Галичина – регіон високої релігійности, а Львів – європейське місто. Але в сучасній Європі багато ракурсів, у яких людина бачить життя, на жаль, поглинає психотерапія – серед них навіть релігію. Так каже ірландка Барбара Фітцджеральд, психоаналітик із 30-річним стажем, класик європейської психотерапії, президент Європейської конфедерації психоаналітичних психотерапій. Наприкінці вересня вона взяла активну участь у 10-му конґресі цього об'єднання, який проходив у європейському місті Львові.
- Коли ми говоримо про тих, чиїм завданням є лікувати людські душі, то на думку спадають аж чотири професії (не кажучи, звісно, про священиків): психолог, психіатр, психотерапевт та психоаналітик. Люди часто плутають ці поняття. Що між цими професіями спільного, а що відмінного?
- Єднає ці професії те, що всі вони спрямовані на пошук засобів полегшення душевного болю пацієнта або клієнта. Але підходять до цього вони по-різному. Основне завдання психіатрії – лікування психічних розладів. Їхня особливість, однак, у тім, що ці розлади повністю поглинули внутрішнє життя пацієнта й не залишили йому/їй простору для рефлексії над своїм станом. Тож професія психіатра має в основі медичну складову, що не завжди однаково для інших названих професій. Лікування зазвичай ведеться за допомогою медикаментів.
Завдання психолога – застосування теоретичних знань про людську психіку в різних життєвих ситуаціях і на різних етапах життя людини. Дуже часто його метою є корекція поведінки людини чи її емоційного й інтелектуального розвитку. Інколи завданням психолога є сформувати клінічну картину або поставити діагноз. Методи, які застосовує психолог, різняться між собою та залежать від сфери його діяльності. Це може бути дитяча психологія, клінічна психологія, психологія освіти тощо.
Що стосується професії психотерапевта, то тут слід взяти до уваги термін «модальність психотерапії». Слово «модальність» означає підхід до розуміння чого-небудь та ґрунтується на філософії цього підходу. Сучасна психотерапія застосовує такі модальності: психоаналітична психотерапія, гуманістична та інтеґративна психотерапія, системна сімейна терапія й когнітивна психотерапія. Усі інші методи пов’язані з цими категоріями.
Відмінність психотерапевта від психоаналітика ґрунтується на сфері активності людської психіки, яка їх цікавить. Для психоаналітика це насамперед сфера підсвідомого. Завдання психоаналітика – визначити підсвідомі причини психологічного дискомфорту, які сформувалися у ранньому дитинстві. Для психоаналітика, поведінка людини зумовлена пережитими комплексами та травмами на етапі дитинства й дорослішання, які витіснилися у підсвідомість і постійно актуалізуються у різних життєвих ситуаціях. Психоаналіз – це мистецтво глибоко слухати. Проте слухати особливим чином, дослухаючись до процесів, які глибоко вкорінені в людській душі.
Незалежно від об’єкта та методів чотирьох цих професій, у багатьох випадках вони перетинаються. Як показують дослідження, каталізатором їхнього розвитку виступає саме взаємозалежність та взаємопереплетеність.
- Видатний філософ і психолог ХХ століття Еріх Фром стверджував, що засновники всіх великих релігій – як східних, так і західних – мали єдину спільну мету, і цією метою було полегшення психологічних страждань. Саме це завдання перед собою ставить і сучасна психотерапія, а її сеанси для багатьох людей заміняють сповідь. Чи можна стверджувати, що психотерапія у секулярному суспільстві фактично заміняє в деяких аспектах релігію?
- Це дуже цікава тема. Я би хотіла навести приклад Ірландії, де більшість людей належать до Римо-Католицької Церкви. Донедавна релігія відігравала надзвичайно важливу роль у житті людей. За останні 20 років позиції Римо-Католицької Церкви, однак, сильно послабли, причиною чого були факти педофілії серед священиків і відсутність належної реакції на ці випадки з боку високих церковних ієрархів.
Проте статус Церкви не слід ототожнювати з релігійним імпульсом людської душі. Цей імпульс не відмирає тією ж мірою, що й послаблюється релігійність як сукупність традиційних інституцій. Ширше кажучи, релігійний імпульс – це бажання знати більше, ніж можна збагнути винятково раціональністю. Це – частина філософського пошуку особистості й іманентна риса людської природи. Від часу оформлення психотерапії та психоаналізу цей фундаментальний запит людини опинився в полі їхнього предмета.
Для суспільства неприродно, коли психоаналіз заміняє собою «запитання про смисл», й усе зводиться винятково до психологічного контексту. Релігійний імпульс, натомість, вимагає багато контекстів, включаючи філософію, релігію, культуру та мистецтво. Тож станеться велика помилка, якщо психотерапія поглине всі ракурси, в яких ми бачимо життя. На мою думку, щось таке зараз відбувається з західними суспільствами. Причиною цього стало розчарування у традиційних релігійних структурах. Але, повторюю, те, що відбувається з Церквою, не слід плутати з релігійним імпульсом особи.
- Люди часто по-різному сприймають звернення до лікарів, які лікують тілесні і душевні недуги. Більшість людей не має нічого проти того, щоби прийти до лікаря, який займається хворобами тіла, але воліє уникати відвідин психолога чи психотерапевта, бо вважає, що свої психологічні проблеми людина має переборювати сама. Наскільки стійкий цей стереотип та чи можна говорити, що він змінюється?
- Дійсно, більшість людей відчуває страх, коли говорить про свої емоційні та душевні проблеми. Але, розповідаючи про них, ми звільняємось від них. У Ірландії надзвичайно високий відсоток молодих хлопців віком 19-25 років щорічно вчиняє самогубство. Серед причин цієї проблеми часто називають алкоголь та наркотики, однак не слід забувати, що хлопці, на відміну від дівчат, менше схильні ділитися своїми переживаннями. Тому по телевізору та у соціальних мережах навіть пройшла кампанія під гаслом: «Будь ласка, говоріть!». Це – одна зі спроб подолати цей стереотип і полегшити людині відкритися своєму ближньому. Інколи буває, що просто з другом поговорити буває недостатньо. Тоді на допомогу приходить експерт, яка вміє слухати по-іншому.
Стереотип дійсно змінюється. Чимало користі дає популяризація в медіа та державні й громадські кампанії промоції психічного здоров’я. Ці заходи значною мірою змивають тавро, яке часто стоїть на психотерапії та психоаналізі. Значно сприяють цьому і наукові дослідження, які виявляють щораз більше кореляції між психічним здоров’ям і негативними явищами в суспільному житті. Психічне здоров’я дедалі активніше обговорюють на рівні національного дискурсу.
- Сьогоднішнє життя відрізняється від досвіду наших батьків й, особливо, дідусів і бабусь. Не секрет, що прогрес приносить із собою збільшену кількість стресів. Хоча наше фізичне здоров’я з кожним поколінням поліпшується, психічне, навпаки, стає дедалі крихкішим. Що би Ви порадили сучасним людям, аби мінімізувати ризики для здоров’я, пов’язані зі сучасним стилем життя?
- Насамперед порадила би сповільнитись і виробити в собі вміння знаходити час для роздумів і рефлексії. Щораз швидший темп усіх зовнішніх стимулів – це те, що конституює основну відмінність між «тоді» й «тепер». Візьмімо, для прикладу, кіно у 1940-1950-х роках. Кінематограф є добрим індикатором ритму суспільного життя. У ті часи герою треба було десь так хвилин 5, щоби підійти до каміна, закурити сигарету та відійти назад. Порівняймо це зі сучасними фільмами, такими як «Бетмен» чи «Матриця», де все мчить і мерехтить. Цей приклад відображає ритм життя кількадесят років тому і тепер.
Кіберпростір, без якого вже неможливо уявити собі сучасного життя, надає нам одразу будь-яку інформацію, не вимагаючи при цьому зусиль, аби її здобути. Отримуючи все готове, люди вже не рефлектують і не осмислюють інформацію. Я називаю це технологічною свідомістю. На чому вона ґрунтується? Процес переробки інформації – це надзвичайно важливий психологічний процес. Річ у тім, що наша психіка запрограмована так, щоби постійно верифікувати інформацію. Тому, постійно отримуючи «правду» в готовій формі, люди починають відчувати тривогу та дискомфорт. Здатність мислити та рефлексувати слід виробити у такій формі, щоб у підсумку поєднати зовнішню складність і ритм життя з його внутрішньою гармонією та багатством. Це мета, яка має стояти на всіх рівнях політичного, соціального та побутового дискурсу.
Освітній порядок денний у сучасних суспільствах орієнтований виключно на досягнення. В Ірландії, для прикладу, перші екзамени учні складають, не маючи ще 14 років. З ранніх літ і впродовж усього активного життя люди залучені в процес постійної конкуренції й оцінювання з боку оточення. Це корисно з еволюційного погляду, але однозначний тягар для психіки. Тому нам варто знайти місце в своєму житті, де би ми не прагнули досягати та бути першими. Не можна, щоби жага успіху поглинула абсолютно весь світогляд.
У Ірландії колись жили мандрівні поети-барди. Часто барди були радниками королів і народних вождів. Вони були носіями стародавньої традиції усної розповіді, а щоби стати бардом, треба було пройти 11-річну підготовку. Барди були не лише майстерними оповідачами, але й не менш вмілими слухачами. Натхнення й мудрість вони черпали не лише з давніх переказів, але й із життя простого люду, який розкривав їм свої радощі та печалі. Бардівське вміння слухати, або, як писав видатний ірландський поет Шеймас Гіні, «дослухатися», варте розвитку та наслідування.
Нещодавно я взяла участь у Х Ювілейному конгресі Європейської конфедерації психоаналітичної психотерапії у Львові. Темою нашої розмови була «Освіта у психоаналізі: суперечності та виклики». Серед учасників були психоаналітики, психотерапевти, психіатри й інші професіонали. Ми не прагнули конкурувати, а хотіли краще навзаєм збагнути свої ідеї, які постали на ґрунті наших різних професій і культур.
- У колишньому Радянському Союзі психоаналіз і психотерапія були заборонені. У незалежній Україні вони лише починають розвиватися. Як Ви могли б оцінити стан психоаналітики та психотерапії в нашій країні, порівняно з Західною Європою?
- На мій погляд, порівняння повинне базуватись на етапах розвитку психоаналітичної культури. Що відбувається на першому етапі? Спершу разом збирається група психоаналітиків (чимало з них з закордонною освітою). Кожен з них особливо зацікавлений якоюсь теорією чи вченням, з яким ознайомився за кордоном, і приносить цей досвід у свою країну. На цій стадії, отже, люди збираються разом, дискутують і діляться досвідом. Так було як в Україні, так і в Ірландії.
Що відбувається на другому етапі? За первинним ентузіазмом приходить увага до професійних й освітніх стандартів. Тут постає питання: хто має право називатись професійним психоаналітиком і що для цього потрібне?
На третьому етапі зростають масштаби психоаналітичної діяльності. Професійні психоаналітики починають взаємодіяти не лише з пацієнтами, але й із владою та громадянським суспільством, отримуючи змогу впливати на суспільство загалом.
Україна нині перебуває між першою та другою фазою, а Ірландія та Західна Європа – між другою та третьою. Перехідний етап, на якому перебуває зараз Україна, дуже цікавий. Як викладач і психотерапевт, я була захоплена тим, що побачила в Україні. Мене надихнули, зокрема, свіжість перспектив, інтерес до нових ідей і багатство філософської традиції. Усе це дало мені змогу поглянути на свої власні ідеї з іншої точки зору. Немає кращого способу розвинути власні погляди, ніж послухати когось, в кого свіжий і відкритий розум.
Розмовляв Євген ЛАНЮК
23.10.2013