Нема святих

Довкола видатних особистостей деколи створюється специфічна аура недоторканності. Про їхні недоліки зазвичай воліють мовчати. Особливо в культурах недоношених націй.

Наша нація власне така – недоношена, не визріла і перебуває в підлітковому віці. Вірить у всілякі бздури і фейки, легко дозволяє себе в чомусь переконати і завше готова зрадити і скинути чергового вождя. Така нація ніколи не змириться з якимись не надто цнотливими чи неприємними фактами з життя видатних людей. Коли Григорій Грабович опублікував у своїй книжці автопортрет голого Тараса Шевченка, це викликало обурення наших шіїтів і суннітів, які кинулися блокувати присудження видатному вченому Шевченківської премії.

Якщо у фільмі про Пабла Неруду є сцена, де він ховається від поліції в борделі, то у фільмі про Шевченка, Франка, Стефаника хіба за сто років покажуть подібні сцени.

Нації дорослі давно з усім цим розібралися і розставили все по поличках.

Американська письменниця Клер Дедерер написала цікаве дослідження (Monsters: A Fan's Dilemma) «Монстри: дилема шанувальника» про митців-монстрів і їхніх фанів. Вона ставить питання: якщо ми любимо поганих з морального пункту бачення творців, то чи самі не стаємо поганими? Чи митець конче мусить бути потворою, аби створити щось велике? Чи заслуговує геній на спеціяльні поблажки і безумовну амністію за всі свої гріхи, а чи – навпаки – треба йому ставити вищі вимоги, ніж звичайним людям?

Однак вона не знаходить однозначної відповіді на ці питання. Це й не дивно, бо не існує жодних моральних засад, які б нормували зв'язок між моделлю життя митця і вартістю його творів.

В давнину митці були не настільки публічні, як тепер, а отже не надто хизувалися своїми скандалами і вчинками, які викликали б обурення. Колись усі плями на класиках вибілювали, їх покривали бронзою й увінчували невмирущими лаврами. Але все це в минулому. Тепер чимало митців навіть отримують задоволення від свого заплямованого життя, розголос стає товаром, який вигідно продається і залюбки купується. Тому чимало митців (звісно ж, наші до них не належать) з приємністю розповідають не лише про свої здобутки, але й про події огидні, одіозні, але які чинять біографію куди атракційнішою.

А однак для декого подібна атракція не сприймається за норму.

Коли Артур Домославський написав біографію Ришарда Капусьцінського, вибухнув скандал, бо він підважив усі узвичаєні норми такого жанру. Описав, як той замолоду був відданий комсомолу і партії, як вірив в ідеали нової Польщі. Брехав про своє убоге дитинство. Був щирим комуністом, і саме тодішні його репортажі викликали таку велику повагу в польської влади, що дозволила йому не лише публікуватися в «Спеціальному бюлетені», який мав обмежений наклад і призначався лише для правлячої та академічної верхівки, а й згодом часто мандрувати світами.

Але в біографії виплили також неприємні речі, що викликало обурення родини і вимогу вдови й доньки вилучити книжку з продажу. Обурив їх розділ «Про кохання й інших демонів», де описано численні любовні пригоди письменника. Автор взяв інтерв'ю не лише в дружини, а й у багатолітньої коханки, молодшої за Ришарда на двадцять років. Дружину він приховував, багато хто навіть не знав, що він одружений. «Для багатьох жінок він був привабливим покидьком».

Суд частково задовольнив вимогу родини, зобов'язавши вилучити з книжки розмову з коханкою. Однак апеляційний суд відкинув цю вимогу.

Жінки-митці частіше від чоловіків не вписувалися в роль, визначену для них суспільством, якщо не вели життя статечної дружини чи зразкової матері. Сильвія Плат, Вірджинія Вульф, Сімона де Бовуар, Доріс Лессінг, Карен Бліксен, Туве Янсон і багато інших письменниць виривалися з традиційного способу життя і платили за свою незалежність самотністю, а часто й самогубством.

Їхні погляди могли бути доволі контроверсійними, але за життя не викликали обурення, бо такою була епоха. Ніхто не докоряв Вірджинії Вульф, Бернарду Шоу і Томасу Еліотові за їхній антисемітизм, а Карен Бліксен – за її расизм у романі «Прощання з Африкою». Все це прийшло аж у наш час.

«Донедавна сімейні справи, в тому числі ті, що стосуються сексуальної сфери, – пише Клер Дедерер, – оточені були муром мовчання, за яким чоловіки били, ґвалтували, знущалися над жінками і дітьми. Тому, оцінюючи творців, треба брати до уваги рівень моральної вражливості епохи, в якій творили, тодішні звичаї і правні можливості. Адже впродовж сотні років ґвалт, педофілія чи подружнє насильство, зради, яких допускають чоловіки, були нейтральними з пункту бачення права і натуральності. Але не в стосунку до жінок».

11 лютого 1963 року тридцятирічна Сильвія Плат замкнула сина і доньку в кімнаті, обклала пороги мокрими рушниками, приготувала малюкам сніданок і запхала голову до грубки з увімкнутим газом. «Вмирання – це мистецтво, як і все решта. Вдається мені це винятково добре», – писала в одному з віршів. Однак важко погодитися, що їй це добре вдавалося, бо спроб самогубства було кілька. А її син уже в дорослому віці теж покінчив із життям.

Нобелістка Доріс Лессінг не покінчила самогубством, але покинула в Родезії двох своїх дітей чоловікові, забравши лише сина, і чкурнула до Лондона.

Поль Ґоґен покинув аж п'ятьох дітей у 1891 році в Копенґаґені і вирушив до Полінезії, де став жити з одинадцятилітньою дівчинкою, а потім з тринадцятилітньою і двома чотирнадцятилітніми. Всі вони були його натурницями і матерями його дітей. Але хто б тепер йому докоряв за це? От Полянський, який зґвалтував тринадцятирічну, мусив утекти до Франції. Але Рамзану Кадирову, який купив собі тринадцятирічну міс Чечні, хоч, правда, згодом з нею одружився, нікуди тікати не довелось.

Дівчаткам також надавав перевагу Вуді Аллен, особливо тим, яких удочерив. З одною потім одружився. Не ловив ґав і Майкл Джексон, якому постачали малих хлопчиків.

«Колись то було щось, чого шукав, що тебе цікавило. А тепер воно спадає тобі на голову, хочеш ти цього чи не хочеш», – пише Клер Дедерер про всі новини, які стосуються митців. Ба й справді... у наш час про великих ми легко дізнаємося і те, що хотіли довідатися, і те, чого не хотіли знати. Але чи воно нам заважає?