Французькі військовики воюють в Малі з ісламістами, а в тилу — повний хаос. Французький політикум і суспільство не знаходять консенсусу в питанні: чи треба було Франції відряджати військо до Африки?
Нагадаємо, що на початку січня голова французької держави Франсуа Олланд вирішив відрядити експедиційний корпус на допомогу президентові Малі, наляканому воєнними успіхами ісламістських бунтарів. Ця виявилося повною несподіванкою і для опозиції, і для проурядових політиків. Адже Олланд навіть не порадився з урядом і парламентом. Єлисейський палац обмежився загальниками: «Атака групи терористів, які захопили частину країни, спровокувала дестабілізацію держави Малі і підірвала її суверенітет, а також чинність її законів на території площею 2500 квадратних кілометрів. Стабільність реґіону під загрозою, а це загрожує Франції та Європі. Франція мусить діяти, щоб мобілізувати міжнародне співтовариство, і ми віримо, що наша ініціатива матиме позитивні результати».
Погані новини з Малі надходили давно, але тему не ставили на політичний порядок денний. Тож досі жодна з французьких парламентських партій не сформулювала остаточної позиції з цього питання. Тому чимраз більшого визнання набуває інтерпретація Олландового кроку, яка пов’язує справжні причини операції з внутрішніми політичними проблемами Республіки. Думка приблизно така: французьке суспільство швидко поляризується і, відповідно, зростає популярність опозиції, тому «центристський» уряд соціалістів спробував «перефарбуватися» — позбутися іміджу «м'яких і нерішучих».
Різнобій думок
Реагувати на ситуаціію в Малі якось треба. Найважче завдання стоїть перед правою опозицією. З одного боку, її лідери традиційно захищають ідею протекторату над колишніми французькими колоніями. З іншого боку, блокуватися з соціалістами вони не надто прагнуть. Як вирішити цю дилему, правиця, вочевидь, не знає.
Так, усередині Союзу за народний рух (UMP) виникла група, що порівнює Малі 2013-го з Іраком 2003-го (нагадаємо, 10 років тому тодішній президент Жак Шірак різко відмовився від пропозиції Буша-молодшого послати французів у Багдад). Найяскравішим адептом цієї лінії є Домінік де Вільпен, прем'єр-міністр Французької Республіки у 2005–2007 роках. Він опублікував у Journal du dimanche статтю з промовистою назвою: «Ні, війна – це не для Франції». На його думку, в Малі немає жодних ознак національної єдності, тож французьким миротворцям фактично нема на кого спиратися. «Ми воюватимемо наосліп, не маючи навіть конкретної воєнної мети... Зупинити наступ ісламістів на півдні, захопити північ країни і знищити бази "Аль-Каїди" в Магрибі — це три різні завдання, для виконання яких потрібні принаймні три війни», — зазначає Домінік де Вільпен .
Ален Жюппе, шеф французької дипломатії за часів Саркозі, вважає акцію в Малі аж надто ризикованою, насамперед через проведення наземних операцій. «Я боюся, що ми потрапимо у вир війни, яку не контролюватимемо. Треба чітко зрозуміти мету і завдання французької інтервенції », — стверджує він.
А от екс-міністр оборони Жерар Лянґе, відомий своїми скандальними заявами про те, що французький колоніалізм мав позитивний вислід для тубільців, — охоче радить своєму наступникові, як діяти у виниклій ситуації, що і як бомбардувати тощо.
На жаль, свого ставлення до подій досі не вияив екс-президент Ніколя Саркозі. Проте, можливо, його думку частково передає один з журналістів, відомий як головний спічрайтер колишнього президента. Він каже: «Якщо Франція перебуває у стані війни, ми маємо бути разом з нашими солдатами, які ризикують своїм життям».
Хитру позицію зайняв Національний фронт, пропонуючи Олланду бути послідовним і «цькувати» ісламістів не лише в Малі, а й у самій Франції. На думку ультраправих, ситуація вимагає обмеження імміграції з ісламських країн. «Фронтовики» звертають увагу і на те, що в останньому соціалістичному бюджеті видатки на оборону скорочені, тож пропонують їх збільшити, щоб Франції боялися бодай у її колишніх колоніях.
Французи-центристи схиляються радше до пацифістських поглядів. Колишній ліберальний президент Валері Жіскар д'Естен виступив проти інтервенції, назвавши її акцією «неоколоніального типу». «Я не розумію, як неоколоніальний вірус зміг підпорядкувати собі всі голови. Очевидна поспішність, повторення арґументів з часів "війни проти тероризму" мене турбують», — заявив колишній президент. Варто нагадати, що Жіскар д'Естен за свого президентства відвідував Тімбукту, нині прифронтове місто. До речі, під той час політика Франції в реґіоні була досить рішучою.
Найбільше приголомшені інтервенцією були «зелені», а вони входять до теперішнього соціалістичного кабінету. Деякі парламентарі від партії зажадали не тільки вивести військо з Малі, а й взагалі концептуально переглянути французьку африканську політику. Проте інші висловили підтримку президентові. Наприклад, відомий «зелений» євродепутат Даніель Кон-Бендіт навіть вимагав від країн Європейської Унії конкретної воєнної допомоги французькому корпусові в Малі.
Посткомуністичний Фронт лівих критикує Олланда досить м'яко. Його лідер Жан-Люк Меланшон вважає, що мета воєнної операції на півночі Малі суперечлива і вимагає парламентських дебатів. Однак зазначає: «Треба засудити практику ухвалення таких постанов без консультацій з урядом і парламентом».
***
Отже, операція в Малі наразі не має широкої підтримки у Франції і будь-яка невдача може дорого коштувати адміністрації Франсуа Олланда.
09.02.2013