Все було просто: якщо загинуть тварини, домашні тварини, від холоду, голоду або хвороби й болячок, наступними будемо ми – люди. Вона не думала так – вона знала, це був досвід багатьох поколінь. Надворі війна, зима, сувора зима, хутір, навколо ліси, а в неї на руках діти, зовсім малі. Чоловік, дід мій, працював на «колєї», тому й не забрали його на війну. Його вдома майже немає – робота, робота, робота, і він часто хворів, мав проблеми з ногами.
Моя бабуня не знала, хто такий Віктор Франкл, і, звичайно, не читала його найвідомішу працю «Людина в пошуках справжнього сенсу», але все її життя, і не тільки під час тої страшної війни й тими довгими холодними зимами, – це було втілення його знаменитого «той, у кого є для чого, завжди знайде як».
Я не знаю, що вона казала собі і чи взагалі щось казала темними морозними ранками, коли так важко прокидатись і так не хочеться вилазити з-під важкої теплої перини. Але я пам’ятаю, як вже за добрих часів вона говорила не раз: «Птиці, худоба, свиня – все кричить, все хоче їсти». Вона могла сказати «все хоче жити», але вона говорила «їсти», бо голод вбивав. Для нас це скоріше теорія, а тоді це була жахлива реальність.
Зима, лють, заметіль, дерев’яна хата вистигала на лід. Це при тому, що під стінами була загата, утеплення з сітнику (так говорили, хоча правильно писати ситник – трава, яка росла на пасовищі і якої ніяка тварина не їла). Треба встати розпалити піч, а темно кругом, принести води з студні (так називали криницю), нагріти воду і дати пити коровам, дати їм сіна, соломи, винести гній зі стайні. Нарізати січку свині (вона говорила «пацєтю»). Накормити курей. Коновка (так називали відро) важка, ручка мокра, і в рукавицях ти її не береш. А потім готувати сніданок, зварити обід, а що залишиться, буде і на вечерю. Дітям, собі – дід може прийде під вечір, а може і ні.
У її діях не було нічого виняткового чи незвичного, це було так само природно й жертовно, як робить мати, яка ночі не спить і встає до грудної дитини по триста разів. Бабуня розуміла і знала, що треба робити, – і вона це робила. У той час так жили більшість сімей, вірили в Бога і покладалися на себе. Все трималося на тому, що все робилося своїми руками, техніки нуль – все на жилах, на силі й витривалості. Нічого не було – ні магазинів, ні медицини, ніяких лікарів і аптек. Настоянки з трав: липа, чебрець, деревій і, звичайно, кровавник – таку назву мав звіробій. Настоянки з молодих шишок сосни. Гаряче молоко, масло і мед. Тривалий час не було навіть влади якоїсь, навіть грошей. Був натуральний обмін. Бабуня була кравчинею і так додатково заробляла собі й сім’ї на життя. Перешивала, латала і шила.
Руками жінок все робилося – бо війна, бо чоловіків позабирали, залишилися хворі, слабі, старі й малі. Всі сім’ї як могли виживали, їли те, що вродило в городі. Що було в коморі в запасі з літа – різне зерно, смалець; що було в пивниці – та ж бульба, що на полі, що в лісі знайшли. Допомагали, всі бралися до діла – тобто діти, і старі, й слабі, але в основному, вони це тягли на собі – жінки. Їхнє «для чого» – це було просте як вітання «жити сто літ і дочекатися внуків, а той і правнуків». Жити, щоб виросли діти, щоб було життя, щоб рід не щез, не пропав – тоді говорили не рід, а фамілія, тобто рідня.
У нас знову війна, жорстока війна, в якій не видно кінця, і в кожного з нас є своє «для чого» – точніше, було в мирні добрі часи. Зараз, коли нас хочуть вбити, всіх об’єднує одне головне і велике «для чого» – жити наперекір всьому і всім, ворогу передусім.
Жити, щоб було життя, щоб було майбутнє у нас, в України. А як і, звичайно, де, з ким – це вже кожен вирішує сам.
20.01.2026