Напередодні 25-ліття смерти Лесі Українки Василь Сімович видав книжечку з прецікавими листами поетки до Й.Маковея і своїми споминами про неї. Між оголошеними листами є деякі і від Олени Пчілки — мами поетки. Листів усього 9, а кілько в них життя, кілько заторкнених справ — так і уявляєш собі багату картину, якби перед нами лежала ціла велика збірка листів до ріжних людей!
Почин до листування дав Й.Маковей пересилаючи молоденькій Лесі рецензію Верхратського в Ділі з 1893 р., і свою замітку в “Народній Часописі” на її збірку “На крилах пісень”. Л.Українка відразу живо зареаґувала на деякі завваги в листі і критиці. Вона протестує проти того, щоб використовувати біографію письменника при його критиці. Поетове “я” має для неї значіння тільки у заліку зв’язку з текстом твору; т. зв. настрій буває ріжний у ріжних моментах, “щирість” поета не залежить від того, хто він і який він — приватно. Критики Л.У. не боїться, навіть дуже суворої, вона сама суворий критик. Зокрема не до вподоби їй підхід до деяких жіночих творів як до окремих “дівочих”, що вимагають завбачливости; наддніпрянці “не такі лицарі і коли приходиться до діла, то ставлять в одну лінію і поетів і поеток і літератів і літераток”.
Вона проти вибачливого заохочування молодих талантів, мовляв, наша література: молода, слаба, потребує опіки. Л.Українка хоче європейської мірки. Цілу галицьку літературу до Франка вона відкидає, вважаючи її за нецінну та маловартісну, навіть Федькович для неї знаний тільки як оповідач, не поет. Зате захоплюється Стефаником, Черемшиною, Кобилянською.
Коли Й.Маковей пустив колючку наддніпрянцям за нечисту і дивоглядну мову, Л.У. обороняє своїх земляків ясно та розумно: вони не мали рідної школи, а таки краще пишуть, ніж говорять, хоч галичани краще говорять, ніж пишуть. Щодо спільної літературної мови, то вона “мусить витворитись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі”.
Серед літературних міркувань проскакують і політичні погляди, виразні, ясно зарисовані, як і слід тій, що мала за вчителя свого дядька М.Драгоманова. Л.У. разом із своєю мамою відповідають виразно Й.Маковеєві, що не зможуть йому післати нічого до “Нар. Часописі”, бо “не набрали досить довіря до цього офіціяльного орґану”. Вони радо друкувалиб там свої речі, якби це був попросту часопис — збірник усяких творів “до читання”, а не орґан з усякими політичними інсинуаціями.
Саме ота причина, що Леся Українка не хотіла післати до “Н. Часописі” ніякого матеріялу припинила цікаве листування з Маковеєм, хоч і не припинила дружніх взаємин.
Велика збірка листів Л.Українки до Сімовича пропала у воєнній хуртовині. Особисті спомини Сімовича виводять перед наші очі живу, цікаву постать — ніжну, вражливу, енерґійну жінку, завсіди в чорному, що цікавилася всіма літературними та політичними справами, як боєва вдача.
Між іншим вони вияснюють, що Л.У. була орґанізаторкою 1-го українського соціялістичного гуртка у Києві, кермувала виданнями цього гуртка за кордоном і сама виготовлювала відповідні брошури, друковані у Львові. Для нас зокрема цікава історія видання “Відгуків” — 3-ої збірки її лірики та частина її творчости, що звязана з її побутом на Буковині і в Галичині 1901 р. Книжка видана чепурно.
[Діло]
18.09.1938