Варіантність, чи територіальна відмінність, української літературної мови

У статті розглядаються дані в основному лексичного плану, які, на дум­ку автора, дають підстави стверджувати, що українська літературна мова двоваріантна.

Загальнонародна, чи національна, мова як своєрідна мета­мова, чи варіант, основу якої творять територіальні діалекти з усім, що їх інтегрує або диференціює, у нації, як правило, одна, бо вона один з найістотніших чинників її самовиявлення і світосприймання, один з атрибутів і джерел її духовності. Нації з двома і більше мовами, як, наприклад, швейцарська, ін­дійська чи алжирська, складались історично внаслідок об'єд­нання різномовних етнічних груп і є або їх симбіозом по гори­зонталі, або нашарування по вертикалі.

Літературна мова є формою національної мови, звичайно, вищою, бо свідомо опрацьованою і унормованою, інтегруючою в процесі консолідації нації і інтегрованою за умов його завер­шення, але диференціюючою і диференційованою за відсутно­сті таких умов. Якщо національна мова як уявний інваріант, тобто синтез структурних елементів, у нації переважно одна, то літературна мова як мовна дійсність при політичному роз'єднанні нації може бути дво- і більше варіантною (як іс­панська чи англійська), тобто неоднорідною на всіх структур­них рівнях, а така неоднорідність не постулюється, а доводи­ться. Так було з українською літературною мовою від часу її утвердження на народній основі і до сучасності, якщо мати на увазі і українську діаспору.

Це твердження видається аксіоматичним з погляду теоре­тичних положень історії української літературної мови та прин­ципів її періодизації, таким, що ніяким застереженням не під­лягає. Однак в певні періоди розвитку українського мовознав­ства воно мало різне трактування з чітким політичним підґрунтям. Показовою в цьому відношенні була стаття І.К.Білодіда "Могутня зброя в боротьбі за розвиток мовознавства" (Більшовик України. – 1952. – №6). Відштовхуючись від твердження тоді "великого мовознавця" Сталіна про мову як одну з чотирьох ознак нації, що врешті не підлягало запереченню, автор статті тезу "одна нація – одна мова" переніс і на літературну, критикуючи тих поіменно не названих буржуазних націоналістів, які придумали "дві літературні мови" і вплив Заходу на одну з них. "Історичні, справді наукові дані, – пи­сав він, – розбивають буржуазно-націоналістичні вигадки про роль "Заходу" в розвитку української мови і пущену буржуаз­ними націоналістами західноукраїнських областей версію про "дві літературні мови". Цю версію не випадково всіляко під­тримували австро-німецькі колонізатори Західної України. Українські націоналістичні письменники і літературознавці доклали всіх зусиль до того, щоб засмітити українську мову германізмами та іншими іноземними елементами, намагаю­чись штучно створити "літературну мову", що протистояла б справжній українській загальнонародній мові, в основі якої лежить полтавсько-київський діалект" (Більшовик України. – 1952. – №6. – С. 44 ).

Пафос статті був спрямований не так проти тверджень так званих буржуазно-націоналістичних мовознавців, оскільки таких тверджень і в природі не було, як на знецінення літера­турно-мовних надбань українських земель, що не були під Росією, спочатку царською, а потім сталінською, і не зазнавали її "благотворного" впливу.

Можна було б тому і не цитувати висловлень із статті, яка вже давно має право кваліфікуватись як данина сумнозвіс­ній епосі, якби не те, що в ній знайшла вияв і досі непереборена нівеляційна настанова щодо західного варіанту, тракту­вання його як обласного з штучними іномовними привнесеннями, а не як повноцінного в партнерстві зі східним, і якби ця стаття не стала початком недопускання майже нічого з того варіанту в літературний фонд, а звідси й в лексикографічну продукцію.

Стаття І.К.Білодіда сприяла тому, що на тривалий час вий­шла з ужитку кваліфікована як антимарксистська, точніше як антисталінська, теза про двоваріантність української лі­тературної мови, а сам термін варіантність став одіозним. І в той же час факт неоднотипності літературної мови не запере­чувався. І.К. Білодід у згаданій статті писав: "Західноукра­їнські письменники... відбивали в своїх творах місцеві народ­ні діалекти", але "ці діалекти з часом поступово розчиняють­ся в єдиній літературній мові" (там же). Але діалекти не мо­жуть розчинятися. Розуміючи це, він не відкинув запропоно­ваного Ф.Т.Жилком терміну дві літературно-мовні традиції, потім, у редагованому ним "Курсі історії української літера­турної мови" у двох томах, сам провів розрізнення цих традицій, назвавши їх різновиди.

Але так було лише в "Курсі історії української літературної мови", в якому аж ніяк не можна було звести в єдиний струк­турний тип мовотворчість, з одного боку, харківських роман­тиків, а з другого – "Руської Трійці", Шевченка і юного Федьковича, як і Коцюбинського і Франка, бо не могла бути матірною для галицького письменника говіркова база і розмовне мов­лення Наддніпрянщини, а для наддніпрянця - галицьке, бу­ковинське чи закарпатське мовлення. Ще в 1881 р. в статті "Александр Ник. Пипін", надрукованій в журналі "Світ", І.Франко, підтримуючи російського історика літератури, писав, що "ми мусимо згодитись з автором в тім, що помимо єдності українського племені, все-таки поодинокі його часті від віків жили й живуть серед дуже відмінних впливів, через що проя­ви письменства в тих частях далеко не схожі з собою по духу, напряму, а навіть по формі", тобто фактично по мові.

У курсах "Сучасної літературної мови", в яких сучасною вва­жалась літературна мова від Шевченка до Бажана, типологіч­ного розрізнення варіантів, чи літературно-мовних традицій, вже не робилось. Галицизми вважалися відхиленням від норм, визначуваних на основі східного варіанту, і перераховувались в примітках. Отже, в кращому випадку прирікались на маргі­нальне існування, в гіршому - на "відмирання, процес якого супроводжувався кваліфікаціями "провінційний баласт чи "штучні іншомовні запозичення". Спроби ввести що-небудь в літературний обіг з фонду західного варіанту, як і називати галицьку мовну практику варіантом, не знаходять розуміння і підтримки.

Термін, а не поняття, варіантність повернувся в науку тільки із статтею Ю.О.Жлуктенка про варіантність літературних мов у 70-х роках. Така історія терміна.

Що було причиною варіантності української літературної мови і як вона проявлялась на різних мовних рівнях?

Знаємо, що з кінця XVIII до середини XIX ст. під дією різ­них суспільних факторів проходить процес демократизації української літературної мови на діалектній основі: на Над­дніпрянщині на ґрунті середньонаддніпрянських говорів південно-східного наріччя, найбільш синтетичного, однотипного, а на Західній Україні – на базі дуже розрізнених говорів південно-західного наріччя. В східних регіонах книжна традиція, що була структурним компонентом мови творів XVIII ст., дуже послаблюється і в "Енеїді" Котляревського зводиться вже до стилістичного засобу, а далі поступово книжні елементи, родовід яких сягав ще мови Київської Русі і які законсервува­лись у найбільш архаїчних говірках Полісся і Підкарпаття, по­ступаються місцем народно-розмовним еквівалентам. У Західній Україні книжна традиція була значно стійкішою. Це пояснювалось не так монополією на друковане слово церков­но-освітніх книг, як слабкими позиціями художньої літерату­ри, єдино здатної протидіяти сакральному письменству. Крім того, відкритість культурних кордонів забезпечувала прип­лив іномовних елементів, і не лише через сусідні мови, але й перекидаючи містки через них у просторі і в часі. Тому, як, це не парадоксально, при існуванні двох білінгвізмів – функ­ціонального і територіального (на заході – українсько-польського, на сході – українсько-російського) впливи цих двох мов на українську літературну мову в її двох варіантах були не над­то помітні. Спрацював, очевидно, закон гіперизму. Так у за­хідному варіанті закріплювались часто слова однокореневі з російськими, наприклад: слідуючий, окруження, напримір (і приміром), завсігди, ціль, зов, опять, дальше, решітка, тоже; прийменник: о, к, тоді як у східному – з польськими: наступний, оточення, наприклад, мета, поклик, завше, далі, грати, теж, відразу, що, крім явища гіперизму, мало і свою історичну мотивацію. Останнім можна пояснити засвоєння на Наддні­стрянщині таких чистих полонізмів, як: на кшталт, шеренга, шляхетний, офіра, простирадло, розмаїтий, віншувати, зичи­ти, зухвалий, таця, не вживаних, в Галичині (за вийнятком відприкметникового розмаїтість). Зате для західного варіан­ту польська мова послужила транзитом для іншомовних запо­зичень, наприклад: квестія, сатисфакція, консеквентний, персфазія, ароґанція, імпонувати, іритуватися, децидувати (децизія), інвазія, дефензива, офензива, локатор, марґінес, диспозиція (диспонувати), ґратулювати, ризиґнувати, і в її транспозиції – іншомовних фонем: хемія, катедра, кляса, її родової форми: контроля, аналіза і для таких полонізмів, яких не знала східна практика: позем, шкарпетки, мука (борошно), оцет, капелюх, шалик, коц, салятирка, дідич, комірник, по­мешкання, ковдра, спідничка, медниця, камизелька, патель­ня, баняк, хохля, полумисок, гарячка і под. Ці слова у схід­ному варіанті мали свої семантичні відповідники, за походженням українські: рівень, сковорідка, черпак, піднос, верета, запаска і російські: шляпа, каструля, жилетка, тазик, шарф, строк і под. Польські запозичення в західному варіанті часто проходили фономорфічну адаптацію: костел, ксьондз, шляхтич, простирало, тоді як у східному відтворювались в польській фонетичній оболонці: костьол, ксєндзь, шляхціц, простирадло. Крім того, як це не дивно, але саме в східному варіанті адаптувалися такі германізми, як: бюстгалтер, рюкзак, бутерброд.

​

[Укр. істор. та діал. лексика. – 1995. – Вип. 2. – С. 169-173.]