І.
Останнїми часами заговорили на ріжних місцях про вельми важку справу. І так: Збір ц. к. консерваторів східної Галичини видав дуже інтересну брошурку д-ра В. Козіцького „W obronie kosciolow i cerkwi drewnianych”, яку обговорило обширно Slowo Polskie у числі 409 з 2. вересня. Тогож дня появив ся в 193-ім числі Руслана початок фелєтону „На біжучі теми”, “Не губім основ рідної культури" з продовженєм в 194—5 числах про „Наші старі церкви”. У 241-ім числі Dziennika Polskiego з 4-го вересня появив ся фелєтон п. Ольшевського про “Занепад почутя краси серед Русинів", про що давнійше писав Українець д. Сріблянський. Наконець в 197-ім числі Дїла з 5-го вересня подав п. Г. Ш. дуже інтересний субстрат до дискусиї про нашу штуку у зазиві „Ратуймо нашу церковну штуку". А що автор нинїшної статі відзивав ся давнїйше вже кількома наворотами до української суспільности в справі церковної старини, та береженя памяток нашого культурно-національного житя і постійно нагадує се всім — кому дорога спадщина віків — у місячних звітах Національного Музею у Львові, він вважав своїм обовязком ще раз про деякі справи сказати своє слово.
Отже перш усего повна згода із виводами і Руслана і Дїла, і обох польських часописий. Памятки старинного культурно-національного житя належить беречи як живі річеві сьвідки творчого духа нації. Їх належить хоронити від зуба часу і варварської руки всякого ворога, а саме — простака, невіжи, перекупня, крамарської дряни. На сих памятках належить вчитись законів краси, щоб нову красу творити. Хто сего не чинить — все одно длячого, чи по невіжеству, чи по браку чутя краси, чи по иншим, хочби й економічним причинам — сьвідчить о собі як о бездушнім єстві.
На жаль однак в нас дїйсно загибає все красиве — і село у садках і вербах, і своєрідна ноша, і своєрідна церковна штука старинна — бо нинїшна Pyсь- Україна стоїть вся у сузвідію полїтико-економії. Не слідує однак з того, щоби мож було нині — в добу банків, масла, рогатої і не рогатої худоби та парцеляції — цінити твори штуки, науки і лїтератури — на фунти, метри або ґарці. От чому у нас почулась свого рода осторога: “ти швець, знай своє шевство, а в кравецтво не мішай ся”.
Пізно, що правда, дав ся чути сей клич, але певно не запізно — бо ще не вся краса нашого села, нашої старовини і штуки пропала. А щоби остатки всі до одного вберечи для потомности і національної гордости, тому кождому належить знати як про них подбати, та як про красу і штуку думати.
Навчити кого умієтно глядіти на твори штуки та відповідно про них говорити — не може статись через один фелєтон. Але вказати на фактах, як про сі справи не належить говорити і думати, се вчинити легко.
В доказ того — низка „естетичних" оречень і поступків одиноких „меценатів” місцевої галицько-руської штуки. „Зробіть нам шкіц церкви по нашому стилеви". — Хто тільки трохи знає наше старе церковне будівництво XVI.— XVII. в., хто знає його у ріжних відмінах XVIII. в., для того ясно, що сей „наш стиль” річ дуже зглядна і ростяжима, бо він є сума ріжних типів, створених нашими людьми після сучасного знаня і своєї творчої сили. От в одній закутинї Карпат і в церкві і в селянських хатах однакові одвірки та піддаша — окапи на красивих ардах, в окрестних селах находимо їx тільки по церквам, а на підгірю одинокий св. Юр дрогобицький славить ся ними на весь край. В другій закутинї церковні бані пнуть ся поверх за поверхом і до семи раз, поки в противлежній закутинї не перейшли в варівну башту, що нам нагадує вежі ґотицьких святинь Заходу та їx дрібних дітей серед галицького і угорського римо-католицтва. На Гуцулах найдете иншу форму церкви, а на Гарбарях коло Ярославля або в Малнові, та ще де там є инші форми. І всі вони в „нашім стилю”, і всі вони прекрасні — бо всї вони плїд свобідного творчого духа нашого сільського теслї, що вмів класти і важати церки рівно добре як і хати.
„В нашім стилю” отже значить — або повторити щось старе певно означене що до походженя і доби, або створити вашому архитекторови щось нового власного, опертого на власних внутрішніх архітектурних і естетичних переживанях.
Розумієть ся, говоримо тут про архітекта, що знає свій фах з ласки Божої — а не з пильного кованя скриптів. По друге говоримо не тільки — про шкіц і плян будівлі, виконаний таким архитектом з ласки Божої, але й про виконанє самої будівлі і в деталях під доглядом творця пляну.
Переважно буває таке, що плян і кошторис замовлять у архитекта, а там все дїло передадуть майстрови. Такий майстер, звичайно як „прахтик", мусить бути мудрійший від самого архитекта, тим більше, що він із „комітетом” вмів чемно і гостинно по людськи поговорити, на чім ні один архитект не розумієть ся. Отже, щоби менші кошта були людям, напр. при 60 тисячах на будову — 600К менше за веденє будови і деталі, всі комітети рішають ся на одного майстра. Наслідки тому дуже інтересні (гл. Руслан 194 ч. у 3-ім і 4-ім стовпци фелєтону): низша копула, низша і тонша основа, там одного не поставили — а друге приставили і т. д. — кільки душі вашій угодно — міркуйте.
Иншим разом возьмуть два-три шкіци і пляни, з кождого по дрібці — до того свого по трішки причинять — бож всюди свої пляни і потреби є — і в дійсности таке чудо створять, яким хиба галицька країна може повеличати ся, в роді преславного: „возможно ли себріеніе без поврежденія ногоодѣяній пребыти”. — Питаєте, і де таке можна бачити? Всюди, де церква поставлена на горі — а ледви від вікон (з гори !) видна, або де вона на низині — гейби під тягаром копули приплющилась — от ваші галицькі „домоболія" і ваші “одродія".
Щоби таке припадком не сталось, один-другий представник сільського церковного комітету звертаєть ся до архітекта з предложенєм: „дайте нам пробки своїх церков, щоб в громаді було що показати; бо в нас є один, що розумієть ся на тім — в Єрусалимі був, не одно видів!”. Проти такого арґументу не може бути ніякого “возраженія” а там паче спротиву. Один архитект дасть десятки ріжних плянів, инший в додатку повеличаєть ся почетними для нього і галицької архітектури 2-ої половини XIX в. письменними похвалами козогонівських і гусопасовських комітетів церковних, які навіть в часописях — за гроші похвалених, — друкують ся і по нинї. Дай Господи, щоби не присно і не во віки віком.
Не в обиду нехай будуть сказані і прочитані сі слова. Хто до вини почуваєть ся, нехай вдарить ся в груди і більше нї на однім місци не грішить новим домом Божим без помочи і руководства архітекта з ласки Божої.
Не тільки церкви ставимо; в нас ставлять приходства, читальнї, громадські і народні доми — і все те на жаль без ціх самобутної творчої сили, без ціх ніжного зрозуміня і почутя краси у загибаючих давніх попівств — плебаній — резиденций — чи як їx там називали. Ходить тільки о те, аби була мурована велика многокомнатна клітка, чи у кого там „палати" — але про дім сільського сьвященика мало хто подумає. З уряду приходить ся авторови бувати в ріжних місцях нашої країни і инших земель, і нїгде не стрічав він так мало ориґінальних приходств на вні і внутрі — як в Галичинї. На 400 звісних нам наших деревяних приходств, тільки в двох ховав ся дух нашої рідної старинної краси: біло мазані стіни, жовто вимиті помости, стелі, двері і вікна. І на диво легко віддихалось в тих домах осипаних лучами яркого сонця серед грядок зільника, городу і дерев саду з бренькотом пчіл. І на причуд мягко сиділось на стільцях соснових за ясеневим столом, застеленим з звичайною ткацькою скатеркою і уставленим скромною білою і гладкою скляною посудою. І всі инші річи, та всі люди вливались в одну гармонійну цілість з домом — садком і наддністрянським селом. Пригадались наші прадідні хати з „ванькирами”, создані року божія 1700 і котрогось у гаю над Бугом, або садку над Дністром скласти з гладко тесаних дилїв під старенькими стріхами; пригадують ся червоно смолисті стіни стоділ і шоп на наших обістях, обведених частоколом з острішками, до яких веде висока брама з дашком.
І дійсно тільки в давній формі нашого будівництва була краса, бо воно було виразом і плодом самохітно творчого вуха народа. Нині-ж ся красота гине, бо перед нами шабльонові клітки по приписам закона під бляхою і черепицею. А бляха і черепиця дорогі, то-ж — низький дах, менша хатка — тай менший кошт…
Ковальський промисл був у нас таки колись не аби який. Сьвідчать про нього окутя церковних дверий, замчисті замки, містерні хрести на церквах і дзвіницях. Нині коваль і не мріє, щоб його роботи хрест взніс ся на висоту церкви. Не оплатить ся йому така робота, тай людям не мило було-б мати в себе не міський литий „ладний” фабрикат. Проте, щоб сей фабрикат відповідав в данім разі стилеви церкви, або самій околици ніхто й не думає. Кождий знає тільки, що дістане хрест через “Доставу”, „Ризницу", Усцєнського, чи кого там — а про все инше йому байдуже. І знов пропав один шматок нашої старини, нашої краси.
І всюди, куди не поглянеш, фабрикат, сама звичайна шабльонова дешева фабрична тандита. Отся фабрична маловартність, коли не дрянь, втискаєть ся в наші села, давно вона пані вельможна у нашого „панства” в домах, на нас, над нами тай в значній мірі і в нас самих.
„Не на лиця зряще судіть” сказав Спаситель, а в нас судять по одягови, станови і по походжіню. Маємо отже всякого рода панів, паничів, радників і надрадників, пань і панєн аж до VI-oї ранґи включно, але не маємо стільки-ж інтересних і ориґінальних своїми поглядами і ділами людий…
Переходимо до первістків нашої штуки, бо вони для нас найважнійші і найціннійші. Входимо в церкву, сю одиноку скарбницю нашого давного га одиноку меценатку втішного нового малярства та инших художних умістностий. Чим старше буде що в якій церкві, тим інтереснійше і ціннійше, на стільки, що як перед збіркою таких предметів стане чужинець, то відразу скаже нам: „От де видно дійсну культуру, от що трівко сьвідчить і буде свідчити сьвітови про істнованє Русинів". Сі слова не власна фраза автора, тільки повторенє висказу напр. такого знатока византийської і нагальної штуки як проф. Стржиґовського з Відня, захопленого збірками Національного Музея у Львові.
Вибрані одиниці власнох суспільности і знатоки діла з чужинців не мають слів похвали для краси наших скромних ікон і давніх виробів церковних і домашнїх, а для нашої суспільности в масі не має нич лучшого і красшого від купних крамарських обривів, статуеток, „позолочуваних” відливів — о „веселих, ясних, ярких красках”, та з „солодкім, страх милим, “розчулюючім” (і іншим) виразом”. Сі особливі “краски” і “вирази” з доданєм певної дози дешевизни і практичности в основами нашого спеціяльно галицького, та всесьвітно міщанського „естетичного осуду”.
Понятно, які знатоки — така й штука, та краса в ваших церквах і домах. От погляньте ласкаво: дешеві стеаринові сьвічки з відбитими на них квітками, паперові і орґантинові китиці штучних цьвітів, дешеві запорошені поганенькі диваники себто коверці перед престолами, легкі дешеві pизи на сьвященослужителях, легонькі бляшані кадильниці — от все продуктіи німецького, француського і іншого фабричного промислу. Вони заплачені дорого, а чужі вам та всему сьвіту на стільки, що ніхто і не стане журити ся про них — бо нема в них ні краси ні ориґінальної гадки.
А погляньте на однородні річи у музею. Хоча вони нині не пригідні до ужитку буденного, вже ізза одної старості, то все таки в них находимо стільки особлившої краси, що годі нам забути сі ніжнорівні лінії поведені сьвідомо умієтною рукою художника — чи то в квітках ваших друкованих (битих) фелонів XVIII в., чи то у вишивках обрусів і стихарів, чи то у гафтованих іконах, чи наконець у виробах ваших різчиків (шницерів) Козми, Івана і інших XVII—XVIII та у цізелєрських роботах наших золотарів ті різьбарів. І скільки-б ви не брали сих ріжних старіших виробів, на всіх них найдете ціхи ориґінального творчого духа, чого дарма глядіти у фабрикатах. І ясно: фабрикант бє на скількість і оборот, творець-художник іде за якістю і довговічністю себе у своїм творі.
[Дїло 22.09.1913]
ІІ.
Чого хотять від образа і „твору штуки” що до красок „виразів", ми видїли вище. Послухаймо, чого хотять від маляря: „Іконостас — образи і різьби з золоченєм, образів на стінах стільки та по стільки метрів у висоту і довжину, подїбно як у Баранівцях, мармуркові стіни — найлучше лякером, у нашім стилю — русько візантійськім, (ренесансовім, бароковім, борони Господи без архаїзованя — себто мальованя під старину), а все не дорого, і на рати без терміну, і скоро". Збагнїть тепер, чому у нас так мало дїйсних малярів артистів, що як небудь творилиб рідну штуку — а так богато мазярів, що безбожно поганять наші церкви, на цілї поколїня зогиджують і нищать почутє краси у тисячів набожних людий, та нївечать всї до купи своїм чесним товариством розвій руської штуки.
А хоче хто добрий гріш заробити — все одно чим, продажею дріжджий, кави, чи бібули — то той нехай вважить ся тільки взятись ще за мальованє дешевих образів у “ріднім руськім стилю” з придатком сцен історично-патріотичних — сей й імя собі здобуде, і гроша немало збере, і людий вдоволить…
„Заки маляр горобця намалює — вола зїсть", поговорює один знакомець. І правду каже, бо модерному маляреви потрібно мати модель, добрі фарби, богато кистий, полотна, досок, підрамків, рам, робітню, та жити яким таким культурним житєм. Все те дуже дороге, його можна набути тільки за готівку. Додаймо до того мінїмальну нагороду за труд — то й вийде як було сказане горі. За те той артист має дати своїм твором один з плодїв рідної штуки, має показати у нім своє артистичне “я”, без якого твір, хоч як би він „ладний, гарний, файний" не був, зостстане без вартости як для артиста, так і для загалу і сьвіта.
Скажемо инакше, яснійше: не жалуєте ви гроша доброму кравцеви, не жалуєте його на добру кухню і пивницю, тож не жалуйте його і на правдиву штуку. А се дуже легко осягнути: менше жадайте від артиста маляра всяких мармуркових і инших кольорів і окрас; давайте йому тільки малярську роботу; не стреміть до бездушного і безцільного замазуваня стін, коли вони можуть пишатись власною красою здорового тесаного материялу, чи там добре виправленого і злегка стонованого одною краскою муру — тодї найдуть ся капітали на вола, яким заплатимо артистї за його горобця.
За прояву і плїд самостійного творчого духа, за радїсть естетичних переживань наших і грядучих поколїнь — на основі сего художного плоду — не жахайтесь платити золотом без торгу, не жахайтесь нагороджати його щедрою рукою і щирим серцем, бо в нїм лучша доля і слава рідного народа.
Тою артистичною свободою, до певної степени, користувались наші іконописці в старину. Маючи до виконаня завданє — намальовати образи, вони чинили се без дальших особливших постороннїх вказівок, бо традиция церковного обряду строго і ясно означала кождїй іконї своє місце, придаючи кождому місцю церкви особливше містичне значінє. Іконописець вірив у важність всего того, він взагалї вірив і тому творив після приписаних взірців давного малярства нові, по нинї прекрасні своєю простотою і особлившою красочною і лїнійною гармонією — ікони. І скільки ви їx не маєте перед собою із ріжних місць і дїб, напр. у Національнім Музею, всї вони своїм стилем однакові — візантийсько- руські, і всї вони своїм рисунком та виконанєм — ріжні. І хоч в нас нема хиба тільки кілька назв малярів на іконах, та других стільки знаних нам з документів — то все таки ми маємо повне право говорити про колишні малярські школи у нас на Галицькій Руси.
Нехайже і нашим праправнукам можна буде сказати дещо похвального і про нинїшну нашу штуку та напрями в нїй.
Сеж станесь тільки тодї, коли нашим артистам-малярям і архітектам дадуть спромогу свобідно творити після їx власних артистичних внутрішних переживань і переконань, отже, коли в артисті маляреви перестануть видїти звічайного ремісника, що мальованєм церков, чи picoванєм плянів —заробляє на свій щоденний хлїб який-такий гріш від христян „з ласки нашої панської".
Тут суспільнїсть мусить вже paз провести грянь між ріжними специяльностями: кому дана власть просвічати народ азбукою, а кому спасати його словом Божим, а кому творити йому на землї рай і царство небесне — чи то звуками, чи лїнїями і красками та площинами і тїлами, чи то словом і мислю. І як маляр не стане повчати душпастиря як він має вчити людий слову Божію, так нехай священик не вчить його як образ малювати; як маляр не скаже священикови замітати порохи із стін для своїх малюнків так нехай священик не велить артисті маляреві лякеровати стін на мармурки, або вкрашаті їх лїлями та букетами.
Не будь в нас таких фактів відношеня священика до маляря, ми певно не вжилиб таких драстичних порівнань. А що на жаль в нас є дїйсно препогано помальовані за великі гроші цepкви, а що в нас переважно однаково цінять артиста-маляря і звичайного сїльського мазяра, тож нам годї не вказати на дїйсно дивну рівнобіжнїсть розвитку і процвитаня кухарсько-сонниково калєндарсько-шематизмової лїтератури у значної части наших провінціяльних домів — та особлившого розвитку „руської штуки” завдяки квачам ріжних панів директорів і инших урядників неістнуючого нїгде і всюди присутного товариства анальфабетів штуки.
Що-ж належить чинити, щоби на будуче не повтаряли ся у нас случаї архитектурно-нїсенїтних будївель, та опоганюваня внутрі наших церков і инших публичних домів неестетичними і не артистичними мальовидлами й иншими безвартними „прикрасами”?
Треба на се перш усього доброї волї, яка велїла би всїм — кому належить — дбати про збереженє памяток нашої старинної штуки і культури, а саме через передачу найменшої дрібниці, що носить на собі ціху старинного культурно історичного предмету, у свій Національний Музей, що має на меті зберігати первістки рідної штуки, та в якім кожнїй річи найдуть своє місце.
Не лакомити ся на мнимо “добру ціну” перекупня за „лашок", бо річ певна, що перекупень перехитрить вас невіжів в даній справі і висьміє опісля „brak inteligencyi u tego narodu”.
Про все чим небудь інтересне доносити своїй інституциї і у всїм повинуватись гадкам, радам і зарядженям призваного на се свого чоловіка.
Не ставити своїй інституциї нїяких перешкід у збереженю гідної того старини, не правити за неї страшних сум, коли до даної хвилї не тільки не цінило ся — нераз для нашої істориї дуже цінних предметів, а навпаки ще по варварськи нищило ся їх у вогкости, плїсни, смітю і иншими способами.
Коли-ж своя інституция, всенародна і публична, хоче зберечи яку річ від заглади і знищеня, то не чинить вона сего для цілий купецьких, чужих добру українського народа — тільки для його власного доброго імени у минувшинї і будучинї, та на сильнїйший розвій нинішньої культури. Інституция не просить гроша, тільки доброї волї і повного зрозуміня акциї в справі береженя памяток рідної культури.
На основі зібраних у Національнім Музею і взагалї по Музеям, та захованих належито на своїх місцях предметів — свідків нашого культурно-національного житя — належить вибрати найціннїйше і найхарактернїйше по істориї нашої архитектури, різьби, штуки малярської і инших художних умієтностий і ремесел і подати се з відповідними описами у читанках для народних шкіл, а там у підручниках істориї рідного краю, а навіть в коротких особливших підручниках по істориї рідної штуки. Вчать же нинї в ріжних школах і ґімназиях рисунків, то-ж видати відповідні таблиці, що — поруч з клясичними „реалїями” — повчали би нашу молодь про рідну штуку, її звязь з клясичною через візантийську, та із всесьвітною через західні впливи і природний розвій первістків штуки взагалї.
На основі тих систематичних підготовавчих відомостий завести унїверситетський курс церковної археольоґії у злуці з істориєю обряду у духовних семінариях і строго вимагати від семінаристів основного знаня сих предметів, які могли-б вони і практично усвоювати собі чи то в музеях, чи в часї побуту по нашим церквам.
Належить сподїватись, що найдеть ся скоро солїдний історик штуки і рідної археольоґії, що специяльно посьвятить ся ученим дослїдам над сими предметами.
Дирекция „Достави” зволить вже раз покликати до житя артистично-археольоґічну комісию, яка вибрала би для виробу наших церковних сосудїв, риз і предметів відповідні образці, після яких виконані предмети — по можливости через своїх ремісників і артистів — належало би продавати. Бо дїйсно дуже жаль, щоби через „Доставу” сотки тисяч народного гроша йшло на заграничні фабрикати.
Наконець пора вже всїм управам українських музеїв обєдинитись в однім кружку національних консерваторів рідної культурно-історичної старовини та взагалї памяток і плодїв нашого творчого духа, що носять на собі ціхи самобутности і краси. Такий кружок міг би лекше роздїлити музейну працю збираня поміж поодинокі інституциї (напр. Національний Музей збирає предмети штуки і культури, Музей при Науковім т-ві ім. Шевченка доісторичну археольоґію, етноґрафію і природу), та злучити поодиноких любителїв рідної штуки і археольоґії в одно живе і дїяльне тіло.
Щоби одначе вже від нині зберегчи всї памятки нашого будївництва і малярства та різьбарства від заглади, та перерібок, щоби не ставити більше некрасивих та неестетичних нових будївель та не збільшати числа поганих мальовил, Князі нашої церкви зволять звернутись з відповідним спільним посланєм до духовенства і вірних в сїй справі і виберуть по одній комісиї із представників всїх трех епархій, звісних архитектів, та артистів малярів і істориків штуки, які мали-б в порозуміню з центральною національною комісїєю розглядати всї пляни нових будївель і перерібок та мальовил. Без згоди такої комісиї не було-б вільно нікому ставити публичну будївлю церковну або її як-небудь малювати і украшати — під загрозою непосьвяченя церковного і инших канонїчних кар.
Красу, штуку, науку, культуру творять одиниці, нехайже моральна одиниця поможе суспільности ввійти на дорогу почутя і зрозуміня краси та увільнить її від осуду істориї в занепадї естетичних почувань та культурної маловартности.
Бережіть же старину і народний побут, бо в нїм первістки нашої штуки і культури; давайте можність артистї проявити своє артистичне „я" у свобідній творчости — бо в сїм запорука й основа національної штуки.
[Дїло 23.09.1913]
22.09.1913