Сирійська криза виявила недоліки у зовнішній політиці США і дозволила Москві повернутись на провідні ролі
Обама спіткнувся на дамаському шляху, продемонструвавши позбавлену стратегії, нерішучу зовнішню політику, яка є відображенням його неоднозначного ставлення до застосування сили. Лауреат Нобелівської премії миру несамохіть підтвердив одну зі своїх улюблених фраз: «Мене обрали, аби я покінчив з війнами, а не розв’язував їх». Попросивши в Сирії тайм-аут, як у баскетболі, його улюбленому виді спорту, він виказав те, що Сполучені Штати вже не є незамінною країною, яка з усім може дати раду сама. Його неоднозначне керування кризою водночас кинуло тінь на його президентство і посприяло поверненню Росії на світову арену, перетворивши старого ворога часів холодної війни на незамінного партнера. Несподіваний порив Путіна рятувати Обаму є ключовим фактом, який змінює хід гри. Чи Вашинґтон втратив обличчя, чи ми є свідками блискучої дипломатичної гри Москви, чи також Вашинґтону, або їх спільної? Є два негайні результати: війна, яку було заявлено, щоб покарати Башара Асада за використання хімічної зброї, не розпочалася, термін призатримки залежить від рішення дипломатичних відомств та ООН; громадянський конфлікт, який знекровлює Сирію, триває далі, щодня забираючи життя сотні людей, і не видно бодай якогось політичного вирішення. Найневідкладніше завдання – зупинити бійню – і досі видається утопією.
Наразі вдалося уникнути війни, яка ще більше розпалила б реґіон, дозволила б розперезатися радикальним ісламістам в Центральній Азії та на Кавказі, біля самих російських кордонів, і – хто знає – спровокувала б ще більший конфлікт, в якому могли зійтися Вашинґтон та Москва. На щастя, Обама, що є упертим воїном, який не почуває себе зручно в ролі головнокомандувача, відступив. На відміну від Буша, який вдався до дипломатичного фарсу, аби застосувати силу в Іраку, Обама зараз імітує силу, аби добитись дипломатичного розв’язання конфлікту в Сирії. Силове втручання могло поставити під загрозу його незавершену, яка й без того висить на волосині, програму внутрішніх змін, що мали б стати визначальними для його президентства. Через брак громадської підтримки втручанню (хоч би яким обмеженим та хірургічним його називали) і відсутність згоди демократичної лівиці та популістської правиці в особі Чайної партії (це унеможливило отримати зелене світло для конґресу) президент визнав за краще ступити розважливий, хоча й важкий крок назад. Його складний і завжди вдумливий процес ухвалення рішень привів його до правильної постанови. Він визнає, що Сирія не становить безпосередньої загрози національним інтересам США.
Президент, який прийшов як об’єднувач, прихильник дипломатії та багатосторонності, не міг стати Черчиллем зразка 1940 року, всупереч усім починаючи війну. Як це сталося у випадку з В’єтнамом, ракетні удари по Сирії зупинила громадськість. 29 серпня тон задала матір усіх парламентів, палата общин в Лондоні, коли наклала вето на військову участь Великої Британії, санкціонувати яку просив прем’єр-міністр Кемерон. Колишній головний редактор New York Times Білл Келлер бачить повернення США до ізоляціонізму – не лише через неприйняття війни, а й через ширшу відмову брати на себе відповідальність.
На сцені з’являється Путін, цар найновішого взірця, націоналіст, який відмовляється визнавати те, що Росія змаліла, і кидає рятівне коло президентові Обамі. І водночас самому собі: щоб не приректи себе на підтримку диктатора Асада, з якої не буде виходу, й запобігти американському вторгненню, яке порушить вісь Сирія–Іран і покладе край впливу Москви на Близькому Сході. Обама відходить у тінь на тлі російського президента як світового лідера, який тепер сам погрожує застосувати силу. Путін, який нищить свободи і насміхається над демократією в Росії, бере на себе місію миротворця, який контролює сирійський порядок денний. Він дозволяє собі повчати американського президента в опублікованому в New York Times відкритому листі, в якому проголошує себе захисником міжнародного права. «Дуже небезпечно заохочувати народ вважати себе винятковим, якою б не була причина», – застерігає Путін Сполучені Штати, що вже втратили гегемонію.
Кремлівський чумний, оголошуючи про завершення епохи «нєт», прагне, аби з Росією знову рахувалися, після того як її зіґнорували під час кампанії ООН в Лівії, при вторгненні в Ірак, а ще раніше – під час бомбардувань Сербії Мілошевіча. Путіну вдається відновити діалог з Обамою, який перервався через справу Сноудена, і примусити президента переглянути відносини з Росією, якими він керував незґрабно. Якщо його гамбіт буде успішним – а це малоймовірно, – Путін зможе добитися стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами, якого він прагне. Нове зближення Росії та Заходу? Росія повертається.
Francisco G. Basterra
Rusia vuelve
Джерело: El País,13.09.2013
Зреферувала Галина Грабовська
18.09.2013