Завершилася титанічна праця львівського бібліографа Костянтина Курилишина – видання багатотомника «Часопис "Діло" (Львів, 1880–1939 рр.)»: готується до друку останній, десятий, том, що охоплює період між 1936 а 1939 роками. Опрацьовано всі річники «Діла»: кожен із нас зможе ознайомитися з усіма авторами «Діла» та їхнім доробком, взявши до рук ці ошатно видані томи. Багато псевдонімів розкрито вперше, кожен том супроводжує словник маловживаних слів та слів іншомовного походження. А квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо короткий огляд життя Галицького краю у 1936–1939 роках крізь призму «Діла» у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА – в день його 60-ліття.
Курилишин Костянтин. Часопис «Діло» (Львів, 1880–1939 рр.): матеріали до біобібліографістики / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Дрогобич: Коло, 2025. Т. 9: 1931–1935 рр.
Продовження теми. Попередні публікації:
Галичина 1880-1889 років – очима «Діла»,
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»,
Галичина 1900–1905 років – очима «Діла»,
Галичина 1906–1909 років – очима «Діла»,
Галичина 1910–1914 років – очима «Діла»,
Галичина 1914–1923 років – очима «Діла»,
Галичина 1923–1930 років – очима «Діла».
Галичина 1931–1935 років – очима «Діла».
Пропонований текст завершує представлення користувачам інтернет-газети «Збруч» вступних частин видання: Часопис «Діло» (Львів, 1880–1939 рр.): матеріали до біобібліографістики / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Дрогобич: Коло, 2015–2026. Т. 1–10. Зазначимо, що співпраця зі «Збручем» розпочалася у 2015 р. зі звіту з презентації першого тому, який підготував св. п. Андрій Квятковський. Наступного року збручанський сайт розмістив вступи до двох перших томів і у подальшому вихід кожної наступної книги супроводжувався відповідною публікацією на інтернет-ресурсі. Для мене така співпраця була і приємною, і важливою, бо сприяла популяризації видання і розширювала коло тих, хто дізнавався про сам проєкт, а можливо й знаходив у ньому щось значиме для власних досліджень. Моя вдячність належиться Оресту Друлю, який не тільки зініціював нашу форму співпраці, а й присутній у переліку передплатників і тих, кому дякується за допомогу у виданні книги.
Костянтин Курилишин
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ, ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ (1936 р. – вересень1939 р.) ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ЧАСОПИСУ «ДІЛО»
Порівнюючи економічно-політичні реалії довоєнного світопорядку із сучасним, редакція «Діла» у серпні 1938 р. хоч і робила невтішні висновки, передбачаючи певні зміни, проте рекомендувала українцям «безупинною працею, витревалістю, характерністю та жертвенністю… встоятися і добути собі належне місце у світі, що родиться».
Основною ознакою тогочасності визнавалося знецінення життя і майна. Як доказ наводилися факти позбавлення громадянських прав в Італії, Німеччині, Радянському Союзі й загальносвітові інфляційні процеси. Іншими не менш важливими характеристиками вважалися криза («крайня нетолєранція») міжнаціональних і міждержавних відносин та швидкі темпи озброєння «усіх без виїмку» держав. Що все це закінчиться величезною людською трагедією – Другою світовою війною, яка так жорстоко пройшлася, зокрема, й українськими землями та вбила мільйони українців, які у той історичний період представляли бездержавну націю, тоді не могли передбачити.
Щодо «Діла», то у січні 1938 р. вийшло ювілейне число, присвячене 50-річчю (14 січня 1888 р.) перетворення часопису на щоденник. На його першій сторінці Кость Левицький нагадав, що заснування «Діла» було обґрунтоване необхідністю появи політичного часопису для інтелігенції, яке змогло б ідеологічно протистояти русофільському «Слову», мовляв, «не словом, а ділом». Від 16 січня того ж року публікаційне різноманіття поповнила рубрика «Що писало “Діло” 50 років тому».
Функціонування часопису здійснювалося за посередництвом наглядової ради, до складу якої входили Дмитро Левицький (голова), Кость Левицький (заступник голови), Євген Храпливий (секретар), Михайло Волошин, Михайло Галібей, Юліан Мудрак, Юліан Павликовський, Михайло Стефанівський, Володимир Целевич, та дирекції у складі Купріяна Білинського, Степана Кузика, Дем’яна Лопатинського.
Редакційну колегію представляли Іван Німчук та Іван Рудницький, членами редакції були Осип Боднарович (огляд преси), Богдан Галайчук (закордонні справи), Олекса Кузьма (крайова хроніка), Роман Купчинський (рубрика «Відгуки дня»), Михайло Рудницький (літературний референт), Роман Сливка (спортовий референт, «Сторінка без політики»), Михайло Хом’як (правничий референт, судові звіти), Михайло Лотоцький (коректор).
Постійними співробітниками значилися Степан Баран (суспільно-політична тематика), Володимир Несторович (економічна тематика), Гліб Лазаревський (радянська тематика), Станіслав Людкевич (музична тематика), Харитя Кононенко («Жіноча сторінка»), Богдан Галібей («З природи і життя»).
Власних кореспондентів «Діло» мало у Берліні, Бухаресті, Варшаві, Відні, Женеві, Нью-Йорку, Парижі, Празі, Римі, Софії, Торонто, Ужгороді, Чернівцях.
Олександр Костик і Юрій Сидорак були директорами друкарні. Разом з тим перший з них значився відповідальним за редакцію (остання сторінка кожного числа). Там же публікувалася інформація про видавця – Видавнича спілка «Діло». Тиражування часопису здійснювалося у друкарні тієї ж Спілки.
Зазначимо, що від 29 листопада 1938 р. (ч. 265) замість відповідального за редакцію з’явилися прізвища редакторів І. Німчука та І. Рудницького. Ці дані, а також інформацію про видавця і друкарню почали дублювати польською мовою. Зміни в оформленні часопису пояснювалися вимогами нового пресового закону. «Новий пресовий декрет загострює відповідальність за пресові правила, зокрема за зневагу приватних та урядових осіб і публичних установ. Загострює теж нагляд над пресою, що його виконуватиме суд… Нагляд над пресою виконуватиме прокуратура та адміністраційна влада першої інстанції… Новий пресовий декрет касує зовсім відповідальних редакторів і накладає відповідальність на дійсних редакторів, які рішають про зміст видавництва».
Закон обмежував свободу слова і накладав такі цензорські обмеження, порушення яких, на переконання «Діла», могло призвести до заборони діяльності і закриття пресового органу. Тому редакція закликала своїх постійних і принагідних кореспондентів до обережності та виваженості у представленні матеріалу. Одним із виходів задля збереження актуальності висвітлюваних подій стало відведення більшої газетної площі під огляди польської преси, яка порушувала українські питання.
Як приклад застосування закону можна навести судову розправу над редакторами «Діла», які підписували газету, обвинувачених у непублікації згадки про іменини польського президента Ігнація Мосцицького. Рішення суду – 100 золотих штрафу або 10 діб арешту для кожного.
Незважаючи на чинні обмеження, редакція українського щоденника з року в рік наголошувала на важливості національної преси у житті недержавного народу, на яку покладалися не тільки інформаційні та пропагандистські завдання, а й виховні, що дозволяли формувати, зберігати і розвивати загальнонаціональні цінності. Аналізуючи 59-річну історію «Діла», редактор І. Рудницький стверджував, що «за останні роки, такі багаті в події, вагітні в історичні наслідки для долі української нації, наше становище було правильне, наша оцінка міжнародніх, польсько-українських та внутрішніх українських відносин була майже вільна від помилок».
Упродовж досліджуваного періоду обсяг часопису поступово зріс від 8 с. до 10 с., недільні числа сягнули 16 с. Перше шістнадцятисторінкове число датувалося 11 липня 1937 р. Святкові випуски, зокрема різдвяні, великодні або присвячені важливим історичним датам, могли сягати 20, 24, а то й 32 с. Зазначимо, що, згідно з нормами нового пресового закону, друкована продукція на понад 32 с. трактувалася як книга.
Від 1937 р. у «Ділі» з’явилися окремі тематичні сторінки, зокрема «Археольоґія та музейництво», «Економічний огляд», «Жіноча сторінка», «З життя наших установ та орґанізацій», «З новітньої техніки», «З природи і життя», «Кіно і театр», «Літературна сторінка», «Музична сторінка», «Правнича сторінка», «Спортова сторінка», «Сторінка без політики», «Сторінка елєктротехніки», «Сторінка модерної техніки», «Театр і кіно», «Фільмова сторінка». Більшість із зазначених добірок мали постійну прописку, окремі – урізноманітнювали тексти в одному із святкових випусків.
Щороку адміністрація часопису нагадувала, що інформації про загальні збори, концерти, відчити, товариські зібрання, посмертні згадки та повідомлення особистого характеру публікуватимуться тільки за оплату згідно із визначеними тарифами.
Щодо друкарських помилок, то вони визнавалися «найстаршою і незмінною болячкою всіх часописів світу». Основна проблема – невиразний почерк позаредакційного співробітника чи дописувача. Якщо пропонований текст був надрукований, то це не створювало незручностей. Після затвердження редактором певного матеріалу до друку до роботи брався друкарський складач, який відтворював текст на лінотипі. Нечіткість писаного і призводила до одруківок, бо складач не мав часу на логічне відчитання речення. Тому редакція просила надсилати матеріали або друковані, або писані чітким почерком і з великими відступами між рядками. При недотриманні вимог рукопис не розглядався, незважаючи на актуальність змісту.
Ще однією складністю були конфіскати, які затримували розсилання чергового газетного номера. Цензори повідомляли про вилучення певного матеріалу чи його фрагмента вночі, і поліція конфісковувала підготовлене до розсилання число. Друкування нового накладу займало певний час, тому передплатники отримували чергове число із запізненням. Повідомлення про конфіскати здебільшого містила рубрика «Новинки».
Траплялися випадки, коли поштові відділення не доставляли українських часописів передплатникам. Так, у червні 1938 р. Видавнича спілка «Діло» звернулася із запитом до міністра пошт і телеграфів, вимагаючи пояснити, чому на залізничному шляху Львів–Здолбунів окремі поштові відділення від половини квітня ігнорують виконання оплаченої послуги по доставці преси. Бувало також, що передплатник отримував пошкоджений примірник.
Від квітня 1939 р. місцеві органи польської влади на Тернопільщині почали використовувати новий спосіб з обмеження реалізації українських газет і журналів. Зокрема, були заборонені рекламні оголошення у вітринах книгарень і кіосків, які інформували потенційних покупців про наявність у продажі чергових чисел саме українських часописів. Польських засобів масової інформації такі розпорядження не стосувалися.
Одним із способів популяризації «Діла» слугували конкурси на статті визначеної тематики, які дозволяли розширювати як авторську, так і читацьку аудиторію. Зокрема, 1 січня 1936 р. редакція оголосила конкурс на економічні статті на тему: «В якій господарській ділянці зосередити наші сили, щоб двигнути український нарід з теперішнього положення?». Для десяти найкращих публікацій передбачалися грошові винагороди. Відповідний фонд створив американський бізнесмен Василь Тихий. На розгляд журі надійшло 39 статей. У зв’язку з тим, що не всі нагороди знайшли своїх власників, вирішили у порозумінні з фундатором конкурсу розписати черговий конкурс. Пропонувалося обґрунтувати відповідь на запитання «Як зорґанізувати український домашній промисл?». Речинець подання статей завершувався 31 грудня 1936 р. Із 16 публікацій журі виокремило чотири. Першого місця не було присуджено, тому відповідну суму вирішили віддати товариству «Сільський Господар».
Інформацію про початок літературного конкурсу «Діло» опублікувало 1 грудня 1936 р. Тема була довільною, проте мала стосуватися українського життя. Жанр публікації міг коливатися від історичного оповідання до гуморески. Рукописи надійшли від 79 авторів, сім з яких могли претендувати на відзначення і отримали його. Твори претендентів публікувалися на сторінках часопису.
Наступний подібний конкурс відбувся у 1938 р. і передбачав нагороди для п’яти переможців. Позитив від таких ініціатив, на переконання редакції, полягав у тому, що дозволяв проявити літературний талант навіть тим, хто ніколи не пробував «друкуватися».
Певного популяризаторського ефекту як для самого часопису, так і для запропонованих ним авторів мало оголошення передплати на 12 томів повістевої бібліотеки «Діла». Вона включала шістьох українських майстрів художнього слова і таку ж кількість перекладів іноземних літераторів. Редакція наголошувала, що зростання кількості передплатників автоматично сприятиме зниженню вартості передплати. Перший том представили новели Уласа Самчука «Віднайдений рай».
Існуючи і працюючи в реаліях підпорядкованості законодавству Польської держави, «Діло» вважало питання української консолідації найважливішим з усіх, які потребували свого негайного вирішення. «Питання обєднання й орґанізованости українського народу в один національний моноліт – це питання для нас біольоґічно-політичне: бути або не бути!».
Фактично йшлося про формування національної ідеї, суть якої зводилася б до необхідності вироблення такої поведінки недержавної нації, яка у кінцевому результаті привела б до відновлення української державності. Для початку «Діло» запропонувало створити передумови національного об’єднання українців у межах Польщі, маючи на увазі Галичину, Волинь, Полісся, Підляшшя, Холмщину. Кровна спорідненість та інтереси, що базувалися на спільних історичних традиціях та національних цілях, ставали стрижнем такої ідеї.
Серед іншого сприяти консолідації повинні були поширювані й пропаговані відомості про відзначення у містах і селах знакових дат недавнього минулого, таких як Акт злуки УНР і ЗУНР, Листопадовий чин, бій під Крутами. Окрім публікацій, відповідні звіти друкувалися в окремих добірках – «Свята 22 січня», «Роковини 22 січня», «Листопадові роковини», «1-листопадові свята», «Роковини бою під Крутами».
Прикладом об’єднавчого зусилля різних українських ідеологічних і політичних структур може слугувати нарада представників їхніх пресових органів, яка відбулася у Львові 18 квітня 1938 р. Дбаючи про загальнонаціональні інтереси, делеговані учасники зібрання, які представляли часописи «Батьківщина», «Вогні», «Громадський Голос», «Діло», «Жінка», «Жіночий Голос», «Мета», «Нова Зоря», «Правда», «Робітничий Голос», «Українка», «Український Бескид», «Українські Вісти», прийняли комунікат, яким започатковували взаємну співпрацю у двох напрямах: 1) обмін інформацією щодо найважливіших справ загальнонаціонального значення і узгодження способів їхнього представлення і захисту; 2) вироблення засад лояльної пресової полеміки представниками різних ідеологічних течій, які б не перешкоджали обстоюванню власних ідей та ідеалів.
На переконання «Діла»: «Без огляду на те, чи такі конференції будуть далі відбуватися чи ні і чи якінебудь часописи “з незалежних причин” заявлятимуть про свою відсутність у пресовому порозумінні, висловлюємо переконання, що засади, сформульовані 18 квітня ц. р., залишаться обовязуючими для української преси, а ідея співпраці охопить не лише пресу, але й політичні орґанізації».
Проблематика «порозуміння», яка наскрізно проходила через змістове наповнення «Діла», стосувалася не тільки внутрішньо українських питань. Вона стосувалася також польсько-українських взаємин, необхідність полагодження яких весною 1935 р. отримало назву «нормалізація», основним проявом якої став виборчий компроміс у процесі виборів до польських сейму і сенату восени того ж року.
Як у подальшому сприяла процесу «нормалізації» польська сторона – свідчили окремі факти, на яких наголосила редакція у 1936 р. Отже, непоодинокими були випадки, коли українцеві достатньо було заговорити українською мовою задля представлення власного звернення у державній чи самоуправній установі, щоб «до нього і його справи урядовець згори був ворожо насторожений, щоб його справа була пересуджена». Тобто приналежність до української нації часто ставала тригером негативного ставлення до її представників з боку польських чиновників різних рівнів.
З цього приводу міністр внутрішніх справ змушений був видати спеціальний обіжник, який закликав чиновництво до об’єктивізму незалежно від національності та віросповідання «інтересента». Поява цього документа підтверджувала озвучену проблему, проте не мала кардинальних позитивних наслідків.
Ще одне розпорядження міністра внутрішніх справ стосувалося можливості вживання термінів «руський» і «український». Йшлося про роз’яснення закону від 31 липня 1924 р. про державну мову і мову урядування державних і самоврядних органів влади, у якому прописувалися назви «руський–русинський». Міністр зазначив, що вживання терміна «український» не суперечить духові закону і не повинно викликати будь-яких обмежень. Проте паралельність використання назв «руський» і «український» вносила деструктив в об’єднавчі зусилля самих українців, і, зрештою, у самому документі залишився один термін – «руський».
Недієвість міністерського роз’яснення підтверджувалася конкретними прикладами. Так, після завершення служби у польському війську українець зажадав, щоб у військовому документі, у графі «національність», вказали – «українець». Відмова довела справу до Верховного суду, який постановив, що «для означення національности українців можна вживати лише термінів: “русіні, рускі, русіньскі”». Редакція «Діла» довела беззмістовність такої термінології і зазначила: «Може існувати лиш один термін, а ним є: Україна – український, як це вже приняв цілий світ крім… Польщі».
Чергове протистояння викликав закон від 24 жовтня 1934 р., що передбачав упорядкування назв населених пунктів. На його основі місцева влада у кількох повітах Тернопільського воєводства почала вимагати від місцевих українських установ використання на печатках і у листуванні з державними структурами назв місцевостей згідно з польською номенклатурою. Виконання подібних вимог на українських етнічних землях означало втрату національної ідентичності й штучну зміну назв «відповідно до націоналістичної польської політичної доктрини».
Зрештою, і сам закон передбачав іншу процедуру – створення спеціальної комісії при міністерстві внутрішніх справ (при необхідності – і на місцях), остаточне право затвердження назв належало міністрові, оголошення кінцевого результату мав здійснювати «Головний Статистичний Уряд». Усього цього ще не було зроблено. Тому вимоги місцевих чиновників, за якими, наприклад, Воскресінці починали називатися Змартвихвстаньце, суперечили нормам закону, перекреслювали сформовані віками традиції місцевого населення і свідчили про прояв полонізаційних тенденцій.
«Діло» трактувало українське питання у Польщі як суто політичне, а його вирішення пропонувало реалізовувати через розгляд дотичних моментів або політичних рацій – польської державної та української національної: «…практично до злагоди нестерпної атмосфери і наладнання відносин дійти може тільки через позитивну полагоду цілої низки пекучих політичних, культурних і господарських справ, що тісно вяжуться просто з питанням екзистенції українського народу у Польщі, як окремого національного колєктиву, з власними аспіраціями».
Незважаючи на цілий ряд спроб, налагодити польсько-українські взаємини не вдавалося – прагненню української рівноправності протистояло бажання польської асиміляції. Восени 1937 р. «Діло» провело анкету з питань «нормалізації», до участі у якій запросило представників Української парламентської репрезентації (УПР) і Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). На одне із запитань учасники опитування відповіли однозгідно. Суть відповідей зводилася до двох основних постулатів – «1) повний крах “нормалізації” в її вигляді з 1935 р. і 2) необхідність мобілізувати національні сили для самооборони».
У листопаді 1937 р. власну точку зору на питання польсько-українських взаємин висловив «секретаріят порозуміння польських суспільних орґанізацій зі Східної Галичини». У заяві наголошувалося, що місцеве польське громадянство має достатньо сили, щоб продемонструвати власну гегемонію на галицькій землі і її належність до Польщі. Тому національну політику пропонувалося впроваджувати не за посередництвом виборчих домовленостей з непольськими структурами, а спираючись на місцевий польський елемент, який, на думку заявників, «не є тут напливовим населенням, але відвічними (?) і ще ранішими (?) від русинів чи українців мешканцями тієї землі і що ціла майже цивілізація Сх. Галичини є ділом польської думки та праці».
Аналогічний підхід продемонстрував надзвичайний з’їзд делегатів від трьох східногалицьких воєводств польської організації «Związek Legionistów» (Львів, 7 листопада 1937 р.). Один із промовців ствердив, що від українців вимагається тільки абсолютна лояльність супроти Польської держави. Тему продовжили делегати з’їзду «Towarzystwa Szkoły Ludowej» (Львів, 13–14 листопада, 1937 р.), які домагалися заборони хрещення дітей із мішаних сімей у церквах і повної полонізації шкільництва, прізвищ і географічних назв.
Аналізуючи фактичний стан справ, «Діло» логічно зауважило, що якщо польська протиукраїнська акція не зіткнеться з українським політичним опором, то буде тільки міцнішати.
Законним засобам боротьби за національні права, які використовували українські легальні інституції (партії, товариства, громадські організації) і які натикалися на спротив польської сторони, опонували незаконні, здійснювані Організацією українських націоналістів (ОУН). Незважаючи на полеміку про засоби і методи боротьби між легальними і нелегальними українськими структурами, зауважимо, що польська політика, яка вирішення національного питання часто зводила до асиміляційних процесів, власне і сприяла популяризації ідей ОУН особливо у молодіжному середовищі. «Діло» через цензорські обмеження не висвітлювало діяльності Організації, проте часто публікувало звіти із судових процесів, обвинуваченими на яких виступали члени ОУН.
Наприклад, у Бережанах судили 12 селян із Ляшок та Чорториї Бібрського повіту; 19 українців із Німчина і Демешківців Рогатинського повіту та з Перлівців Станиславівського повіту; Василя Лабу і Дмитра Чмира із Бертишева Бібрського повіту; 3 селян із присілка Ольхова (поблизу Васючина) Рогатинського повіту; 14 українців з Тернопільщини та Станиславівщини за заснування в рамках ОУН «Другого Союзу Визволення України»; 7 уродженців Вербова Бережанського повіту; 4 українців із Беневи Підгаєцького повіту; 28 громадян Ходорівщини не тільки за належність до ОУН, а й за спробу незаконного переходу на територію Карпатської України задля поповнення лав українського легіону; 7 мешканців Сугрова Бібрського повіту; 12 українців із Мозолівки і Нової греблі Підгаєцького повіту; 14 мешканців Козівки, Шибалина і Дибщого Бережанського повіту.
Серед судових процесів у Золочеві виділялися такі: проти 30 українців з Радехівщини; 25 селян із Радехівщини (фактичне продовження попереднього процесу); 9 українців за напад на дім землевласників Ясінських у Белзці Золочівського повіту та їх убивство.
Суд у Луцьку між іншими слухав справи 5 уродженців Жидичина, Ківерців і Луцька; 44 українців і українок із Горохівського повіту, обвинувачених у належності до «Українського Народного Козацького Руху»; 42 українців за «протидержавну акцію на терені Володимирщини і Луччини», яка передбачала створення окремої екзекутиви ОУН на Волині; 9 мешканців с. Забороль Луцького повіту.
Львівські політичні процеси стосувалися, зокрема, 6 мешканців Львова (студенти, випускник гімназії, приватний службовець); 4 селян зі Ставчан; 6 українців зі Сокальського повіту; 5 селян із Голого Равського Рава-Руського повіту; 15 українців і українок, обвинувачених, крім належності до ОУН, у вбивстві Михайла Копача і Марії Ковалюк; 35 уродженців Жовківщини і Львівщини; 25 селян із Жовківщини; 8 юнаків (14–20 років) зі Ставчан, обвинувачених у належності до «Союзу Української Молоді»; 6 селян зі Свитазова Сокальського повіту.
Рівненський суд між іншими розглядав справи проти 13 селян із Костопільського повіту; 55 селян із того ж повіту, обвинувачених у заснуванні мережі ОУН у Костопільському районі; 75 представників студентської молоді, обвинувачених, окрім належності до ОУН, у «змаганні відірвати Волинь від Польщі»; 22 галичан і волинян; 10 українців з Волині на виїзному засіданні рівненського окружного суду у Кременці.
Подібні судові процеси відбувалися також в інших містах, зокрема Самборі, Станиславові, Стрию, Тернополі, Чорткові.
Третього січня 1936 р. набув чинності ухвалений сеймом і сенатом амністійний закон. Десятого січня «Діло» повідомило про звільнення з 14 в’язниць 83 українських політичних в’язнів. Загалом амністією скористалися понад 17 тис. засуджених, з яких 2906 отримали вироки за політичними статтями.
У червні 1939 р. «Діло» опублікувало список із прізвищами 125 українських політичних в’язнів, яких з різних тюрем перевели до в’язниці у м. Седльці.
Наголосимо, що звіти зі судових процесів проти членів ОУН, крім прізвищ та імен обвинувачених, часто містили інформацію про дату і місце їхнього народження, соціальний статус. Також у них повідомлялося про суть звинувачення, хід судових засідань, називалися прізвища прокурорів, суддів та адвокатів, цитувалися вироки, які передбачали позбавлення політичних і громадянських прав та коливалися від мінімального терміну позбавлення волі до пожиттєвого. Непоодинокими були засудження до смертної кари. Обвинуваченими на політичних судових процесах виступали переважно молоді українці та українки, яким, окрім належності до ОУН і державної зради, могли інкримінувати виготовлення, переховування і розповсюдження забороненої літератури, зберігання зброї, спробу організації силового відокремлення західноукраїнських земель від Польщі.
У 1938–1939 рр. різнотематичність рубрики «Зі судової салі» розширилася за рахунок звітів про судові процеси проти греко-католицьких священників (за «українізацію» чи «українізування» прізвищ при виписуванні метрик) і проти добровольців, які намагалися нелегально перейти кордон задля боротьби на боці Карпатської України.
Зазначимо, якщо судовий процес стосувався конкретної особи або у його назві вказувалося прізвище основного обвинуваченого, то такі звіти частково відображені у розділі «Біобібліографічні публікації».
Роль одного з місць «відокремлення» політичних опонентів держави продовжував виконувати концентраційний табір у Березі Картузькій, за закриття якого виступали як українські політичні сили, так і окремі польські. Зокрема, таку вимогу обґрунтувала УПР на засіданні сейму 24 січня 1936 р. У ній наголошувалося, що для відправлення до табору не потрібно доводити чиюсь провину, вистачало рішення «адміністраційно-поліційної влади», яке могло базуватися, між іншим, і на наклепі. У посольському внеску також зазначалося про потребу застосування до в’язнів Берези Картузької закону про амністію від 3 січня того ж року.
Незважаючи на логічно доказові факти про необхідність ліквідації табору, влада противилася прийняттю такого рішення, бо мала можливість за його посередництвом швидко позбуватися опонентів. Наприклад, польський прем’єр-міністр Ф. Славой-Складовський у заяві про роботу засобів масової інформації звинуватив їх у необ’єктивності й брехливості при висвітленні роботи уряду. Висновок урядовця був лаконічним: «Не обмежусь до конфіскат. Остерігаю, що якщо не поможуть інші засоби, буду висилати до Берези Картуської за статті і нотатки з наклепами».
«Діло» публікувало списки звільнених із концентраційного табору, зазначаючи прізвище, ім’я, інколи – звідки родом, соціальний статус та скільки і за що перебував за колючим дротом. При максимальному терміні, який визначався трьома місяцями, реальні дані свідчили і про 4–15 місяців, а то й більше. Інформації про звільнених часто супроводжувалися даними про тих, хто залишався. Окремо повідомлялося про тих, кого етапували до Берези Картузької.
Щодо кількісних показників, то у серпні 1936 р. у концентраційному таборі перебували 253 особи («переважно комуністи, українці й білоруси»). До жовтня цифра зросла до близько 300 «відокремлених», більшість з яких спокутувала провину «нелєґальної політичної діяльности».
Упродовж 1936 – вересня 1938 рр. на найвищому державному рівні національні інтереси українського народу представляли й обстоювали його посли і сенатори, обрані на виборах у вересні 1935 р. Тоді УРП включала 19 парламентарів, 17 з яких були членами УНДО. Продовжуючи спробу налагодження політики «нормалізації», започаткованої виборчим компромісом, УПР у березні 1936 р. заявила, що вперше голосуватиме за прийняття бюджету не лише міністерства військових справ, а й загалом за бюджет. Відповіддю на таке рішення стала промова міністра внутрішніх справ, що, зокрема, сказав: «Після довгого конфлікту, який шкодив обом народам, мусить прийти психічний перелім, мусить зникнути взаїмне недовіря і нехіть. Уряд буде піддержувати процес нормалізації польсько-українських взаємин, візьме під увагу господарські потреби українського населення та буде шанувати його мовну і культурну окремішність».
Промова міністра залишилася декларацією про наміри, що підтверджується фактами, про які вже згадувалося (див. посилання 22–25). Зрештою, українська меншість у польському законодавчому органі і не могла претендувати на затвердження суто проукраїнських рішень. Проте його висока трибуна дозволяла озвучувати усі проблемні питання, з якими стикалося українське суспільство. Виступи українських послів і сенаторів залишалися у стенографічних звітах про роботу сейму і сенату, а також публікувалися у пресі (див. розділ цього дослідження «Біобібліографічні публікації»).
На засіданні УПР (13–14 липня 1936 р.) присутні обговорили ситуацію, пов’язану із «нормалізаційною» політикою, і ствердили, що в краю панує «повний хаос», бо місцева влада трактує її, орієнтуючись на власне бачення налагодження польсько-українських взаємин. Було підтверджено відсутність позитивних змін на шкільному і господарському відтинках та загострення ситуації у земельному питанні. Не додавала оптимізму і відверта підтримка польськими офіційними чинниками москвофільських структур.
У постановах зборів УПР (23–24 вересня 1937 р.) уже висловлювався протест проти процесу «мобілізації польської прилюдної опінії проти українського національного руху взагалі і проти українського зорґанізованого господарського, культурного й передовсім політичного життя», рупорами якого виступили польські пресові органи та організації.
Серед спільних законодавчих ініціатив, заяв і комунікатів українських парламентаристів «Діло» виокремило такі: подання законопроєкту про зміну, а радше – скасування закону про утраквізм (лютий 1936 р.); заперечення поширюваних інформацій про запровадження державної монополії на видобування нафти та прохання до українських селян виважено і за посередництвом українських адвокатів укладати контракти на оренду власних земельних ділянок, на яких планувався видобуток нафти (лютий 1936 р.); роз’яснення щодо працевлаштування освітян (березень 1937 р.); про звернення до прем’єр-міністра і міністра військових справ щодо долі площі «Сокола-Батька», яку держава вирішила вивласнити для потреб війська (квітень 1938 р.); про долю Карпатської України на тлі вдоволення, висловленого польськими законодавцями через наближення угорських військ до польського кордону (березень 1939 р.).
Повідомлялося і про звернення до УПР. Так, у квітні 1936 р. «Діло» опублікувало лист від емігрантських організацій Азербайджану, Карелії, Північного Кавказу, Криму, Дону, Грузії, Кубані, Туркестану й України з проханням виступити від їхнього імені перед Лігою Націй з протестом проти нищення національних мов у Радянському Союзі: «…москалізаційна акція… та брутальне поневолення мов… свідчать що Москва не обмежується лише до політичного й економічного гноблення тих народів, але змагає до цілковитого знищення їх самостійности, самобутности та окремішности їх мов».
У вересні 1938 р. польський президент оголосив про розпуск законодавчих палат і призначив нові вибори до сейму на 6 листопада і до сенату на 18 листопада того ж року. Міжпартійного компромісу досягти не вдалося, тому УНДО заявило про самостійну участь у виборчому процесі. Списки його кандидатів, а також кандидатів від Волинського українського об’єднання (ВУО) публікувалися у «Ділі». Перше засідання новообраної УПР (голова – Василь Мудрий, заступники – Володимир Целевич, Степан Витвицький і Микола Творидло) відбулося 27 листопада.
На початку січня 1939 р. УНДО звернулося до українців у зв’язку із планованими виборами до міських, громадських (сільських), волосних і повітових рад. Наголошувалося, що результат цих виборчих процесів дозволить формувати пріоритети суспільно-політичного, економічного і культурного життя на рівні міста, громади, волості й повіту. Для українців це означало – об’єднатися на позапартійній основі і здобути належне представництво у місцевих органах влади.
Невміння домовлятися і перебування адміністративного апарату під польською зверхністю не дозволили загалом втілити в життя проукраїнські передвиборні гасла УНДО від прав української мови до господарського і культурного розвитку громад, волостей і повітів. Загальні підсумки виборів до міських рад свідчили, що у Львівському воєводстві українці здобули 86 посад радних із 972 можливих у 55 містах. У 24 містах Станиславівського воєводства українці вибороли 86 мандатів із 448 можливих. Самоврядування Тернопільського воєводства представили 87 українців у 35 містах (загальне число радних – 572). Інтереси українців 22 міст Волинського воєводства покликані були захищати 73 їхні представники із 444 можливих.
Більш інформативно «Діло» висвітлювало процедуру виборів міської ради у Львові, які відбулися 21 травня 1939 р. Інтереси українців покликаний був представляти Український об’єднаний виборчий комітет, до складу якого увійшли відпоручники різних національних політичних організацій і який висунув кандидатів у 20 міських виборчих округах.
Важливою проблемою виборчих перегонів стали рішення окружних виборчих комісій про вилучення українських виборців зі списків виборців. Базувалися вони на зверненнях «невідомих людей», у яких стверджувалося, що конкретний виборець є «неуправнений до голосування» (наприклад, певний час не мешкав у Львові або недостатньо довго прописаний у місті). Недостовірність подібних заяв Український виборчий комітет закликав негайно опротестовувати.
Необхідність швидкого реагування підтверджувалася фактом викреслення зі списків виборців близько 10 тис. українців. Про масове позбавлення виборчих прав телеграмою був повідомлений прем’єр-міністр, а українські посли сейму мали відповідну розмову із львівським воєводою. У результаті, права українських виборців відновлювалися, а «виборчими ґанґстерами» зацікавилася прокуратура.
Процедура голосування також супроводжувалася різноманітними порушеннями. Зокрема, непоодинокими були випадки, коли виборець приходив на дільницю і дізнавався, що вже проголосував. Часто траплялися і факти визнання українських бюлетенів недійсними. Результат виборів міської ради у Львові для українців став невтішним – жоден із їхніх кандидатів не отримав мандата. Головна виборча комісія одержала шість виборчих протестів від української сторони, підписаних значною кількістю виборців, проте по суті це вже нічого не змінювало.
Детальніше про вибори міських, громадських, волосних рад сповіщали окремі замітки, публікації і рубрики «Вибори у краю», «Самоуправні вибори», «З виборчого фронту», «Висліди виборів до громадських рад», «Висліди самоуправних виборів», «Дописи». Важливою складовою інформацій «з краю» у досліджуваний період були також повідомлення про арешти українських діячів, судові процеси, звільнених із тюрем, обшуки в українських установах, заборону діяльності українських інституцій або їх представництв (філій, кружків), проведення різнотематичних віч, повітових і місцевих з’їздів УНДО, вшанування пам’ятних дат, зокрема Першого листопада, Акту злуки УНР і ЗУНР та бою під Крутами, затвердження змін адміністративних меж міст за рахунок приєднання навколишніх сіл та інші аспекти суспільно-політичного, господарського, культурного, освітнього, релігійного, спортового, молодіжного життя.
У спектрі українського партійного різноманіття «Діло» зосередилося на представленні діяльності УНДО, виразником інтересів якого і було. Від листопада 1936 р. часопис започаткував друк офіційних звідомлень про партійну роботу, підготовлену генеральним секретаріатом УНДО. Вони містили такі позиції: «Звязок з краєм (Наради інтеліґенції; Велика протикольоніяльна акція)»; «Вічева акція»; «Праця УПР в соймі й сенаті»; «На робітничім відтинку»; «Інші орґанізаційні імпрези». Після лютого 1937 р. подібні звіти перестали з’являтися у «Ділі».
Однак редакція продовжувала інформувати про функціонування як центрального осередку партії, так і її місцевих структур, при необхідності акцентуючи увагу на окремих рішеннях. Зокрема, у лютому 1936 р. ЦК УНДО підтримало діяльність УПР, спрямовану на нормалізацію польсько-українських взаємин, яка могла би бути реалізована після виконання урядом українських вимог. Проте вже у вересні того ж року партійне керівництво ствердило, що рух у напрямі порозуміння не дав бажаних результатів.
Десятого жовтня 1936 р. ЦК УНДО виступив проти «розкладової роботи комунізму» і засудив національну політику Радянського Союзу, яка спрямовувалася на абсолютне політичне, економічне і культурне поневолення української нації. Важелями такої політики називалися колективізація, голодомор, репресії, переселення українських селян на неукраїнські землі. Зважаючи на поширення комуністичної ідеології поза межами СРСР, партійний провід виступив за консолідовану й планову протикомуністичну діяльність. «Діло» переконувало, що у цьому питанні сходяться польський державний і український національний інтерес.
У питаннях самоврядування на рівні міста, громади, волості, повіту українським представникам у самоврядувальних структурах пропонувалося найперше ознайомитися із відповідним законодавством і можливостями його практичного використання щодо бюджету і прав української мови.
Земельне питання визнавалося «одним з найболючіших» в українському національному житті. У Східній Галичині 60,5 відсотка господарств володіли земельним наділом до 2 га, 29,8 відсотка – розпоряджалися площею 2–5 га. Сумарно близько 90 відсотків селянських господарств мали у власності тільки 13 відсотків сільськогосподарських земель. Тому на перше місце виходило питання права на придбання землі українським селянином.
Противагою такому розвитку подій стала польська кампанія, яка відбувалася під гаслом «ані пяди землі в українські руки». Перевага у придбанні землі надавалася польським колоністам, часто із заходу країни. Українцеві полегшити можливість придбання землі могла зміна обряду з греко-католицького на римо-католицький.
П’ятнадцятого жовтня 1936 р. за ініціативою УНДО у Львові відбулися збори представників греко-католицької Церкви, наукових, господарсько-кооперативних, економічно-фінансових, культурно-освітніх, професійних організацій. Присутні обґрунтували право українського селянина на землю і виступили проти колонізації українських земель «чужонаціональним, зайшлим елєментом». В одній із резолюцій наголошувалося, що, згідно з логікою міжнародних договорів, українські аграрні справи повинен вирішувати галицько-волинський сейм автономної української території у Польщі.
Листопад того ж року започаткував по галицьких містах і селах масові протести проти польської політики колонізації. Організаторами вічевого руху виступили УНДО та його місцеві осередки.
Аналізуючи ситуацію навколо земельного питання, «Діло» резонно зауважило: «Дивна річ, що ніхто з противної сторони не усвідомлює собі, що такий ненормальний стан, коли то польський селянин-осадник дістає всі можливі полекші, кредити й мораторії, а український стрічає самі перепони та не може добитись дозволу на купно клаптика землі – що такий стан підриває зовсім розуміння законности та справедливости серед широких українських селянських мас і штовхає їх силоміць в обійми крайнього радикалізму».
Відзначимо, що колонізаційне питання стало темою інтерпеляції (11 листопада 1936 р.) у Палаті послів парламенту Великобританії, оголошеної послом Беном Райлеєм напередодні візиту до Лондона міністра закордонних справ Польщі. Продовженням теми став відкритий лист британсько-українського комітету у Лондоні п. н. «Польща й українці», опублікований у провідних британських часописах. Зазначимо, що популяризатором українського питання у Великобританії було Українське бюро, яке 23 березня 1938 р. відзначило восьму річницю заснування і головний принцип діяльності якого базувався на прерогативі однієї української справи – здобутті незалежності.
У лютому 1937 р. 74 польські суспільні, наукові, господарські, культурно-освітні організації і товариства Львова підписали меморіал, у якому закликали уряд проводити парцеляційну акцію виходячи з інтересів польського населення та безпеки держави. Такий підхід передбачав створення «сильної основи польської національности» у Східній Галичині.
Крайова нарада УНДО (3 липня 1937 р.) констатувала факт невиконання урядом домовленостей щодо нормалізації польсько-українських відносин. Того ж місяця його президія заперечила поголоски про підготовку до створення «українсько-жидівського бльоку».
Наприкінці 1937 р. «Діло» звернуло увагу на внутрішньопартійний конфлікт в УНДО, спричинений різними поглядами на проблемні питання та відповідями на те, що їх спричинило і як їх вирішити. Для подолання кризи створили спеціальну комісію з представників більшості та опозиції. Сподівалися не тільки залагодити внутрішні суперечності, а й провести зміни, які б сприяли залученню до партійних лав значної кількості свідомих українців і загалом консолідації українських сил. Робота комісії не принесла бажаного результату. Не були узгоджені два найважливіші моменти – зміна політичної тактики (ставлення до процесу нормалізації) і заборона поєднувати керівні посади в УНДО і УПР.
Критика редакцією партійного керівництва спричинила чутки про конфлікт між «Ділом» і УНДО. Часопис відреагував: «Такого конфлікту нема. Факт, що редакція “Діла”, як така, ані її політичний референт не дістали навіть запрошення на цей Народній Зїзд… може свідчити про ненормальні відносини між теперішньою верхівкою УНДО і “Ділом”, але не про конфлікт між “Ділом” та партією. Бо “Діло” не відмовлялося ніколи і не відмовляється від партійної плятформи. “Діло” ніколи не виступало проти партії і “Діло” вважає, що саме воно боронить партію перед небезпеками, що їй грозять на випадок продовження у партії деяких явищ, що в ній діються від недавнього часу».
У 1938 р. УНДО відновило діяльність жіночої секції, а декларації і резолюції його Центрального комітету свідчили, зокрема, про відсутність позитивних зрушень у політиці «нормалізації», висували вимогу територіальної автономії, передбаченої рішенням Ради амбасадорів від 14 березня 1923 р., протестували проти заборони діяльності українського робітничого товариства «Сила» і «Союзу Українок».
Двадцятого вересня 1938 р. ЦК УНДО своїм рішенням підтримав право закарпатських українців на самовизначення. Десятого жовтня екзекутива партії надіслала меморіал прем’єр-міністру і міністру закордонних справ, у якому засуджувалася поширювана польськими засобами масової інформації теза про необхідність приєднання Закарпатської України до Угорщини, а також урядова концепція спільного польсько-угорського кордону. У березні наступного року УНДО спільно з іншими українськими політичними партіями і організаціями підписала звернення до українців з приводу окупації території Карпатської України Угорщиною.
Про подолання внутрішньопартійних суперечностей «Діло» повідомило 7 лютого 1939 р. Були проведені перевибори партійних керівних органів задля спільної боротьби за повноту прав українського народу у Польщі. У резолюціях від 24 серпня йшлося про можливість війни, необхідність національної єдності, загострення польсько-українських взаємин, боротьбу за національні права й змагання за право стати «рівновартним і повновартним народом в колі европейських народів». Разом з тим неоднозначну реакцію викликало твердження про те, що на випадок війни українці Польської держави виконають «всі громадянські обовязки, включно з жертвою майна та крови».
У Львові партійну структуру УНДО представляла Народна організація українців Львова, яку очолював Степан Біляк і яка мала свої представництва у різних районах міста – Клепарові, Замарстинові, Личакові, Галицькому передмісті. У своїх резолюціях низові структури висловлювали підтримку загальнопартійним рішенням і мало уваги приділяли суто місцевим питанням.
Відсутність самостійних акцій, пов’язаних з інтересами й потребами львів’ян-українців, викликала критичні зауваження «Діла», яке схвалювало сам факт заснування Народної організації, проте вважало, що прийшов час інтенсифікації її діяльності. Противагою організованості львівських поляків і євреїв мала бути така структура українців, яка б стояла понад партіями та ідеологіями і була спроможна вирішувати актуальні питання українського міського життя. Справу реорганізації Народної організації українців Львова пропонувалося доручити компетентному органу у складі авторитетних львів’ян.
Передвоєнні новини з Народної організації стосувалися заборони реєстрації нею безробітних, які зобов’язані були мельдуватися виключно у воєводському фонді праці, і заклику до українців зголошуватися до служби суспільної оборони.
Зазначимо, що за прикладом Львова пішов і Тернопіль, де 25 жовтня 1936 р. за ініціативою повітового Народного комітету УНДО відбулася нарада місцевої інтелігенції й міщанства з метою створення Організації українців Тернополя.
Серед інших політичних партій і течій увага «Діла» більш-менш регулярно спрямовувалася на москвофільство. Суть відповідних публікацій можна лаконічно відобразити заголовком однієї зі статей: «Орієнтація на червону Москву – і вірнопідданість Польщі». Саме так характеризувалася Русска селянська організація (РСО) та її пресові органи – часописи «Русскій Голос» і «Земля і Воля». На початку лютого 1937 р. у Львові відбувся черговий з’їзд РСО. Нарадам передувало поминальне Богослужіння за О. Пушкіном, а більшість промовців у своїх виступах «нападали на українців та на єрархію гр.-кат. Церкви».
Оцінюючи можливості «Общества им. Качковського», звіт про роботу якого у 1935 р. опублікував «Русскій Голос», «Діло» писало: «Очевидно, ті читальні, кружки та кооперативи істнують переважно тільки на папері та не ведуть майже ніякої позитивної праці. Вся діяльність нечисленних читалень Качковського (є їх найвище 50–60, а не 376!) зводиться звичайно до улаштовування забав з танцями та до ширення сліпої ненависти до рідних братів – українців».
Інформація із загальних зборів «Общества им. Качковського» (27 травня 1937 р.) свідчила про функціонування 7 філій і понад 100 читалень та виділення річної урядової субвенції (1000 зол.). Про незначні досягнення звітувала і колись одна із найдієвіших філій у Бродах (травень 1937 р.).
У серпні 1936 р. воєводський уряд звільнив Михайла Бачинського з посади комісара львівського «Народного Дому». Новим адміністратором (уже не комісаром) призначили поляка Романа Вельпеля. До складу тимчасового виділу увійшли 3 члени (2 українці і 1 москвофіл) та 2 заступники (українець і москвофіл). Статус тимчасового передбачав плановану владою санацію фінансів «Народного Дому». Зазначимо, що РСО видала польськомовну відозву з протестом проти включення українців до складу тимчасового виділу.
Про один зі штрихів занепаду колись всеукраїнської інституції через «кацапську господарку» свідчив факт передачі частини її приміщень у розпорядження «театру жолнєржа», створюваного польськими напіввійськовими організаціями Львова, які обстоювали тезу «польськости цього міста» (вересень 1936 р.).
Упродовж двох років Р. Вельпелю, представнику головного вірителя (кредитора) української установи, у ролі якого виступав «Банк Господарства Крайового», вдалося провести капітальний ремонт усіх реальностей «Народного Дому» у Львові, реконструювати будинок фундації М. Білоуса у Коломиї, гуральню у Білці і млин у Костеневі. Передача в оренду відремонтованих приміщень дозволила заробляти 30 тис. зол. річно. Також, за згодою тимчасового виділу митрополиту Андрію Шептицькому була продана реальність з церквою (вул. Зибликевича, ч. 30) і розпарцельована значна частина ґрунтів у Білці й Костеневі, що принесло понад 250 тис. зол. прибутку.
Незважаючи на успішність санаційних заходів, у «Народного Дому» залишалося зобов’язань на суму у понад 1 млн зол. Підкилимна боротьба проти Р. Вельпеля, ведена поляками і москвофілами (в основі звинувачень значилося українофільство, що не відповідало дійсності), призвела до його відставки у вересні 1938 р.
Ще одним прикладом неефективної господарки москвофілів залишався банк «Защита Землі», банкротство якого «Діло» назвало «смертельним ударом для галицького москвофільства».
Дев’ятнадцятого квітня 1936 р. львівська Ставропігія відзначила 350-річчя заснування архиєрейським Богослужінням в Успенській церкві та концертом у напівпорожньому залі. Урочистості не стали всеукраїнським святом, «тільки святом горстки запаморочених москвофілів».
У 1938 р. неуспіх Ставропігійського інституту «Діло» пов’язало із клановістю у його управлінні, що проявилося у відсутності публічних звітів про діяльність, відсутності контролю з боку незалежного громадського чинника, непублічності приняття рішень. На початок 1938 р. Ставропігія нараховувала 195 членів. У бібліотеці й архіві зберігалися, зокрема, 158 старовинних рукописів, 306 стародруків, 896 грамот, 280 старовинних копій документів. Також повідомлялося про придбання архіву «Галицко-Русскої Матиці». Боргів Інститут задекларував на суму у понад 146 тис. зол., а його майно оцінювалося у близько 1,632 млн зол.
Інформації про Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) обмежувалися новинами про арешти, судові процеси або висилання її членів до концентраційного табору Береза Картузька. Наприклад, у січні 1936 р. «Діло» повідомило про арешт львівською поліцією п’ятьох членів ЦК КПЗУ, а у червні – про судовий процес у Чорткові проти 26 осіб, обвинувачених у належності до комуністичної партії.
Еміграційні справи у досліджуваний період стабілізувалися на рівні чіткішої законодавчої бази різних країн щодо в’їзду і виїзду та міжособистісного (переважно родинного) спілкування, коли бажаючий емігрувати чи то на заробітки, чи на постійно чіткіше усвідомлював, куди і навіщо він збирається. Спеціалізовані часописи і спеціальні рубрики у нефахових щодо еміграційних процесів газет (у «Ділі» – «Еміґраційні справи», «За океаном») сприяли визначеності у цьому питанні.
Загальні цифри свідчили, що у 1936 р. з Польщі виїхали 54 595 осіб (з них у європейські країни – 29 759), а повернулися 43 688 осіб (зокрема з території Європи – 41 480). В іншій публікації наводилася дещо менша цифра за той же період – 51 818 осіб. Зазначимо, що на європейському континенті переважала сезонна (заробітчанська) еміграція, а в напрямі американського – постійна.
Українську складову еміграційних процесів відстежувало Товариство опіки над українськими емігрантами у Львові, яке 17 квітня 1936 р. провело чергові ХІ загальні збори. Звіт за попередній рік засвідчив інтенсифікацію діяльності Товариства – понад 4 тис. полагоджених справ з питань еміграції чи рееміграції. Наступного року ця цифра зросла до 5993 справ. Значну увагу приділяла інституція зв’язкам з осередками української еміграції по цілому світі – листування, пересилання книжок, збір матеріалів про емігрантське життя, особливо українських колоній у Північній і Південній Америці.
Продовжувало функціонувати і Товариство допомоги емігрантам з України у Львові. Його спроможності забезпечувалися переважно завдяки моральній і матеріальній підтримці від УПР, громадських, економічних українських установ (зокрема редакцій часописів «Діло» і «Новий Час») та окремих доброзичливців.
Поза тим газетні публікації інформували про прояви українського еміграційного життя в Австрії, Бельгії, Німеччині, Югославії, на Далекому Сході (у Росії та Китаї).
Більше уваги приділило «Діло» українській еміграції у Чехословаччині, а особливо докладно представило перипетії складної боротьби українського Закарпаття за автономію з її кульмінаційним моментом – проголошенням незалежності Карпатської України.
У повідомленнях із Праги переважали інформації, що стосувалися Музею визвольної боротьби України (Музей ВБУ), на будівництво окремого будинку для якого розпочався збір коштів у 1932 р. У січні 1936 р. на банківському рахунку було близько 200 тис. корон, і пожертви продовжували надходити від українських структур і окремих людей з цілого світу. Кошторис будівельних робіт становив 450 тис. корон.
Товариство «Музей ВБУ» очолював Степан Смаль-Стоцький, після смерті якого 17 серпня 1938 р. кермо правління доручили Андрію Яковліву, а сам музей – Дмитро Антонович. Тридцятого квітня 1936 р. відбулися загальні збори Товариства, які засвідчили, що, наприклад, колекція української преси у фондах музею нараховує 1323 назви. Також було повідомлено про створення авторського відділу, сформованого з друкованих праць (книги і відбитки) 169 авторів.
Навесні наступного року Дмитро Дорошенко, член управи товариства «Музей ВБУ», був запрошений до Канади для прочитання наукових доповідей. Разом з тим він погодився представляти Товариство задля поширення відомостей про музей та проведення збіркової акції на його користь.
У квітні 1938 р. стало відомо про придбання будинку у Празі для потреб музею за 230 тис. корон. Технічна документація дозволяла спорудження додаткового поверху. Ідею з будівництвом довелося відкорегувати на користь купівлі готового будинку через небажання влади продавати земельну ділянку.
Відкриття Музею ВБУ під гаслом «Народ собі!» відбулося 29 червня 1939 р. Урочистості розпочалися з відчитання привітання митрополита А. Шептицького. У представленні історії Товариства наголошувалося, що всі його здобутки були уможливлені завдяки жертовності українців з усього світу.
Кінцево структура музею включала чотири відділи – дипломатичний, військовий, еміграційний і загальний. Серед музейних фондів: архіви особисті й інституцій (зокрема Ісаака Мазепи, дипломатичних представництв УНР, Союзу визволення України, таборів інтернованих, Українських січових стрільців, пластових організацій, організацій, які втрачали власні приміщення у Празі (наприклад кубанський архів, товариство «Просвіта»), бібліотеки (С. Смаль-Стоцького (до 3 тис. томів), Олександра Колесси (1162 томи), Івана Мірного, цінна збірка книг ХІХ ст. від Ганни Келлєр-Чикаленко), видання «Кобзаря», збірка портретів українських громадсько-політичних діячів, учених і письменників, колекція печаток українських установ та організацій, підбірка матеріалів про події у Карпатській Україні.
Короткі повідомлення свідчили, зокрема, про функціонування у Празі Союзу українських журналістів і письменників на чужині (на початок 1936 р. – 53 дійсні члени і 1 почесний – Олександр Олесь, голова – Степан Сірополко), Товариства українських торговців, промисловців та інших вільних фахів (установчі збори відбулися 1 травня 1936 р., головою обрали інженера Володимира Кулієвича), Товариства українських інженерів (на початку 1938 р. – 144 дійсні члени і 1 почесний, у 1939 р. – понад 200 членів, прибутки за 1937 р. – майже 5 тис. корон, видатки – близько 3 тис. корон), Союзу колишніх українських старшин (очолював інженер В. Прихода), товариства «Єдність» (культурно-громадська організація, у 1938 р. відзначила 10-річчя заснування), Спілки українських лікарів, товариства «Просвіта».
Червнем 1939 р. датувалася чергова спроба об’єднати українські організації Чехії в єдиній структурі. Перемовини не принесли бажаного успіху, а вже у липні німецька влада заборонила діяльність низки українських організацій, зокрема Українського соціолоґічного інституту, Союзу українського «Сокола», товариства «Просвіта».
Для висвітлення подій на Закарпатті «Діло» використовувало, крім окремих статей, рубрики «Закарпаття», «Вістки з Закарпаття», «Вістки з Карпатської України», «Вісти з Карпатської України». У 1936 р. кілька подій викликали гостру реакцію часопису. Одна з них стосувалася непоодиноких випадків депортації українців на основі нібито неналежно оформлених документів. На переконання редакції, причинами розпоряджень покинути межі держави були спроби чехословацького уряду налагодити взаємини з Польщею і протидія діяльності емігрантів-українців з національного освідомлення місцевого українського населення за посередництвом розвитку українського шкільництва і заснування кооперативів, «Просвіт», спортових товариств.
Інша справа стосувалася вживання терміна «український». Так, міністерство внутрішніх справ Чехословаччини не прийняло до розгляду статут Товариства українського вчительства в Ужгороді саме через наявність у назві слова «український», мовляв, його використання суперечить законним постановам. Мотивуючи законність уживання терміна «український» як на Закарпатті, так і загалом у ЧСР, Товариство звернулося до Найвищого адміністративного суду. Однак його рішення не було на користь українців.
«Діло» резюмувало: «Закарпатські українці можуть себе довільно називати русинами, малоросами, русскими, підкарпаторускими, карпаторосами й тим подібними тутошняками. Ці назви лише збільшують хаос, баламутять нарід і розєднують його на “язикові” й “культурні”, взаїмно розсварені табори, ґрупи й напрями. Зате не вільно закарпатським українцям звати себе українцями, бо ця назва одинока обєднує їх, освідомляє й робить з них силу. А це не до вподоби для тих “власть імущих”, що призвичаїлись бачити в закарпатському українському населенню темну, роздріблену й податливу масу без почуття свідомости своєї національної приналежности».
Позитивними моментами самоідентифікації закарпатських українців стали, зокрема, Всепросвітянський з’їзд в Ужгороді (17 жовтня 1937 р.), заснування при товаристві «Просвіта» Комітету оборони рідної культури (26 вересня 1937 р.), перемога у шкільному плебісциті (більшість батьків висловилися за використання у навчальному процесі українських, а не «московських» підручників) (1937 р.), з’їзд товариства «Учительська Громада» в Ужгороді (3 липня 1938 р.), заснування політичної організації української молоді Закарпаття «Українська Національна Оборона» (4 вересня 1938 р.).
Питання автономічних прагнень Закарпаття отримало постійну прописку на сторінках «Діла» з грудні 1936 р. Одне з перших повідомлень стосувалося засідання Центральної Руської Народної Ради (ЦРНР) в Ужгороді, яке відбулося 22 листопада за участі представників окремих української і русофільської народних рад. Обидва представницькі органи виступили за законодавче оформлення автономії Підкарпатської Русі, передбаченої Сен-Жерменським мирним договором (вересень 1919 р.) і гарантованої конституцією Чехословаччини.
ЦРНР підготувала і передала прем’єру ЧСР відповідний законопроєкт. У березні 1937 р. очільник уряду заявив про завершення перемовин з представниками закарпатських політичних партій щодо автономії. На початковому етапі передбачалося призначення губернатора, наділеного повноваженнями, передбаченими міжнародними мирними договорами і конституцією. Вибори крайового сейму мали відбутися згодом. До того його обов’язки покладалися на губерніальну раду (ГР) як дорадчий орган губернатора. За національною ознакою склад ГР формували 15 українців та русофілів, 5 угорців, 3 чехи, 2 євреї.
Чотирнадцятого листопада 1937 р. відбулася нарада ЦРНР, яку представляли політичні партії українського спрямування, товариства та станові організації Закарпаття. Потреба засідання пояснювалася необхідністю виступити на захист української культури. Серед резолюцій – протест проти шкільного підручникового плебісциту як протизаконного і протиконституційного, протест проти переслідування українських культурних діячів і закриття читальняних бібліотек. Народна рада заявила, що українська національно-культурна ідеологія виступає за неподільну демократичну ЧСР, у рамках якої Підкарпатська Русь має можливість повного політичного, господарського і культурного розвитку, і відкинула звинувачення у її протидержавних тенденціях. Також присутні на нараді провели вибори Першої Руської Народної Ради (Першої Української Центральної Народної Ради) (ПУЦНР), головою якої обрали о. Августина Волошина.
У вересні 1938 р. делегація ПУЦНР відвідала Прагу, щоби представити урядові ситуацію на Закарпатті і вимагати практичної реалізації автономічних прав. За результатами зустрічей був зроблений висновок, що справа автономії «не поступила вперед».
Претензії Німеччини на Судетську область, Мюнхенська угода, внутрішньополітична криза у ЧСР прискорили розвиток подій – 9 жовтня 1938 р. політичні партії Закарпаття створили уряд, який очолив проугорський русофіл Андрій Бродій. Розпочалася кампанія за створення Чесько-Словацько-Української федеративної держави.
Маніфести ПУЦНР пробували, зокрема, вирішувати питання кордонів зі Словаччиною, Угорщиною і Польщею, загалу державних посад, які мали зайняти українці, виборів сейму, державного майна і державної мови, боротьби з безробіттям, ліквідації чеських і словацьких шкіл, відкриття університету, будівництва шляхів сполучення, співпраці з Німеччиною у зовнішньополітичній та господарській ділянках.
Двадцять шостого жовтня 1938 р. центральний уряд у Празі звільнив А. Бродія і призначив прем’єр-міністром Карпатської України (так неофіційно почала називатися Підкарпатська Русь) о. А. Волошина. Питання кордонів залишалося найважливішим, проте вирішувалося не на користь українців. Згідно з Віденським арбітражем (2 листопада), Угорщині серед іншого відходила частина українських закарпатських земель з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове. Столицею Карпатської України став Хуст, а преса повідомляла про гарантії кордонів союзної держави чехів, словаків і карпатських українців від Великобританії, Італії, Німеччини і Франції. Гарантії виявилися фікцією, а претензії Угорщини на українські землі тільки зростали.
Восьмого листопада 1938 р. «Діло» повідомило про рішення уряду Підкарпатської Русі змінити назву краю на Карпатська Україна.
Перше засідання центрального парламенту відбулося у Празі 17 листопада 1938 р. – три місця у президії призначалися для представників Чехії, Словаччини і Закарпаття. У наступні дні ним були ухвалені закони про автономію і конституцію Карпатської України. Наприкінці листопада президентом Чехословаччини (Чесько-Словацько-Української Федерації) обрали Еміля Гаху, який затвердив персональний склад федерального уряду й окремих урядів Чехії, Словаччини і Карпатської України.
Тридцятого грудня 1938 р. закарпатський уряд видав декрет, яким затвердив офіційну назву держави, – Підкарпатську Русь змінила Карпатська Україна. На 12 лютого наступного року запланували проведення виборів сейму за єдиним виборчим списком від ПУЦНР під гаслом «Карпатська Україна для українців».
Ситуація змінилася після заснування нової політичної організації – Українське Народне (Національне) Об’єднання (УНО), яку очолив Федір Ревай. УНО представило свій список кандидатів на послів, на чільних місцях якого значилися о. А. Волошин і Ф. Ревай. Запропонований реєстр передбачав місця і для представників національних меншин – від угорців, чехів, німців, румунів. Зазначимо, що угорці не подали свого кандидата, бо вимагали два місця, що суперечило пропорційному складу населення. Інші списки формували ідеологічні противники українців – карпаторусини і православні з Ізи, проте головна виборча комісія не допустила їх до участі у виборах через порушення виборчих законодавчих норм.
Результати виборів сейму Карпатської України показали, що з-понад 284 тис. виборців правом голосу скористалися більше 263 тис. (92,55 відсотка). З цього числа близько 243,5 тис. голосів (92,4 відсотка) підтримали УНО. Послами сейму стали 32 його представники. Перше засідання законодавчого органу відбулося 15 березня 1939 р. Українські посли затвердили конституцію, згідно з якою Карпатська Україна ставала незалежною республікою, очолюваною президентом. Урядовою мовою визнавалася українська, а державними символами ставали гімн «Ще не вмерла Україна», герб тризуб, жовто-блакитний прапор.
На сторожі порядку у Карпатській Україні покликана була стояти організація народної оборони «Карпатська Січ», статут якої був затверджений у листопаді 1938 р. Її представники мали право носити однострої та зброю, централя розташовувалася у Хусті, командантом призначили Дмитра Климпуша. Забезпечення правопорядку, охорона кордону, ідеологічний вишкіл формували коло завдань «Карпатської Січі». При підготовці виборів до сейму січовики проводили активну агітацію за список УНО.
Дев’ятнадцятого лютого 1939 р. головна команда організації народної оборони провела у Хусті загальний організаційний з’їзд, який зібрав понад 10 тис. осіб. У поході вулицями міста взяли участь 5 тис. січовиків в одностроях. Члени «Карпатської Січі» стали першими добровольцями армії Карпатської України.
Доказом того, що боронити власну державність доведеться зі зброєю у руках, свідчили претензії Угорщини на чехословацькі землі, зокрема закарпатські, чітко окреслені на конференції у Комарно (Словаччина) 9–13 жовтня 1938 р. Угорщина вимагала повернути їй землі, заселені угорцями. Представники словацького і закарпатського урядів натомість запропонували автономію для угорської меншини на своїх територіях і не більше. Через надмірність мадярських вимог перемовини закінчилися нічим. Не досягши бажаного, угорський уряд звернувся до Великобританії, Італії, Німеччини та Італії з проханням провести арбітраж, а своїм візаві заявив, що «буде мусіти здобувати свої права іншою дорогою».
У середині жовтня 1938 р. у пресі почали з’являтися повідомлення про проникнення на територію Закарпаття «мадярських диверсантських ватаг». Їх завдання полягало у тому, щоб викликати замішання серед місцевого населення і представити картинку їхнього бажання перейти під угорську зверхність. Боротьбу з диверсантами вела чехословацька жандармерія, у лавах якої служили й українці. Про загибель і похорон першого з них «Діло» повідомило 19 жовтня. Це був жандарм Андрій Риган родом із Дубринича, член товариств «Січ» і «Просвіта», щирий український патріот.
Віденський арбітраж погодив передачу частини Закарпаття Угорщині, утвердження влади якої на українських землях, згідно з газетними повідомленнями, супроводжувалося нетолеранцією або й забороною української мови, зміною мови богослужінь у греко-католицьких церквах на угорську, мадяризацією шкільного процесу, вигнанням сиротинця сестер-служебниць, який розташовувався у будинку о. А. Волошина в Ужгороді, виселенням українців з окупованих територій, обшуками, арештами, грабежами, вбивствами.
На початку 1939 р. посилилися провокації на кордоні між Карпатською Україною і Угорщиною. Непоодинокими стали сутички між «мадярськими терористами» і військовими підрозділами чехословацької армії. Відповідно, угорська телеграфічна агенція подавала інформацію з точністю до навпаки, звинувачуючи чехословацьке військо й українські добровольчі загони («терористів Волошина») у провокаціях на територіях, що відійшли до Угорщини згідно із Віденським арбітражем. Щоб запобігти подібним конфліктам, празький уряд запропонував створити по обох боках кордону трикілометрову нейтральну смугу. Рішення було ухвалене, і військові підрозділи Чехословаччини відступили на 1,5 км від демаркаційної лінії, знищивши усі бліндажі й бетонні укріплення. Проте спокій тривав недовго – угорські провокації відновилися як у військовій, так і у політичній площинах. Зокрема, уряд Карпатської України звинуватили у переслідуванні угорської національної меншини.
Проголошення незалежності Словаччини у союзі з Німеччиною (14 березня 1939 р.) означало фактичний розпад Чехословаччини. Одночасно розпочався наступ угорських військ на територію Карпатської України, яка 15 березня проголосила незалежність, сподіваючись на німецьку підтримку.
Для виправдання анексії мадярський уряд використовував тези про прохання місцевого населення, спільні для Угорщини і Підкарпатської Русі (назва Карпатська Україна не вживалася), прилучення до «матірного пня», надання автономії «карпаторуському» народу.
Разом з тим газетні повідомлення рясніли звітами про жорстокі бої січових частин із переважаючими технічно і чисельно підрозділами угорської національної гвардії, які 17 березня вийшли на польський кордон. Наступного дня на окупованих територіях Угорщина почала встановлювати адміністративну владу. Громадянство підтверджували тільки тим мешканцям Закарпаття, які його мали до приєднання Закарпаття до Чехословаччини у 1918 р. Понад 500 родин, які отримали чехословацьке громадянство після цього, опинилися на межі голоду і страху примусового виселення. Це часто були вихідці з Галичини – колишні військовики Української галицької армії, службовці, вчителі, лікарі, судді, адвокати, робітники, ремісники.
Четвертого квітня 1939 р. регент Міклош Горті видав відозву до «карпаторусского» народу з нагоди його «воз’єднання» з угорським народом, у якій назвав українців «братами» і пообіцяв автономію й покращення економічного становища. Відомості про можливість територіальної окремішності, на думку угорської пресової служби, призвели до того, що більшість членів «Карпатської Січі», які продовжували боротьбу, перенісши свої осередки у карпатські гори, склали зброю. Наприкінці квітня воєнний стан у Карпатській Україні було пом’якшено, а 12 червня – скасовано.
Першого червня 1939 р. угорський уряд ухвалив законопроєкт про автономію Карпатської України (Угорської Русі), що мав затвердити парламент, до складу якого планували ввести 28 послів з окупованих територій Закарпаття і Словаччини. Підписаний 23 червня урядовий розпорядок передбачав, що до проголошення закону про автономію владу у Карпатській Україні уособлюватиме комісар регента з прибічною радою. Його компетенції включали адміністративні та шкільні справи. Офіційними мовами ставали угорська і «угро-руська».
З нагоди прилучення Карпатської України до Угорщини регент Горті проголосив амністію, яка стосувалася усіх засуджених військовими і цивільними судами у справах державної належності «карпатоукраїнської території».
Регентським комісаром Закарпаття став барон Жиґмонт Перені. У липні 1939 р. на підпорядкованій йому території відбувся перепис населення, переписні листи якого не містили графи про національність. Також була проведена вчительська конференція, на якій присутні дізналися, що основною мовою навчального процесу стає угорська мова.
У серпні «Діло» писало: «Будапешт, що якийсь час грався фразами про автономію та забавляв ними наївних “русских” мадяронів, рішив загатити “20-літню прогалину у злуці Карпатської України з мадярським материком” приспішеною та посиленою мадяризацією. Отже, тисячами вивозять дітей з карпато-українських сіл до мадярських таборів; школи перемінюють у мадярські навіть у стовідсоткових українських селах; настановляють мадярів війтами; заводять знову мадярські проповіді в церквах; за вияви української національної свідомости жорстко карають…».
Закарпатські події мали своє відображення на галицьких землях, де у вересні 1938 р. пройшли стихійні маніфестації на підтримку права українців Закарпаття на самовизначення. Двадцять п’ятого вересня у Львові відбулася громадська нарада, учасники якої ухвалили резолюцію проти політики, спрямованої на приєднання Закарпаття до Угорщини.
Протестні мирні акції українців викликали войовничу реакцію польської молоді, яка після проведення власних заходів вирушала походами вулицями Львова, б’ючи шибки і знищуючи майно українських установ і крамниць.
Народна організація українців Львова запланувала на 27 вересня віче у справі Закарпаття, проте влада заборонила його проведення. Одинадцятого жовтня у храмі св. Юра відправили урочистий молебень «у наміренні державности Закарпатської України». Наступного дня УНДО скерувало меморіал до польського уряду, в якому нагадало, що Закарпатська Україна приєдналася до Чехословаччини з власної волі і під обіцянку автономії, яка на практиці не була втілена, та засудило політику польського уряду, спрямовану на реалізацію концепції спільного польсько-угорського кордону.
Після рішення Віденського арбітражу напади польської молоді на українські установи й помешкання українців у Львові посилилися. Постраждали крамниці «Фортуни Нової», «Маслосоюзу», «Центросоюзу», зі шкільним приладдям, будинки Ревізійного союзу, Богословської академії, «Просвіти», «Дністра», «Народної Гостинниці» та багато інших. Непоодинокими були випадки побиття студентів і старших львів’ян, українців за національністю. Матеріальні збитки обраховувалися «сотками тисяч злотих».
До розсудливості закликав митрополит А. Шептицький, до спокою – львівський воєвода. Хоча ні те, ні інше не вписувалося, наприклад, у резолюції віча польських студентів Львівської політехніки, вимоги яких стосовно українців характеризувалися словами «зліквідувати», «замкнути», «усунути», «перестати надавати», «не вдаватися у які-небудь договори та порозуміння».
П’ятнадцятого листопада 1938 р. відбулося віче польських студентів за участі ректорів львівських вишів під гаслом «Домагаємося спільного кордону з Мадярщиною!». За кільканадцять днів, 27 листопада, 25 польських організацій Львова провели віче, де виступили проти української автономії у межах Польської держави, а тих поляків, які підтримували б таку концепцію, пропонували вважати зрадниками польського народу.
Політичною реакцією на всі ці події став внесок УПР у справі територіальної автономії українських земель у Польщі п. н. «Проєкт конституційного закону Галицько-Волинської Землі», оголошений на засіданні сойму 9 грудня 1938 р. Зазначимо, що значну кількість публікацій цієї тематики скреслив цензорський олівець, а авторами окремих репортажів з Карпатської України були Михайло Мухин і власний кореспондент «Діла» Роман Голіян (див. розділ цього дослідження «Біобібліографічні публікації»).
Підсумовуючи перебіг подій навколо Карпатської України, зішлемося на розмову президента о. А. Волошина з провідником хорватів Мачеком, про яку написав часопис «Polonia» (Катовіце) 22 серпня 1939 р. Отже, мадярський уряд за згоду прилучити Карпатську Україну до Угорщини обіцяв автономію. Отець А. Волошин готовий був прийняти пропозицію, однак із запереченням виступила Німеччина, яка початково не підтримувала ідею польсько-угорського кордону. «Наслідком такої заяви, – говорив о. Волошин, – проголосив я незалежність Карпатської України дня 14 березня 1939 р. При цій нагоді ще раз мене запевнили, що Німеччина доконче потребує Карпатської України, бо рішена створити Велику Україну двома етапами. В першому етапі мали прилучити до Карпатської України територію Сх. Галичини, у другому мали обєднати цілу Україну, себто злучити зі Сов. Україною. Супроти таких плянів доручили мені боронити нову державу перед натиском мадярів. Отже коли в наші кордони увійшли мадяри, я приказав ставити спротив, переконаний, що німецька армія прийде мені з допомогою. В іншому випадку, здаючи собі справу з малих сил, що їх мав я до розпорядимости, ніколи не був би видав такого приказу. Одначе заповіджена підмога не приходила. Тоді получився я з Берліном та домагався висилки військ, необхідних до оборони нашої території перед мадярською інвазією. Відповідь, що я її дістав, звалила мене просто з ніг. Мені відповіли такими словами: “Все змінилося! Треба зрезиґнувати! Треба посвятитися!”. Мої протектори й опікуни опустили мене остаточно без якихнебудь вияснень…».
Якщо у європейських політичних процесах у другій половині 30-х рр. ХХ ст. щораз значнішу роль починали відігравати реваншистські бажання гітлерівської Німеччини, що відобразилося і на українському питанні чи то у межах Польської держави, чи на міждержавному рівні, прикладом чого стала Карпатська Україна, то закони економічного розвитку першочергово передбачали стабільність, прибуток і для держави – податок. Хоча і у цьому випадку поняття національності також могло мати значення.
Серед українських банківських установ Галичини лідерство належало «Земельному Банку Гіпотечному», якому міністерство скарбу 9 травня 1936 р. надало «повні девізові управнення», тобто право на валютні операції. У зв’язку з цим «Діло» звернулося до українців із закликом здійснювати обмін валют, перекази і загалом усі фінансові трансакції із закордоном виключно в єдиному українському «девізовому банку».
Після економічної кризи початку 1930-х рр., від 1935 р. реєструвалося щорічне зростання фінансових показників банківської установи. Наприкінці квітня 1939 р. відбулися чергові загальні збори «Земельного Банку Гіпотечного», у яких взяли участь 59 акціонерів, що володіли 50 тис. акцій номінальною вартістю 100 зол. кожна. Власну кредитну діяльність банк реалізовував найактивніше у ділянках кооперативної та приватної торгівлі, чим спричинився до господарської розбудови українського бізнесу. Чистий прибуток за останній звітний рік склав 54,5 тис. зол.
Ідея необхідності заснування Торговельно-промислового банку обговорювалася на Першому конгресі українських інженерів у 1932 р. Безпосереднім втіленням задуму зайнявся Союз українських купців, і у березні 1936 р. банк відкрив свої двері для клієнтів. У лютому 1937 р. назву змінили на «Пром-Банк». Поступово установа розширила діяльність, і на листопад наступного року його відділи функціонували у Бориславі, Перемишлі, Самборі, Сокалі, Станиславові, Стрию і Тернополі, а загальне число членів наближалося до 2 тис.
У вересні 1938 р. заявив про ґрунтовну реорганізацію кооперативний банк «Міщанський Союз Кредитовий», нова управа якого основну увагу вирішила приділити «акції будівельного щадництва». Найбільш активними прихильниками заощаджувати на власне житло виявилися приватні службовці, ремісники та вчителі. Іншим важливим напрямом банківських послуг залишалися дешеві ремісничі кредити.
Стабільно позитивними тенденціями характеризувалася робота Центробанку, загальний оборот фондів якого упродовж 1935–1937 рр. зріс на 342 відсотки з-понад 10,7 млн зол. до 47,5 млн зол. Власне майно банківської установи обчислювалося сумою у майже 597 тис. зол., а його членами наприкінці березня 1937 р. значилися 1587 кооперативів і 140 юридичних та фізичних осіб. Зазначена кількість кооперативів становила 46,7 відсотка від їх загального числа. Тому одним із завдань управи Центробанку визначалася робота з приєднання ще понад 1700 кооперативів до своїх членів.
Березневі (1939 р.) загальні збори Центробанку присвячувалися 40-річчю банківської установи. На урочисте зібрання прибули представники 74 Українбанків та інших кредитних установ з краю. Обороти банку у 1938 р. сягнули 70,4 млн зол., а кількість членів збільшилася до 1732 кооперативів і 157 юридичних та фізичних осіб.
Продовжував Центробанк підтримувати і функціонування товариства «Ощадність», яке щорічно проводило «Свято Ощадності» у Львові (остання неділя жовтня) і краю (жовтень–грудень), пропагуючи необхідність «масового ощаджування, хоч би і найдрібніших квот». Про успіх акції серед іншого свідчило зростання діяльності Українбанків. Разом з тим товариство вирішило оприлюднювати через публікацію в українській пресі прізвища тих громадян, які власні заощадження зберігали у неукраїнських фінансових установах, чим шкодили розвитку українського господарського життя.
Про власні здобутки Центросоюз вирішив поінформувати на пресконференції у Львові 1 березня 1937 р. Присутнім повідомили, що після санації у 1930–1935 рр. українська торговельна кооперативна централя у своїй структурі об’єднує 28 повітових союзів. У 1936 р. її загальний обіг зріс до 19 млн зол. Особливо інтенсивно нарощувався збут різних продуктів, зокрема збіжжя. У власності Центросоюзу перебували сім м’ясарських крамниць у Львові. На найближчу перспективу його дирекція планувала не будівництво нових підприємств, а модернізацію уже існуючих, збільшення виробництва готової продукції і розширення збуту.
У 1939 р. Центросоюз відзначив 15-річчя. На 1 січня того року установа нараховувала 189 членів із 3608 уділами на загальну суму 721 тис. зол. Успіхи демонструвала торгівля худобою, птицею, м’ясом, яйцями, збіжжям, насінням, фруктами, городовиною, сільськогосподарською технікою, серпами, косами, будівельними матеріалами, вугіллям, цементом, цвяхами, бляхою, милом, нитками тощо.
Новий закон про кооперацію і майже дворічна тяганина із затвердженням нового статуту Ревізійного союзу українських кооперативів (РСУК) відтерміновували проведення чергових загальних зборів, які після тривалішої перерви відбулися у Львові 10 червня 1936 р. У 1935 р. РСУК, діяльність якого обмежили трьома східногалицькими воєводствами, об’єднував 3013 кооперативів (серед яких – 2106 для закупу і збуту, 129 молочарські, 570 кредитові, 177 міські споживчі) із-понад 492 тис. членів.
У серпні 1936 р. Союз придбав у Львові кам’яницю на розі вул. Матейка і Технічної із земельною ділянкою площею близько 2370 кв. м, куди планував перебратися після ремонту. Посвячення «Дому Української Кооперації» відбулося 16 жовтня 1938 р.
Згідно із звітом про чергові загальні збори (30 червня 1939 р.) кількість членів РСУК збільшилася до 3455 кооперативів, які об’єднували близько 500 тис. українських родин. Для популяризації української кооперації слугували часописи «Кооперативна Родина», «Господарсько-Кооперативний Часопис», «Кооперативна Республика», спеціальні курси, наради, організовані поїздки кооператорів з краю до Львова для ознайомлення з кооперативним виробництвом, кооперативні свята, спеціалізована література. Перевірку господарської діяльності кооперативів здійснювали 50 ревізорів РСУК.
Тринадцятого червня 1936 р. відбулися установчі збори Товариства українських кооператорів (ТУК), ініціатором заснування якого виступив РСУК. Згідно зі статутом, Товариство займалося науковими дослідженнями в царині народного господарства та популяризацією економічного і кооперативного знання. Наприкінці 1937 р. ТУК мало 285 членів. Складовими діяльності Товариства були кооперативні свята, фахові лекції, виставки, зокрема кооперативної преси і книжки, видавання спеціалізованої літератури, організація закордонних і крайових поїздок.
Противагою позитивним тенденціям розвитку українських кооперативів слугували інформації про погіршення показників у москвофільських кооперативах. Так, «Діло», посилаючись на часопис «Кооперативний Вістник» (орган «Русского Ревізійного Союзу»), повідомило, що у 1935 р. порівняно із попереднім роком число москвофільських кооперативів для закупу і збуту зменшилося від 123 до 119. Кількість членів зменшилася на 135 осіб і становила 6653 особи. Стало менше і кооперативних працівників, а загальні обігові фонди зменшилися від 498 тис. до 473 тис. зол.
Проблемою товариства взаємних убезпечень «Дністер» стала нерентабельність страхування тих будинків, які підлягали обов’язковому убезпеченню від пожеж. Цьому сприяла політика постійних знижень оціночної вартості, яку проводила польська страхова організація. Конкурувати з державною структурою «Дністру» було не під силу. Залучення до справи послів УПР дозволило товариству виправити ситуацію у той спосіб, що обов’язково застраховані на третину будинки, а також інші будівлі у трьох східногалицьких воєводствах підлягали убезпеченню у «Дністрі» у формі реасекурації.
«Діло» зробило такий висновок: «Остаточно це теперішнє порозуміння виглядає так, що “Дністер” зрікся права взагалі обезпечати нерухомости, що підлягають обезпеченевому примусові, зате дістав від ПЗВУ [польська страхова структура] збільшений реасекураційний портфель. Умова заключена на 10 літ. Реасекурація має охоронити “Дністер” перед дальшим дефіцитом, іншими словами, рятує установу від загибелі».
У червні 1936 р. «Дністер» повідомив, що проводить страхування від пожеж житлових і господарських будівель, худоби, паші, збіжжя, товарів, а також будинків, які не підлягали обов’язковому убезпеченню. Страхували і від крадіжок, які супроводжувалися проникненням у приміщення.
Кооперативний банк «Дністер» залишався найпотужнішою українською кредитною установою, власний капітал якої сягав 1,1 млн зол. Наприкінці 1938 р. банк нараховував 8395 членів із 24 964 задекларованими уділами на суму 624 100 зол. Прибуток за той рік становив майже 28 тис. зол.
Після ліквідації товариства убезпечень на життя «Фенікс» у Відні його українському аналогові у Львові п. н. «Карпатія» довелося спростовувати поголоски про зв’язки з ним і власні фінансові проблеми. Управа товариства наголосила, що є самостійним і єдиним українським товариством убезпечень на життя. Його статут, легалізований ще за австрійської влади, був узгоджений з вимогами польського законодавства і затверджений міністерством скарбу 23 квітня 1934 р.
На 31 грудня 1938 р. у «Карпатії» було 3490 страхових договорів із убезпеченим капіталом майже 9,2 млн зол. Середній страховий поліс становив 2630 зол. Серед застрахованих переважали священники (24 відсотки), і – вчителі (17 відсотків), рільники (14 відсотків), службовці (13 відсотків), купці (6 відсотків), лікарі (5 відсотків), ремісники (4,5 відсотків), інженери (3 відсотки), адвокати (2 відсотки) і т. д.
У вересні 1939 р. «Карпатія» нагадала, що «несе відповідальність за обезпеку також і в часі війни».
«Народна Торговля» як центр міської споживчої кооперації у 1936 р. нараховувала 6338 членів. Щороку ця цифра зростала. Зокрема, у 1938 р. організація поповнилася 296 новими прихильниками. П’яту частину їх загальної кількості становили жінки. У 1938 р. «Народна Торговля» об’єднувала 102 міські кооперативи, торговий обіг склав близько 5,9 млн зол., частка виробів українського промислу становила 19,4 відсотка.
Крайове господарське товариство «Сільський Господар» у березні 1939 р. відзначило свій 40-річний ювілей. Його функціонування забезпечувалося за посередництвом 13 секцій – головна організаційна, допомоги хліборобському шкільництву, хліборобського вишколу молоді, управи ріллі та рослин, годівлі тварин, садівничо-городничої, пасічничої, допомоги народному і домашньому промислу, тютюнової, цукрового буряка, лічничих зел, сільських господинь та Союзу плантаторів-уділовців рільничої цукроварні «Поділля» у Великій Березовиці з осідком у Тернополі. Товариство нараховувало 160 тис. членів і понад 2 тис. кружків. Популяризацією його діяльності займалися часописи «Сільський Господар», «Український Пасічник», «Хліборобська Молодь», «Практичне Садівництво». З нагоди ювілею було прийнято рішення розпочати збір коштів на будівництво власного будинку.
Непоодинокими були випадки заборони діяльності або заснування філій і кружків «Сільського Господаря». Зокрема, на початку листопада 1937 р. «Діло» повідомило про закриття філії у Луцьку, яку влада звинуватила у протистатутній і протизаконній діяльності. Разом із філією припинили функціонування і 52 кружки Луцького повіту.
У другій половині квітня 1938 р. Ліське староство не дозволило відкрити осередки товариства у с. Рівня (мотивація – припущення, що кружок засновують замість попередньо забороненої читальні товариства «Просвіта») і у с. Чорна (мотивація – у селі існує подібне польське товариство).
Наступного року влада закрила кружок, наприклад, у Яйківцях Жидачівського повіту і заборонила його заснування у Лежайську, Оріхівцях Перемишльського повіту, Кальникові Мостиського повіту. В основі заборонних рішень часто значилася підозра, що «істнування [кружка] може спричинити загрозу безпеки, спокою або публичного порядку».
Поступове зростання кількості агрономів, зумовлене затребуваністю їхньої праці, зробило актуальним питання окремої фахової структури. В середині 1935 р. при «Сільському Господарі» створили комісію, яка зайнялася напрацюванням статуту планованої організації. Двадцять п’ятого листопада 1936 р. відбулися перші збори Товариства українських агрономів (ТУА), яке очолив інженер Михайло Хроновят. Для організації роботи заснували три комісії – професійних справ, фінансову і видавничу. Також у структурі ТУА запрацювала окрема секція, створена агрономами з Дублян, одним із завдань якої була допомога студентам агрономії місцевої вищої агрономічної школи. Очолив секцію інженер Петро Зелений.
Одним із пріоритетних напрямів діяльності «Сільського Господаря» визначалася праця «над піднесенням культури і господарського рівня української жінки-селянки». При кружках товариства засновувалися секції господинь, а при централі було сформоване їхнє головне представництво. Для організації роботи в них скеровувалися інструкторки, які закінчували спеціальні шестимісячні курси. Третього жовтня 1937 р. відбувся перший з’їзд інструкторок. У лютому 1939 р. головна секція господинь мала у підпорядкуванні 54 кружкові осередки, які нараховували 22 032 членкинь.
Активно розвивалися і гуртки «Хліборобського Вишколу Молоді» (ХВМ), які діяли при кружках товариства «Сільський Господар». До молодіжної організації могли належати хлопці та дівчата позашкільного віку, тобто від 14 років. Навчання у ХВМ тривало 4–5 років, ділилося на три етапи, що відповідало трьом класам хліборобської школи. Теоретичні знання, засвоювані за посередництвом агрономів та інструкторів, і практична робота сприяли перетворенню членів ХВМ на дієвих господарів і господинь.
Станом на червень 1937 р. головна секція ХВМ видала 14 методичних сільськогосподарських підручників, започаткувала курс для підготовки інструкторів і інструкторок, провела окремий з’їзд агрономів, який затвердив методику праці ХВМ, видавала місячник «Хліборобська Молодь» (понад 5 тис. передплатників). У 893 гуртках ХВМ на той час навчався 9681 учень (6383 хлопців і 3298 дівчат).
У травні 1937 р. заявив про себе «Селянський Союз», реорганізований з колишнього «Союзу Оборони Інтересів Дрібних Рільників». П’ятнадцятого травня були обрані управа і наглядова рада нової української установи, мета якої визначалася необхідністю захисту прав українських селян, створення нових варстатів праці, організації медичної допомоги і юридичної підтримки. «Селянський Союз» заявив про бажання створити становий (професійний) союз українських селян і заперечив підозри щодо будь-якої конкуренції з товариством «Сільський Господар».
Продовжувалися щорічні засідання Львівської хліборобської палати (ЛХП), членами (радниками) якої були і представники українських хліборобських організацій. На нараді у лютому 1936 р. було вирішене питання мови виступів радників. Після непорозумінь, що виникали у попередні роки, голова ЛХП заявив, що не бачить жодних перешкод для українських представників виступати рідною мовою.
Серед питань, які порушувалися радниками-українцями, виділимо такі: ЛХП повинна виконувати контрольні й координуючі функції, а праця у краю повинна організовуватися хліборобськими організаціями (в українців – «Сільським Господарем»); місцева влада не повинна перешкоджати господарській роботі хліборобських організацій; розвиток меліорації і домашнього промислу; застереження перед бюрократизацією самої ЛХП; загрози для українських рільників, на землях яких є поклади нафти, від нового нафтового закону; повернення конкурентоспроможності і прибутковості сільськогосподарської продукції через зниження податків тощо. У досліджуваний період український клуб у ЛХП очолював Юліан Павликовський, а її віцепрезидентом був Мирон Луцький.
Крайовий молочарський союз «Маслосоюз», підсумовуючи працю у 1938 р., наголосив на зменшенні постачання молока. Причин називалося кілька – недостача кормів, епідемія ящура і скорочення через адміністративний тиск числа членів «Маслосоюзу» на Волині. В результаті об’єктивних і суб’єктивних факторів постачання волинського масла знизилося наполовину – до 160 тис. кг. Загалом цей продукт збували переважно на крайовому ринку, а в експортних поставках першість належала Великобританії (майже 92 тис. кг масла) і Німеччині (понад 19,5 тис. кг масла).
Поза тим у своїх крамницях «Маслосоюз» у 1938 р. реалізував сметани близько 420,5 тис. кг, кисломолочного сиру понад 237 тис. кг, твердих сирів майже 43,5 тис. кг, бринзи 50 тис. кг, яєць понад 5,6 млн штук, меду близько 17,3 тис. кг тощо.
У 5 районових молочарнях були повністю механізовані виробничі процеси, а у 12 – частково. Відзначимо, що видатки молочарень на будівництво приміщень і механізацію переробки молока загалом становили майже 2 млн зол. При цьому інвестиційний фонд з обіцяних перед чотирма роками 350 тис. зол. спромігся виділити тільки 110 тис. зол. Польські ж молочарні трьох східногалицьких воєводств з того ж фонду отримали 1,21 млн зол. при запиті 1,361 млн зол. Наприкінці 1938 р. «Маслосоюз» нараховував 136 районових молочарень.
У вересні 1936 р. відбувся перший крайовий з’їзд українських ветеринарних лікарів, які працювали у молочарській кооперації. Наголошувалося, що ще кілька років тому українське село і мріяти не могло про утримання ветеринарів для догляду за власною худобою.
Зима і весна 1936 р. характеризувалися закриттям місцевою владою сметанкових стацій і районових молочарень. Так, у січні припинили діяльність сметанкових стацій у західній частині Заліщицького повіту. Мотив – «недоставлення якихсь плянів». При цьому єврейські та польські стації продовжували працювати. Справа набула розголосу, і відповідну інтерпеляцію у сеймі озвучив Степан Баран. Відбулися аудієнції у тернопільського воєводи і в уряді.
У березні закрили районову молочарню в Улашківцях Чортківського повіту. Згодом подібні факти мали місце у Бережанському, Борщівському, Жовківському і Підгаєцькому повітах. Фактично проводилася адміністративна робота, яка забезпечувала сприятливі умови для заснування нових молочарських осередків переважно польським населенням.
Ситуацію на Волині погіршував новий молочарський закон, який набув чинності 6 серпня 1936 р. Згідно з його положеннями, кожна молочарня підлягала реєстрації у Хліборобській палаті (ХП). Рішення про включення у реєстр або виключення з нього мало узгоджуватися ХП з відповідним ревізійним союзом. У Галичині це був Ревізійний союз українських кооперативів. Молочарні ж Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини підпорядковувалися польським ревізійним союзам, які й «будуть видавати “опінію” Хліборобським Палатам». Таку процедуру «Діло» назвало ліквідацією наших молочарень.
Фрагментарно представив часопис функціонування товариства українських ремісників, купців і промисловців «Зоря» і «Народної Гостинниці», а також інформував про здобутки або повідомляв про заснування національних підприємницьких структур. Зокрема, мова йшла про кооператив «Українське Народне Мистецтво» (популяризація українських строїв, відтворення народних обрядів), фабрику цукерок «Фортуна Нова» (відкрила крамниці у Львові, Стрию, Дрогобичі, у квітні 1938 р. у Галичині працювали шість її крамниць), «Центрорекламу» (заснована у листопаді 1936 р. у Львові, прагнула бути посередником між українським промислом і торгівлею, продуцентом і консументом, надаючи різноманітні рекламні послуги), Торговельно-інформаційне бюро посередництва («Торін-Бюро») (засноване на початку 1937 р. у Львові, пересилало замовлені товари на провінцію, також – посередництво, збут, інформації), кооператив «Комета» (спеціалізувався на виробництві цвяхів, з жовтня 1936 р. започаткував виробництво текстильних товарів), кооператив «Суспільний Промисл» (фабрика з виробництва кавових напоїв, зокрема «Луна», «Пражінь», загалом – 20 найменувань), перше українське швейне виробництво «ЕМКА», кооператив «Пласт» (у листопаді 1937 р. відзначив 10-річчя заснування, початкове завдання – працевлаштування пластунів, в останні роки налагодив фасування насіння і збут спортового інвентарю, пересічно у кооперативі працювало 12 осіб, серед ініціатив – заснування перевозового підприємства «Гарма»), столярний кооператив «Архо» (установчі збори відбулися у Львові 5 грудня 1937 р., урочисте відкриття – 10 квітня наступного року, об’єднував близько 60 столярів), єдину українську фабрику ультрамарину «У-ФАР» (виробництво і реалізація високоякісної синьки до вапна, заснована на початку 1938 р.), український фільмовий кооператив «Добро і краса» (установчі збори відбулися у Львові 18 березня 1939 р., пріоритет – популяризація кооперації за посередництвом документального кіно), галантерейний кооператив «Базар» (заснований у Львові у 1935 р., у 1939 р. нараховував 413 членів).
Відкриття нових родовищ, багатих на поклади нафти, змушували українців активніше долучатися до бізнесу з її видобутку. У 1935–1936 рр. інтенсифікувалося освоєння нафтових родовищ у Ліському, Стрийському, Турківському та інших прикарпатських повітах, відкриття яких уможливила розвідувальна робота українця – геолога інженера Богдана Трешневського.
Агенти різних компаній поспішали укласти з українськими селянами якнайдешевші контракти на організацію видобутку на їхній землі. УПР закликала українських власників землі до розсудливості й радила залучати до підписання документів українських адвокатів. Нафтова секція Українського технічного товариства повідомила про підготовку до заснування «спілок дрібних власників нафтових теренів для охорони їхніх прав».
Кінцево, для започаткування національного нафтового промислу, українські центральні фінансові та господарські установи створили організаційний комітет, який завершив роботу 14 березня 1936 р. Того ж дня відбулися установчі збори першої української нафтової організації – «Українського Нафтового Промислу», спілки з обмеженою відповідальністю у Львові. Основний капітал склав 100 тис. зол. і був сплачений відразу. Першу дирекцію очолили банкір Петро Кривуцький і промисловець Євген Чучман.
Одним із популяризаторів здобутків виробників продовжували залишатися виставки, повідомлення про проведення яких публікувалися у 1936–1937 рр. Йшлося, наприклад, про представлення українських промислових товарів від понад 50 виробників у Львові, килимів косівської спілки «Гуцульське Мистецтво» у Львові, доробку філії товариства «Сільський Господар» у Перемишлі (городництво, садівництво, пасічництво, домашній промисл), продукції національного виробника у Любачеві (організатор – місцева філія Союзу українських купців).
Незмінним супутником економічного розвитку було безробіття, для подолання якого створювалися як державні, так і громадські структури. Вони не могли вирішити проблему по суті й обмежували діяльність переважно організацією тимчасових робіт та гуманітарною допомогою. Відповідно посилювалися протестні акції, про одну з яких, названу у пресі «крівава демонстрація у Львові», «Діло» писало у квітні–травні 1936 р.
Початок подіям поклала демонстрація безробітних у Львові 14 квітня. Незадовільнившись обіцянками влади, демонстранти почали бити шибки у державних установах і крамницях. Поліція застосувала силу – троє поранених, один з яких помер. Похорон останнього спровокував нові заворушення, що «їх викликали скомунізовані елєменти та вуличне шумовиння».
У процесі протистояння вулиці і поліції серед іншого спалили склад будівельних матеріалів, пограбували львівську броварню, пограбували і знищили десятки склепів і приватних помешкань. Задля спорудження барикад перекинули п’ять трамвайних вагонів, автомобілі і вози. Збитки сягали сотень тис. зол. Результат – 10 вбитих, близько 60 – поранених.
Міська рада терміново зайнялася питанням забезпечення працею безробітних, а Союз міських робітників Львова оголосив загальний 24-годинний страйк. Владі вдалося отримати додаткові будівельні кредити для тимчасового працевлаштування безробітних.
Розслідування заворушень призвело до арешту близько тисячі осіб, 125 з яких вивезли до Берези Картузької (99 євреїв, 15 поляків і 11 українців). Чотирнадцятого травня розпочалися судові процеси проти обвинувачених у заворушеннях і пограбуваннях у Львові.
У дослідженні соціальних, економічних, культурних процесів статистичні дані щодо населення повинні відігравати значну роль, яка дозволяла би владі формувати справедливу національну політику, виходячи з інтересів кожної нації, які у сукупності формують етнічний склад держави. Польська держава, уникаючи збірної назви «українці», воліла при статистиці оперувати даними про віросповідання і розмовну мову, штучно зменшуючи таким чином загальну кількість українців.
Так, згідно з переписом 1931 р., у Польщі на 32,133 млн мешканців припадало 22,208 поляків та 9,925 млн осіб інших національностей, тобто кожен третій – не поляк. І тільки у 1937 р. «Статистичні Вісти» представили загальні підсумки перепису за позиціями рідної мови і віросповідання. За мовною ознакою поляками себе трактували 68,9 відсотка від загальної кількості населення, українцями – 10,1 відсотка, русинами – 3,8 відсотка, євреями – 8,6 відсотка, «тутешніми» – 2,2 відсотка тощо. Відповідно, з римо-католицькою вірою себе ототожнювали 64,8 відсотка, з греко-католицькою – 10,4 відсотка, з православною – 11,8 відсотка. Отже, українці, русини і більшість «тутешніх» (населення Поліського воєводства – переважно українці і білоруси) – це представники однієї національності. У віросповідній статистиці частина українців була серед римо-католиків.
Дані головного статистичного уряду за 1936 р. свідчили, що природний приріст населення римо-католицького віросповідання становив 272 355 осіб, православного – 60 923 особи, греко-католицького – 37 828 осіб тощо. На 1000 мешканців найбільший приріст демонстрували православні.
Щодо самогубств, то у 1936 р. покінчити із життям пробували 3303 римо-католики (з них 1780 – летальні випадки), 297 греко-католики (з них 218 – летальні випадки), 284 православні (з них 212 – летальні випадки) тощо.
Також часопис виокремив дані щодо студентів у 1934/1935 н. р. Так, українську мову визнали рідною 1434 з них, що становило 2,9 відсотка від загальної кількості студіюючої молоді, греко-католиками були 3,1 відсотка, православними – 2,6 відсотка. Представляючи ці цифри, «Діло» резюмувало: «Статистичні дані про національний та віроісповідний склад студентів у високих школах Польщі такі вимовні, що не потребують ніяких коментарів».
У житті греко-католицької Церкви досліджуваного періоду значна увага була приділена відзначенню 950-річчя хрещення Русі-України п. н. «Свято Християнської України». Урочистості мали тривати від 14 серпня 1938 р. до 14 серпня 1939 р. За підготовку святкувань відповідав «Діловий Комітет», створений за благословенням Галицького греко-католицького єпископату та підтримки українських громадських чинників. Комітет розпочав роботу у травні 1938 р. Передбачалося створення його місцевих відповідників. Відкриттю ювілейного року мало передувати належне відзначення празників св. Ольги (24 липня) і св. Володимира (28 липня). На Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) на території всіх парафіяльних церков Галицької церковної провінції передбачалося посвячення ювілейних хрестів. Також планувалися місії, реколекції, ювілейні молебні, концерти, академії, урочисті зібрання, видання спеціальної літератури.
У «Спільному Пастирському Посланні Єпископату Галицької Провінції з нагоди 950-ліття Ювилею Хрещення Руси-України» серед іншого зазначалося: «…Боже Провидіння поставило нас поміж Сходом і Заходом, що і в великій частині причинилося до тієї домашньої незгоди, що як чорна нитка тягнеться зі століття в століття. …Тому мимо жахливого положення, в якому наш нарід находиться, розбитий і розсіяний на всіх сторонах світа, запрошуючи його сьогодні до торжественного обходження 950-літнього Ювилею хрещення наших предків за св. Володимира, – робимо це не в сумній безнадійності на завтрішню днину, а навпаки у сильному переконанні, що наш нарід може власне через ті обставини, у яких його Боже Провидіння поставило, може, і певно, відповість Божому покликанню в історії людства. …А що наше положення між Сходом і Заходом уже в минувших століттях змушувало наш нарід неначе в собі самім перетравлювати, переживати й переборювати всі точки церковного загально світового роз’єднання і з’єдинення Церков, нехай наша праця в тому напрямку йде до помирення й примирення поміж нами самими, щоб тим способом довести до замирення й примирення розділені Церкви. А до того помирення може найуспішнішою дорогою є дорога історичних дослідів, що веде до вислідження цілої правди».
У рамках «Католицької Акції» – міжнародного мирянського руху католицької Церкви, в межах якого створювалися світські організації, що діяли у сферах релігійного життя, освіти, виховання, доброчинності тощо і відповідали за духовне відродження суспільства, працю з молоддю та катехизацію, – від 1933 р. діяло українське товариство для поглиблення християнського і національного виховання «Орли». Однак його стабільній праці перешкоджала відсутність статуту. У квітні 1937 р. нарешті дійшло до його затвердження адміністративною владою.
Двадцять четвертого квітня відбулися установчі збори товариства «Орли», Католицька асоціація української молоді. Головою обрали Андрія Мельника. Патроном товариства визнавався св. Архистратиг Михаїл, а прапор прикрашало гасло «За Христа й Україну!».
Осередками «Орлів» були місцеві кружки, проте траплялися випадки, коли їхнє заснування на основі уже затвердженого статуту забороняла місцева влада. Так, зокрема, було у Сасові Золочівського повіту.
Важливою виховною складовою діяльності товариства були літні табори. «Діло» друкувало комунікати про їх проведення, зокрема, над Лімницею на Соколі (поблизу Галича). Там діяли інструкторські та ремісничо-робітничі табори окремо для юнаків і юнок. Спортивно-відпочинкові завдання вирішував лещатарській табір у Гребенові (поблизу Сколе). У Крилосі функціонував літній табір праці, у Страдчі (поблизу Янова) – окремі ремісничо-робітничий і вишкільний для юнаків, у Зарваниці – для студіюючої молоді, у Підмихайлівцях (поблизу Рогатина) – жіночий.
Зазначимо, що траплялися випадки заборони проведення таборів через звичний мотив – загроза публічній безпеці, спокою і громадському порядку. Могли також запідозрити небезпеку виникнення інфекційної хвороби. Заборони могли мати тимчасовий характер, інколи доводилося переносити табір на іншу локацію.
Духовенство Львівської архиєпархії об’єднувалося у Товаристві св. Андрея. За статутними нормами його діяльність передбачала «працю для добра церкви, народу і самого духовенства». У 1936 р. Товариство нараховувало 840 членів. Того ж року для власних потреб (канцелярія і нічлігові кімнати для членів) ним був придбаний невеликий будинок поблизу церкви св. Юра (вул. св. Терези, ч. 38). Окрім самого духовенства, інституція приділяла увагу також справам організації молоді та боротьбі з комуністичними впливами. У 1939 р. членами Товариства св. Андрея були 730 священників.
Історія світового Марійського руху бере початок від XVI ст. На українських землях його організатором став митрополит греко-католицької Церкви Йосиф Велямин Рутський, який з дозволу Папи Римського від 3 грудня 1615 р. почав засновувати Марійські дружини при школах у василіянських монастирях.
У 1937 р. централя Марійського товариства молоді у Львові об’єднувала 99 Марійських дружин, 92 Марійські кружки і 38 Марійських союзів. Із загального числа на Львівську архиєпархію припадало 120 марійських організацій, на Перемиську і Станиславівську єпархії – 67 і 42 організації відповідно. Сукупна кількість членів становила 17 144 особи.
У червні 1937 р. з нагоди 300-річчя смерті митрополита Й. В. Рутського у Львові відбувся перший на українських землях конгрес Марійських дружин молоді середніх шкіл для хлопців за участі близько 1200 гімназистів. Дводенні заходи передбачали архиєрейський молебень, проповідь президента Марійського товариства молоді, організований похід учасників до церкви св. Юра для зустрічі з митрополитом А. Шептицьким і його благословення, спільний сніданок на святоюрському подвір’ї, урочисте зібрання. Учасники конгресу мали спеціальну металеву відзнаку.
У 1939 р. центральний секретаріат Марійських дружин у Римі проголосив другу неділю травня «Всесвітнім Марійським Днем». Львівський осередок закликав членів усіх марійських організацій того дня вислухати Службу Божу з відповідною промовою о. проповідника, приняти спільне св. Причастя за Боже благословення і розквіт Марійських дружин. Після того провести марійську академію, концерт або урочисті сходини.
У лютому 1939 р. митрополит А. Шептицький повідомив про заснування Українського католицького інституту церковного з’єдинення ім. митрополита Рутського у Львові. Згідно зі статутом, мета нової інституції визначалася необхідністю «спомагати змагання над об’єднанням Східних Церков з Апостольським Престолом, щоб було одне стадо й один Пастир». Передбачалося видавання унійного журналу і популярної літератури на унійні теми, проведення з’їздів і лекцій, заснування унійних гуртків по парафіях і спеціального фонду тощо.
Серед інших подій релігійної тематики «Діло» звернуло увагу на: відзначення 30-річчя посвячення Преображенської церкви у Львові трьома галицькими владиками (26 квітня 1936 р.), проведення установчих зборів товариства священичих подруг «Доля» у Львові (16 жовтня 1936 р., членами товариства могли ставати і священники, головою обрали Наталію Дзерович), початок будівництва церкви св. Івана Богослова при монастирі сестер-василіянок на вул. Потоцького, ч. 95 у Львові (урочисте Богослужіння провели 22 червня 1937 р., комітет будови очолив о. Юліан Дзерович, посвячення наріжного каменя відбулося 17 вересня), появу образу Матері Божої на віконному шклі у хаті селянина Якова Городиського у Чайковичах Рудківського повіту (1938 р.), проведення інавгурацій чергового навчального року у греко-католицькій Богословській академії, десятиріччя якої відзначили у жовтні 1938 р., присудження літературних нагород Українським католицьким союзом «за найбільшу літературну подію 1938 р.».
Про усі персональні зміни у межах Львівської архиєпархії, які стосувалися призначення, перенесення, відзначення, виходу на пенсію, смерті священнослужителів, сповіщала добірка «Вісти з Львівської Архиєпархії», згодом – «Архиєпархіяльні вісти».
Зазначимо, що релігійна тематика представлена у «Ділі» також через відображення діяльності митрополитів, єпископів, визначних діячів греко-католицької та православної Церков (див. розділи цього дослідження «Біобібліографічні публікації» і «Некрологи»).
Відповідальність за українське шкільництво покладалося на товариство «Рідна Школа» (РШ). Незважаючи на суто гуманітарну місію, його діяльність наражалася на спротив польської реальності, яка сповідувала політику асиміляції українського в польське. Як писало «Діло»: «Хоч нині майже кожна польська орґанізація й установа у Східній Галичині і північно-східних землях Польщі намагається “закріплювати польську культуру на східних землях”, то є дві орґанізації, які за єдину мету своєї діяльности уважають: боротьбу за “польскосьць кресуф всходніх”. Це – “Товаржиство школи Людовей” [“Towarzystwo Szkoły Ludowej” (ТШЛ)] на терені Східної Галичини і “Польска Мацєрж Школьна” [“Polska Macierz Szkolna” (ПМШ)] на північно-східних землях».
ТШЛ, спираючись на державний апарат і підтримку польського суспільства, щорічно поглиблювало присутність у Східній Галичині, де на середину 1938 р. функціонували 485 його кружків і 2 тис. читалень, які представляли 85 тис. членів. У розпорядженні Товариства перебували близько 3 тис. бібліотек, сумарний фонд яких перевищував 610 тис. книг. ТШЛ утримувало власним коштом захоронки, дошкільні заклади і 45 вселюдних шкіл, частково – 218 вселюдних та 15 шкіл інших типів.
ПМШ у східних, північно-східних та частково центральних воєводствах мала у підпорядкуванні 250 вселюдних шкіл, по 10 – середніх, торговельних і ремісничих, курси, бурси, захоронки і 2400 бібліотек.
Щодо РШ, то на вересень 1936 р. у її структурі діяли 1977 кружків (понад 91 тис. членів), 664 з яких мали бібліотеки (загалом – понад 44 тис. книг). Кількість дошкільних закладів сягла 655 – їх відвідували майже 25,5 тис. дітей. Опікувалася РШ 33 народними школами (5495 школярів), 12 гімназіями (2155 гімназистів), 4 бурсами (101 вихованець). Фахове шкільництво товариства представляли трирічна торговельна коедукаційна школа і курс абітурієнтів у Львові, однорічна нижча і вища торговельні школи у Яворові, 5 фахово-доповняючих шкіл.
Бюджет РШ на 1936/1937 н. р. визначався сумою у 1,1 млн зол. Приблизно половина – це оплата за навчання, решта – добровільні датки. Щоб покращити матеріальне становище, управа товариства рекомендувала, серед іншого, усім повнолітнім українцям бути членами РШ (річний внесок – 2 зол., для селян і робітників – 1 зол.), також молоді до 14 років (річний внесок – 30–60 сот.), кожному українцеві один відсоток місячного заробітку перераховувати РШ. Представники українського народу у місцевих органах влади були відповідальними за своєчасне включення до бюджетних видатків субвенцій для РШ, які мали відповідати кількості українського населення і бути співмірними з сумами, що виділялися на культурні потреби інших національних груп відповідної території. Кожна одиниця українського бізнесу визначену частку прибутку мала скеровувати на потреби товариства.
Однією з вимог грудневого (1936 р.) рідношкільного з’їзду стала необхідність зміни статуту відповідно до тогочасних потреб і вимог закону про товариства від 27 жовтня 1932 р. Спеціально створена статутна комісія завершила роботу у липні 1937 р.
У 1938 р. діяльність РШ здійснювалася за посередництвом окремих комісій середнього, народного і фахового шкільництва, дошкільного виховання, позашкільної освіти, видавничої, організаційної та правничої, і – Фундації ім. Кокорудзів, книгарні й видавництва, порадні для вибору звання, зв’язкового з товариством «Сільський Господар», делегата до Товариства охорони дітей і опіки над молоддю.
На серпень того ж року у структурі товариства діяли 2074 кружки (майже 104 тис. членів), 80 хорів (2148 хористів), 10 оркестрів (133 музиканти), 136 аматорських гуртків (2515 членів), 653 бібліотеки (сумарний фонд – понад 79 тис. книг). На утриманні РШ перебували 605 дитячих садків (22 094 дітей), 33 народні школи (6008 учнів і 215 учителів разом із катехитами), 12 гімназій та 11 ліцеїв (2499 учнів і 134 педагоги), 16 фахових шкіл (1801 учень), 4 бурси (151 вихованець). Доходи товариства за вересень 1937 р. – серпень 1938 р. становили майже 758 тис. зол., видатки – близько 1,44 млн зол. Недобір покрили за рахунок добровільних пожертв, значна частина яких надійшла від українців зі США й Канади.
Упродовж досліджуваного періоду продовжувалася акція з організації і проведення шкільних плебісцитів, позитивні результати яких уможливлювали запровадження української мови навчання у державних школах. Зазначимо, що на квітень 1936 р. на 7 млн українців у Польській державі було тільки 457 державних українських навчальних закладів. Шкільний плебісцит фактично виконував функцію законної форми боротьби за українське шкільництво.
«Діло» нагадувало, що згідно із законом від 31 липня 1924 р., доповненого президентським розпорядженням від 29 листопада 1930 р., проведення опитування про зміну мови навчання дозволялося після того, як мине сім років від попереднього. За організацію плебісцитів відповідала РШ. Її повітові кружки створювали повітові та місцеві плебісцитові комісії, а там, де не було рідношкільної організації, засновувалися повітові і місцеві плебісцитові комітети.
Повітові структури стежили, щоб у тих українських громадах, де є щонайменше 40 дітей шкільного віку (7–14 років), були своєчасно оформлені і подані шкільні декларації за українською мовою навчання, забезпечували достатню кількість бланків таких декларацій, проводили роз’яснювальну роботу, збирали заповнені документи, перевіряли їх на правильність оформлення і пересилали до шкільних інспекторатів.
Незважаючи на законність процедури, траплялися непоодинокі випадки, коли представники місцевої влади відмовлялися затверджувати результати плебісцитів. Наприклад, староста Ярославського повіту відмовне рішення мотивував тим, що «шкільний плєбісцит може розбурхати національні антаґонізми і тому він не позволить війтам на лєґалізацію підписів». Подібні факти документувалися на Бережанщині, Зборівщині, Заліщиччині, Львівщині, Стрийщині.
Окремі повідомлення «Діла» щодо діяльності РШ стосувалися також львівського повітового союзу кружків «Рідної Школи» (у 1938 р. об’єднував 116 кружків (9026 членів), опікувався 85 садками (2411 дітей), утримував 8 вселюдних шкіл), кружка і шкіл РШ ім. Б. Грінченка у Львові (у 1937 р. під патронатом митрополита А. Шептицького урочисто відзначили 27-річний ювілей), дошкільних дитячих закладів, внутрішньої позики «Рідної Школи» на 250 тис. зол., збірок коштів на потреби РШ, кооперативу «Рідна Школа» (видавав ілюстрований півмісячник «Рідна Школа» і часопис «Шлях Молоді», володів гуртівнею шкільного і канцелярського приладдя), Української порадні для вибору звання (допомога у працевлаштуванні згідно зі здібностями конкретної людини).
У 1937 р. РШ підготувала і провела Першу українську педагогічну виставку (4 червня – 3 липня), участь у якій взяли всі провідні українські установи, організації і товариства. Експоновані документи, матеріали і предмети представили виховні змагання і досягнення українців на полі шкільництва від 1586 р. (заснування при Ставропігійському братстві першої нижчої і середньої шкіл) до 1938 р. Частина зібраного мала стати основою Українського педагогічного музею, який планували створити як самостійну установу або відділ Національного музею.
Виставку розгорнули у чотирьох приміщеннях – головному і бічному будинках Національного музею та хлопчачій і дівочій школах товариства РШ ім. Т. Шевченка. До 26 червня її відвідали понад 3 тис. осіб.
Подекуди «Діло» звертало увагу на ті чи інші події навколо гімназій різних форм власності (приватна і державна), зокрема у Львові (у 1938 р. Академічна гімназія відзначила 60-річчя «першої матури в рідній мові», готували до видання «Альманах Академічної Ґімназії у Львові»), Яворові (4–5 червня 1938 р. найстарша гімназія РШ у краю відзначила 30-річчя заснування), Перемишлі (у 1938 р. українській державній гімназії виповнилося 50 років), Тернополі (позбавлення права «прилюдності» коедукаційної гімназії РШ; невдала спроба у 1938 р. відзначити 40-річчя української державної гімназії, закритої польською владою у період пацифікаційної акції (осінь 1930 р.), Кременці (заснування Товариства колишніх вихованців української гімназії у Кременці (квітень 1936 р.), відзначення її 20-річчя (жовтень 1938 р.), закриття гімназії у серпні 1938 р., офіційна причина – «невідповідний будинок»).
Повідомлення про заклади фахової освіти стосувалися господарсько-садівничої школи товариства «Просвіта» у Милуванні Тлумацького повіту, кооперативного ліцею РСУК у Львові (заснований восени 1938 р.), кравецької жіночої гімназії у Львові (заснована восени 1937 р., стала продовженням середньої фахової школи СС. василіянок), господинської школи для дівчат у Стрию (розпочали з тримісячного курсу у 1936 р.).
Бурси (гуртожитки, інтернати) продовжували відігравати важливу роль в уможливленні навчального процесу для дітей з-поза місць розташування закладів освіти. Серед значної кількості гуртожитків «Діло» більше уваги приділило ремісничо-промисловій бурсі у Львові. У 1936 р. товариство з однойменною назвою придбало два будинки, у яких планувало розмістити 60 хлопців, і звернулося до українського громадянства з проханням допомогти покрити видатки з його придбання. Посвячення приміщень нової бурси відбулося 15 листопада 1936 р.
У квітні наступного року товариство «Ремісничо-промислова Бурса» у Львові провела ювілейну академію з нагоди 40-річчя заснування, а у жовтні відбулося посвячення наріжного каменя під будівництво нового бурсацького будинку.
Окремі згадки стосувалися жіночої ремісничої бурси у Львові, утримуваної філією Українського крайового товариства охорони дітей та опіки над молоддю, і бурси ім. С. Петлюри для дітей емігрантів у Перемишлі, посвячення й відкриття якої відбулося у жовтні 1936 р.
Товариство «Взаємна Поміч Українського Учительства» наприкінці 1937 р. нараховувало 2013 членів – 1965 звичайних, 4 надзвичайних і 44 спомагаючих. Загальна статистика свідчила не на користь українців – один український учитель у державному шкільництві припадав на приблизно 500 дітей. «Діло» констатувало, що «сучасне українське народнє вчительство не грає майже ніякої активнішої ролі в зорґанізованому національно-суспільному житті українського народу».
Серед завдань, які намагалося вирішувати товариство «Учительська Громада» (УГ), що об’єднувало українських учителів середніх шкіл, лідерські позиції займали справи підручників і програм з української мови. Крім того, УГ обстоювала необхідність запровадження у Львівському університеті кафедри української мови і літератури, створення державних педагогічних ліцеїв з українською мовою навчання, організацію методичного осередку для навчання української мови у середніх школах, відновлення Пласту, призначення українців на посади в освітніх адміністративних структурах пропорційно до кількості українського населення, надання державної підтримки українському приватному шкільництву тощо.
У грудні 1937 р. у структурі УГ запрацювала секція учителів-абстинентів. Також у рамках товариства діяла секція вчителів українських приватних середніх шкіл, яка у 1939 р. нараховувала 276 членів. Загалом членами товариства УГ у той період був 491 педагог.
Зазначимо, що у грудні 1937 р. 50-річний ювілей відзначило буковинське товариство «Українська Школа» у Чернівцях, яке виконувало завдання, аналогічні галицькому товариству «Рідна Школа» у Львові. Перші загальні збори тоді ще «Руської Ради» відбулися 18(30) серпня 1887 р. у Чернівцях, а першим головою обрали Степана Смаль-Стоцького.
Небажання Польської держави відкрити український університет у Львові і постійне нагадування різними офіційними українськими структурами про відповідність такого рішення міжнародним договорам щодо долі Східної Галичини стало стабільною характеристичною рисою польсько-українських взаємин 20–30-х рр. ХХ ст.
Черговим нагадуванням про обов’язок польського уряду, згідно із законом від 26 вересня 1922 р., заснувати український виш до 1924 р. стало спільне засідання секцій Наукового товариства ім. Шевченка 11 січня 1936 р. У прийнятій резолюції наголошувалося: «Заснування українського університету на українських землях у межах польської держави є необхідною потребою і для розвитку української науки і для виховування нових кадрів української інтеліґенції».
Проте українські спроби повернути у юридичну площину питання національної вищої школи наражалися на крайню незгоду представників польського організованого життя. Зокрема, з’їзд представників польських студентських організацій «Братня Поміч» (Краків, 27–28 січня 1936 р.) чітко сформулював власну позицію: «Зїзд… рішуче протиставиться креуванню на терені польської держави якоїнебудь української Високої Школи».
Ще однією реальністю, з якою зіткнулося польське суспільство, стало різке зростання антисемітизму. «Діло» виокремило три причини посилення антиєврейських тенденцій – вплив расистської теорії гітлерівської Німеччини, господарська криза і внутрішній політичний хаос, який на перше місце висував гасла, «приємні для вулиці». Так, у травні 1937 р. у Варшаві відбулися два з’їзди – Союзу польських адвокатів і Союзу лікарів Польщі. Суть рішень зібрання адвокатів зводилася до того, щоб «утримати польський характер адвокатури». Кардинальніше висловилися лікарі, які, змінивши статут, заборонили доступ до організації лікарям-євреям. Таке рішення стало першим в історії польських загальнодержавних станових організацій.
Не оминула проблема антисемітизму і польське студентство. У жовтні–листопаді 1937 р. усі університети Польщі, згідно з рішеннями ректоратів, «ввели систему окремих лавок для жидів» – т. зв. «лавкове ґетто». Не став винятком і Львівський університет, ректор якого запропонував спочатку провести опитування – хто де хоче сидіти: ендецькі студенти (вшехпольська молодь) і євреї – окремо, усі решта мали визначитися – з першими чи другими або ні з тими, ні з іншими.
Українські студентські товариства «Правнича Громада», «Медична Громада», «Обнова» і «Бандурист» виступили проти подібного опитування і закликали усіх українських студентів до солідарності під гаслом: «Здержуюся від участі у голосуванні тому, що я українець». Таке рішення підтримали українські установи, організації і товариства.
Єврейські студентські товариства правників, медиків і філософів за заяву у питанні плебісциту були розпущені ректором, який побачив у зверненні ознаки політичної діяльності.
Результат студентського опитування, проведеного 5 листопада, показав, що більшість студентів проти «лавкового ґетто», і ректор погодився з ним. Однак він зазначив, що, виходячи з ідеологічних постулатів організації вшехпольської молоді, закликає їхніх представників серед студіюючої молоді займати праве крило аудиторії, а єврейських студентів – ліве. Заняття у Львівському університеті то відновлювалися, то припинялися. Подібно розвивалися події і у Львівській політехніці.
Поділ студентів за національною ознакою отримав міжнародний резонанс. Зокрема, проти системи «окремих лавок» у польських університетах виступила Міжнародна секція академічної ліги іменем 944 професорів зі 110 університетів США, які надіслали відповідного листа польському міністру освіти.
Осередком українського високого шкільництва залишалася Прага. Після ліквідації Української господарської академії у Подєбрадах (УГАП) у 1935 р. продовжила діяльність Спілка професорів УГАП, яка, незважаючи на припинення лекційних занять, продовжила наукову і педагогічну роботу – підготовка підручників, публікація наукових статей різними мовами, організація публічних лекцій у наукових установах, забезпечення заочної форми навчання в Українському технічно-господарському інституті (УТГІ). У травні 1937 р. УТГІ відзначив урочистими зборами 15-річчя заснування УГАП.
Згідно з рішенням Спілки професорів, при УТГІ восени 1936 р. була створена Висока школа політичних наук. Передбачалася трирічна заочна форма навчання. Серед предметів – загальна політика, право, соціологія, соціальна політика, теоретична економіка, історичне, суспільно-політичне і господарське українознавство, теорія і техніка журналістики, техніка і ведення громадської і парламентської діяльності.
Щодо студентських товариств, то від 17 листопада 1937 р. у Польській державі набуло чинності розпорядження міністра освіти, яке дозволяло створення наукових, самодопомогових, релігійних, освітніх, ідеологічно-виховних, культурно-товариських, мистецьких, добродійних і спортових організацій. Ведення політичної діяльності заборонялося. Без згоди профільного міністра академічні товариства не мали права ставати членами інших товариств або союзів. За кожною студентською організацією закріплювався наглядач – куратор з найширшими повноваженнями, призначений сенатом за поданням ректора. До 31 січня 1938 р. усі студентські товариства зобов’язувалися подати до ректорату нові статути для затвердження.
При відсутності національного вишу у Львові продовжували діяльність або засновувалися такі українські студентські товариства: «Правнича Громада» (заснована наприкінці червня 1936 р., статут затверджений сенатом Львівського університету у вересні того ж року), «Медична Громада» (представляла інтереси студентів медичного факультету Львівського університету, у 1938 р. нараховувала 91 члена – 66 медиків і 25 фармацевтів, мала власну домівку (вул. Чарнецького, ч. 26) і наукову бібліотеку), «Основа» (об’єднувала студентів Львівської політехніки, у 1937/1938 н. р. її членами були 198 студентів, а у структурі діяли 5 фахових кружків і комісії посередництва праці та культурно-освітня, мала власну харчівню), «Ватра» (представляла інтереси студентів Академії ветеринарної медицини), «Обнова» (створена студентами-католиками, у 1939 р. нараховувала 73 членів – 16 студенток і 57 студентів, вела працю за посередництвом секцій студенток, правників, медиків, філософів та ін., підтримувала зв’язки з багатьма закордонними студентськими організаціями, розпоряджалася бібліотекою (284 томи), Самодопомогове товариство українських студентів Вищої школи (Академії) закордонної торговлі (установчі збори відбулися 25 січня 1936 р.).
У повідомленнях від цих товариств переважали відомості про організацію матеріальної допомоги потребуючим членам та умов вступу до відповідного навчального закладу.
Прикладом загальноукраїнських допомогових акцій студіюючій молоді може слугувати відкриття християнського інтернату для українських студентів усіх вишів Львові в Академічному домі, яке відбулося 7 листопада 1937 р. Появу закладу уможливила моральна і матеріальна допомога митрополита А. Шептицького. У відповідній грамоті «Митрополит, згадавши про важке положення українських студентів, спинився основно над завданнями нашої молоді, надії нації і візвав студентів до праці над собою, щоб видали багато людей сильної волі та хрустальних характерів».
У червні 1937 р. заявив про себе Крайовий комітет допомоги українському студентству, що «повстав у висліді консолідації всіх допомогових гуртків». Ініціатором створення виступило Наукове товариство ім. Шевченка. Проте вже у листопаді того ж року львівське староство припинило його діяльність, мотивуючи рішення відсутністю статуту.
У червні 1939 р. прийшла черга на заборону і закриття низки українських студентських товариств. Зокрема, таке рішення 5 червня оголосив сенат Львівського університету. Воно стосувалося хору «Бандурист», «Правничої Громади» і «Медичної Громади». Причина – звинувачення у нелегальній діяльності та порушенні статутних норм. П’ятнадцятого червня рішенням міністра освіти були розпущені 18 студентських товариств у Львівській політехніці. Серед них одне українське – «Основа».
У міжнародному просторі інтереси української студіюючої молоді представляв Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС), головний офіс якого з 1934 р. розташовувався у Відні. У 1937 р. ЦЕСУС вирішив представити українську команду для участі у Міжнародній студентській олімпіаді (МСО) у Парижі. Планувалася поїздка двох легкоатлетів і футбольної команди. Проте організаційний комітет МСО виступив проти із суто політичних мотивів, в основі яких лежало бажання налагодження контактів з «большевицьким студентством».
На березень 1937 р. ЦЕСУС представляв інтереси 34 студентських організацій, крім радянської, брав участь у роботі міжнародних студентських структур, зокрема Міжнародної студентської конфедерації, Міжнародної студентської помочі, Міжнародної студентської ліги для перебудови Європи. Крім централі у Відня, його представники були у Берліні, Брюсселі, Едмонтоні, Загребі, Нью-Йорку, Парижі, Празі, Римі, Софії, Харбіні.
Про умови вступу до різних європейських університетів і функціонування українських студентських товариств у містах їх прописки сповіщали публікації з Берліна (українське студентське товариство «Зарево»), Братислави (Товариство українських греко-католицьких закарпатських студентів), Варшави (Українська студентська громада), Відня (українське академічне товариство «Січ»), Ґрацу (товариство українських студентів «Січ»), Данцигу (союз українських студентів «Основа»), Загреба (українське культурне студентське товариство «Пробоєм»), Кракова (Українська студентська громада), Парижа (Українська студентська громада), Познані (Українська студентська громада), Праги (Союз підкарпатських українських студентів).
Окрім названих інституцій, у досліджуваний період «Діло» належну увагу приділяло також висвітленню діяльності інших українських товариств допомогового, культурно-освітнього, наукового, професійного, мистецького, спортивного спрямування.
У листопаді 1936 р. був оприлюднений виконний розпорядок міністра внутрішніх справ до закону від 28 березня 1933 р. про військові могили і кладовища. Там, зокрема, зазначалося: «Воєнні могили без огляду на національність і віроісповідання похованих осіб та формацій, до яких вони належали, слід зберігати й окружати належною тим місцям пошаною і повагою». Такі поховання формували військові кладовища. Влада отримувала право на ексгумацію тлінних останків як у краю, так і за кордоном задля їх перепоховання. Будь-які роботи із впорядкування військових могил і кладовищ мали узгоджуватися з місцевою владою.
Доглядом за похованнями українських військовиків займалося Товариство охорони воєнних могил у Львові (ТОВМ), у структурі якого у березні 1939 р. нараховувалося 29 філій. Зазначимо, що за попередні два роки влада закрила філії у Комарно та Белзі. Товариство мало 1403 членів, зокрема у Львові – 253, і опікувалося 4200 могилами.
Одним із напрямів діяльності ТОВМ була організація вшанування пам’яті борців за волю України на Зелені свята по галицьких містах і селах. У Львові відбувалися велелюдні походи до їхніх поховань на Личаківському і Янівському кладовищах.
На переконання Івана Рудницького: «Маси українців, вірних греко-католицької Церкви, які в церковно-реліґійних походах під проводом духовенства йдуть в днях Сошествія Св. Духа на цвинтарі, є проречистим доказом, що в українському народі є ті первні добра, той ідеалістичний підхід до доземних справ, які є питоменною прикметою народів із найвищою духовою культурою. Самі наші зелено-святочні процесії є вже могутньою маніфестацією живого українського духа і підбадьоренням учасників. Побут серед зелених могил є для них тим надхненням, що його дає віра. Віра у себе самих, у свою Націю, у свою будучність, у свою Ідею».
Організація шанобливих заходів на одному з наймасовіших місць вшанування стрілецьких могил, а саме – на Маківці, часто супроводжувалася перепонами з боку влади або провокаціями ідеологічних супротивників. Так, 2 серпня 1936 р., під час Богослужіння, комуністи почали кричати «ганьба» та намагалися вивісити червоний прапор. Результат – члени виділу філії ТОВМ у Сколе зазнали судового переслідування. Наступного року стрийське староство довго узгоджувала програму заходів, вимагаючи її суто релігійного характеру, а тому урочистості відкладалися. У 1939 р. староство взагалі заборонило проведення свята на Маківці.
У червні–липні 1938 р. «Діло» повідомляло про факти руйнування могил, яке відбувалося за вказівками місцевої влади. Зокрема, була розкинена символічна могилка на церковній площі у Ляшках Долішніх Бібрського повіту і розібрано хрест із розп’яттям. У Реклинці Жовківського повіту невідомі знищили могилу, насипану у 1922 р., під якою був похований вістун з Кам’янко-Буського повіту. У с. Полянці Львівського повіту війт з кількома робітниками викопали тлінні останки полеглих у 1918–1919 рр. стрільців УГА з могили поблизу церкви. Вони ж розкопали братську могилу на місцевому кладовищі і рештки вивезли невідомо куди. Подібна доля спіткала й могилу 12 стрільців на кладовищі у Скнилові. Поховання цих військовиків були розкинені по навколишніх полях, а у 1920 р. їх ексгумували і поховали у спільній могилі. Доля тлінних останків невідома.
Задля увіковічнення пам’яті загиблих українських військовиків, на їхніх могилах як у Галичині, так і за її межами практикували зведення пам’ятників. Наприклад, філія ТОВМ у Раві-Руській у січні 1936 р. повідомила про затвердження відповідного проєкта, за спорудження якого взявся скульптор Сергій Литвиненко. У липні того ж року Українське допомогове товариство у Ліберці (Чехословаччина) оголосило збір коштів для реставрації монумента, зведеного у 1926 р. на могилах колишніх стрільців УГА на місцевому кладовищі. У листопаді 1936 р. у Йозефові (Чехословаччина) створили комітет для спорудження пам’ятника на могилах колишніх вояків УГА.
Організація допомоги інвалідам, зокрема матеріальної та медичної, залишалася визначальною для Українського товариства допомоги інвалідам у Львові (УКТОДІ). Його праця інтенсифіковувалася напередодні й у межах листопада, який був визнаний місяцем українських інвалідів у пам’ять про події Листопадового чину. УКТОДІ нагадувало, що у результаті війни 1918–1920 рр. під його опікою перебуває близько 2 тис. скалічених військовиків, на потреби яких українське громадянство щорічно збирає понад 100 тис. зол. У 1939 р. Товариство нараховувало 6614 звичайних членів і 345 членів-добродіїв. У його структурі було 19 філій і робітня шапок. Для популяризації власних ідей УКТОДІ видавало календар «Український Інвалід» і квартальник з однойменною назвою. У 1936 р. філія у Тернополі організувала виставку пам’яток Українських січових стрільців, яку представила у локалі товариства «Українська Бесіда».
На недостатності фінансових ресурсів наголошував Український фонд воєнних вдів і сиріт загиблих військовиків УГА. У 1936 р. із 330 зареєстрованих у Фонді родин 220 найбідніших отримували упродовж року по 3–4 виплати у розмірі 5–10 зол. Фінансове забезпечення виділялося і для оплати навчання окремим обдарованим дітям-сиротам у здобутті ними фахової, середньої чи вищої освіти. Загалом, це були незначні суми, тому заклики ставати членами інституції або долучатися матеріально періодично публікувалися у пресі. Зазначимо, що українські вдови і сироти не мали права претендувати на державні виплати. У 1939 р. членами Фонду були 266 фізичних і 200 юридичних осіб.
Українське крайове товариство охорони дітей та опіки над молоддю (УКТОДОМ), згідно зі звітом про загальні збори (Львів, 30 грудня 1937 р.), структурно представляло 25 філій з 1200 членами, у підпорядкуванні яких перебували 9 захоронок і захистів, 2 бурси, 5 бібліотек, порадня матерів, дантистична амбулаторія, кварцева лампа, молочна стація, 9 вакаційних таборів. Загалом Товариство опікувалося постійно або сезонно (літні місяці) 1750–1800 дітьми.
У квітні 1937 р. відбулося спільне засідання головної ради УКТОДОМ і членів колишнього комітету будівництва Пластового дому, що діяв при Товаристві. У розпорядженні комітету перебував фонд, з якого понад 9,5 тис. зол. використали на будівництво осель на Соколі. Решту коштів передали головній раді УКТОДОМ «з застереженням, що цей фонд можна й у дальшому ужити тільки на ціли, які найбільше відповідатимуть його первісному призначенню».
Для літнього відпочинку у 1939 р. Товариство організувало 10 таборів для дітей і молоді у Старяві (поблизу Хирова), на Остодорі (поблизу Підлютого), у Славську, водний на Дністрі, шатровий на Гуцульщині.
Про зростання власної значущості в українському національному житті заявив Союз українських приватних службовиків (інакше – Союз українських приватних урядників Галичини (СУПРУГА) на чергових загальних зборах у Львові 22 березня 1936 р. Організація об’єднувала близько 1 тис. членів і для координації роботи між централею та філіями й секціями видавала часопис «Службовик». У структурі Союзу діяли фонди – безробіття, допомоговий, посмертний, відпочинковий (літниськовий). Серед економічних здобутків – кооперативи «Суспільний Промисл», «Комета», «Базар» і кооперативний банк «СУПРУГА». У 1938–1939 рр. Союз інтенсивно виступав за якнайшвидше підписання збірних договорів працедавців зі своїми працівниками, які б чітко окреслювали права й обов’язки сторін і визначали параметри умов праці. У 1939 р. СУПРУГА нараховувала 1187 членів і 13 філій.
Ще у 1927 р. у Львові було засноване товариство «Взаємна допомога непринятих до служби службовиків колишньої австрійської і російської держави та емеритів з кругом ділання на землях з українським населенням». У 1936 р. його керівництво вирішило розпочати будівництво будинку або придбати будівлю з метою розташування там «приюту для старців». У зв’язку з тим, що коштів не вистачало, товариство звернулося до українців за матеріальною допомогою.
Представлення жіночого руху у досліджуваний період розпочинається зі спроби редакції «Діла» розібратися у конфліктній ситуації, яка виникла у процесі виборів до сейму і сенату Польщі у 1935 р. Тоді заради виборчого компромісу з польською стороною вимагалася заміна кандидатури Мілени Рудницької – голови «Союзу Українок» (СУ). Жіноча організація не погодилася висувати іншу кандидатуру, проголосила «виборчу абстиненцію» і звинуватила УНДО у неприхильності. Ситуацією скористалися політичні опоненти національних демократів, які підтримали звинувачення і виступили на підтримку позиції СУ.
УНДО відкинуло будь-які закиди у недоброчесності, а «Діло» нагадало, що саме посольський мандат від УНДО дозволив М. Рудницькій посилити вплив СУ в українському суспільстві й налагодити тісніші зв’язки з міжнародними жіночими організаціями. «Правдою залишається те, що УНДО послідовно підтримувало принцип жіночого заступництва в усіх виявах нашого національного орґанізованого життя. І УНДО зробило зі свого боку все можливе, щоб дотримати цей принцип і підчас виборів у 1935 р. Факт залишається фактом: українське жіноцтво могло нині мати на терені законодатних установ свою заступницю, якби не станули цьому на перешкоді особисті мотиви». Тому партійне керівництво напередодні загальних зборів СУ виступило з надією на припинення «жалюгідної боротьби» поміж організованим жіноцтвом і Об’єднанням.
На початку квітня 1936 р. жіноче товариство провело чергові загальні збори, проте замість примирення у виступах доповідачок збереглася звинувачувальна риторика. Головою СУ на безальтернативній основі обрали М. Рудницьку. У подальшому «Діло» публікувало звіти із загальних зборів і крайових конференцій СУ, залишаючи за собою право на певні критичні зауваження. Зокрема, редакція часопису нагадувала, що поза рамками СУ успішно функціонують інші жіночі організації, що, крім СУ, жіночим доростом успішно займаються й інші українські установи і товариства, що започаткування часопису «Жінка» створює зайву конкуренцію уже існуючим «Жіночій Долі» і «Жіночій Волі».
Шостого травня 1938 р. городське староство у Львові прийняло рішення про призупинення діяльності «Союзу Українок». У мотиваційному рішенні перераховувалися «гріхи» товариства від 1924 р., які, на переконання влади, суперечили статутним положенням. Того ж дня аналогічні повідомлення отримали усі 72 його філії. Усюди пройшли обшуки, після яких приміщення опечатали. Остаточний вердикт про розпуск СУ був датований 5 липня.
Альтернативою розпущеного товариства мало стати нове – «Дружина Княгині Ольги» (ДКО). Уже 12 липня 1938 р. у Львові відбулася довірочна нарада, учасниці якої заявили про створення нової жіночої політичної (без необхідності затверджувати статут) організації. Виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життєдіяльності, членкині нової інституції прагнули власною діяльністю сприяти виведенню української нації на рівень, співмірний «з іншими культурними націями світу».
ДКО засновувала місцеві осередки і продовжувала функціонувати до вересня 1939 р. Проте поновилася історія з «Союзом Українок» – 15 жовтня 1938 р. львівське воєводство повідомило М. Рудницьку про позитивне рішення міністром внутрішніх справ скарги щодо заборони діяльності, і СУ був реактивований.
Непросто розвивалися події навколо волинського «Союзу Українок» з централею у Рівному, яке мало 9 філій і 17 читалень. На противагу йому, політичні опоненти з Волинського українського об’єднання (ВУО) вирішили просувати товариство «Союз жінок-українок громадської праці», керівні посади в якому займали дружини сеймових послів від ВУО. Централя Союзу розташовувалася у Луцьку, а в Рівному заснували філію 20 грудня 1936 р. Створення конкуруючої структури могло дати владі привід до заборони існуючого 10 років СУ, пояснюючи це, наприклад, незадоволенням місцевого населення його діяльністю.
Практичні кроки розпочалися 30 грудня 1937 р. з розпорядження місцевого старости про закриття заснованої 13 березня 1929 р. філії СУ у Кременці. Організовувані нею заходи обмежувалися ялинкою для бідних дітей, святом матері, дитячими виставами і лекціями літературної, історичної та економічної тематики. Філія мала власне приміщення з дитячою бібліотекою (близько 600 книг) і читальню.
Наступною дією стала ліквідація заснованого навесні 1927 р. волинського «Союзу Українок». Серед мотивів – висилка членкинь на курси до Львова, допомога студіюючій молоді, виявлені недоліки у справочинстві. За визначенням «Діла», на Волині зникла «остання незалежна українська орґанізація».
Зусилля українського жіноцтва на міжнародному терені проявилися у заснуванні «Всесвітнього Союзу Українок» (ВСУ). Згідно із постановою Українського жіночого конгресу у Станиславові (1934 р.), представники організованого жіноцтва Галичини, Волині, політичної еміграції з Великої України і США оголосили про створення ВСУ на нарадах у Львові, які відбувалися 12–14 жовтня 1937 р. Його головну раду очолили Софія Русова (почесна голова) і М. Рудницька (голова). Разом з тим у 1939 р. заявила про припинення діяльності Українська жіноча національна рада у Празі (УЖНР). Вона була заснована у Кам’янці-Подільському у 1920 р. Через рік УЖНР, очолювана С. Русовою, переїхала до Відня, згодом – до Праги.
Щодо інших жіночих організацій, то «Діло» продовжувало висвітлювати діяльність Товариства вакаційних осель (дитячі табори у Коршеві та Милуванні), «Української Захоронки» (у листопаді 1937 р. у підпорядкуванні товариства у Львові перебували 7 дошкільних закладів, 4 захоронки, 2 харчівні та 8 півосель), товариства українських робітниць «Будучність» (у 1937 р. придбало кам’яницю у Львові (вул. Собіського, ч. 28), де розмістилися фахові курси для домашньої прислуги, дешева кухня і приют для членкинь, відкриття і посвячення відбулося 24 жовтня).
Звіти із загальних зборів Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) давали докладну картину його структури і здобутків. Відкриваючи 26 грудня 1937 р. чергові звичайні загальні збори, голова НТШ Іван Раковський наголошував: «Сучасний історичний момент… видвигає пекучу потребу одностайно стати нам усім у змаганнях до відбудови й розбудови наукового й культурного життя народу. Зосередити ті всі змагання на полі української науки, її репрезентувати – це основні завдання Наукового Т-ва ім. Шевченка – після большевизації ВУАН та знищення її україністичних установ – єдиної на українських землях наукової установи».
Праця НТШ зосереджувалася у трьох секціях. Історично-філософська секція нараховувала 49 дійсних членів, зокрема 2 – іноземців. З 1936 р. її структуру представляли 5 комісій – старої української літератури, нової української літератури, історично-джерелознавча, національної економіки, соціології і статистики, музикології. Філологічну секцію (64 дійсні члени, з яких 29 – іноземці) формували 8 комісій – української мови, мовознавча, української літератури, літературознавча, слов’янознавча, шевченкознавча, етнографічна, бібліологічна. Математично-природописно-лікарська секція об’єднувала 71 дійсного члена, зокрема 22 іноземців, діяльність яких зосереджувалася у 5 комісіях – географічній, фізіографічній, лікарській, технічно-науковій, охорони природи.
Окремі повідомлення «Діла» стосувалися музею НТШ (поповнення фондів та імена жертводавців; відкриття 1 листопада 1936 р. нового музейного відділу історико-воєнних пам’яток; структура і фонди Природничого музею НТШ), Товариства прихильників музею НТШ (установчі збори відбулися 16 жовтня 1937 р., прерогатива – організація археологічних досліджень у Крилосі, Белзі та Звенигороді, на початку 1939 р. нараховувало 440 членів), бібліотеки НТШ (зокрема поповнення фондів музичною бібліотекою Модеста Менцінського – 321 книга і 1691 одиниця музикалій, серед яких – цінна збірка музичних творів Миколи Лисенка), урочистих засідань, присвячених патронові Товариства (у 1936 р. музей наукової інституції поповнився погруддям Тараса Шевченка роботи скульптора Олександра Архипенка), VI з’їзду українських природників і лікарів (травень 1937 р., організатор – математично-природописно-лікарська секція), господарського стипендійного фонду НТШ (умови конкурсу на одну стипендію для проходження торговельної практики за кордоном), журналу «Сьогочасне і минуле» (видавець – НТШ)].
Детальніше про наукову інституцію інформували її видання, такі як «Хроніка НТШ», «Записки НТШ», секційні збірники тощо.
Засноване у 1906 р. (перші загальні збори відбулися у 1909 р.), Товариство наукових викладів ім. Петра Могили у 1936 р. відзначило 30-річчя. До 1918 р. ним було проведено 868 публічних лекцій для близько 60 тис. слухачів. У 1924 р. поліція заборонила систематичні виклади через переслідування Українського таємного університету. Тому діяльність Товариства призупинилася і відновилася аж у 1933 р.
У досліджуваний період в структурі наукової інституції діяли три кружки – жіночий ім. Лесі Українки, астрономічний і математично-природничий. Її філії розташовувалися у Глинянах, Добромилі, Кам’янці-Струмиловій, Львові, Ходорові, Ярославі. Метою Товариства була організація науково-популярних викладів як для української молоді, так і для ширших верств громадянства. Актуальність лекційного матеріалу підтверджує, наприклад, цикл викладів про Закарпаття, який був прочитаний восени 1938 р. і давав можливість розібратися з подіями, кульмінацією яких стало проголошення незалежності Карпатської України.
Богословське наукове товариство (БНТ) у Львові продовжувало реалізовувати власні завдання у науково-дослідному, науково-популярному і видавничому напрямах. За визначенням його голови о. Йосифа Сліпого, сформульованим на VI наукових зборах БНТ 29 травня 1938 р.: «Наша нація в останнім десятиліттю переходить бурливі, революційні хвилини. Ріжні нераз дивоглядні погляди на суспільно-церковні питання пронизують її нутро: про автокефалію, штунду, патріярхат, відносини Церкви до держави і т. д. – питання, які дотикають безпосередньо народній орґанізм, і суспільність жадно почула би тут здорову думку фахових теольоґів. В католицькій церві творять українці між східними вірними найповажнішу ґрупу, і їх завданням є також науковими працями знайомити Захід зі Східною Церквою і її теольоґією, і таким чином в сімї народів Вселенської Церкви забрати у науці слово та дати свідоцтво своєї культурної зрілости. Дотого часто трапляється, що поодинокі особи й інституції за границею відчувають потребу звернутися до нас за науковими, богословськими і загальними інформаціями в церковних справах, бажаючи засягнути їх з фахового джерела».
Згідно зі статутом, структуру БНТ формували чотири секції – філософічно-догматична, біблійна, історично-правова, практично-богословська. Підсумки роботи у вигляді наукових статей чи окремих видань оприлюднювалися за посередництвом квартальника «Богословія», місячника «Нива» з додатком «Проповіди», видавничих серій «Видання Богословії» і «Праці Богословського Наукового Товариства».
У Празі продовжила діяльність заснована у 1932 р. Українська наукова асоціація – відділи гуманітарних наук, природничих і математичних наук, права і суспільних наук, технічно-економічних наук. Систематично проводилися наукові засідання, на яких зачитувалися і обговорювалися праці членів Асоціації. Видавалася «Наукова Хроніка». Членами наукової спільноти у 1937 р. були 48 осіб.
Історично-філологічне товариство (ІФТ) у Празі 1937 р. розпочало свій 15-й рік діяльності. Товариство об’єднувало 54 члени, здебільшого – професорів і доцентів. За час функціонування було виголошено 580 лекцій. Планувалося видання другого тому праць ІФТ.
Дев’ятого травня 1938 р. В’ячеслав Прокопович, голова Ради міністрів УНР на еміграції, підписав постанову про відновлення 25 травня Київської могилянсько-мазепинської академії. У мотиваційній преамбулі зазначалося, що українська наука в УССР, зокрема українознавство, повністю занедбані, наукові працівники значною мірою репресовані, Академія наук УССР не має нічого спільного із Всеукраїнською академією наук і обслуговує інтереси Москви.
Тому з нагоди 20-ї річниці проголошення самостійності Української держави рішенням Ради міністрів УНР на еміграції відроджувалася «славна Київська Академія Петра Могили й Івана Мазепи, як найвища українська наукова установа» під повищою назвою. Одне з найважливіших завдань – дослідження історії України у її минулому і сучасному. До складу колегії Академії запросили Михайла Возняка, Філарета Колессу, Степана Смаль-Стоцького, Бориса Іваницького, Богдана Лепкого, Івана Фещенка-Чопівського, Андрія Яковліва. Членам колегії доручили опрацювати статут наукової інституції, кошторис її утримання, визначити місце тимчасового осідку.
Серед українських видавництв «Діло» фрагментарно згадало Видавничу спілку «Діло», видавничий кооператив «Червона Калина», видавничий кооператив «Вогні», музично-видавничий кооператив «Торбан». Із новозаснованих часопис повідомив про започаткований у Львові 1936 р. «Український Видавничий Інститут», який планував «видавати в першу чергу енцикльопедичні твори». Його видавничу діяльність розпочала праця Володимира Кубійовича «Атляс України й сумежних країв».
Найважливішим завданням товариства «Просвіта» визначалося максимальне залучення українців, особливо молоді, до системи позашкільної освіти. Зусилля управи товариства спрямовувалися на проведення фахово-освітніх курсів і курсів з подолання неграмотності, а також на заснування при читальнях різнотематичних самоосвітніх гуртків.
Наприкінці 1936 р. діяльність «Просвіти» забезпечували 82 філії і 3071 читальня. Противагою українській інституції виступало польське «Towarzystwo Szkoły Ludowej», яке сповідувало ідею «поширення польського стану посідання на українських землях», користувалося підтримкою державних і польських громадських структур та діяло за посередництвом 1087 читалень.
Восьмого грудня 1938 р. «Просвіті» – «Матері українських товариств» – виповнювалося 70 років. Підготовка до відзначення ювілею розпочалася ще 21 квітня 1937 р., коли у залі засідань її головного виділу зібралися представники українських центральних установ і преси на спільне засідання. Присутні прийняли рішення про створення низки підготовчих комітетів – ювілейного, ширшого ювілейного, ділового і конгресового. 1938 р. проголошувався роком «Просвіти».
Незважаючи на урочисті миті, товариство не забувало про найпекучіші проблеми української просвітньої дійсності. Так, 7 грудня 1937 р. митрополитом А. Шептицьким та очільниками українських товариств і організацій було підписане звернення до українців, яке стосувалося неписьменності, – у Галичині частка тих, хто не вмів ні читати, ні писати після досягнення 14-го року життя, становила 34,5 відсотка. Підписанти заявляли, що безграмотність – «найбільший ворог кожного народу, найстрашніша гальма його поступу на всіх ділянках життя, каламутне джерело його духового рабства». Пропонувалося залучати неписьменних до членства у низових просвітянських структурах і створювати для них курси для спільних чи індивідуальних занять.
Травень 1938 р. розпочався з повідомлення ділового комітету про те, що заплановані на 22-ге число всенародний здвиг і конгрес української культури через заборону влади не відбудеться, – заходи перенесли на грудень, однак так і не провели. Проте урочистостей з нагоди посвячення прапора (22 травня) не відмінили. Чин посвячення здійснив митрополит А. Шептицький. Зазначимо, що як у Львові, так і на місцях траплялися непоодинокі випадки, коли повітові староства забороняли або обмежували урочистості з нагоди 70-річчя «Просвіти».
Звіт із загальних зборів товариства (червень 1939 р.) засвідчив, що стан просвітньої організації (філії, читальні, члени) приблизно такий же, як у 1936 р. Причина – заборона діяльності окремих структурних одиниць і подання на заснування нових. Так, упродовж 1936–1939 рр. влада закрила 3 філії і 303 читальні. Разом з тим фіксувалося 375 клопотань про відкриття нових. Чисельність товариства сягнула 360 тис. осіб, його представництва розташовувалися у 85 відсотках галицьких міст і сіл, у його власності перебували 1475 будинків і кількасот земельних ділянок. Серед видань – «Народній Ілюстрований Калєндар “Просвіти” на звичайний рік…» і журнали – «Просвіта» та «Життя і Знання».
У 1937–1939 рр. «Діло» практикувало публікацію відомостей про конкретні випадки закриття читалень. Мотиваційні рішення у багатьох випадках базувалися на часто вживаних загальних тезах про загрозу публічній безпеці, спокою і громадському порядку або про порушення статутних норм. Інколи зазначалися конкретніші причини, зокрема поширення забороненої літератури, вивчення історії України, участь у маніфестації на Зелені свята, організоване виконання руханкових вправ.
Ще одним фактом заборони просвітянських акцій стало владне «табу» на проведення «І Просвітянського Здвигу Гуцульщини», який мав відбутися у Коломиї 5 липня 1936 р. Окремі окружні просвітянські дні планувалися у Жаб’ї, Коломиї, Космачі, Косові, Маняві, Надвірній, Ямній. Спочатку влада не дала дозволу на коломийські заходи, згодом повітові староства відмінили їх проведення й у інших місцях.
Зазначимо, що на Станиславівщині у другій половині 30-х рр. ХХ ст. почали з’являтися читальні товариства «Скала». Натхненником їх заснування був єпископ Григорій Хомишин. Мета – «ширення Католицької Акції в ціли оборони нашої Церкви і правдивого скріплювання нашого народу».
Сьомого травня 1937 р. відбулися другі річні загальні збори «Скали», на яких було заявлено, що за два роки товариство відкрило 289 читалень, у яких нараховувалося 14 280 членів. При читальнях діяли 92 бібліотеки, 34 драматичні гуртки, 12 хорів, 3 оркестри. Однак проти аматорських гуртків і хорів виступив єпископ Г. Хомишин, бо вони, мовляв, «ширять тільки соблазнь і з них більше шкоди, як користи». Більшість виступаючих не підтримали таку точку зору. Щодо ставлення до «Просвіти», то в одній із резолюцій зазначалося: «“Скала” не заложена для валення “Просвіти”, тільки для рятування її дорібку з тих часів коли “Просвіта” могла ще вести працю, переняту католицьким духом».
На початку 1937 р. Українське товариство бібліофілів (УТБ) ініціювало видавання бібліологічного і бібліофільського журналу «Українська Книга». У ньому планували друкувати теоретичні статті з книгознавства, історичні розвідки про давню українську книгу, представляти минуле і сучасне національної преси, розповідати про видавничий рух і мистецьке оформлення книги, ознайомлювати з бібліотечною справою і бібліографією тощо.
Необхідність появи журналу у Львові серед іншого пояснювалася ліквідацією Українського наукового інституту книгознавства у Києві (1936 р.) і його видань.
Ідею «Української Книги» підтримали дослідники і знавці книги з бібліологічної комісії НТШ у Львові і Товариства прихильників української книги у Празі. Редакцію журналу очолив Євген Юлій Пеленський – голова УТБ, секретар бібліологічної комісії НТШ, секретар Союзу наукових робітників музеїв і книгозбірень, бібліотекар бібліотеки Національного музею.
Того ж року УТБ запропонувало провести книжковий ярмарок, на якому продавцями книг мали виступити їхні автори, що уможливлювало бажаючим отримання автографа. Подія відбулася 2 лютого. На ній, зокрема, були представлені книги, відзначені літературними нагородами Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ) та Українського католицького союзу.
Зазначимо, що ТОПІЖ щороку проводив літературний конкурс, за підсумками якого обране журі визначало трьох переможців і оголошувало рішення у січні наступного року. Так, у 1935 р. нагороду здобула тільки одна авторка – Ірина Вільде – за збірки новел «Химерне серце» і повістей «Метелики на шпильках». У 1936 р. першого місця не удостоївся ніхто із претендентів. Друге і третє місця поділили відповідно Наталена Королева (збірка оповідань «Інакший світ») і Юрій Липа (два томи новел «Нотатник»). Наступного року першу відзнаку отримав Юрій Косач за збірки оповідань «Чарівна Україна», «Клубок Аріядни» і «Тринацята чота». Замість другої – журі відзначило книгу Ілька Борщака «Наполєон і Україна» через «вийняткові літературні прикмети в цій історичній праці». Третю нагороду виборола збірка поезій Наталі Лівицької-Холодної «Сім літер». У 1938 р. переможця не виявилося. Друге місце посіла Дарія Ярославська з повістю «Полин під ногами», третє – Іван Колос зі збіркою поезій «Молоді мої дні». Відзначені автори отримували належні грошові премії.
ТОПІЖ також стало організатором оголошеного у 1936 р. конкурсу на драматичний твір і розпорядником літературної нагороди ім. Василя Стефаника за найкращу повість (1937 р.), уфундованої українцями Торонто (Канада).
У жовтні 1937 р. письменницько-журналістська організація, яка нараховувала 84 члени, провела чергові загальні збори і прийняла ряд резолюцій. Зокрема, в обороні свободи слова – проти цензурних обмежень, які негативно впливали на якість друкованих творів і часописів, і за право «свобідної, поважної критики прилюдних відносин і всіх суспільних явищ у державі». Наступна резолюція стосувалася протесту проти систематичного і неправдивого представлення окремими польськими засобами масової інформації української минувшини і польсько-українських відносин. Ще одне рішення стосувалося необхідності оздоровлення українських пресових взаємин, у яких фіксувалися випадки, коли полеміка на часописних сторінках перетворювалася в особистісне протистояння.
Щодо участі у пресових конференціях, то ТОПІЖ ухвалило рішення, що його члени-журналісти братимуть участь тільки у тих з них, які будуть скликані за попереднім порозумінням і згодою ради Товариства. Така згода мала відображатися у запрошеннях організаторів пресконференції, які надсилалися окремим редакціям.
Одним із репрезентаційних заходів ТОПІЖ визнавався щорічний «Бал Української Преси», який поєднував відпочинок із доброчинністю. «Діло» зазначало, що в інших країнах такі заходи збирали всю державницьку еліту. Українці на той час представляли бездержавну націю, проте мали свою еліту – церковну, політичну, господарську, культурну. І всі, хто відносив себе до еліти, мали б відвідати український вечір, засвідчивши таким чином визнання «культурних форм товариського життя» і повагу до преси. Проте «чимало поважних українських громадян не проявляє зрозуміння цієї справи». Дохід з «Балу Української Преси» у 1936 р. призначався на ремонт власної відпочинкової оселі у Ямній (Камінь Довбуша) і на поповнення допомогового фонду для членів Товариства.
До найцікавіших заходів ТОПІЖ був віднесений вечір, присвячений 30-річчю літературного об’єднання «Молода Муза», який відбувся у Львові на початку березня 1937 р. «Учорашній вечір “Молодої Музи” та Равт Преси – належать до найкращих і найкультурніших дотеперішніх імпрез Товариства Письменників і Журналістів. Головна заслуга таких імпрез та, що вони вяжуть популяризацію літературних проблєм і явищ з нашим – досить кволим товариським життям. Поруч із літературними конкурсами й турботами за матеріяльний дорібок Т-ва (оселя, щоденні справи), – артистичні й карнавалові імпрези Товариства Письменників і Журналістів є його справжньою заслугою».
Готуючись до відзначення 35-річчя Національного музею (НМ), Союз прихильників Національного музею (СПНМ) у червні 1939 р. провів чергові річні збори. Присутні обговорили питання технічного оснащення приміщень під розміщення експозицій, надбудову старого будинку і добудову третього крила, що дозволило б збільшити музейну площу на 1 тис. м кв. Також наголошувалося на необхідності збільшення кількості фахівців музейної справи і недостатній жертовності українського суспільства на потреби музею.
Щоб уможливити поступ НМ, Союз його прихильників закликав українців і заможніші установи вступати у члени СПНМ і своїми внесками сприяти придбанню музеєм визначених мистецьких збірок. Поза тим пропонували активніше долучатися до поповнення рахунку на розбудову НМ. Збільшенню обігових коштів музейної установи мали сприяти якнайчисельнніші відвідини різнотематичних виставок, а значимості бібліотечного фонду – дарунки спеціалізованої літератури. Все це мало слугувати продовженню науково-видавничої діяльності та збільшенню кількості наукових співробітників.
Повідомлення з місцевих українських музеїв стосувалися переважно поповнення фондів та імен жертводавців. Це, зокрема, український народний музей «Гуцульщина» ім. о. Йосафата Кобринського у Коломиї, який як комітет українських обласних музеїв проголосив день св. Михайла 21 листопада 1937 р. «Днем Українського Музею» (серед дарунків – 3 куб. м кедрового дерева на музейний інвентар від митрополита А. Шептицького, мапа України й Покуття французького інженера і картографа Гійома де Боплана від Якова Макогона з Лондона), музей «Бойківщина» у Самборі, який розташовувався у приватному будинку, наданому безкоштовно на 10 років (до 1942 р.) Данилом Стахурою (на липень 1939 р. музейний фонд нараховував 4732 каталогізованих позицій, які представляли близько 32 тис. предметів), музей «Верховина» у Стрию, музей «Лемківщина» у Сяноку (на травень 1939 р. музейний фонд нараховував 8047 експонатів), музей «Яворівщина» у Яворові.
Упродовж досліджуваного періоду чергові з’їзди українських музейників проходили у Сяноку (31 травня – 1 червня 1936 р.), Перемишлі (16–17 травня 1937 р.), Коломиї (5–6 червня 1938 р.). Серед заходів – звіти про діяльність окремих музеїв, наукові доповіді, екскурсії.
Більшість українських музеїв входили до складу Союзу музеїв Польщі, і їхні представники брали участь у загальних з’їздах музейних працівників у Варшаві (вересень 1936 р.) і Львові (червень 1937 р.).
На початку 1936 р. для Союзу українських адвокатів (СУА) пріоритетними для вирішення були питання, пов’язані з протистоянням політиці уряду щодо ускладнення адвокатської діяльності (обмеження адвокатського самоврядування і незалежності адвокатури як вільного звання), ігноруванням частиною українських адвокатів, особливо – молодих, станової організації (у 1935 р. із 39 адвокатів, які відкрили приватні канцелярії, тільки 9 вписалися у члени СУА), безправ’ям адвокатських аплікантів, які не могли претендувати навіть на оплату праці, обстоюванням права на послуговування українською мовою в Адвокатській палаті у Львові. Подібна проблематика домінувала під час обговорення нагальних питань на кожних наступних загальних зборах Союзу.
Важливою складовою діяльності СУА залишалася участь його представників у судових політичних процесах, на яких часто слухалися справи звинувачених у належності до ОУН.
У лютому 1938 р. у Польщі нараховувалося 513 українських адвокатів, з яких членами СУА були 353 особи. До складу окремої секції адвокатських аплікантів входили 220 членів. Пресовим органом залишався журнал «Життя і Право».
У лютому 1938 р. відбувся І конгрес українських адвокатських аплікантів. У прийнятих рішеннях серед іншого зазначалося, що українська адвокатура була, є і буде одним із головних чинників розбудови національного життя, братиме активну участь в обстоюванні прав та свобод української нації, гідно виконуватиме завдання правового захисту як загальнонаціональних інтересів, так і інтересів конкретної людини, домагатиметься рівноправності для української мови у польському судочинстві.
Щодо самих аплікантів, то Конгрес закликав українських адвокатів працевлаштовувати у власних канцеляріях тільки помічників-українців, сприяти їхньому професійному зростанню, що у результаті уможливить поповнення адвокатського цеху достойними фахівцями.
В Українському технічному товаристві (УТТ) найбільш продуктивною, згідно зі звітом із загальних зборів (березень 1937 р.), виявилася діяльність комісії з розбудови українського промислу, до здобутків якої відносили налагодження функціонування Торговельно-промислового банку («Пром-Банку») і проведення виставки «Можливости розбудови українського промислу». Виставкові матеріали свідчили про необхідність активізації національного підприємництва – 94 відсотки своїх видатків українці скеровували на придбання товарів і послуг у неукраїнських фірмах. Тобто спроможності українського бізнесу забезпечували тільки шість відсотків купівельної спроможності українців.
Негативним штрихом діяльності УТТ вважався занепад журналу «Технічні Вісти», який з місячника перетворився у піврічник – у 1936 р. вийшло тільки два числа. Було вирішено відновити періодичність і відмовитися від «строго-академічного» характеру видання на користь практично-популярного – розгляду актуальних проблем, які на порядок денний висуває український промисл, що розвивається.
У 1936 р. УТТ і Союз українських купців і промисловців (СУКІП) розташувалися у спільно виняйнятому будинку (вул. Ґродзіцьких, ч. 1). Діяльність купецької організації формувалася за посередництвом централі, філій і станового органу «Торговля і Промисл». Наприкінці 1938 р. СУКІП нараховував 5775 членів (6 почесних, 8 спомагаючих, 3297 активних і 2464 зареєстрованих, тобто таких, що не завжди сплачували членські внески, а це здебільшого – сільські купці) і 38 філій.
Головне завдання Союзу визначалося необхідністю «давати фаховий дошкіл членам та кандидатам на купців». Сприяти працевлаштуванню членів організації мали відділи посередництва праці і практики.
Прикладом практичної діяльності секції гастрономічного промислу купецької організації стало відкриття 7 липня 1938 р. ресторану і кімнати для сніданків «Ґастрономія» (вул. Костюшка, ч. 3, поблизу «Народної Гостинниці»).
Щорічно з належними урочистостями СУКІП відзначав день патрона своєї організації – св. Юрія. Серед заходів – Служба Божа в архикатедральній церкві св. Юра і проповідь, яку у 1936–1939 рр. незмінно проводив преосвященний Іван Бучко, святочна академія, спільний обід із промовами і тостами, опісля – дружні бесіди і товариські забави. Як правило, упродовж свята відбувалася збірка на потреби товариства «Рідна Школа».
Певною проблемою для Союзу українських власників реальностей (СУВР) стало розпорядження прем’єр-міністра про приведення кам’яниць у належний вигляд (1937 р.). Вимагалося відремонтувати фасади будинків, забрукувати подвір’я, впорядкувати навколобудинкову територію, полагодити огорожі. Все це потребувало коштів, які не в усіх власників реальностей були. Тому делегація СУВР звернулася до львівського воєводи і президента міста з проханням у сприянні виконанню урядового розпорядження. Найперше просилося про уможливлення дешевих кредитів для проведення необхідних робіт.
Чисельне зростання товариства українських робітників «Сила» (близько 500 членів наприкінці 1936 р.) змусило його керівництво до пошуків нового приміщення. Ним виявилися п’ять кімнат у будинку по вул. 3 Мая, ч. 10, посвячення яких відбулося на початку грудня 1936 р.
На загальних зборах (лютий 1937 р.) українське робітництво висловилося проти «всіх інтернаціоналів» і заявило, що його доля поєднана з долею цілого народу. У зв’язку з важким матеріальним становищем робітництва, пов’язаним з наслідками господарської кризи, визиском працедавців і безробіттям, товариство закликало до організованої боротьби за робітничі права і виступило організатором допомоги безробітним під гаслами «Брат братові» та «Українці, єднайтеся!».
Двадцять п’ятого вересня 1937 р. «Сила» повідомила про заснування Українського робітничого університету. Заняття мали відбуватися у вільні від роботи вечірні години. Планувалися виклади з всесвітньої історії та історії України, літератури, гігієни. Для тих, хто запишеться до університету і без поважних причин не відвідуватиме занять, передбачалося виключення із членів робітничого товариства. На викладачів зголосилися Михайло Андрусяк, Василь Пачовський, Євген Юлій Пеленський, Володимир Щуровський.
Двадцять восьмого квітня 1938 р. львівське городське староство заборонило діяльність товариства українських робітників «Сила» й опечатало його приміщення. Серед причин – акція допомоги безробітним, яка виходила за межі статуту; комітет допомоги безробітним, який перебував у структурі товариства, представлявся як загальноукраїнська організація і недоцільно розпоряджався коштами; співпраця із Союзом українських студентських організацій Польщі; ведення ворожої до Польської держави політичної діяльності. Незабаром влада закрила робітничі товариства у Заліщиках і Бродах.
Братня товариству «Сила» організація – товариство каменичих дозорців (будинкових сторожів) і домашньої прислуги «Воля» – у 1937 р. придбало для власних потреб одноповерхову кам’яницю зі садом.
Метою товариства «Міщанське Братство» було об’єднання українського міщанства Львова, насамперед самостійних підприємців, власників майстерень і реальностей. Належна увага зверталася на підготовку молодих фахівців, для яких створили кравецьку, столярську і шевську секції.
Клубне товариство «Молода Громада» (МГ) у 1936 р. об’єднувало понад 250 «осіб львівського інтеліґентського активу». Наприкінці року між ним і «Народною Гостинницею» (НГ) виникла суперечка через приміщення – готельна структура відмовила молодогромадівцям в оренді приміщення. На звинувачення у «негромадянськості» НГ відповіла, що МГ не є членкинею кооперативи, не подавалася на оголошений конкурс по винайму приміщення і перепланування приміщень є справою виключно власника, тобто НГ.
Незважаючи на пояснення, МГ заявила, що «одинока саля, відповідна на осередок українського товариського життя у Львові, буде дійсно зліквідована». З часом усі непорозуміння були подолані, і на початку лютого 1938 р. МГ переїхала в орендовані приміщення у будинку НГ.
Ще одне товариство клубного типу і разом з тим найстарше українське товариство «Українська Бесіда» 8 грудня 1937 р. відзначило 75-річчя заснування. Програма урочистостей передбачала поминальне Богослужіння в Успенській церкві за померлих членів і святковий вечір, який, крім концертних виступів, включав доповіді Костя Левицького та Івана Копача.
Віддаючи належне минулому заслуженої інституції, «Діло» наголошувало, що «Українська Бесіда» була «вогнищем національного відродження і колискою неодного великого пляну».
Кожні наступні загальні збори кооперативу «Український Театр» відбувалися у присутності незначної кількості членів і з розумінням того, що найважливіша його справа – будівництво театру – через мінімальні фонди не може бути позитивно вирішена. Спробу створити єдиний великий театр з кількох менших не вдавалося реалізувати через необхідність звільнення частини артистів. Зал Народного дому, який перебував під впливом москвофілів, також був недосяжний для українського театру – хочете ставити вистави, то платіть «солені гроші» за оренду. Тому у 1937 р. Галичиною гастролювали переважно маленькі театральні гуртки (до 10 осіб) і заробляли на «злиденний прожиток».
Про незавидне становище українських артистів свідчили і щорічні загальні збори Союзу діячів українського театрального мистецтва.
Позитивним моментом українського театрального життя стало об’єднання театру «Заграва» і театру ім. Івана Тобілевича в одну театральну трупу п. н. «Великий Театр ім. Івана Котляревського», яке відбулося на спільних зборах у Косові 12 серпня 1938 р. Вирішили, що короткий термін театри ще виступатимуть окремо, проте вже під спільною назвою, а фактична злука відбудеться 5 вересня того ж року у Коломиї, яка започаткує спільні гастролі.
Серед хорових колективів «Діло» виокремило академічний хор «Бандурист», який у 1936 р. відзначив 30-річчя заснування. Його виступи були доволі затребуваними в українському житті Львова. Зокрема, хоровий спів колективу лунав у неділі і свята у церкві св. Юра, під час академії на честь митрополита А. Шептицького, при відзначеннях визначних історичних дат і на концертах, присвячених Шевченковим роковинам, стрілецькій пісні, ювілеям українських товариств і установ тощо.
У 1937 р. товариство «Бандурист» нараховувало 102 члени і з нагоди 30-річчя вирішило видати ювілейний альманах. Наступного року була викарбована ювілейна відзнака, а також відбулися надзвичайні загальні збори у справі зміни статуту згідно із розпорядком міністра освіти. Нова редакція передбачала поширення діяльністі товариства на усі високі школи Львова. Це рішення потребувало затвердження сенатами вишів, які не поспішали цього робити. І, як згадувалося, у червні 1939 р. сенат Львівського університету заборонив діяльність «Бандуриста» й ряду інших українських студентських товариств.
На академіях і концертах з нагоди різних відзначень виступав і колектив співочого товариства «Сурма», який у 1939 р. нараховував 35 членів, а відомий з виступів на львівській естраді і перед мікрофоном львівського радіо «Український Студіо-Хор» під управлінням Миколи Колесси організувався у кооператив з однойменною назвою. Його установчі збори відбулися 9 грудня 1938 р.
Позитивні тенденції розвитку продемонстрував створений у квітні 1934 р. Союз українських професійних музик (СУПРОМ), одним із пріоритетів якого було налагодження співпраці з іншими музично-співочими товариствами. Серед обговорюваних на загальних зборах питань – вишкіл диригентів, розвиток музичної критики і церковного співу.
Наприкінці 1937 р. СУПРОМ ініціював підготовку до проведення конкурсу молодих виконавців, створення українського симфонічного оркестру і заснування українського нотного видавництва.
Про товариство «Сокіл-Батько» (С.-Б.) інформував його пресовий орган «Сокільські Вісти», проте «Діло» вважало за необхідне представляти діяльність сокільської організації, яка, впливаючи на українську молодь, значною мірою формувала майбутнє української нації. Наприкінці 1935 р. С.-Б. мав у підпорядкуванні 182 сокільських гнізда (16 016 членів, з яких хлопці становили 68 відсотків, дівчата – відповідно 32 відсотки). Існували і такі осередки, які не підпорядковувалися централі (28 гнізд) або були недієвими через байдужість членів (39 гнізд). У той період основною складовою функціонування визнавалося тіловиховання – фіксувалося значне збільшення спортових виступів і змагань, зростало зацікавлення легкою атлетикою, волейболом, лижним спортом і туризмом.
Зазначимо, що у 1936 р. С.-Б. порушив питання про необхідність заснування української «найвищої ради тіловиховання». Причиною такого рішення стали факти втручання Українського спортового союзу у діяльність сокільських гнізд. Новостворена структура мала представляти усі тіловиховні організації і чітко регламентувати повноваження кожної.
Перепоною розширення С.-Б. стало незатвердження нового статуту організації, поданого до воєводства у травні 1934 р. Зволікання з розглядом питання по суті не дозволяло засновувати нові сокільські гнізда або робити це зі значними труднощами і перепонами з боку влади на місцях. Обмеженість функціонування руханково-спортового товариства сприяла, зокрема, поширенню комуністичних ідей. Редакція часопису резонно зауважувала: «Запитуємо, в чиїм інтересі є, щоб замість сокільської орґанізації розвивалися комсомоли по наших селах?».
Наприкінці 1938 р. структуру С.-Б. представляли 215 гнізд (23 632 члени). Упродовж року були закриті 42 з них. Новий статут так і не дочекався затвердження владою, тому місцеві керівники у більшості випадків не давали дозволу на заснування нових сокільських осередків.
В основі рішень про припинення діяльності руханково-спортових товариств, як і рішень про заборону проведення крайових та окружних сокільських свят, значилося звичне передбачення про загрозу публічній безпеці, спокою і громадському порядку, а також звинувачення у політичній діяльності й сепаратизмі.
Багаторічна загальнонаціональна справа викупу площі С.-Б. (Українського городу) завершилася крахом українських сподівань на власний спортовий майдан. У квітні 1938 р. його табулярний власник «Центробанк» (фактичним власником був С.-Б.) отримав офіційного листа про вивласнення території для потреб польської армії. Така процедура не передбачала можливості оскарження. Заходи українських чинників, зокрема і УПР, звернення українських організацій за кордоном до керівництва Польської держави, протестні акції в краю не призвели до перегляду першочергового рішення. Двадцять четвертого березня 1939 р. львівським воєводою було підписаний остаточний вердикт про вивласнення площі С.-Б.
Пропоновані навзамін земельні ділянки були значно гіршими у комунікаційному плані й менші за площею від сокільського майдану (320 на 200 м.), який «припирає безпосередньо до Стрийського парку та Повиставової Площі, має безпосередню трамваєву сполуку, каналізацію, водотяги, елєктричне освітлення… упорядковані грища, та лежить в осередку інших тіловиховних стадіонів». Старшина С.-Б. відкинула пропоновані варіанти, а влада у червні 1939 р. заявила, що у такому випадку «справа вивласнення піде дальше своїм законним шляхом».
Станом на квітень 1936 р. Український спортовий союз (УСС) об’єднував 96 організацій (клубів), з яких 26 були самостійними структурами з власними статутами. Решта – це секції при товариствах «Сокіл», кружках «Рідної Школи» тощо. Наступного року загальна кількість підпорядкованих УСС товариств зросла до 128. Загалом усі вони представляли інтереси 2500 змагунів.
П’ятого серпня 1937 р. поліція провела обшук у приміщенні УСС (вул. Підвалля, ч. 7), конфіскувала документацію і опечатала його. У супровідному листі зазначалося, що «Воєвідський Львівський уряд на підставі арт. 16 в звязи з арт. 24 права про товариства з дня 27 жовтня 1932… розвязує союз товариств… тому, що його діяльність виступає проти обовязуючого закону, устійненого для нього засягу і способів ділання і тому, що загрожує він безпеці, спокоєві і публичному ладові». Серед 14 мотиваційних пунктів – прийом у члени Союзу нелегальних спортових організацій, політична діяльність, наявність у складі спортової ради УСС осіб, «караних судово за протидержавну діяльність».
Незабаром був закритий станиславівський осередок УСС, а також Український спортовий студентський клуб (Львів), Український ремісничий спортовий клуб (Львів) і ряд місцевих спортових структур. «Діло» назвало таку практику ударом по українських національних інтересах.
Серед нових фізкультурних організацій свою появу у липні 1936 р. задекларувала спортова секція ремісничого товариства «Зоря», в структурі якої запрацювали гуртки копаного м’яча, столової ситківки, пінг-понгу, відбиванки, шаховий.
Згадувана ідея створення об’єднуючого Українського спортового проводу (УСП) отримала продовження наприкінці січня 1938 р., коли представники різних спортових товариств і секцій на спільній нараді обговорили і затвердили його статут. Однак у вересні того ж року львівське городське староство заборонило заснування УСП, мотивуючи рішення тим, що серед ініціаторів не має мінімально необхідних трьох товариств, які мають право створювати спільний репрезентаційний орган.
Спортове товариство «Україна» у червні 1936 р. відсвяткувало 25-річчя заснування. Заплановані заходи передбачали видавання ювілейного альманаху і змагання за чашу, уфундовану фабрикою «Елєґант», футбольних команд зі Львова, Перемишля, Станиславова і Тернополя. На початку 1939 р. СТ «Україна» нараховувало близько 400 членів, які представляли 5 секцій – футбольну, гаківкову, боксерську, наколесницьку та спортивних ігр (зокрема кошиківка й відбиванка). На стадії організації перебувала жіноча секція.
Інформувало «Діло» і про функціонування інших українських товариств і клубів, зокрема Карпатського лещатарського клубу у Львові (1937 р. – 18 філій (серед найдієвіших – у Львові, Ворохті, Космачі, Славську) і 850 членів), спортового товариства «Прут» у Делятині (наприкінці 1936 р. – 68 членів), спортового товариства «Гарт» у Здолбунові, спортових товариств «Сокіл» і «Довбуш» у Коломиї (закриті рішенням місцевого староства 18 листопада 1936 р.), спортового товариства «Бескид» у Надвірній (у липні 1937 р. відзначило 10-річчя заснування), спортового клубу «Сян» у Перемишлі, спортового товариства «Пролом» у Станиславові, спортового товариства «Русь» в Ужгороді (у березні 1939 р. назву змінили на УСК «Хуст» з осідком у Хусті) й Карпатоукраїнського тіловиховного союзу, який планували заснувати у Хусті.
Протест українського спортового середовища викликала директива Державного уряду фізичного виховання (вересень 1938 р.), яка зобов’язувала непольські клуби у комунікації з офіційними спортовими структурами послуговуватися польською мовою, печатки переробити на двомовні, афіші друкувати з дубляжем польською мовою. Таке рішення, на переконання українців, йшло врозріз із мовним законом від 1924 р., а також порушувало статути спортових товариств, затверджених державною владою, у яких чітко прописувалися їхні назва, мова і напис на печатці.
Не оминуло увагою «Діло» і проведення IV Зимових Олімпійських ігр у Гарміш-Партенкірхені 6–16 лютого 1936 р. і ХІ Літніх Олімпійських ігр у Берліні 1–16 серпня того ж року. Спортова рубрика й окремі публікації інформували про відкриття, учасників, змагання, переможців, закриття міжнародних спортових заходів, які гітлерівська Німеччина максимально використала для пропаганди власних ідей.
Руханково-спортове товариство «Луг» 24 травня 1936 р. відзначило 10-річчя вбивства Симона Петлюри польовою Службою Божою і вправами луговиків і луговичок на Луговому городі (вул. Вулецька). Проведений захід став наймасштабнішим за кількістю учасників – 1780 луговиків і 812 луговичок із 17 повітів.
Наступний масштабний Луговий попис відбувся 4 липня 1937 р. (4863 учасників), а 5 липня провели загальний з’їзд «Великого Лугу». Згідно зі статутною книгою товариство у той період нараховувало 809 осередків, проте через нефункціональність або заборону діяльності окремих з них дійсна кількість «Лугів» визначалася цифрою 731. У Тернопільському воєводстві було 10 повітових і 349 місцевих осередків, у Львівському – 4 повітових і 211 місцевих, у Станиславівському – 4 повітових і 152 місцевих. Своє майбутнє товариство вбачало у здійсненні основного завдання – «Українська Держава на руїнах Совітів!». Пресовим органом організації був часопис «Вісти з Лугу».
У зв’язку із непоодинокими випадками штрафування луговиків за носіння однострою і заборон на проведення лугових свят голова «Великого Лугу» Роман Дашкевич звернувся до міністра внутрішніх справ, а посол Степан Баран – до тернопільського воєводи. У результаті, 29 травня 1936 р. було підписане розпорядження, яке дозволяло носити затверджені зразки лугових одностроїв у трьох східногалицьких воєводствах. Дозвільне запевнення від тернопільської влади стосувалося і організації пописів.
Перепоною поширенню власних ідей ставали випадки заборон місцевою владою на заснування товариств «Луг» або рішення про їхнє закриття, про що інформувало «Діло» упродовж 1937–1939 рр.
Вісімнадцятого вересня 1938 р. на Луговому городі відбулося посвячення прапора товариства. У зв’язку з тим, що «Луги» виникли у 1925 р. на місці ліквідованих польською владою «Січей», то й їхнім прапором став прапор однієї з найдієвіших січових структур – львівської «Повітової Січі». Участь у торжествах взяли понад 2 тис. луговиків і луговичок, представники товариств «Просвіта», «Зоря» і «Воля» зі своїми прапорами, делегати від УНДО, центральних українських установ, уряду УНР і воєводства.
Луговий прапор був пошитий із шовкової матерії малинового кольору, а його краї прикрашали вишиті жовто-блакитні трикутники. «На першій стороні видніє герб Львова лев, герб Києва св. архистратиг Михаїл, під ним виткана відзнака Вел. Лугу. З другого боку витканий образ козацького старшини, під ним напис: “Добро Вітчини – найвищий наказ”. Прапор закінчений списом з білим бунчуком під ним і широкою стяжкою з написом “Великий Луг”». Чин посвячення здійснив о. мітрат Олекса Базюк.
Продовженням заходів стала присяга луговиків і луговичок: «Прирікаємо, що під цим прапором будемо вірно і чесно служити луговій ідеї для добра українського народу. Боже Великий, веди наш прапор до слави і волі! Веди нас до столиці України – Києва, до сили і перемоги!». Опісля відбувся похід на площу св. Юра і повернення до Лугового городу для демонстрації масових спортових вправ.
У досліджуваний період фрагментарні згадки стосувалися українських пластових структур у Празі (товариство «Український Пласт» і Союз українських пластунів емігрантів) і туристично-краєзнавчого товариства «Плай» у Львові (у 1939 р. нараховувало 5 філій – у Перемишлі, Самборі, Стрию, новозасновану у Львові та недіяльну у Тернополі, видавало журнал «Наша Батьківщина»).
Українська філателістика відзначилася участю у міжнародній виставці поштових марок у Празі (червень–липень 1938 р.), на якій золоту медаль здобула колекція українських марок Сусанни Макогін із Бостона. Бронзової медалі удостоївся редактор Іван Турин з Відня за експозицію української філателістичної літератури і видаваний ним місячник «Український Філятеліст». Українське фотографічне товариство (УФОТО), яке популяризувало власну діяльність за посередництвом журналу «Світло й Тінь», провело VII і VIII виставки української фотографії.
«Народна Лічниця» (НЛ) продовжувала виконувати свою основну функцію – надавати медичну допомогу. Квітневий (1936 р.) звіт засвідчив, що у попередньому діловому році в її амбулаторії працювали 15 лікарів, які надали консультації 9919 недужим. Найбільший відсоток (65,5) серед них становили українці. Решта – поляки, євреї та представники інших національностей. Більшість клієнтів – представники незаможних верств населення – безробітні, шкільна молодь, студенти, інваліди УГА, вдови і сироти військовиків та ін.
Не менш важливим питанням для НЛ було завершення будівництва та облаштування українського шпиталю ім. митрополита А. Шептицького. Крім головного будівельного комітету, у краю і за кордоном діяли окремі збіркові комітети. Спільні зусилля українців завершилися відкриттям шпиталю на 100 ліжок 10 квітня 1938 р. Чин посвячення здійснив єпископ Іван Бучко. Присутні на заході отримали в дарунок «Пропамятну книгу Українського Шпиталю».
До кінця 1938 р. через лікарняний заклад пройшли 1285 хворих, які сумарно заплатили за медичні послуги понад 104 тис. зол. За добу, залежно від комфортності, пацієнти сплачували від 5,60 зол. до 10 зол. З відкриттям шпиталю зросла і фреквенція пацієнтів – за 9 місяців за медичною допомогою звернулися 52 404 недужих. У шпиталі й амбулаторії працювали 29 лікарів, які до 1 квітня 1939 р. виконували покладені на них обов’язки безкоштовно.
Українське лікарське товариство (УЛТ) у лютому 1939 р. нараховувало 381 звичайного члена та 17 членів-кореспондентів, які представляли централю у Львові й філії у Коломиї, Перемишлі, Станиславові й Тернополі. Зусиллями УЛТ були відкриті кооперативи здоров’я у Ременові, згодом – у Боднарові та Цеблові. Власну частку мало Товариство у спілці «Мінеральний живець “Черче”». УЛТ підтримувало зв’язки з лікарями-українцями за кордоном, вело наукову роботу, результати якої публікувалися у «Лікарському Вістнику». До послуг його членів слугувала власна медична бібліотека – понад 1300 книг, 6 закордонних і 1 крайовий медичні журнали.
Одним із напрямів діяльності членів Товариства була праця в Українському гігієнічному товаристві (УГТ). Його структуру формували централя у Львові і 10 філій у різних галицьких містах, членами яких були близько 1 тис. осіб. Пропаганду здорового способу життя Товариство вело за посередництвом гігієнічних виставок, фахових лекцій (700 у 1937 р.), курсів, популярних брошур, плакатів про небезпеку поширення інфекційних захворювань, журналу «Народнє Здоровля» (виходив від січня 1937 р.). УГТ мало у підпорядкуванні протитуберкульозну і спортово-лікарську порадні у Львові та лікарську амбулаторію у Коломиї.
Дані про зростання тютюнової та алкогольної залежності серед населення були головним аргументом на користь необхідності підтримки діяльності товариства «Відродження», яке на початку 1936 р. нараховувало 785 активних членів у 18 філіях і 122 кружках. Щороку у лютому проводилася широка протиалкогольна і протинікотинова кампанія за посередництвом курсів, лекцій, виставок тощо. Пресовим органом товариства був журнал «Відродження».
У зв’язку із відзначенням 30-річчя товариства 1939 рік проголосили роком відродженецької праці. Ювілейні загальні збори, які відбулися 27 травня, констатували, що в організаційному плані товариство складається з 15 філій і 121 кружка. Прийняті резолюції свідчили про необхідність українським релігійним, культурно-освітнім, економічним і тіловиховним товариствам активніше долучатися до спільної акції за тверезий спосіб життя, про важливість залучення духовенства до відродженецької боротьби і проведення різноманітних урочистостей без алкоголю тощо.
Причиною зменшення кількості структурних підрозділів товариства «Відродження» стала, зокрема, заборона діяльності окремих з них. Так, у червні 1937 р. повітове староство у Станиславові закрило місцеву філію. Переслідування з боку влади торкнулися також філій і кружків товариства на Волині.
Зазначимо, що у процесі опрацювання досліджуваного періоду наводилися факти щодо заборони функціонування чи заснування філій і кружків товариства «Сільський Господар», районових молочарень і сметанкових стацій «Маслосоюзу», кружків товариства «Орли», літніх молодіжних таборів, філій і читалень товариства «Просвіта», «Союзу Українок», студентських товариств «Правнича Громада», «Медична Громада», «Основа» і «Бандурист», товариства українських робітників «Сила», товариств «Луг», сокільських осередків (гнізд), включно із вивласненням площі «Сокола-Батька», Українського спортового союзу та інших спортових клубів і товариств. В основі мотиваційних рішень переважали твердження про порушення статуту та загрозу публічній безпеці, спокою і громадському порядку.
Такі заходи передбачав закон про товариства від 27 жовтня 1932 р., який обмежував непольські товариства у можливості представлення і обстоювання власної національної ідентичності, що при необхідності могло трактуватися як порушення норм закону. Бажанню національної самоідентифікації протистояла асиміляційна політика польського уряду.
Від березня 1939 р. для інформування про закриття українських інституцій редакція часопису запровадила окрему рубрику. Крім згаданих українських структур, розпорядження про припинення діяльності стосувалися також кружків товариства «Рідна Школа», Українського гігієнічного товариства і Хліборобського вишколу молоді, відділів Української католицької акції, товариства «Міщанське Братство», різних кооперативів. Повідомлення могло мати загальний характер і стосуватися закриття «всіх українських товариств» певного населеного пункту.
Значно менше інформацій сповіщало про відновлення функціонування українських товариств.
*****
Політика нацистської Німеччини у досліджуваний період не залишала сумніву щодо реальності початку війни. Газетні шпальти рясніли публікаціями про таку ймовірність, особливо після Мюнхенської конференції (29–30 вересня 1938 р.) і Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.). Спроба європейських держав догодити А. Гітлеру за посередництвом проведення політики «умиротворення» тільки посилила його переконання у їхній слабкості й можливості реалізації власних амбіцій.
Наступним кроком стала німецько-радянська політична гра. У квітні 1939 р. «Діло», спираючись на відомості британських кореспондентів у Берліні, повідомило про «новий, сензаційний і несподіваний дипльоматичний удар». Йшлося про можливість заключення німецько-радянського договору про нейтральність. Тобто у разі початку воєнних дій однією із сторін інша – не втручається. Європейська преса писала, що Москва погодиться на економічні й політичні угоди з Берліном, проте їх не дотримається.
Результатом німецько-радянського зближення стало підписання у Москві 23 серпня 1939 р. Договору про ненапад між Німеччиною і СРСР терміном на 10 років. Про таємний протокол до нього щодо розмежування сфер впливу у Східній Європі тодішня преса не могла нічого знати, а тому робилися різноманітні припущення на найближчу перспективу, суть яких зводилася до твердження, що «пакт неаґресії збільшує небезпеку війни». Зазначимо, що про якісь додатки до договору поголоски все ж були і один з них стосувався саме українського питання. У московських політичних колах стверджували, що «Німеччина зобовязується не видвигати на політичний форум “справи Великої України”».
Значна частина висловлених у «Ділі» здогадів стосувалася можливості нападу Німеччини на Польщу і реакції на таку ймовірність польських союзників. У серпні 1939 р. практичні дії німецької сторони почали переконливо свідчити на користь війни. Зокрема, 6 серпня три німецькі вояки зі зброєю перейшли кордон поблизу Камениці-Крулевської Картузького повіту, але були зупинені польським прикордонником, який застосував зброю, поранивши одного з порушників. Після інциденту німці повернулися на свою територію. Упродовж місяця подібні провокації уже із застосуванням стрілецької зброї і гранат тільки посилилися. У суботу 26 серпня Німеччина припинила усю комунікацію з Польщею, а її літаки почали порушувати польський повітряний простір.
Зранку 1 вересня 1939 р. німецькі збройні сили розпочали воєнну кампанію проти Польщі, яка поклала початок Другій світовій війні. Гітлерівська «державна рація» взялася за реалізацію плану по захопленню східних просторів, володіння якими мало забезпечувати матеріальну основу майбутньої Німецької імперії.
Безпосередньо для Львова війна розпочалася того ж 1 вересня, коли літаки Люфтваффе бомбардували головний вокзал міста. Ще напередодні (26 серпня) був створений міський громадський комітет, перше звернення якого стосувалося заклику до всіх вільних від роботи містян зголошуватися для копання ровів. Місто починало жити за законами воєнного стану.
Дванадцятого вересня 1939 р. розпочався штурм Львова. Того ж дня львівський воєвода заявив, що залишається на місці, а всі міські служби працюють у штатному режимі, та закликав представників усіх національностей «до взаємної пошани і витривалості».
Забути про всі непорозуміння – національні, класові, віросповідні й партійні – та пам’ятати, що «свобода Держави, то свобода громадян» – таке міжнаціональне звернення опублікували представники трьох східногалицьких воєводств. Серед підписантів з української сторони – митрополит Андрій Шептицький, Іван Рудницький, о. Роман Лободич, Василь Мудрий, Зенон Пеленський.
Щодо редакції «Діла», то перед початком Другої світової війни вона висловлювала сподівання, що вирішення європейської кризи уможливить входження української справи у «політичну кон’юнктуру» і дасть шанс до відновлення української державності. Після 1 вересня 1939 р., констатуючи факт неоголошеного нападу на Польщу, часопис писав, що у майбутньому ні в кого не виникне сумніву щодо того, що «останнє слово про те, чи розпочинати війну чи ні, – мала тільки одна людина у світі». У реаліях воєнних дій редакція закликала до своєчасної місячної передплати, бо «тільки щоденна ґазета може сьогодні менш-більш точно і систематично слідкувати за ходом усіх подій у світі та в краю, реєструвати їх на своїх сторінках та робити висновки згідно з нашою національною рацією».
У вересні 1939 р. «Діло» виходило у зменшеному форматі – поступово з восьми до чотирьох сторінок. Два, ймовірно, останні числа від 14 і 15 вересня (ч. 210 і ч. 211 відповідно) були двосторінковими. Сімнадцятого вересня кордон Польщі перейшла Червона армія, а 22 вересня польський генерал Владислав Лянгнер змушений був підписати протокол про передачу Львова радянським військам.
Так, не за рішенням редакції закінчилася історія українського часопису (з 1888 р. – щоденника), який упродовж 1(13) січня 1880 р. – 15 вересня 1939 р. відтворював українське життя у його щоденному вимірі, представляв і обстоював українські інтереси, поборював москвофільство і полонофільство, займав нішу національно-державницького сегменту українського політичного життя, мав вплив на формування національної свідомості українців і всеукраїнської ідеї – відновлення Української Держави.
10.02.2026