрунтів.
— Ми мусимо дати народові доказ нашої щирої демократичности. Тому ділимо!
І я вірив, що так має бути, аж доки не спитав дядька.
Дядько старий, до війська вже не надавався, сидів дома та з трудом годував велику рідню. Сини і зять пішли — осталася жінота і діти.
— Тепер вам напевно полекшає. Чули ви про примусову парцеляцію.
— Та чув — криво посміхнувся старий, — але...
— Ви певне думаєте, що будуть шахрайства!?
— Сохрань Боже. Шахрайства не буде, але...
— Що „але"?
— Гармати під Городком гудять, а в Станиславові землю ділять, от що!...
Пригадався мені той епізодик, коли прочитав я про непорозуміння, заяви, погрози, дебати і резолюції українців на Закарпатті. Народовці і москвофіли взялися за чуба, щоправда у власній хаті, але ще не заінтабульованій, і при відчинених дверях. Мов не в голові їм, що в нотаря зібралася ціла купа рефлєктантів на їхню хату, а крізь двері заглядають сусіди і тільки ждуть, щоби ввалитися в середину з галузкою мира, зробленою з ....орчика.
Тоді напевно погодять обох братів, а брати напевно — згідно з традиційним ритуалом — почіхають потилицю... "Гей-гей!"... „Ая-ая, ex!" — і зідхнуть один важко, другий тяжело, аж гори здрігнуться.
Чи треба конче цього? Чи не ліпше піти, заінтабулювати на себе хату, прийти додому, замкнути на два спуття двері, а тоді вже про мене — і до братнього чуба братися. Не перечу, є за що, і скорше чи пізніше до цього мусить дійти, а я навіть знаю наперед вислід тієї обовязкової чубодрачки, але покищо — пакс вобіскум, милі браття Закарпаття!
[Діло]
27.10.1938