Папа бажає бачити Церкву аскетичною та взірцевою інституцією і почав виправляти економічні зловживання курії; однак деякі з найважливіших реформ мусять зачекати
Світлій пам’яті Альфонсо Альвареса Боладо
Історик релігій Мірча Еліаде розповідає: плем’я ахілпа, переконане у тому, що їх бог витесав священний дерев’яний стовп, по якому виліз на небо, старанно оберігало той стовп; вони завжди носили його з собою і йшли тим шляхом, який їм вказував нахил стовпа. Та одного чудового дня стовп розколовся, і раптом сталася катастрофа: усе плем’я охопила туга; якийсь час його члени блукали безцільно і врешті посідали на землю і сконали. Це сталося тому, що священний стовп був їх способом орієнтуватися в житті, їх системою цінностей, сенсом їх існування. Коли він зламався, настали хаос, сум’яття і певною мірою кінець світу.
Відколи він став Понтифіком, аналітики й теологи намагаються розпізнати священний стовп Папи Франціска. Багато з них – як релігійних, так і світських - сходяться на тому, що він зіштовхнувся зі світом, в якому бракує священних стовпів. І хоча це може прозвучати як заяложена істина, варто повторити: наявна криза цінностей, що викликає занепокоєння, ми не знаємо з якого колодязя пити, яку мелодію наспівувати, відсутні системи моральної, політичної та економічної орієнтації. Наші суспільства, наші племена так само пливуть за течією, як і ахілпа. Релігійний священний стовп упав ще до того, як ми виявили мирські священні стовпи, тобто щось на зразок обов’язкових суспільних чеснот. Камю залишив нам у спадок незабутню фразу: «Зцілення душі є нагальною потребою». Існує те, що не може чекати, чого не можна терпіти. Тому і є таким важливим священний стовп, який спрямує до потрібної дії.
Що стосується Папи Франціска, то не може бути сумніву: його основним священним стовпом є його християнська віра. Він щасливий з нею, складається враження, що він глибоко її осягнув; це віра з присмаком простої та синівської довіри, що випромінює тверду переконаність. Але у пап віра є чимось безсумнівним, як хоробрість у солдат. Тому на цьому стовпі ми не зупинимося. І шукаючи інший, ми, гадаю, наштовхуємося на священний стовп милосердя та співчуття. Кілька разів Папа повторив: «Спочатку милосердя, не судіть». Гадаю, це було у вражаючій обстановці площі святого Петра, коли він високо оцінив книгу кардинала В. Каспера «Милосердя». Добре усвідомлюючи вразливість людської природи, нашої нужди – усі ми «нужденні», писав Платон, – Папа схиляється до розуміння та терпимості: «Хто я такий, щоби судити гея?» Можливо, це була його найвдаліша фраза. Присутні у цю мить запевняють, що він промовив її тихо, опустивши очі долу, і трохи задумливо. Особисто мені це нагадало дуже влучні слова Ортеги-і-Гассета: «Замість того, аби щось засуджувати, волію це любити». Так Ортега прилучається до тривалої традиції філософів, більше схильних співчувати, аніж негайно виносити засуджуючий присуд. Найвдалішим виявом цієї традиції є пам’ятна розмова між Ю. Габермасом та Г. Маркузе. Останній незадовго до своєї смерті прорік своєму гостеві та другові Габермасу: «Тепер я знаю, що є останнім началом етики: це співчуття». Зрозуміло, що Габермас раз у раз згадує останню зустріч зі своїм другом.
Проте Папі Франціску не треба шукати філософських прецедентів. У нього на умі є інший авторитет: Ісус з Назарету, який співчутливо ставився до юрби, до тих, кого Йосип Флавій згодом назве «злидарями Середземномор’я». Італійці називають Франціска «парохом світу». Без сумніву він проявляє себе як парох нашого глобального села, насамперед тих, хто живе в халупах, хто є найменш благополучним, як парох знедолених, найбідніших та найпокинутіших на землі; він вільно та послідовно критикує «глобалізацію байдужості» перед лицем страждання та голоду. І засуджує гедонізм пересичених; знає, що половина людства, до того ж християнська, марнує те, що інша половина потребує для того, аби вижити. Тому він і почав з того, що спробував виправити економічні зловживання у своєму новому домі, Римській курії. В дужках: пригадую, що Папа Лучіані, що передчасно нас покинув, мав схожі наміри реформувати курію, однак йому не вистачило часу довести реформу до кінця; сподіваймося, що Франціску пощастить більше. «Осередок порад» – так називав Церкву марксистський філософ Е. Блох. Утім, які поради вона зможе дати, якщо перетвориться на осередок брудних оборудок, двірцевих інтриг, боротьби за владу і терпимості до найгидкішого, що могло мати місце серед людей – педерастії? Цілком зрозуміло, що Франціск хоче бачити Церкву аскетичною, згуртованою, зразковою, справедливою, простою, не бюрократизованою, дієвою, прозорою. Це ті означення, які він вживає. Також не дивно, що він просить єпископів позбутися «психології князів». У нього вона, як виглядає, відсутня. Є добре відомим його неприйняття усього зайвого та непотрібної розкоші.
Утім що з іншими бажаними реформами, серед яких завжди згадують скасування обов’язкового целібату для священників та посвячення жінок в духовний сан? На жаль, вони мусять зачекати. Обидві вони є необхідними і теологічно законними: однак їх проведення означало би такі глибокі зміни в структурі Церкви, що жоден папа не захоче сам-один нести важку відповідальність за їх впровадження. Лише церковний собор чи великий синод міг би взяти на себе таку відповідальність. Папа Франціск вже дав зрозуміти, що в цих питаннях він притримується традиції Церкви. Отож доведеться зачекати, якщо не буде несподіванок, як ті, що нам зробив Папа Іван ХХІІІ. Проте цей Папа розуміється на сюрпризах: немалим є вже той, що він солідаризувався з енциклікою Lumen fidei («Світло віри»), майже повністю написаною його попередником Бенедиктом XVI. Важко не розчулитися, коли у вступі Франціск пише: «Я дякую йому (Бенедиктові XVI) від усього серця і з почуттям братерської любові приймаю його прекрасну працю, додавши до тексту деякі вставки». Справжній взірець скромності та простоти, людської та духовної величі.
Ті, хто боявся протиборства пап у Ватикані, можуть полегшено зітхнути. Бенедикт XVI виславляє «харизму» свого наступника, а той насолоджується привілеєм жити в одному домі з «мудрим дідусем» Ратцінгером. Може, це слушна мить для того, аби нагадати Папі Франціску, що недалеко від Риму, у гарному місті Тюбінген, в якому він, можливо, був, живе ще один мудрий старець, товариш першого, який від сумних різдвяних свят 1979 р. терпляче чекає своєї реабілітації як католицького теолога. Чеснот йому не бракує: Ганс Кюнг був і залишається чудовим захисником християнської ідеї в усьому світі. З іншого боку, Іван Павло ІІ, Папа, який позбавив його статусу католицького теолога, невдовзі досягне райської обителі і з тих вершин, звісно, подякує нинішньому Папі, коли той по-християнськи завершить цю історію. Образ Папи Франціска пліч-о-пліч з двома мудрими старцями чудово прислужиться християнській вірі та католицькій теології. Можливо, ми його побачимо!
Й нарешті та у зв’язку зі сказаним: чи буде теологія ще одним священним стовпом для Папи Франціска? Його подорож до Бразилії здійняла «містичний переполох» (Р. Отто), услід за яким має початися важка робота з теологічного обґрунтування. Християнство ще не обмислене до кінця. Великого теолога Е. Скілебейкса непокоїло те, що вчорашні мислительські центри перетворилися на нинішні місця для медитації. Теологічні розмірковування не можуть бути чимось «сезонним» у Церкві, таким, що існує лише тоді, коли ми маємо Папу теолога. Теологія не може бути змінною величиною, а лиш константою у розвитку християнства. Та безперечно те, що Папа Франціск зуміє виплекати також і цей необхідний священний стовп.
Мануель Фрайхо, професор філософії релігії Національного університету дистанційної освіти.
Manuel Fraijo
La iglesia que quiere el papa Francisco
El País, 03.09.2013
Зреферувала Галина Грабовська
11.09.2013