Оногди Нацкомісія зі стандартів держмови, проіґнорувавши рекомендацію Верховної Ради напрацювати і затвердити Правопис української мови¹, оголосила про громадське обговорення проєкту "першої редакції редакційно й технічно виправленого" чинного вже з 2019 року тексту².
Спочатку я хотів перевірити, наскільки "технічно" виправлені вжиті в передпершій редакції, а потім поіменно описані в "Цитатні джерела чинного правопису та їхня відсутність"³ помилки цитування.
І цим планував обмежитися, сподіваючись наївно, що "редакційні" виправлення означають хоч би переклад жахливого канцеляриту цієї передпершої редакції на людську українську мову. Марно сподіваючись, ясна річ. Тому мусив з'явитися цей текст.
Зачну здалеку. Мене давно дивувало, чому критиків нового (умовно, як ми знаємо, нового) українського правопису відсотково значно більше серед російськомовних інтернавтів.
Навіть не так. Те, що радянський правопис української мови, цілими кавалками перекладений з російського, їм мав би бути ближчим до серця, не дивує: це як Південно-Західна залізниця – ніби і по-украински, але відразу вказує на центр відліку цього Юго-Запада. Дивувало, чому – якщо їх це так болить – не заглянули в цей правопис. Це ж бо їх відразу заспокоїло б: правопис як був генетично російський, так і ним залишився, а кілька слів à la индик (якого в правописі нема) – це просто буря у шклянці води.
Про те, що він з початків був спрямований не завдавати зайвих проблем російськомовним, є письмове підтвердження в протоколах 1907 року утвореної при відділенні російської мови Імперської академії наук комісії по вопросу о малорусскомъ правописаніи, яка відкинула кодифіковане желехівкою написання на кшталт пять, пю, бєм (оскільки в українській мові губні тверді, то ці слова завше і тільки вимовляються як пйать, пйу, бйем) – відкинула на тій підставі, що російськомовним "трудно отрѣшиться отъ прочтенія ихъ какъ ṕat́, ṕu, b́em".
Іншу кодифіковану желехівкою особливість української мови, в якій – на відміну від російської – звук i може не пом'якшувати попередній зубний приголосний (напр., іменник [nis] vs дієслово [ńis]), відкинули на формальній підставі турботи – не повірите – про західних українців: імперська комісія визнала (на відміну від пізніших радянських білодідів), що ця особливість витримана в говірках Полтавської губернії, але зникає на заході. На той час у школах Галичини діти з тих карпатських ареалів, де дійсно нема цього розрізнення, вже кільканадцять років без проблем освоювали желехівку з її ніс vs нїс.
Перший радянський правопис, так званий академічний (бо повторно прийнятий новоутвореною Всеукраїнською академією наук, оскільки практично ідентичний текст його, затверджений міністром освіти УНР, мав клеймо "білопольської петлюрівщини"), призначений був – згідно з переконаннями отого міністра освіти УНР Огієнка – лиш вказувати на відмінності київського правопису від галицького, що, зрозуміло, для комплексного правопису було замало.
З цим зіткнувся, редагуючи український переклад твору Лєніна⁴, генеральний прокурор УСРР Микола Скрипник і 1925 року поставив це питання перед Політбюро ЦК КП(б)У, після чого Раднарком УСРР прийняв постанову про впорядкування українського правопису.
Заодно, в руслі революційної тотальності ("весь мир насилья мы разрушим"), партія вирішила кодифікувати не тільки правопис, а й мову – тобто зробити граматику не описовою, а наказовою. Проти цього виступили було галицькі мовознавці, але в умовах тоталітаризму їхня думка була приречена.
Натомість радянські (хоч і щиро українські) мовознавці побачили шанс на хвилі компартійної політики націоналізації одним примусовим актом виправити зіпсовану в "несприятливих умовах дореволюційного існування" мову. Оскільки українізувати передусім треба було пролетаріят (з якого мали поповнювати компартійно-радянську бюрократію) у вже тоді русифікованих містах, то такий правопис писався, відповідно, для них, для російськомовних (зрештою, і писався часто російськомовними: обговорення проєкту цього українського правопису нерідко велося російською мовою)⁵. Тільки цим можна пояснити, чому в правописі з'явилися дивовижні вказівки: що треба писати, наприклад, не ног, а ніг, не хлопеця, а хлопця, не текати, а тікати тощо – бо ті, хто говорить українською, таких підказок не потребували.
Отже, правопис перетворили на підручник граматики для російськомовних початківців. Дух того часу й інтенції нормотворців добре передав Майк Йогансен, характеризуючи страшно популярні тоді "Уваги до сучасної української літературної мови":
"Оця сама книжка Курилихи, сильно прислужившись для канцелярій та для курсів українізації росіян, чималу зробила шкоду для письменників, ба й для публіцистів. Справа в тім, що ця книжка має три основних хиби: по-перше, вона не розрізняє стилів. Вона виходить з абсолютно неправдивої засади, що українська літературна мова має один стиль – професорсько-канцелярський. По-друге, ця книжка подає раз у раз непровірені, фанатичні, обскурантні рецепти. [...] Вона, не моргнувши оком, виправляє всю українську літературну мову на ніким не ухвалений, на око зліплений узірець. [...] І все ж таки, подаючи поряд із тим корисні рецепти для стандартизації мови канцелярій, книжка ця має рацію як підручник діловодної стилістики. [...] Запам'ятайте, що це підручник для бухгалтерів, а не для письменників"⁶.
Щоправда, невдовзі лінія партії зробила очікуваний кульбіт, і на зміну українізації піднялась хвиля русифікації, яка з 1933 року належно використовувала вже готовий інструмент примусу до відповідних нових мовних норм через правопис. Тим більше, що з постановою ЦК ВКП(б) від 25.08.1932 р. російську орфографію загнали в русло "орфографічної диктатури", а відомо ж – коли в Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці. І граматика в правописі виявилася дуже зручним знаряддям для мовної диктатури при новій політиці партії.
Надаючи граматиці обов'язковість, її перевернули з ніг на голову: в школі почали вивчати не те, як кажуть люди, а те, як кажуть правописні правила. Правила, очевидно, старалися мінімізовувати винятки, описували поверхневі явища мови формулами бінарної логіки (x=A → y=B, x≠A → y=C), не розуміючи глибинних закономірностей, що виникали з одночасного впливу часто кількох не чітко варіантних, а градієнтних чинників.
Мова, відповідно, ставала плиткою та прісною – як ті підібрані до правопису цитати: соцреалізм в чистому вигляді.
Правопис 1945 року (основа нині чинного) проблему спростити сприйняття російськомовним вирішив ще кардинальніше: за вказівкою з Москви більшість розділів (пунктуація, правопис складних слів, написання слів разом і через дефіс, правопис частки не, правопис частки ні, вживання великої букви, правила переносу, скорочення) уніфікували з російськими правилами, тобто просто переклали українською з російської⁷. Щоб, мовляв, учні (питання українізації російськомовного пролетаріату вже не стояло) не плутали правила застосування в різних мовах і не псували українськими правилами свої оцінки з російської мови.
Це означало, що, крім правопису іншомовних слів (зразком для якого теж максимально служило їх написання в російській мові), в корпусі обов'язкових правил неперекладеною залишалася тільки засадничо зайва в орфографії (але необхідна для "вирівнювання норм з російською") морфологія, морфеміка та морфонологія. Зайва – бо цілком можна обійтися унормуванням лишень кількох моментів, де морфологічні та етимологічні принципи конкурують з фонетичними.
Ага, неперекладеним залишився ще алфавіт, куди, попри демарш Тичини, літеру ґ так і не ввели, бо "на думку найвищих інстанцій про потребу якомога тіснішого зближення української та російської мов, наявність двох г ускладнить засвоєння української мови людьми неукраїнської національності"⁸.
За цим правописом ми навчалися і жили наступні 45 літ, два покоління, що потім давало право говорити на русифіковані форми традиційні та узвичаєні.
1990-го року на хвилі перестройки та відродження української мови видали нову редакцію цього сталінського правопису, символом якої стало розширення абетки літерою ґ. Використання її також стало символічним – тільки вже в іншому значенні: її дозволили писати лиш у семи питомо українських і кільканадцяти "давно запозичених зукраїнізованих" словах та двох прізвищах, заборонивши писати в нових запозиченнях та власних назвах (милостиво дозволивши в останньому випадку вимовляти ґ – але писати г)⁹. Варто зауважити, що в списку дозволених слів не було (і в розширеному на нині до 23 слів далі нема) жодного, яке би мало графічний аналог в російській мові, хоч, скажімо, присутні в українській мові ще з домосковських часів, але відсутні в дозвільному списку ґвинт чи ґанґрена не є новішими запозиченнями, ніж присутні там ґречний чи джиґун. Принцип зрозумілий – щоб не порушувати стрункі правила запозичення через російську мову: де в них в іншомовних словах г, там і в нас мусить бути г – зрештою, читати можна і яко ґ, але писати тільки г. Давно вже українська мова поповнює свою лексику іншомовними словами без російського посередництва, а цей принцип діє далі, облудно пояснюючи його тим, що в українській мові звук "g" при освоєнні переходить в г. Тобто щоб освоїти лексему ґрунт, п'ятсот років замало – а для таких лексем, як гуглити, виявляється, дня достатньо¹⁰. Не йдеться про те, що в нас має бути інакше чи має бути так само, як в російській мові: лексеми можуть графічно чи фонетично бути тотожними чи різними – головне, щоб це "так само" чи "інакше" визначалося глибинними законами української мови, а не російської.
В цій позірно українізованій редакції правопису 1990 року, крім правил стосовно ґ, були ще інші узгодження з російською мовою. Літеру ь, наприклад, перенесли з кінця алфавіту, де вона була від першого українського правопису 1893 року, на дві позиції вище – перед ю, туди, де вона стоїть у російському алфавіті: оскільки, цитую, "в усіх слов’янських мовах ь стоїть в алфавіті перед ю, я, то при записах українських текстів на магнітні носії комп’ютерів з кириличним шрифтом виникали певні труднощі, бо одна й та ж літера була закодована під різними номерами"¹¹. Не буду коментувати "кодування під різними номерами", зауважу тільки, що "в усіх слов’янських мовах" – це, крім російської та білоруської, ще аж тільки у болгарській мові (натомість у кодифікованих русинських алфавітах ь стояв і далі стоїть останнім, і світ у них не завалився – ці мікромовні спільноти просто не зауважили непереборних для мовознавців УРСР "труднощів" з магнітними носіями комп’ютерів).
Ще одна зміна в редакції 1990 року пройшла майже непоміченою, але помітно наблизила українську мову до російської – щоправда, не до її літературного варіанта, а до її південних діалектів. Давно відомо, що особливістю нашої мови є чергування в/у та і/й, а також з/зі/із¹², які дозволяють, як люблять у нас наголошувати, зробити її милозвучнішою, а навіть наймилозвучнішою. Новацією ж цієї редакції було те, що рекомендації чергування, означені в попередніх виданнях словами звичайно, як правило або залежно від темпу мови чи її ритму, вилучили, жорстко регламентувавши вживання варіантів залежно тільки від фонетичного оточення та синтаксису (згадаймо російський принцип орфографічної диктатури) – всупереч, до речі, букві й духу сприпниківського правопису, який, за запевненнями новочасних українізаторів, мав би бути для них іконописним зразком.
І річ не тільки в тому, що українському мовцеві не потрібна підказка, де в мовленні для милозвучності вживати певний фонетичний варіант (йому в правописі треба тільки вказати на дозвіл відображати цей промовлений варіант незалежно від етимології чи морфології згаданих прийменників або префіксів). Проблема в тому, що ця новація, власне, ліквідувала інструмент милозвучності, що, як свідчать сучасні нейрофізіологічні дослідження¹³, полягає у ритмічності мови – а не, як помилково вважали століття тому (а більшість українських мовознавців переконані в цьому й нині) у збільшенні питомої ваги голосних на одиницю тексту. І разом з тим ліквідувала ще й інструмент стилістики, яким на письмі можна було передавати темп мовлення, – а також загальмувала семантичну диференціацію альтернаційних пар, про яку писав у своїй граматиці Юрій Шевельов, натомість породивши нескінченну серію оцих "уражень утілень унеску удумливих упливів".
Я вже не буду казати, що ці правописні позиційні вказівки цілком протилежні узусу мови українських класиків (після паузи перед приголосним правопис наказує писати у, в той час як цей зразковий узус показує 70% вживання в)¹⁴. Зауважу лиш, що за мовними атласами заміна в на у на початку фрази зафіксована у 86% російських сіл Вороніжчини та Курщини і лиш в одному відсотку сіл українських на цій самій території¹⁵, що ще раз підтверджує: чергування в українській мові визначається не тільки позиційними фонетичними чинниками.
Ще одну особливість української мови – правило дев'ятки – українізатори 1990 року вирішили довести до абсурду, розширивши його на власні назви. Не маючи правильного розуміння природи цього правила (яке виникло з того, що в узусі XVI–XVII століть передача твердості приголосних в запозичених словах була важливішою за різницю в напруженості передніх голосних високого підйому [i] та [ɪ]; з часом ранг важливості змінився на протилежний, але включеність лексеми в сферу дії правила дев'ятки стала маркером її повного засвоєння українською мовою¹⁶), його пояснювали тим, що "саме вимова и, а не і є природніша для української літературної вимови"¹⁷. Бо, мовляв, (і це пояснення тягнеться з часів Огієнкового російськомовного періоду) там, де росіяни кажуть і, українці кажуть и, забуваючи, що з перехід (внаслідок якого і виникла ця аналогія) праслов'янського и ([i]) в українське и ([ɪ]) – чого не було в російській мові – завершився в XIII (галицько-подільські діалекти) – XVI (північні діалекти) століттях, а стосовно нових запозичень діяли вже нові фонетичні закони з новопосталим [i], які й відобразилися у цьому правилі дев'ятки.
І оцей згаданий принцип засвоєння ("одомашнення") слів стосувався не тільки загальної лексики, а й власних назв¹⁸. А що іншомовні власні назви (за певним винятком) засадничо сприймаються з наголошуванням на їхній "чужості", то їм маркер засвоєння здобути значно складніше (а ті, які його здобули та вже сприймаються майже своїми, і становлять отой певний виняток). Але мовознавці УРСР, вносячи зміни в правопис, перевернули все з ніг на голову. Бо якщо в правила є винятки, заявили вони, "то виникає сумнів: чи вдале воно, чи з достатньою точністю відображає мовну дійсність?" Хоча цілком влучно зауважили: "винятками з цього правила були слова, які характеризуються високою частотністю вживання і значним поширенням серед мовців"¹⁹ – здавалося б, цілком прозоро окреслена категорія винятків, які творять окреме правило не на фонемно-позиційних принципах. Але ж ні, для них це стало непояснювальною підставою поширити фонемно-позиційне правило на топоніми: спочатку ввели "правило шиплячих" (хоч фонеми шиплячих в українській мові – на відміну від російських – завше тверді; тобто перед і вони належно передають твердість звучання в іншомовних оригіналах, а літерою і належно передавалося релевантну нині напруженість іншомовного [i]), а в наступних виданнях до них додали ц та р. З того, що в проєкті 2018 року пропонували цей список поповнити ще на т, д, можна зробити висновок, що є висока ймовірність поширення його з часом і на всю дев'ятку.
Зате тепер у росіян Вашингтон – і у нас Вашингтон, у них Алжир – і у нас Алжир. Гармонія²⁰.
Подібна ситуація з правописною вимогою перекладу російських власних назв: з інших мов треба транслітерувати, а от з російської (щоб не відчувалося, треба розуміти, їхньої чужості: ми ж бо "народы-братья") – перекласти. Краще за Павла Чучку не скажеш: "Мусимо нарешті домовитися, що будемо транскрибувати, що транслітерувати, а що будемо перекладати. Невже для білоруських та російських власних особових імен і надалі будемо робити винятки? Невже із Надежды Константиновны Крупской і далі робитимемо українку Надію Костянтинівну Крупську, щоб вона не впізнала себе в її українському мовному одязі! Чи не краще б лишити її тим, ким Надєжда була в себе на батьківщині. Тобто щоб росіяни лишалися росіянами (Михаїл, Філіп, Єкатерина), як і поляки лишаються поляками, німці німцями, а французи французами без підшуковування національних еквівалентів"²¹.
Як бачимо, досі не домовилися. Новий правопис в його новій "редакційній редакції" (на четвертому році повномасштабної війни) лишив як було: особливу увагу приділяючи правопису російських власних імен в українській і виділяючи при цьому, де тільки можна, окремий статус російської мови, наприклад (§144): "від спільних для української, російської та інших слов’янських мов" (бо, мабуть, було би образою для "старшого брата" написати "спільних для української та інших слов’янських мов").
Зате правопис 2019 року ввів спеціальний виняток для імені Ігор: всі іменники іншомовного походження на -ер, -ор, -ур належать до твердої відміни, а Ігор – до м'якої. Бо в російській мові це м'яка відміна, а отже так усталено і в українській (пояснення "історично м'яким -рь" не працює, бо є низка слів на -ор, що перейшли з "історично" м'якої відміни у тверду). Хоча якщо провести узусний аналіз за допомогою мовного корпусу, то побачимо, що в кличному відмінку українські письменники у своїх книжках форму Ігоре вживають у 73%, а Ігорю, відповідно, – в 27%²². Може варто, осмілюсь запропонувати, Нацкомісії включити в робочу групу фахівців, які б допомогли розібратися з корпусними даними – скажімо, так негарно спроваджену з цієї, власне, Нацкомісії Орисю Демську чи невтомного ентузіаста корпусної лінгвістики Марію Шведову? Чи корпусні дані робочій групі взагалі не аргумент, бо вони орієнтуються, як говорить оточення її членів (серед яких, до речі, нема нікого з інституції західніше Києва), і мають можливість цю гармонізовану з російською м'яку відміну зробити єдино правильною?
А крім того, нова редакція 2026 року цього правопису ввела заборону на "назви іноземних компаній, фірм тощо" латинкою (вітчизняні, треба розуміти, латинкою можна), які тепер треба подавати кирилицею (не українським алфавітом, а саме кирилицею) – в попередній версії 2019 року було дозволено "на практиці" використовувати написання латиницею: "компáнія «Мicrosóft», транснаціонáльна корпорáція «Jysk»".
Тобто тепер можна писати "Рыбэкспорт" (кирилицею ж бо), але не можна Google (його, зауважмо, можна тільки радянською кирилицею – без літери ґ). Як писати назву колишнього Твіттера «X» («X» чи «Ікс»), правопис замовчує.
При цьому всьому в новому правописі 2019 року лишилися всі згадані і не згадані російські риси українського правопису (в проєкті нової редакції забрали хіба кілька російських прикладів, якими кишіло в розділі правопису власних назв).
Текст перекладу з російської уніфікованих розділів, щоправда, змінили – не зачепивши, ще одне щоправда, їх суті. Але як змінили!
Прошу вибачити за розлоге цитування, але краще один раз побачити: наведу короткий параграф про крапку.
"§ 155. Крапка (.)
"1. Крапку ставимо в таких позиціях:
1) у кінці речення – розповідного або спонукального, якщо останнє вимовлене без окличної інтонації;
2) у називних реченнях;
3) між прізвищем автора, назвою його твору, назвою міста;
4) у реченнях з називним відмінком теми (уявлення);
5) після речення, що вводить у дальший розгорнений виклад, опис тощо.
Для надання фрагментам висловлення за допомогою інтонаційного виділення більшої самостійності та змістової ваги крапку ставимо також у тих випадках, де вживаємо коми, – наприклад, у висловленнях, які могли б бути простими реченнями, ускладненими наявністю однорідних, повторюваних, відокремлених членів, у висловленнях, що могли б бути частинами складних речень (див. § 158, ІІ, п. 2, прим. 1 і п. 3, прим. 1).
Примітка 1. Крапку не ставимо в кінці заголовків, у назвах на вивісках, печатках і штампах, на титульних аркушах книжок, журналів тощо – після імені та прізвища автора, назви твору, назв видавництва і місця видання та ін.
Примітка 2. Після цитати або іншої текстової ілюстрації перед прізвищем автора чи вказівкою на інше їхнє джерело, наведене в дужках, якщо відповідне речення подається в рядок, крапку ставимо після дужок. Крапку після таких дужок ставимо в самому кінці речення й тоді, коли після цитати перед дужками вже стоять такі розділові знаки, як знак питання, знак оклику, три крапки. Якщо ж указівку на автора (джерело) наводимо нижче (у дужках чи частіше без них), зокрема в епіграфах, після цитати ставимо крапку, а після такої вказівки її не ставимо.
Примітка 3. Про вживання крапки в кінці вставлених речень у дужках див. § 163, І, п. 2, прим.
Примітка 4. Про вживання крапки після зауважень у дужках у межах певної цитати на зразок «… (примітка наша. – Ред.) …» див. § 167, ІІ, п. 3.;
6) в умовних графічних скороченнях (див. § 62).
Примітка. Крапку не ставимо:
1) в ініціальних (звукових, літерних і літерно-звукових) абревіатурах (див. § 61) між літерами на позначення їхніх складових частин;
2) у графічних скороченнях (див. § 62);
2.1) у скороченнях назв метричних мір та інших одиниць виміру;
2.2) в інших графічних скороченнях, утворених стягненням звукового складу слова (згідно з нормами чинного державного стандарту України «Бібліографічний опис. Скорочення слів і словосполучень українською мовою. Загальні вимоги та правила» (ДСТУ 3582:2013). Київ: Мінекономрозвитку України, 2014)".
Кінець цитати.
Я промовчу про посилання в правописі на нечинний на момент публікації проєкту нової редакції правопису норматив Мінекономрозвитку (це ж можна було передбачити, що стандарти можуть мінятися частіше за правопис і не обов'язково в унісон з ним).
Я про псевдоенциклопедичний квазінауковий стиль викладу.
Згадався есей Борхеса, де він наводить фраґмент китайської енциклопедії:
"Ця класифікація включає поділ всіх тварин на: (a) належних імператору, (b) бальзамованих, (c) приручених, (d) поросят, (e) сирен, (f) казкових, (g) бродячих псів, (h) включених до цієї класифікації, (i) тих, що тремтять, як перелякані, (j) незліченних, (k) намальованих дуже тонким пензлем з верблюжої вовни, (l) інших, (m) тих, які щойно зламали вазу, (n) тих, що здаля нагадують мух".
Параграф про крапку поділений на пункти, але трудно назвати поділений, оскільки пункт тільки один-єдиний²³. На марґінесі також зазначу, що примітки 1–4 можуть мати стосунок (за доволі високого рівня уяви) до пп. 1–4, але аж ніяк не до п. 5, як подано в проєкті нової редакції (у старій редакції було інакше – і робочій групі треба було виношувати цю свою зміну акурат 38 тижнів).
А самі пункти 1–4 у своїй сукупності – це те саме, якби ви сказали, що в магазині продаються: 1) фрукти, а крім того і 2) яблука, а серед них, зокрема, 3) помідори.
Тобто, як і в Борхесовому прикладі, змішано різні критерії класифікації: за метою (розповідне та спонукальне – при цьому чомусь не згадано про бажальне), за інтонацією (емоційність) та за структурою (називні).
Але й це не все: насправді крапку ставимо: (a) не після всіх називних речень (як випливає з тексту правопису), бо бувають і питальні називні з, відповідно, знаком питання; (b) не після всіх розповідних, бо після деяких з них можна поставити три крапки, а це в цих пунктах з претензією на всеохопність не обумовлено; а крім того, (c) окличними можуть бути й розповідні речення, не тільки спонукальні, а (d) конструкції з називним відмінком теми (уявлення) не є реченнями навіть за шкільним визначенням. Охочі можуть продовжити перелік.
Пункт 3, треба розуміти, внесли на бажання когось із членів комісії, що мав обсесію на ґрунті формалізму оформлення посилань, бо інакше пояснити його наявність у правописі при відсутності значно важливіших класів синтаксичних структур важко. Формально він міг би бути ілюстрацією до поглиблення класифікації називних речень окремим випадком ідентифікуючих називних речень ("речення власне-називне" в термінах А. Загнітка), але тоді треба би було хоч натякнути на це.
Наступний пункт вже не про речення – про сегментовані синтаксичні конструкції, точніше про одну з них: називний теми чи уявлення (ще можна було б додати називний лекторський – це все російські назви функцій класичного nominativus pendens, висячого називного). Але чому тільки про одну з них? Чи не тому, з'являється припущення, що саме вона активно розпрацьовувалася в русистиці, починаючи з А. Пешковського – і, відповідно, в українській теоретичній граматиці, бо стосувати російські концепції до українського матеріалу було вельми вдячним заняттям (тут я маю на увазі не русифікацію, а оту метрополієцентричність південно-західної залізниці).
Я не питаю про те, наскільки масовому користувачеві правопису треба знати, чи у фразі "Тиша. Вона ж приємна" він ставить крапку після називного речення (якщо ж – частка в значенні 'настільки') чи називного теми (якщо ж – сполучник у значенні 'адже'). Але якщо це так принципово для укладачів, то хай буде – нехай бідний користувач розбирається²⁴.
Але якщо ці нюанси є настільки принциповими, то чому крапку в односкладних субстантивних реченнях правопис обмежує тільки називними? А ґенітивні (напр.: Ні душі.)? І чому тільки субстантивні? А дієслівні (особові – безособові – інфінітивні)?
А цілий клас еквівалентів речень (нечленованих: Так. Ні. Авжеж. Дякую.)?
І чому тільки препозитивні сегментовані синтаксичні конструкції? А постпозитивні?
Щодо останнього, щоправда, формулювання другого абзацу п. 5 про дозвіл на парцеляцію речень може – не називаючи по імені – вказувати на постпозитивні синтаксичні конструкції, але не на всі, а на їх фіксований (але насправді не вичерпний) перелік "наявності однорідних, повторюваних, відокремлених членів". Спитаєте, чому такий перелік? Бо він, цей 5-й пункт, вже не про деталізацію синтаксичних конструкцій – він, як у Борхесовій енциклопедії, перескакує на інший критерій: випадки, де крапка конкурує з іншими розділовими знаками – двокрапкою та комою. І тут знову лакуна: крапка може конкурувати не тільки ними двома, але й із "нульовим" знаком, тобто за інтенцією автора її можна поставити там, де жодного розділового знака може і не бути – як в недавньому тексті Тараса Прохаська:
Але. Коли дитина лягає спати. Коли настає ніч. Заки ще треті півні не співають… На самоті. У темряві. Навпомацки. Або з начільним ліхтариком. Аби нікого не розбудити. Відвертаючись від здивовано-допитливих поглядів котів, морської свинки, щурів і дроздів, які лишилися зимувати і заглядають у незаслонені вікна, сплючи на винограді за шибами. Беру у руки різні забавки, оживляючи їх для себе, розворушуючи себе заради них.
Та сама неповнота і в переліку графічної функції крапки. Чому написано, що тільки для позначень скорочень? А позначення порядкових числівників та великих літер у переліку, згідно з §168 цього ж правопису (хоча якщо подивитися формально, це, фактично, те саме позначення скорочення: 10-те = 10. – крапкою тут позначено усічення закінчення -те, яке в німецькій друкарській традиції практикується – а практикувалося колись і у нас – стосовно всіх порядкових цифр)²⁵? Або не згадане розділення груп цифр у нумерації, датах та IT-синтаксисі – а це вже цілком інша, роздільна графічна функція крапки.
І ще одне стосовно "редакційно виправленого" робочою групою тексту. Порівняйте, наскільки ясніше сприймався би ні на йоту не змінений зміст примітки 2 в такій редакції:
"Якщо посилання на автора чи джерело цитати подано в дужках в один рядок безпосередньо після неї, крапку ставимо після дужок – навіть якщо цитата завершується знаком оклику, питання чи трикрапкою. Якщо ж посилання розміщено рядком нижче (з дужками чи без), то після цитати ставимо потрібний розділовий знак, а після посилання крапку не ставимо".
Хоча власне за змістом, однак, є два застереження: (a) в правописі, наприклад, в цьому ж параграфі наводяться цитати, де треба її, крапку, ставити, і було би зовсім не зайвим показати її в прикладах на своєму місці, ілюструючи, що нею завершується фраза – а правопис її чомусь тотально забороняє; (b) коли крапка виконує не пунктуаційну, а графічну функцію, то вона є просто необхідною – а правопис і її забороняє.
І ще один зразок редакторської неохайності – вже в примітці 1: (a) тільки змістовно можна здогадатися, що уточнення через тире (значно відповіднішими тут би були дужки) стосується не всіх перелічених однорідних членів, а тільки останнього, але (b) дивно, чому правопис забороняє крапку в назвах на вивісках, печатках і штампах ("крапку не ставимо в кінці заголовків, у назвах на вивісках..." – не в кінці назв, а у назвах): нерідко ж бо вона там є просто необхідною. А крім того, (c) крапка є необхідною і в кінці переліченого, якщо, як у попередньому прикладі, виконує графічну функцію.
Чому було не записати, наприклад, так:
"Пунктуаційну крапку не ставимо: на титульних аркушах книжок, журналів тощо після імені та прізвища автора, назви твору, назв видавництва і місця видання та ін., а також в кінці заголовків, назв на вивісках, печаток і штампів".
І ще – в примітці до п. 6: "Крапку не ставимо в ініціальних (звукових, літерних і літерно-звукових) абревіатурах [...]". Для чого тут оцей перелік в дужках? Якщо є цифрово-літерна (5С, наприклад), то хіба крапка потрібна?
Але загалом якщо дотримуватися оцієї граматично-позиційної структури викладу правил, то можна ж було подати текст параграфу про крапку, наприклад, так:
"Крапка ставиться:
1. для фіксації смислової та інтонаційної завершеності будь-якої синтаксичної одиниці, яку автор подає як самостійне висловлювання, позбавлене питальної та окличної інтонації;
2. як умовний графічний знак, що позначає скорочення або розділення груп символів".
І до кожного з пунктів дати приклади – скажімо, за такою структурою:
1. Пунктуаційна крапка.
1.1. Членовані речення (повні / неповні та закінчені / незакінчені): двоскладні; односкладні: субстантивні (називні, ґенітивні) та дієслівні (особові, безособові, інфінітивні);
1.2. Еквіваленти речення: модальні; етикетні; емоційно-оцінні; спонукальні; звертальні; обірвані.
1.3. Сегментовані конструкції: препозитивні (називний теми/уявлення); постпозитивні (парцеляти).
2. Графічна крапка.
2.1. Скорочення.
2.2. Перелік.
2.3. Розділення.
Параграф про крапку хіба найпростіший в розділі пунктуації – правила про кому чи тире на порядок складніші. І в правописі викладені настільки ж структурно хаотично, без належної концептуалізації, без розуміння всіх конкуруючих чинників, що визначають, який розділовий знак вжити для висловлення емоційно-змістової інтенції автора, щоб в існуючій правописній конвенції читач її правильно зрозумів.
Думаю собі, наскільки, все ж, таки стрункішим і легшим для розуміння був би правописний розділ пунктуації, якби замість структурно-синтаксичного підходу (бо все одно в кожному параграфі знову і знову проявляється, що найважливішим чинником вибору розділового знака є інтенція автора) скористатися функційно-позиційною структурою викладу, яку вжив Леонід Булаховський у своєму "Курсі сучасної української літературної мови":
Пунктуація:
– на межі фраз;
– на межі речень;
– при перелічувальній інтонації;
– в межах простого речення;
– при цитації і прямій мові.
Але замість того, щоб дати зрозумілий в користуванні інструмент, який кожен може сам застосувати в кожному конкретному випадку, укладачі чинного правопису мали претензію перелічити всі можливі комбінації і зафіксувати штивну відповідь для кожної з них.
Не буду про те, що в живій мові це неможливо хоча б через градієнтну природу згаданих інтенцій автора – але у рамках своєї формалістичної спроби укладачі бодай мали би робити її на певному системному рівні, а не запихати окремі фраґменти в прокрустове ложе написаних жахливим канцеляритом правил, пропонуючи (через, либонь, неспроможність виписати чіткі алгоритми) "спискове мислення", побудоване на "старорежимному" зазубрюванні.
Взяти хоча б приклад з §36 (це вже поза пунктуацією: правопис слів разом, із дефісом чи окремо). "Разом пишемо [...] слова з першими часто вживаними іншомовними частинами на голосний і приголосний" – і далі, починаючи з абро- перелік 46 таких часто вживаних частин, що закінчується та ін. Наступним пунктом йдуть "слова з першою іншомовною частиною, що визначає кількісний вияв чого-небудь" з переліком 18 таких частин без та ін. на кінці. А далі – пункт про "слова з першою іншомовною частиною анти-, віце-, екс-, контр-, лейб-, обер-, штабс-, унтер-".
Виникають питання:
1) а які ще є частини, крім як на голосний і приголосний? І чому, якщо це так важливо, про згадано тільки в одному пункті?
2) чи є сенс давати перелік 46 частин, якщо в кінці є та ін.?
3) чому в переліку високочастотних частин є абро- (частота одне на два мільярди (!) слів) і нема радіо-, медіа- тощо?
4) чому другий перелік обмежений 18 словами, якщо доволі легко можна згадати ще стільки ж (мега-, гіга-, тера-, гранд-, експрес-, турбо-, рапід-, люкс-, прима-, еліт-, суб-, інфра-, піко-, атто-, віп-, хай-, шеф-, моно-, бі- etc.)?
5) чому множина частин з третього переліку не простою підмножиною першого в рамках отого та ін.?
Питання можна продовжувати, але одне з них у цьому параграфі є засадничим: чому написання слів разом чи через дефіс має визначатися переліками слів, а не тим, щоб дефіс полегшував читачам сприйняття сенсу складних слів, або – і це важливіше – тим, чи мовці усвідомлюють певні слова з цими переліченими в параграфі частинами як одне ціле, тобто чи перші частини в цих окремих словах стають у масовій свідомості (тобто в узусі) префіксами. Бо те, що вони стали префіксами в окремих словах, зовсім не означає, що вони стали префіксами у всіх словах, і що тепер треба писати на німецький штиб псевдоексвіцепресоберштабскапітан.
З кожною новою редакцією правопис стає все заплутанішим, фраґментарнішим, а що найголовніше – все далі від мови. І сучасного наукового її розуміння. Зрештою, не тільки сучасного: концепція згадуваного вже розтягнутого в часі процесу засвоєння чужих слів (від того, що пересічний мовець сприймає їх чужими до моменту цілковитої адаптації, коли він не відчуває їхньої чужості) була сформульована в позаминулому столітті.
А в правописі про специфіку давно засвоєних слів згадується тільки для виправдання їхньої винятковості: ґ пишемо "в давно запозичених і зукраїнізованих словах", хоч якраз в давно засвоєних словах на хвилі системного переходу [g] → [ɣ] → [ɦ] (процесу леніції, а конкретніше спірантизації)²⁶, що йшла від центральноєвропейського ареалу на схід та починаючи десь з XII століття охопила українські діалекти. Після цього фонема /ґ/ (втрачена внаслідок цього переходу) в українській мові відновилася знву через запозичення нової лексики з мов, де ця фонема існувала. Але якщо запозичення йшли через російську мову, до північних діалектів якої – основи літературної мови – хвиля цього переходу не дійшла (а в південних алофоном фонеми /g/ був [ɣ], близький до українського [ɦ]), то за аналогією з прадавньою лексикою, де російському [g] відповідало українське [ɦ], ці запозичення українізовувалися саме таким шляхом. Натомість лексеми домосковських часів, що не мали аналогів в російській мові, зберігали вимову і написання через ґ (чи його відповідника).
А другий випадок такого виправдання в правописі: чому в давно засвоєних українською мовою після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н пишемо и (яко виняток з правил передачі чужого i). Але ж не тільки після них – у давно засвоєних українською мовою словах и пишемо після всіх приголосних, бо у всіх цих словах давній [i] перейшов в [ɨ]. Дійсно, треба мати талант вміти так перевернути з ніг на голову...
Хотів ще написати про згадувані на початку зміни цитатних ілюстрацій – там теж російськості, помилок та недбалості не бракує. Але, мабуть, вже наступним разом.
для ілюстрації використано роботу Ганни Друль «Архітектура відносин»
___________________
¹ Постанова Верховної Ради України "Про посилення ролі української мови в утвердженні Української держави", 15.01.2026.
² Національна комісія зі стандартів державної мови. Повідомлення про проведення громадського обговорення проєкту першої редакції редакційно й технічно виправленого тексту Українського правопису. 16.01.2026.
³ Орест Друль. Цитатні джерела чинного правопису та їхня відсутність. zbruc.eu, 13.2020.
⁴ М. Скрипник. Від редакції українського перекладу творів Леніна. Н. Ленін (В. Ульянов). Дві тактики соціял-демократії в демократичній революції. Харків, 1926. с. III.
⁵ ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19.
⁶ Майк Йогансен. Як будується оповідання. Харків, 1928, с. 24–25.
⁷ Певної пікантності цій ситуації додавав факт, що титульний автор цієї редакції українського правопису Леонід Булаховський був активним учасником дискусії про російську пунктуацію й аргументовано відстоював функціонально-смисловий підхід – альтернативний до прийнятої керівними органами жорстко фіксованого синтаксично-структурного. Паралельно до впровадження цього останнього в український правопис (у скрипниківському акцентувалося на інтонаційному принципі пунктуації) він видав брошуру "Українська пунктуація. Розділові" (1943), в якій виклав свій – протилежний – погляд на систему вживання розділових знаків (потім, 1951 року, вона стала частиною його "Курсу сучасної української літературної мови").
⁸ С. Тельнюк. У ті найважчі роки. Нарком освіти П. Г. Тичина. Радянська освіта, 10.01.1989.
⁹ ґава, ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґиґнути, ґуля, дзиґа (сюди можна було додати ще щонайменше два рази стільки: ґудзь, ґнира, ґімзати, ґзитися, ґмирати, дриґати, шпиґати, ремиґати, ґерґотáти, хляґа, ґилкати, морґуля, ґила, ґорґоля, відзіґорний, ґерґелі, мациґан – в 2019-му додали тільки три) та аґрус, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, джиґун, дзиґлик (у 2019-му додали ґуральня). Щоправда, після списку йде тощо як вказівка на можливість його продовження – однак перелік неявно, але однозначно вказує на критерії продовження.
¹⁰ Власне, для слова ґуґл у правописі 2019 року було зроблено неявний виняток, який у виданні правопису в "Науковій думці" ліквідували редакційною правкою, яку Нацкомісія тепер планує легітимізувати; дозволено тепер – але тільки у прізвищах та іменах людей – вживати ґ ("через імітацію іншомовного [g]") та паралельно г ("через адаптацію до звукового ладу української мови": прозорий натяк уникати цього чужого таки, виявляється, в українській мові звука, позначеного літерою ґ).
¹¹ І. С. Гнатюк. Про зміни в українському правописі. Українська мова у школі, 1991, №8, с. 6.
¹² а також б/би, ж/же, хоч/хоча тощо, але це чергування правопис, на наше щастя, не регламентує.
¹³ Philippe Albouy, Lucas Benjamin, Benjamin Morillon, Robert J Zatorre. Distinct sensitivity to spectrotemporal modulation supports brain asymmetry for speech and melody. Science, 2020 Feb 28; 367 (6481): 1043–1047. doi: 10.1126/science.aaz3468.
¹⁴ Орест Друль. Адескриптивна прескрипція: про чергування у/в. Українська мова та література. 2016. №5/6. С. 10–19.
¹⁵ Орест Друль. Російський мотив в українському правописі. zbruc.eu, 14.05.2024.
¹⁶ Орест Друль. Ґенеза правописного правила дев'ятки. zbruc.eu, 24.06.2025.
¹⁷ І. С. Гнатюк. Про зміни...
¹⁸ Уляна Головач. До питання правопису чужомовних власних назв: ще раз про концептуальний підхід та головні принципи. Мова: класичне – модерне – постмодерне. 2022. Вип. 8. С. 187–213.
¹⁹ І. С. Гнатюк. Про зміни...
²⁰ Пригадується, як Юзьо Обсерватор в "Поступі" обурювався шильдом "Капріз" на якомусь кафе, а коли його чемно поміняли на "Каприз" – нарікав: "Раніше відразу було видко, що то українською, а тепер і не зрозумієш, чи бува не по російськи воно".
²¹ П. Чучка. З приводу підготовки нової редакції українського правопису. Мовознавство. 1995. № 1. С. 26.
²² М. Шведова, Р. фон Вальденфельс, С. Яригін, А. Рисін, В. Старко, Т. Ніколаєнко та ін. Генеральний регіонально анотований корпус української мови (ГРАК). Київ–Львів–Єна, 2017–2026.
²³ Якщо робоча група так прагне відповідати вимогам держстандартів, то їй варто заглянути до ДСТУ 3008:2015, що кодифікує, зокрема, загальноприйнятий принцип нумерації: "Якщо розділ або підрозділ складається з одного пункту, або пункт складається з одного підпункту, то його не нумерують".
²⁴ А щоб користувач правопису часом не помилився, після якого речення він ставить крапку, можна скористатися порадою академіка А. Загнітка, згідно якої кваліфікацію називних речень слід реалізовувати з опертям на постулати відповідного лінгвопарадигмального простору, диференціюючи їх від двоскладних, які кваліфікуються як на формально-граматичному рівні з нульовим виявом другого компонента граматичної основи двоскладного речення – присудка (оскільки це нульове вираження аж ніяк не впливає на його внутрішньореченнєве статусне навантаження), так і на семантико-синтаксичному, враховуючи через аналіз вільної позиції лінеарно постпозиційних компонентів особливості вираження валентно зумовлених і валентно незумовлених компонентів.
²⁵ В скрипниківському правописі, наприклад, вказувалося: "Крапка ставиться після цифр, коли вони визначають рядові числівники: 1. раз (= 1-ий раз або перший раз) і т. ін." (§84)
²⁶ Andrii Danylenko. From g to h and again to g in Ukrainian between the West European and Byzantine tradition? Die Welt der Slaven, 2005, 50 (1), p. 33–56.
09.02.2026