Із плином ХІХ ст. барселонські еліти поступово стали вважати себе багатшими, цивілізованішими та більш європейськими, ніж мадридські, від яких вони залежали політично. Тепер вони хочуть перестати належати до Іспанії
Якщо існує домінуючий висновок, який можна зробити з тисячі книжок та статей, присвячених питанню націоналізму, то ним є той, що раси, релігія чи історія не є тими факторами, які пояснюють його існування. Також ними не є економічні інтереси, як це представляв марксизм. За цими процесами стоїть не стільки буржуазія, скільки політико-інтелектуальні еліти. Інтелектуали не в сенсі великих митців чи мислителів, а люди, в руках яких знаходяться продукти культури, які їх поширюють і заробляють цим на прожиток, або є – чи прагнуть стати – посадовцями. Однак нині я хотів би викласти тут свої міркування про те, що ці еліти обов’язково діють із міст, оскільки саме в містах твориться і звідти поширюється культура. Саме там інтелектуали збираються, обмінюються ідеями, замислюють і запускають свої проекти. Диспут виникає між містами; а точніше – між міськими елітами.
Впродовж тисячоліть людство жило організоване у королівства чи імперії - форми політичного домінування, якими керували з міст. Вони ще не були націями, оскільки не претендували на культурну однорідність і не наділяли повнотою влади народ. Із зникненням в Європі Римської імперії, здавалося, що міста будуть поглинуті селом, в якому заправляли феодали, головним заняттям яких була війна. Та міста знову вбилися в силу, вони виросли і змогли суперничати із сеньйорами-феодалами. Перевагою міст перед роздробленістю влади феодалізму була їх концентрація ресурсів (економічних та примусових, як пояснив Чарльз Тіллі). Проте сучасна держава виникла не в найбільш урбанізованих суспільствах. На півночі Італії чи у Фландрії були численні та чудові міста, однак великі європейські держави зародилися на просторіших територіях, які управлялися з одного центру, як от Париж, Лондон чи Мадрид. Декотрі з держав-націй постали пізніше через суперництво між кількома містами, як от Берлін та Відень чи Рим, Мілан та Турин.
У випадку Іспанії близько 1500 року жодне місто не панувало над усім Іберійським півостровом. Стара Кастилія, найбагатша та найбільш заселена область, складалася із скупчення міст, що торгували вовною (це скупчення, можливо, було третім в Європі після Італії та Фландрії), а на середземноморському узбережжі була ще одна низка потужних морських та комерційних міст – як от Валенсія та Барселона. Кастилія врешті-решт взяла гору, тому що об’єднавшись з Арагоном та завоювавши Ґранаду та Наварру, монархи заклали там свою резиденцію. Певну рацію мають ті, хто говорить про «іспанську державу», оскільки спершу була держава, в якій почали розвиватися деякі організаційні структури, характерні для ембріону сучасної держави (державна скарбниця, чиновництво, постійна армія). Відчуття нації прийшло пізніше, і не без проблем. Мадрид, який монархи врешті зробили своєю столицею, аж ніяк не був великим рільницьким, торговим чи промисловим центром. Це була лише резиденція монархів, розташована посеред плато, яке було привабливим для королів, оскільки довкола були хороші мисливські угіддя. Монархи, які спершу були союзниками міст в протистоянні проти феодалів, згодом підкорили їх собі, придушивши повстання комунерос, й зуміли монополізувати примусову владу. І як усі монархи в ту епоху, взялися за численні воєнні виправи, аби розширити свої володіння. Те саме робили англійські чи французькі королі, проте володіючи меншою економічною потужністю, оскільки іспанські Габсбурги отримували грошові вливання зі щойно відкритого континенту по той бік Атлантики. Завдяки цьому іспанській монархії вдалося встановити та утримувати панування над Європою трохи більше століття. Однак те, що вона всі сили віддавала військовій справі та занедбала створення багатства, врешті-решт ослабило, зруйнувало та спустошило передусім Кастилію, область, що володіла найбільшими ресурсами, та стала найпокірнішою після того, як її кортесам зв’язали руки (хоча інші королівства опиралися, коли в них відбирали пільги та привілеї). Європейська гегемонія Іспанії закінчилася після підписання Вестфальского миру, на зміну їй прийшла спочатку французька, а потім англійська.
З настанням сучасної епохи ота монархія, що переставала бути імперією, захотіла перетворитися на націю. Однак Мадрид залишався передусім містом, де розташовувався королівський двір, звідки віддавалися накази, головним чином військові, він майже не виріс як виробничий центр. Натомість перша текстильна індустріалізація - вже у ХVIII ст. - відбулася в околі Барселони, яка була місцем розташування олігархічних представницьких органів князівства Каталонія (кортеси, уряд) і через це таїла ностальгію за втраченим у 1714 р. самоврядуванням (яке ніколи не було незалежністю в сучасному значенні цього терміну, оскільки Каталонія підпорядковувалася короні Арагону). Логічно, що між цим містом та Мадридом потроху стало розвиватися суперництво.
Із плином ХІХ ст. барселонська еліта поступово стала вважати себе багатшою, цивілізованішою та більш європейською, ніж мадридська, від якої вона залежала політично. Цей розрив був безсумнівний. Не випадково Барселону охопила хвиля романтичних настроїв й настав каталонський культурний ренесанс – ідеалізація каталонської середньовічної величі та ностальгія за місцевою мовою, яка перебувала на межі зникнення. В останню чверть століття Барселонська колегія адвокатів з метою протистояння кодифікації законів, яка змусила би їх конкурувати на ширшому та одноріднішому ринку, виступила на підтримку винятковості каталонського права, створивши цілу теорію про його сутнісну несумісність з кастильським правом з огляду на їх відмінні доктринальні основи (див. книгу Стівена Джекобсона). Потім з’явився фольклор, сардана [каталонський народний танець - Z], барретіна [каталонська шапочка - Z], усе це поширювалося барселонцями під час їх сумлінних поїздок довколишніми селами, де вони пояснювали селянам, якою повинна бути, якою насправді була – хоча вони цього не знали - їх власна манера вдягатися чи танцювати. Хоан Луїс Марфані [каталонський історик та літературний критик - Z] написав про це велику книгу. Й нарешті цей рух заявив про себе у політиці під назвою Lliga Regionalista («Ліга регіоналістів»), й брутальна реакція деяких військових, що нападали на їх газети, призвела до появи Закону про повноваження та зміцнила стереотип про те, що Каталонія уособлює європейську культуру поведінки на противагу варварству кастильців.
Ці обставини - більше, ніж етнічна тожсамість, що безперервно підтримувалася впродовж тисячоліття, – можуть допомогти зрозуміти витоки каталонського націоналізму. Щось не надто відмінне – хоча й з багатьма особливостями – відбулось і в іншому промисловому осередді країни, Більбао (увага, не в Країні басків), яке, відчувши свою вищість через багатство та зв’язки з Англією, також кинуло виклик мадридському пануванню. В інших місцях, як от Галісія, незважаючи на те, що у неї є явно більші мотиви висувати націоналістичні вимоги - з огляду на її більшу лінгвістичну однорідність, добре визначені кордони та відсталість, яку можна приписати «колоніальній» експлуатації Кастилією, - націоналізм ніколи не мав такої сили і причини цього складні, але одна явно полягає у тому, що не було міста, яке було би центром, природною столицею: нечисленні галісійські націоналісти висували свої пропозиції з Мадриду чи Буенос-Айресу.
Нині, через століття з гаком після тих процесів, обставини суттєво змінилися. Мадрид вже не є поселенням в Ла-Манчі, яким був, тепер це економічний центр країни. Проте стереотипи не зникають, тому що успіх націоналізму, який виник в Барселоні чи Більбао є беззаперечним. З іншого боку в Іспанії захотіли створити централізовану державу, опираючись на французьку модель, тоді як іспанська дійсність є дуже відмінною від французької, яка чітко контролюється великим містом, з яким не може суперничати жодне інше. В Іспанії є щонайменше два міста, які за величиною та економічною і культурною вагою є цілком порівнянні. Одне, Барселона, є явною іспанською столицею у світі видавничої справи, спорту, туризму. Її культурно-політичні еліти, які більше не можуть терпіти ідею залежності від Мадриду, змогли переконати значну частину свого населення у тому, що вони відмінні від іспанців і що найкраще попросту перестати належати до Іспанії.
Я не ставлю собі за мету вносити пропозиції, як зарадити існуючій ситуації, лише хочу попросту ввести ще один елемент – протиборство міст, який допоможе зрозуміти проблему. Утім, кожна теорія натякає на рішення. Ми живемо в постнаціональну епоху, коли держава-нація перестала бути суверенною у багатьох сенсах. Не достатньо лише констатувати та підтримувати цей процес. Потрібно також робити складнішу організацію того, що залишається від держави. Наприклад, було б цікаво утворити таку собі подвійну столицю чи мультистолицю з державними інституціями (наприклад, сенатом), які б розміщувалися в інших містах, а також зробити офіційними на всій території Іспанії не лише кастильську [іспанську - Z], але й інші мови (в Канаді мешканці Квебеку є меншістю, проте французька є офіційною мовою в усій країні).
Утім, боюся, що для усього цього вже надто пізно.
Хосе Альварес Хунко, професор історії Мадридського університету Комплутенсе
Álvarez Junco
Historia de dos ciudades
El País, 29.09.2013
Зреферувала Галина Грабовська
02.10.2013