В. Дорошенко помістив в „Лїтературно-науковім Вістнику" 1913. р. статю: „Український науковий рух в 1912. р." де в відділі про „мову" згадав про мої „Замітки язикові" в „Русланї" чч. 249—261 р. 1912, кажучи, що уваги в них заміщені „нераз зовсім слушні і річеві", але заразом дав прищіпку: „поза властивим авторови залюбленєм у видуманих ним, неможливих пуризмах, що мають бути взірцем чистої мови (у Росіян славить ся такий пурист проф. Р. Брандт, що творить щиромосковські „новотворки")."
В. Дорошенко, видко, чоловік молодий, а чуючи чи може лише читаючи у декотрих галицких лїтератів менї як раз неприхильних пусте теребленє про мої ніби „неможливі" новотвори", хоть і згоджує ся „нераз" з моїми замітками, уважаючи їх за „зовсїм слушні і річеві", таки не хотячи впасти в підзор, що не єсть новосвітним поступником, згадує про мої рекомо „неможливі" новотвори, видумані таким старим, вспятним і заскорузлим чоловіком, як я, хоть, здав ся, що тих „неможливих" новотворів не пізнав гаразд.
Я вже вчасно яко ученик нормальних і низших ґімназийних кляс пізнав декотрі утвори галицких народних писателїв і, мимо пануючого в тім часї мерзкого язичя, я їх полюбив. Та любов ширшала, коли то зачали виходити "Вечерницѣ", а від часу, коли то прочитав Шевченка (вид. з р. I860.) і кілька инших україньских діл (Котляревского, Кулїша, М. Вовчка і других), я пламенно обняв рідний язик, але з жалем помітив я, що мимо одборности язикової україньских писателїв, руска термінольоґія слаба і невистарчаюча.
Я присвятив ся головно природній істориї. В другій і третій клясї ґімназийній я писав свій дневник ентомольоґічний (головно про мотилї, хрущі і годованє усїльниць) по нїмецки. Але вже в другій, третій і четвертій клясї заложив я дуже порядно удержуваний зїльник, в котрім етикети писав по руски. З природної істориї не було у нас майже нічого. Переводи Воляна (учебники на низші кляси шкіл середних) давали дуже небогато; до того під зглядом язиковим не могли мене вдоволити. Але вже в четвертій клясї я ладив описи декотрих мотилїв, котрі мені сподобались, по руски а також виготовив перевод з Берґого (Berge Schmeterlingsbuch) загальну часть по руски. В пятій клясї я почав ладити більшу зоольоґію. Те все, розуміє ся, були лише проби. З термінольоґію я мав з почину великий клопіт. Старав ся писати по народному, але богато термінів менї недоставало. Отож я помагав собі словарцем росийским Шмідта, який іменно тодї був у нас дуже в модї.
Те все було для мене невистарчаючим. Тому почав я збирати вирази і назви природописні між людом і переконував ся що раз більше, що у нашого люду бесїда богата, що термінольоґія природописна повинна з жерела людового черпати і на тій підставі розвивати ся. Першою моєю працею в тім напрямі був збірничок: „Початки до уложення номенклятури и терминологиї природописнёї, народнёї" вип. І., котрий я видав р. 1864. Був то перший науковий збірник в нашім язицї виданий правописею фонетичною (опісля вийшли: Початки і пр. вип. II. р. 1869., вип. III. 1869. вип. IV. 1872., вип. V. 1872. і вип. VI. 1879. Випуск VI. єсть властиво відбиткою з „Правди" р. 1878.). Для Русинів був той збірник о стілько примітний, що вийшов „рускими" буквами; впрочім „старорусини" дивили ся на той збірник з гори, бо був писаний фонетичною правописею; всї же на него не звертали уваги, чому і не дивовати ся, бо крім кількох професорів ґімназийних у нас природовцїв зовсїм не було. Штучно утворене росийске слово „насѣкомоє" (властиво перетолковане з лат. также штучно утвореного (insectum) у нас приняте я заступив людовим, у нас уживаним назвищем комаха (зрів. ческ. hmyz), за що мої колєґи прозвали мене жартовливо „Комаха". Збираючи пильно тогдї, коли частив до висілої ґімназиї, пісни людові і всякі терміни людові, я розширив свою дїйність і заняв ся загалом рускою термінольоґією, котра була в дуже жалкім стані. Народовці були горячими приклонниками Шевченка, горячими приклонниками народного слова, та на жаль в термінольоґії були слабі; в їх бесїдї тяжко значила ся „староруска", язичарска гаканина, котру вправдї ненавиділи, але від неї не могли зовсім слобонитись так, що в початку язик народовців від язичя „старорусинів" майже лише правописею розличав ся. Я кожде слово провірював і старав ся в людових говорах найти одвітні слова. Перші студії людової галицкої бесіди я чинив в околици мого родимого села, в Більчи золотім коло Залїщик, в Зарубинцях і Пізнанцї коло Тернополя і в близшій околици Львова. Як сказано, я розширив своє дїланє загалом на наш язик літературний, хоть головно таки я занимав ся природною істориєю (статї в „Ниві", „Русалцї", „Правді"... перевод повістки: Вітка бозу, перевод Ботаники Гикля для низшихъ шкôлъ гимназіяльныхъ. Накладôмъ Просвѣты 1873, Калина, зборникъ стихотворѻвъ 1874 і пр.) Toє, що я розширив свою лїтературну дїйність, декотрим людям, що взяли в свої руки рух лїтературний, вельми не сподобало ся. Мої статї природописні они хвалили, але їх нїхто не читав; та инші статї, стихи, а іменно язикові річи видавали ся їм „небезпечні". А хоть як у нас цїлий рух народовецкий був ще дуже слабий, почато тайно виступати против мене.
Перший був бл. п. Партицкий. Безперечно Партицкий в своїм часї положив заслуги для народної справи, іменно в шкільних річах в своїм зачерку (був професором руского язика в львівскім сїменищи учительскім). Та в позашкільних річах був менше щасливий. Вже єго нїмецко-руский словарь оказує поверхні студиї в рускім язиці (гл. кілька слів о словарі 0. Партицкого. Написав Ів. Верхратский. Перепечатка з Правди 1875 ). А також в єго читанці ґімназийній (на низші кляси) і в єгo ґазетах не одно найде ся хибне і неостійне. Сам мав він себе за неоспоримого, а іменно в язиковім зглядї, де слїдовав за давнїйшими слав. ученими, говорив з великою вагою і ті річи подавав з неуступною упрямостю мов свої власні досліди.., (згадуємо приміром про єго послїдний твір, про вивід назви Бойків і про єго полеміку задля того зі мною). Про мене виразив ся печатно, що я „стратив" цілий свій вік на лапаню мотилів і хрущів". Те оказує єго „науковість". Він бажав, щоби на всі єгo виводи покликоватись „як на евангелиє". Писаня єго, хоть і позбавлені дїйстної, реальної підстави, у многих уважались в своїм часї вельми ученими і невідкличними і тим більше цїнили ся, чим менше були понятними... Моє залюбованє в ріднім язицї було для декотрих народовців виступаючих в лїтературі дуже неприємне.
Небавом лучило ся, що я видав кілька збірників стихотворних ориґинальних (Байки, Стрижокъ, Тріôлеты 1876.) і переводів (Заджумлених батько, 1876., Чорнобровець 1878. Рукопись Короледворска 1879.) та мої Знадоби до уложеня словаря южноруского 1877.
Декотрі молоденькі народовці з нечуваною злобою кинули ся на мене в „Друзї". Лучило ся справді зовсїм дивовижне диво, що молодики не годні зладити одного стиха, критикували мої стихи так, що властиво не критикуючи відмовляли їм з гори всякої вартости. На те я відповів брошуркою: Ôдвѣтъ п. О. Партицкому на єго замітку вимѣрену противъ статьи: „Кôлька слôвъ о словарѣ О. П." и декотри инши замѣчанья, именно о литературнôй стôйности и тенденціи „Друга" 1876. Ся брошура напсовала молодикам богато крови, хотїли мене скаржити, та скінчилось нї на чім; все-ж таки пізнали, що на мене з добра дива нападати не конче порадно. Та менша з тим.
Я іменований зістав учителем в ґімназиї Станїславівскій від 1. вересня 1879. Небавом туди я виїхав. В Станїславові я взяв видавати "Денницю" р. 1880. Була се часопись лїтературно-наукова (двотижневик аркушевий), видавана правописею народовецко-етимольоґічною. В тій часописи я майже всі статї сам вистачав. Я бажав тою часописию погодити обі партиї. На правопись не кладу великої ваги, іно на язик, котрий мав бути народний. Однакож „старорусини" не хотїли поєднаня і все упрямо торочили: тілько не по украиньски! Народовцї тої ґазети не піддержували належито, а по році я перестав її видавати. Коли-ж перестав „Денницю" видавати, тогдї стало декотрим людям свободнїйше. Злоба знов підняла ся. Почато впять мене паплюжити. Я не відповідав, презирав всякі затїї, пускав все мимо. Відгородив ся від всїх, але не перестав в язицї дальше працьовати.
В осени р. 1891. я в друге повернув до Львова, одержавши посаду в академічній ґімназиї ві Львові. Зачав трохи більше трудитись. Мав я працю велику. Одвічаючи потребі зладив я: "Спись важнѣй обі партиї. На правопись це кладу великої ваги, іио на язик, котрий мав бути народний. Однакож „старорусини" не хотїли повднаня і все упрямо торочили: тілько не по украиньски! Народовці тої ґазети не піддержували нале-жито, а по році я перестав її видавати. Коли-ж перестав „Денницю" видавати, тогдї стало декотрим людям свободнїйше. Злоба знов підняла ся. Почато впять мене паплюжити. Я не відповідав, презирав всякі шихъ выразôвъ з рускои бота-нічнои терминольоґіѣ и номенклятуры з оглядомъ на шкôльну науку въ выгшхъ клясахъ ґімназіѣ. Зладивъ И. Верхратскій. У Львові 1892. Осібна відбитка из ґімназийного звіту за р. 1872. Учебників шкільних не було, треба їх було зладити. Хотіли „для добра слави" завязати осібну природовецку комісию, котра-б по довгих лїтах може видала яку там книжечку шкільну. Але я бачивши сердечність моїх товаришів, по части моїх колєґів шкільних, осьвідчив рішучо, що до жадної комісиї належати не буду, що я природними науками занимаюсь не від нині. Але треба було спішити ся. Правда нїхто не зголосив ся, що хоче написати учебник природописний, всеж таки не було книжок шкільних для того предмету. Дійсну потребу треба було отже заспокоїти. Взяв ся я зараз до працї. І зладив чим скорше чотири учебники книжок природописних: зоольоґію на низші кляси, переводи ботанїки і мінеральоґії на низші кляси, ботанїки на висші кляси *), а пізнїйше соматольоґію, котра була зладжена року 1893, та вишла доперва р 1897. накладом Наукового Товариства імени Шевченка (яко шкільний підручник помічний: Соматольоґія коротко зібрана і не много обширнїйше виданє: Hачерк Соматольоґії). Пізнїйше видав я Ботанїку на низші кляси шкіл середних 1905. і 3оольоґію на низші кляси шкіл середних. Виданє трете 1906.
Р. 1900 - 1903. я писав: „Начерк зоольоґії", в котрім іменно дуже старанно викінчив термінольоґію і номенклятуру зоольоґічну. Та чотиролїтна праця моя, на сто печатних аркушів, мала печататись р. 1906, але доси спочиває в манускриптї...
(Дальше буде).
*) Д-ра Осипа Ростафиньского Ботанїка шкільна на кляси низші. На язик руский переложив Іван Верхратский. У Львові, 1894.
(Виданє друге. У Львові 1898. — вид. справлене і з декотрими додатками).
Зоольоґія на низші кляси шкіл середних А. М. Ломницкого переложив і подекуди доповнив Іван Верхратский. У Львові. 1894.
(Виданє друге. У Львові. 1898.).
Зоольоґія на низші кляси шкіл середних. Написав Іван Верхратский. У Львові 1896.
(Виданє друге. У Львові 1899.).
Ботанїка на висші кляси шкіл середних після учебника д-ра Осипа Ростафиньского зладив Іван Верхратский. У Львові, 1896.
Тії чотири книжки зладив я в часї від вересня 1891. р. до падолиста 1912. p., але видав доперва пізнїйше. — І. В.
[Руслан, 25 вересня 1913]
(Дальше).
Страшна хороба, яка навістила мене в половині року 1906. перервала мою дїйність. Бачучи себе зовсім безсильним, я вже не брав ся до ладженя нових учебників. Тяжко недужний я зладив: „Нові знадоби до поменклятури і терминольоґії природописної, народної". (Збірник математично-природописно-лїкарскої секциї наукового Товариства ім. Шевченка 1908. р. і відбитка), а щоби улекшити виготовленє мінеральоґії на висші кляси середні: Виразня мінеральоґічна (Збірник математично природописно-лїкарскої секциї Наук. Тов. ім. Шевченка р. 1909. і відбитка). Одвічаючи потребі я хоть ще не зовсїм здоровий приняв ся за зладжене четвертого виданя Зоольоґії на низші кляси шкіл середних 1910. р. і другого виданя Ботанїки на низші кляси шкіл середних 1912. р.
Виданя шкільні мають лише значеня для нас, заспокоюють нашу потребу; загально для ширшої науки значеня не можуть мати. Декотрі наші народовці однак уважали виданє малих книжок шкільних яко щось „великого” і менї дуже завидовали. Щоби, о скілько мож, пошкодити моїй „великій славі", они зозповсюдняли, що мої слова „неможливі", але ті „неможливі" слова в міру щораз більшого осьвідомленя розповсюдняли ся що раз більше, розуміє ся, без осібного з моєї сторони стараня. Я з презирством відносив ся до злоби ширеної пошинки. Але небавом злоба почала щораз явнїйше виступати послугуючись брехнею. На щастє тепер вже покинено загально говорити, тілько почато специяльно наводити мої мнимі похибки і „неможливости”. Те дало мені нагоду, хоть власне тогдї я находив ся в тяжкій недузї, відповісти річево і виказати моїм „критикам" їх злобу, брехню і незнанє.
Доселї так вело ся у народовцїв, що на термінольоґію не дуже зважано, терміни брано по найбільше з польского або росийского, і зовсїм тим вдоволяли ся; в ряди годи лучало ся подибати якийсь термін руский (україньский). Тепер зовсїм инакше; іменно термінольоґія і номенклятура природної істориї основана на виразах і назвах в наших говорах а так сотворено ні від кого не зичену, нашу, питоменну термінольоґію і номенклятуру. Та все єдино тілько для нас може мати вагу.
Чим більше розвиває ся знанеє язика, тим зовсїм природно мої з люду взяті слова або на людовій основі утворені вирази стають загально народними. Розуміє ся, відшукати свої вирази в рідній бесїдї єсть обовязком люблячого рідний язик, але я далекий від того, щоби уважати се діло чимсь великим і славним.
Специяльні статї односячі ся до нашою язика суть:
Записки Наукового Товариства імени Шевченка.
III. Про говор Замішанцїв. 1894. XXVII. XXVIII. XXIX. XXX. Знадоби для пізнаня угорско-руских говорів. Говори з наголосом движимим 1899. Записки ті починив я при кінци липня і в серпни р. 1896. (через помилку в печатаню покладено р. 1897).
XXXV—XXXVI. Про говор Долівский 1894.
XL. XLIV. XLV. Знадоби для пізнаня угорско-руских говорів. Говори з наголосом сталим. 1901. Ті дослїди язикові я робив при кінци липня і в серпни 1897.
Збірник Фільольоґічної Секциї Науков. Товариства ім. Шевченка.
V. Про говор галицких Лемків. 1902.
Zbornik u slavu Vatroslava Iagica. Berlin 1908. Дещо до говору Буковиньско-руского стор. 421—432.
Збірник філ. Секциї Наукового Тов. ім. Шевченка.
XV. Говор Батюків. 1912.
По нїмецки статї односячі ся до язика руского.
Archiv fur slavische Philologie.
1878. Ein weiterer Beitrag zur Betonung im Kleinrussischen. Band Ш.
І883. Ueber die Mundart der Marmaroscher Ruthenen. Stanislau. 1883.
Arch. f slay. Philolog. 1892—1894. Ueber die Mundart der galizischen Lemken. Bd. XIV. XV. XVI.
1903. 1905. Die Mundart der Gegend von Uherci bei Lisko. Bd. XXV. u. XXVH.
Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild. Die ruthenischen Mundarten.
Статї природовецкі в Збірнику математично-природописно-лїкарскої Секциї.
(Про статї з царини зоольоґії нїмецкі і польскі не згадуєм близше, так як они до руского язика не належать).
Єсли спогадаєм дїйність літературну Галичан (хочем тут специяльно говорити про новійші відношеня нашої бідолашної країни), то дійсно вельми смутно стає. Маючи бесїду так красну і богату свого люду зовсім єї не знають, презирають і гордують нею. Наша інтелїґенция з трудом копирсає язиком „славеноруским". Ледви що оказує ся Маркіян Шашкевич, котрий пише по народному, аж ту свої єго оплюгавлюють, свої єго нищать, люде, що не були годні рішити ременя у єго сапог, обсмівають народного писателя і доносять про него яко про небезпечного чоловіка. Маркіян Шашкевич тяжко страдає за свою правду. В бідї і недузі тяжко коротає свій вік а 1843. р. в 32. роцї житя кидає ту падоль земну. Нужденні доносителї і темняги беруть верх, на місце народного язика ширить ся погане язичє так званих „старорусинів". Язичє опаморочує Русинів. З інтелїґенциї майже нїхто по руски не говорить. Перші почини М. Шашкевича трохи не зовсім заникають. Про рідну Україну нїхто майже не знав. Аж доперва 1861. p., коли то дістала ся вість про смерть Кобзаря Тараса Шевченка, пробуджують ся головно межи молодежею нові будителї житя „народовці". Народовці вводять руский язик в доми рускої інтелїґенциї. Русь народовецка сотворена поезиєю Шевченка відчуває красу народного язика, але запаморочена „старорусинами" нараз не може слобонитись від „староруского" впливу. Стають тепер против себе дві партиї зовсім собі противні: партия молода з початку нечисленна і „старорусини" говорячі межи собою звичайно по польски. Партия народовців згодом стає що раз сильнїйша, та язик єї все ще не домагає, все ще богато має полови і куколю язичя. Іменно в звичайній навіть термінольоґії явить ся ще споро чудних, не руских виразів. З почину така була головно ріжниця що до язика межи „старорусинами" а народовцями, що перші брали переважно терміни з росийского, другі з польского. Я помітив ту гаканину і старав ся їй запобічи. Розуміє ся, що нараз годї було хотьби навіть в головних чертах зарадити лиху. Треба було великої, витревалої праці, щоби провести з успіхом діло. Материяльної користи з того не було мені жадної. А декотрі народні лїтерати навіть дуже на мене озлобили ся, що я не узнав того, що они необачно вже приняли. А ще і тепер полишили ся стряпки з язичя в письменнім слові декотрих наших народовців. То теж всі скарги про „неможливі" мої вирази належить так розуміти, що і доси межи декотрими народовцями остало дещо з плїсни язичя “старорусинів" — а також дїлає, як звичайно, неустаюча злоба. В „критиках" тих певних народовців не іде о виказане дійсних похибок, лише о паплюженє мого імени. Та, як вже згадано, коли, замість як перше, говорено загально, взяли специяльно подавати і розбирати „неможливість” моїх виразів, я виказав довідно їх брехню і незнанє.
Тут приводим на примір декотрі вирази, котрі то мої „други" оголосили мов „неможливі", а заразом подаєм причини, чому їх предкладаєм.
“видівня” польск. widownia; а утворив видно, widownia srogiej wojny види лютої війни (ввд-/-но).
„викладовий" сего слова дуже часто вживають у нас в письмі, я чув у нашого люду язик викладний, “викладовий" се слово довше, отож пригіднїйше для, тих, що люблять думати поволи.
„Влодзьо" то форма, яка в рускім абсолютно не може бути, утворилась он а хиба під впливом язичя і тому уживаю лише форм Володьо або Володко.
„вшехпольский" форма в рускім абсолютно не можлива; примітити належить, що декотрі наші „Українцї знад Полтви або Помийної Ріки” уживають, як слїд: всеславяньский, всевладний..., але зацукують ся мов зноровлені конї і уперто пишуть: „вшехпольский". Видко, як мало цінять рідне слово, коли з таким залюбленем єго пестрять. Але не о чистоту язика тут іде, а о показанє, що то, бач, “ми". Річ то зовсім букварна, то язичє такою плїсню насїло декотрих народовцїв, що і доси не можуть з него слобонитись.
„возьний” в польск. woźny; в україньскім єсть возний; то само в галицкім, не зіпсованім, людовім язицї єсть возний. По галицких бюрах, де всюди введена польска урядова бесіда, учуєте: „возьний".
„ґімназияльний" Gymnasial=; я уживаю ґімназийний, утворене від ґімназия, Gymnasium; в польск. звичайно: gimnazyalny.
„дійсний, дїйстний”. Вже в Koвальского читанці пише ся дойстный, то само в граматиці Осадци (до-ист-нъ). Партицкий в письмах видаваних етимольоґічно пише „дѣйстный" а фонетикою: „дїйсний" відай маючи згляд на росийске: дѣйствительний, повинно бути: дійстний.
„замилованє", польск. zamiłowanie, я пригадую собі зовсім добре, що слово те народовцями загально уживане я відкинув і уживав залюбованє, залюбленє. В Словарі Желехівского єсть слово залюбованє з знаком У. т. є. Николай Устиянович. Николай Устиянович, здає ся мені, не ужив того слова. На Желехівского дуже опирати ся, нема що. Може похибка печатна У. місто В. Впрочім у Желехівского дуже часто при словах у мене вперве находячих ся не приведено жерела як пр. при словах з виданя Знадоби до словаря южнo-руского 1877, терміни природописві і пр., або подані фальшиво автори пізнїйші. І так, случайно находим безсердечность Фр. К. Тимчасом стрічав ся в моїм вид. „Початки до уложення номенклятури и терминольогиї природописної народней” II. У Львові 1869. Стор. 40. безсердечність людей. Я учув межи людом в Більчи золотім коло Залїщик приложник (adjectivum) безсердечний і утворив сущник (substantivum) безсердечність. — Прочитан Efeu, Hedera helix без знаку, хоть вперве подане те слово у мене гл. Початки до уложеня номенклятури и терм, природопис. нар. II. 1869. стор. 32. і перевод Гикля Ботаники р. 1873. стор. 119. — і пр. пр.— Як бачимо, в своїй статї В. Дорошенко ужив також „неможливого" виразу залюбленє, „згук" місто звук, „любовний згук” зовсім для мене чудно, любовні „згуки" хиба у диких звірів. Нїжні „згуки" музики, як можуть бути „згуки” ніжними? У нашого люду гукати, гучати значить видавати голос сильний, оглушаючий, неприятний, тому то і зовуть декуда пугача гукарня; кнороз (кнур) зове ся декуди гуком; свинї гукають ся; з гармати гукають; гук гармати.
„змрік" в польск. zmrok — по руски смерк (змерк), сумерк, сумерек, суморок.
„знаток" народовцї взяли з росийского і уперто тримають; „неможливі” слова суть знавець, знатель.
(Дальше буде)
[Руслан, 26 вересня 1913]
(Дальше).
„істновати" се слово утворене Партицким після польского istnieć. „Староруси" уживали „єстествовати” (зр. старосл. естьство), существовати (зр. старосл. cąштство, росс. существовать); я утворив слова єство, єствовати. Українці, котрі і під зглядом язиковим взагал висше стоять від Галичан, приняли також „істновати”. Декотрі народовці мої слова окричали „неможливими". Але новійшими часами многі галицкі народовцї взяли уживати єство, єствовати яко слів своїх, не зичених ні від кого. Утворене зовсім правильне; єс+ьтво = єство.
„квадратовий” в польск. kwadratowy; любе, бо довге, таки дасть трохи повільнїйше, вигіднїйше думати. Я уживаю: квадратний „Квадратовий метер” = метр квадратний.
„косодеревина” польске людове дуже добре: kosodrzewina; в рускім „косодеревина" крадене з польского, спаскуджене (шестискладне!) слово не значить нїчого; у нашого люду єсть коротке слово жереп; на місце поросле жерепом кажуть наші гірняки: жерепник (гл. Знадоби до Словаря южноруского. Нап. Иван Верхратский. У Львові 1877. стор. 17.). Ті вирази для декотрих наших народовців не зрозумілі, бо не знають жерепу, не бачили єго ніколи.
„креслити" польск. kreślić хоть уживане многими україньскими (рідше галицкими) літератами, уважаю нездалим словом. Маємо чисте наше чертати, начертати.
„лазєнки" польск. łazienki; як то слово в рускім утворити мимо всякої „можливости", годї! Я утворив лазниця, лазничка і зовсім не журюсь про те, що декотрі народовці назвуть тоті слова „неможливі”. Як більше повчуть ся, то тихенько приймуть лазниця і лазничка, а „лазєнки" відкинуть. — Денниця. Письмо лит. наук. Станиславів. 1880. Стор. 173. Свѣргунъ, (Gryllus domesticus) держить ся будынковъ людскихъ, имєнновъ мѣсцяхъ теплыхъ якъ въ пекарняхъ, броваpax, кузнях, лазницях. Р. 1880. Всї народовці, мягкі і наймягші поступники, всі „старорусины”, тверді і найтвердші, не успіли утворити иншого „чисто-руского" виразу на то понятє, як „лазєнки". — „Денницю" мало хто читав, а на язик галицким звичаєм ніхто не звертав уваги. Коли-ж „Денниця" перестала виходити, тогдї злоба піднесла голову і по своєму почала куйовдити. „Денниця" яко часопись маленька, виходяча на провінциї, не могла много здїлати. Однак язик був плеканий як найстараннїйше. Пустити пусту небилицю, що всї мої писаня то стухлятина, було тогдї межи публикою легко; читаючих небогато, мої письма загалом печатались в немногих примірниках. По звиненю „Денницї" я бачучи нерозумне глобуванє народовців, відтягнув ся від всего, а працював замкнений в собі. Як могла „Денниця” подаючи в певнім зачерку — головно під язиковим зглядом нові річи — бути стухлою? Приміром як можна вираз лазниця називати „стухлим", коли то вираз новий, злобі незвісний, котра тогдї уживала, так як і всї наші Руснаки, „лазєнки". Він ледве народив ся, а вже прозвано го „стухлим". Koли ж мав він стухнути? Подібно і з иншими виразами.
Вправдї не дасть ся заперечити, що самі вирази не становлять ще нічого, але все таки дають материял. Як є материял і одвітна підвалина, тогдї і будовати спроміжно. Пироги зліпити не велике діло, але не зліпить і наилучшии мистець, як нема муки і начинки.
„листонош, листоноша" польск. листонош, Brieftrаger; я приняв листар, листонос. Тоті „неможливі" слова такі: перше людове, друге утворене мною після людового водонос.
„мілїоновий" так звичайно пишуть народовці; я видумав мілїонний, страшно „неможливе" слово; тридьсять мілїонний народ замість „трийцять мілїоновий народ", се, бачте, довше і як раз вигіднїйше, іменно для людий привиклих поволи думати...
„місцевість" польск. miejscowość; того слова я уживав давнїйше; новійше утворив я „неможливе" слово місцевина, котре яко своє тепер по части вживав ся у писателїв в Галичині, по части також на Українї.
“модерев" польск. modrzew, Lаrche. Нашим селянам зовсім незнане слово; навивають то дерево модрина або яремиш. Цля декотрих наших народовців се „незрозумілі" слова, іменно для таких, котрі зовсім не знають дерева модрини.
„народний учитель", также в росийскім: народний учитель. Та, здає ся мені, того, хто вчить на селї, назватиб: учитель людовый, nauczyciel ludowy Volks-Lehrer. Може декому видасть ся, що так не може бути, бо так єсть в польскім. Так думати зовсім булоб пусте. Зване вчителя людового вимагає много посвяти і труду, єсть честне і важне. Народним учителем не може бути кождий. Так на пр. Шевченко не був людовим учителем, але єсть народний учитель. Та, бачите, те „неможливі", придумані вирази. Дива диварні! не даром то кажуть у нас: скілько люда, тілько чуда.
„ничтожність" росс. ничтожность, ничтожество утвор. від слівця: нихто; у нас ніхто не говорить „ничто"; тому я утворив „неможливе" слово ничевість від людового галицкого слівця нич (старослов. ничь). Декотрі галицкі писателї приняли тото слово.
„передпосилка" Praemisse; місто того на Україні утвореного слова я утворив преслань польск. przesłanka. Слово се хиба лише в наукових статях уживає ся. Моє „неможливе" слово єсть двускладне, „передпосилка" пятискладне. Вибирайте, котре Вам любе.
„пересвідченє" я утворив пересвід; подібно місто „досвідченє" досвід.
„песткa" Steinkern, польск. Pestka ческ. реска, в декотрих господарских народовецких письмах давнїйше тоді лучалось і побачити „пестка" — в новійших же суть „неможливі", з люду взяті а мною введені вирази кістка, камінець, камянець.
„плїмник" польк. plemnik, Anthierozoid, руск. заплїнок.
„поверхня" в польск. powierzchna; я утворив „неможливе" слово верхня; як, раз „поверхня" хоть не липше, але довше слово і як раз пригідне до повільнїйшого мисленя.
„позірний" взяте з польского роzorny; у нашого люду пóзір, Aufsicht, Аufmerksamkeit так як в ческім pozor; дай позір gib Acht; — декотрі укр. писателї уживають позóр в зваченю: стид, ганьба; я утворив слово сповид aussere Ansichtn, Schein; сповидний scheinbar в ческ. zdanlivy.
„пострадати" польск. postradać verlieren, руск. потеряти, втеряти, утратити, згубити; — в руск. страдати значить терпіти, dulden, leiden; пострадати = потерпіти erdulden, erleiden.р
„природник” так само як польске przyrodnik. Ще в року 1870. утворив Нечуй слово природник в вначеню Naturtrieb. То слово дуже гарне, а яко дар так знаменитого писателя, як Нечуй, повинен бути шанований. Та ото декотрі наші “Українці з над Полтви або Помийної Ріки" кидають прекрасне, україньским писателем утворене слово, а беруть з польского „природник", то само „природничий”. Я природник полишаю в тім значеню, що у Нечуя, а на польск. przyrodnik, нїм. Naturalist утворяю природóвець, в ческ. prirozenec; місто краденого слова „природничий" — природовецкий.
„пульxний" польск. pulchny, нїм. locker я заступив у нашого люду вживаними пухкйй, пухний, пухлий. То слова „неможливі".
„ретроґрадний" то слово „чисто україньске", таке тверде, що аж трудно єго вимовити; я утворив наше слово вспятний; у люду нашого в горах суть слова: опят, вспят, впят, в укр. опять (у Шевченка). З того слівця утворене наростком нъ „неможливе" слово вспятний.*)
„ричалт" Pauschale, польск. ryczałt, ческ. uhrnek. В польск. принято ryczałt, в значеню Pauschale; на те понятє я утворив загалина, загал, згаль — певно штучні вирази; тим кладе ся знов крадене з польского, а до того в рускім абсолютно не можливий вираз „ричалт"; — pauschalieren, ryczałtowość=згалити.
„розпорядок" в росийскім єсть, “распорядокъ"; я утворив коротший а рівно означаючий вираз розпоряд, та, бачите, се „неможливе" слово, бо коротше, а довше слово нам приятне, бо вигіднїйше до повільного мисленя.
„совітник" — звичайно пишуть тепер: радник; многі думають, що се слово находить ся лиш в україньскім. Так не єсть. Стрічаєм єго і в польскім: radnik (Ratsherr, Ratman, Rat), побіч частїйшого radca. В рускім може бути і новійше утворене радник і давнійше совітник. Нема чого сперечати ся, як Українець каже: дасть Бог світ, дасть і совіт.
„средство" взяте з росийского; я утворив слово: середник, в ческ. prostredek, старосл. срѣдьница.
„сьруба" нїм. Schraube, польск. śruba, ческ. sroub, руск. шруба.
„тутейший" польск. tutejszy, росс. тутошній; уживаю тутешний (в гуцульскім єсть ще місцевий вираз: тутеский).
„хищний" з росийск, хищный (зрв. старосл. хыштьникъ, rарах); я уживаю укр. слова хижий. Власне ті народовці, що найбільше боять ся про мої „неможливі" слова, уживають як раз „хищний" і дійсно з „рускою упертостию" штучне слово „насїкомоє", не уміючи оцінити нашого живого, людового слова комаха. „Хищний" і „насїкоме" оба слова крадені з росийского.
„цїлевідповідний". „Старорусини” уживали „цѣлесообразный", народовці “цѣлевідповідний", „цѣлеодпѣтный” і пр., я утворив доцільний, котре то слово приняли тепер мимо „неможливости" наші народовці і писателї на Україні.
„чашка" в польск. czaszka, ческ. leb, łebka, нїм. Schаdel, люд називав лобина, лоб, череп; — декуда зовуть наколїнець або яблоко, чашка, patella, Кnіе scheibe.
„шкільництво” польск, szkolnictwo, ческ. skolstvi, хоть Schulmann skolnik. Я у творив шкільня. Тото „неможливе" слово утворив я не для того, що в польскім szkolnictwo, тілько тому, що у нас має шкільник зовсім инше значенє у люду. В многих околицях біжницю жидівску зовуть школою, а доглядача біжницї шкільником. Ученики іменують ся часто школярі, шкільники (декуда на Угорщині ошкульники). Двускладне слово шкільня відай „неможливе", бо самостійне і коротше від „шкільництво”, котрим можна вже оперти ся о готовий термін; на бор брати, то нам вигідно і безпечно „ми" впрочім так вже привикли.
„шкєлко" польск. szkiełko; я утворив „неможливе" слово скольце.
„шпальта" в польск. szpalta, нїм. Druckspalte; „неможливе" моє слово єсть стовбець; на „шпальтах" нашої часописи = на стовбцях нашої часописи.
*) Радикали уживають справдї неможливого слова назадницький, назадництво. — Ред.
(Конець буде)
[Руслан, 27 вересня 1913]
(Конець).
То суть ті страшні „неможливі" слова. Єсли їх тут приводимо, то лише, що б виказати тую „правду", для якої загально декотрі народовці говорять про їх „неможливість". Знаючи в яких обставинах живуть наші Руснаки, ми зовсїм не дивуєм ся, що в писанім слові подибуєм нераз так значні недомоги. Ми Русини доси не виробили, як слїд, письменного язика; спосіб, як беремо ся до єгo розвиваня, нераз неодвітний; часто бачимо у писателїв зарозумілість і смішну охоту себе вивисшити і величати. Тим часом повинні писателї добре памятати, що писати в ріднім язицї єсть важким обовязком; лишень любов до рідного язика може поострити до совістної працї.
Справити похибку введену необачно в письмі нераз не єсть так легко; многі привикли до похибки, котру навіть уперто боронять. І так кілько раз писали ми про ненародне, […] самім Балканї, так у инших держав. — „так" мілітарної, „як" і моральної вартости місто: як мілітарної, так і моральної вартости і пр. і пр.
Невиробленість нашого язика стає нераз причиною, що навіть в лучших під зглядом язиковим творах лучають ся инодї промахи. І так найшов я в однім, впрочім добрім переводі: я пив „вермут". Єсть се вираженє хибне. В Парижі підправляють горівку полином (Artemisia absinthium, по нїм. Wermut). Ся горівка (Wermut Liquer, Extrait d'absinthe) має від полину дуже гіркий вкус, а барву зелену. Єї всюди мож дістати в каварнях і цукорнях. Пють єї з водою, вливаючи маленький келишок того зеленого плину до склянки студеної води; сей витяг (екстракт) поручає ся іменно слабим на жолудок. Як Русини, так Поляки кажуть „по славяньски": пємо „абсинт", але се заврядна „славяньска” легкість і „докладність”. Горівку сю инакше годі назвати, як полинівка. Полину (по нїм. Wermut, з латиньска абсинт) не мож пити, бо се зїлє, лишень пє ся полинівка.
Значимо сї похибки лишень в цїли помочи лиху, а не в цїли кого обидити. Подаючи раду нїяк не уважаєм нашу осторогу ділом великим.
Живучи в обставинах так некористних для розвиваня нашого язика, лише звертаєм увагу на декотрі по нашій думцї хибні річи, але ми далекі від того, щоби подавати в поругу імена тих писателїв, котрі тих виразів і вираженій ужила. Нема нїчого легшого, як в язицї не виробленім і неусталенім, виказати слова, з котрими хтось не годить ся. Писатель руский не може числити на загальне узнанє, материяльної користи з своєї праці звичайно не має, то-ж мимо справди деяких похибок завсїгди повинні ми узгляднити єгоo дійсну працю.
Розумієм, коли заходить потреба, тогдї одвітна критика на місци. У нас звичайно „критик" проводить ся остро і сторонничо; ему ходить не о правду, а понайбільше о спаплюженє нелюбого собі автора і — сміх казати — о вивисшенє і звеличанє своєї особи.
Нарікателї на слова „неможливі" спонукані до свого нерозумного галаканя злобниками задля огидних цїлей дають пізнати, як мало знають рідну бесїду. Для ворогів єсть се бажана ключка ухопити ся: ото не маєте нїчого. Далеко оно не так. Кожда бесїда літературна виправляючись мусить перейти не одну переміну в своїм розвитку, а виправитись не здолїє за короткий час, навіть колиб мала зовсїм пригодчі обстанови. Тим більше наш язик доріканий нераз навіть від своїх, а до того від сусідів дізнаючи так много перешкод і невзгод.
Як то дуже наражений може бути писатель, коли язик не вироблений, а кождий крутить, як хоче, може за примір послужити власне В. Дорошенко. Пише всеукраїнський. От декотрі наші „Українці з-над Полтви або Помийної Ріки" можуть єму закинути також „неможливість”, бо, правда, пишуть, як слід, всевладній, але „вшехполський" про те мабуть жадатимуть: „вшехукраїнський"...
Чудними суть також наші „пуристи", наші „язикочисти". Чистителї наші обявляють своє чистолюбє в декотрих змінах слів, котрі то зміни вправдї суть рускі, людові, але не галицкі. Маловажні ті зміни ставляють яко головну признаку […] „тільки" (як говорять і пишуть Українці), але боронь Боже не „тілько" (як говорять Галичане) або ще гірше: „лиш, лише, лишень". Замість звичайного хоть (хотя, хотяй) вживають виключно також нашого, але (на Україні) рідше лучаючого ся хоча; замість короткого, звичайного однак кладуть рідке, україньске одначе. „У Львові" се тілько у них може бути, хоть наш галицкий люд найчастійше каже: ві Львові. Форми: в, во, ві, у, ув, уві всї суть наші, і як до положеня, можуть одвітно ужити ся.
„Спекти хлїб" єдино допускають; безперечно єсть „спекти" наше, на Україні уживана (новійша) форма; але давнїйша, у нашого галицкого люду скрізь уживана форма спечи єсть зовсім правильна. Чудно тобі стане, що декотрі народовці навіть хлїба пєчи не хочуть. Подібно замість волочи, речи, мочи, беречи, прячи, скричи, стеречи уживають: „волокти, ректи, могти, берегти, прягти, стригти, стерегти".
Ті то форми суть у них єдино можливі. Але свою „чисту" бесіду немилосерно псують між иншим хибним уживанєм „так — як" пр. „так" морально, „як" матеріяльно (місто: як морально, так матеріяльно).
Критикоманїя межи народовцями під певним зглядом наслїдки „староруских" язичарів. Кождий майже пишучий думає, що може о всїм писати, кожди всезнайко. Се пригадує давних наших “старорусинїв”, для котрих буквар за кілька дудків вистарчає аж геть то. Іменно се поражає в науці. Нераз такий, що не має найменшого понятя о тім, про що на міряв писати, копирсає нездумаві річи. Ті так часті всезналї показують лише нашу недостачу специялїстів.
Та допевне, замітить автор статї „Україньский науковий рух в 1912. р.”, але чи І. В. не критикує новійшими часами уживаних слів україньских писателїв як: ріжноманїтний, одноманїтний, могутний, форм як богатьох, богатьом і пр.? Правда. Але мене рівняти з переважною частю „критиків" галицких нїяк не можна. Коли у галицких критикоманів зовсім не іде о дійстну чистоту бесїди, лишень о спаплюженє нелюбого їм чоловіка, каламученє води для власних цілей, при чім не соромлять ся ужити брехнї, щоби лишень досягнути нечесного наміру, то у мене того не подиблете нїколи. У мене одна цїль: розвиванє рідного язика. Виджу, в яких обставинах рускі писателї принуджені розвивати ся, жалке положенє наших писателїв оцїняю. Писателїв на Україні живучих лично зовсїм не знаю. Мимо важкої долї они значно більше, нїж Галичина прислужили ся рідній лїтературі; задля любви рідного слова їх вельми почитаю. Єсли у декого і найду яке слово по моїй гадці неодвітне, я тото намічу, але нїколи не міг би я збезчестити нашого писателя за слово. Противно я стрів „ріжноманїтний, одноманітний" і пр. у писателїв вельми заслужених і здібних, котрих, не знаючи їх лично, глибоко почитаю. То теж я лишень висказую мою гадку.
„Ріжноманїтний” по моїй думці утворене хибно за чесним: rozmaity, „могутний" утворене на лад ческого mohutny, форми „богатьох, богатьом, богатьома” зложені на здогад замість рідких у нас форм многих, многим, многими. Так я думаю. Але в дечім можу я також помилити ся, мимо всеї старанности. То предся річ зовсїм легка тому порадити. Рідна річ важнїйша від поодинокого писателя. Єсли ті слова дійсно народні, так по правді навести: „ріжноманїтний” стрічає ся у нашого люду в тих а тих околицях, „могутний” говорять там а там, “богатьох" там а там. От і кінці в воду. За правду я гніватись не стану. Загальне говоренє тут не при чім.
Згадаю ще про одно. В. Дорошенко пише д. Іван Верхратський. Що таке д? Може добродїй? Але я автора статї “Український науковий рух в 1912. p.” не знаю, не видів ніколи, так само, як він мене. Не дїяв єму нїколи добро і не міг діяти. Яко не добродїй єсьм відай безпечний перед „щирорускім снасибіг".
д зачинає також слово дурень. Хто цїле своє житє працював, а мимо те одержував лише самі докори, кого по просту не хочемо мати в своїм крузї, а він, хоть і відгородив ся від всїх, все працював невтомно в обранім напрямі без жадної користи для себе — той, вибачайте, кругом дурак. Та признати ся до того прикметника по правдї також не можу. Правда, я працював, до тої праці поостряла мене любов рідного слова, котра не уставала ніколи. З тої праці не виплинула для мене жадна користь, але користи я не шукав.
А може д значить доктор? Та докторату я не здавав. Тепер часи настали инші. Докторів все більше і більше. Хто лише може, най здає докторат. Давнїйше доктори писали учені дїла і статї. Нині всіляко буває. Всім однакі права. Писали і пишуть нераз дурниці без докторских дипльомів. Тепер инодї лучає ся читати „докторскі" дурницї.
Не можемо відгадати того д. Та не журім ся! Може влїзло оно лишень яко похибка печатна!
Ві Львові 25. серпня 1913.
[Руслан, 30 вересня 1913]
30.09.1913