До 140-річчя від дня народження
Нема другого народа на світі, щоб тілько сьпівав, як Русини. Кожда хвиля розвою народного житя, кожда важнійша подія, зустрічаєсь у нас піснями так, що навіть увійшло в пословицю: «чи біда, чи радість, Русин сьпіває».
Теодор Пасічинський, Історичний огляд розвою церковного сьпіву на Руси, 1906
Маловідоме широкому загалу ім’я Теодора Пасічинського (1886–1952) є черговим підтвердженням розривів у колективній пам’яті галичан, спричинених трагедіями Другої світової війни. У даному випадку ситуація утруднюється ще й тим, що половину свого життя Т. Пасічинський провів за кордоном, спершу у Відні, де українська діаспора, особливо по закінченні Першої світової війни, була доволі чисельною, а потім у Берліні. Очевидно, це призвело до втрати зв’язку із рідним середовищем (невідомо, чи приїздив він у Галичину в міжвоєння). Згодом і в діаспорі ім’я Т. Пасічинського стало призабутим. Частково, принаймні, на це може вказувати запис про нього у «Малій українській музичній енциклопедії», виданій у Мюнхені 1971 р.: «священник у Перемишлі, музичний діяч, автор підручника для науки сольоспіву»¹. Тобто у цій коротенькій біограмі зафіксований лише перемишльський період його життя і ні слова про кар’єру оперного співака.
Сьогодні, 14 січня, минає 140 років з дня народження Теодора Пасічинського, і це чудова нагода нагадати про цього непересічного таланта світу музики родом із Макунева.
Теодор Пасічинський, 1929 р. Фото, підписане М. Грушевському
***
14 січня 1886 р. у с. Макунів в сім’ї пароха Малих Мокрян² о. Кирила Пасічинського (1844–1922) та Ісидори Лукашевич³ з’явився на світ син Теодор Яків. Згідно з метричним записом, пологи приймала повитуха Марія Бервецька, а хрестив новонародженого наступного ж дня парох із с. Довгомостиська о. Володимир Лисяк⁴. Хрещені батьки у метриці не вказані.
Пасічинські були знаним священницьким родом – о. Кирило народився у сім’ї о. Романа Пасічинського (пароха у с. Красне на Турківщині) та Софії з Трильовських⁵ (у метриці – Софії де Біберштейн Трильовської, доньки о. Івана де Біберштейн Трильовського⁶). Його старший брат Роман (1838 р. н.) теж був священником (зокрема парохом у с. Добра Ярославського д-ту), а молодший Ісидор (1853 р.н.) – відомим громадсько-культурним діячем, письменником, фольклористом та меценатом⁷.
Пасічинських вважали москвофілами. Зокрема вони відомі тим, що ініціювали відкриття читалень Общества ім. Качковського. Однак до головних діячів цього напрямку на Мостищині о. К. Пасічинського таки не зачисляли. Його не відправили у Талергоф, хоча там побувало навіть немало із тих, хто стояв осторонь москвофільства. Зрештою, політична (світоглядна) позиція о. К. Пасічинського з часом могла змінюватись. Ймовірно й те, що священник вмів поводитися дуже обережно, не викликаючи осуд своїх колег та громади. До прикладу, 27 травня 1906 р. він головував на вічу в Дмитровичах, де перед зібранням, яке налічувало понад 3000 селян (як із Дмитрович, так і довколишніх сіл), реферували о. Стефан Онишкевич та Захар Скварко – провідники українського політичного табору на цих теренах⁸. В агентурних відомостях від 23 серпня 1920 р., поданих Ксенофонтом Величком, який у вересні 1920 р. прибув до Східної Галичини з метою налагодження зв'язків й отримання інформації про ситуацію в окупованій більшовиками Україні, знаходимо у переліку повітів та осіб, з котрими він встановив контакт, о. К. Пасічинського (зазначеного як пароха у Макуневі – за місцем проживання). Щодо нього (та усіх інших перелічених осіб) К. Величко зазначив: «Всі ці згадані особи суть щирими українськими патріотами і є певними так, що в кожнім часі і при кожній ситуації, хоть би найгіршій, український уряд може на них лічити і до них в політичних справах звертатись»⁹. Якби там не було, але можна сміливо ствердити, що події Першої світової війни не в одного галичанина відбили бажання залишатись у москвофільському таборі.
Початкову освіту Теодор здобув у рідному Макуневі¹⁰. Там же набував перші музичні вміння. Ю. Ясіновський звернув увагу на збережений нотний Ірмолой із Макунева в Національному музеї Львова імені Андрея Шептицького, за яким співали у церкві й навчалися музичної грамоти та літургійного співу як дяки, так і учні, а серед них, ймовірно, і Теодор¹¹. Справжнє навчання, звісно, розпочалось в українській гімназії у Перемишлі, яку він успішно закінчив 1904 р.¹² Упродовж восьми років навчання Т. Пасічинському жилось, треба думати, дуже добре. За спогадами Івана Брика¹³, тодішній директор Григорій Цеглинський¹⁴ надзвичайно прихильно ставився до учнів, які гарно співали («Радо приймав ріжних учнів «волоцюг», якщо котрий мав тільки гарний голос або був диригентом. Співаки, то були його улюбленці, боронив їх як тільки міг. А треба було, бо їздили по весіллях, празниках, то й не було часу не то що вчитися, але навіть добре виспатися»). І. Брик високо відзначив гімназійний хор, зокрема згадав «феноменальні» тенори Пасічинського (і Білика)¹⁵. Отож, він мав би належати до улюбленців директора.
Вокальний ансамбль учнів VIII класу української гімназії у Перемишлі, 1904 р. Сидять зліва направо: Іван Гонтарський (баритон), диригент (прізвище невідоме), невідомий, Володимир Ґмитрасевич (ІІ тенор); стоять зліва направо: невідомий, Теодор Пасічинський (І тенор), невідомий, Пантелеймон Шпилька. Фото із родинного альбому Дмитрасевичів. Копія – Народний музей історії м. Судова Вишня.
Гімназійний хор був створений саме з ініціативи Г. Цеглинського, «великого любителя співу і великого протектора співаків», завдяки якому, як згадує Володимир Березовський, «всі ліпші співаки, котрим не дуже щастилося в інших гімназіях, стягались до Перемишля». Так у Перемишлі опинився і сам В. Березовський, котрий упродовж 1903–1905 рр. навіть диригував хором. Серед його учасників він називає «двох Пасічинських»¹⁶ – мається на увазі, звісно, Теодор та, здогадно, його молодший брат Ярослав (1888 р.н.), пізніший парох у с. Баличі на Мостищині¹⁷.
Чи керував Т. Пасічинський гімназійним хором ще будучи учнем, як інколи зустрічаємо у його біографії¹⁸, точно невідомо. У родинному альбомі Дмитрасевичів¹⁹ зберігається унікальна фотографія, на якій зображені восьмеро учнів VIII класу (тобто випускного) Перемишльської гімназії з підписом «Вокальний ансамбль» та переліком його учасників; серед них – троє із Судововишнянщини, а саме – Т. Пасічинський, Володимир Ґмитрасевич, уродженець с. Дмитровичі, пізніше – парох у Перемишлі та ректор тамтешньої Духовної семінарії, і Пантелеймон Шпилька із тих же Дмитрович (у роки українсько-польської війни 1918–1919 рр. творець Команчанської республіки). Диригентом вказаний не Т. Пасічинський, а його однокласник (позначений на фото як «дириґент (прізвище невідоме)»).
Після матури Т. Пасічинський обрав шлях священницького служіння. Його вступ у семінарію – цілком зрозуміле рішення, хоча ми напевно не дізнаємось, чи це був дійсно власне його вибір. Теодор походив зі священницької сім’ї, душпастирем був його тато і дід, а доньками священників – мати і баба. Однак музика в його житті таки переважила – співав він ще у гімназійному хорі, пізніше, уже будучи священиком, став відомим у Перемишлі диригентом і хормейстером, учителем музики і співу. Тоді ж захопився музикознавством, згодом став доктором філософії у галузі музикології. Однак найбільшу славу йому принесла кар’єра оперного і камерного співака²⁰. Достеменно відомо, що, будучи семінаристом, Теодор впродовж 1905–1913 рр. відвідував заняття у Вищому музичному інституті у Львові – навчався у класі вокалу Галини Ясеницької та класі фортеп'яно Дарії Шухевич²¹. Інформацію про його учителів знаходимо у статті «Відповідь на "критику"», якою Т. Пасічинський зреагував на зовсім неприхильну й упереджену критику концерту на Шевченківське свято у Перемишлі 1910 р²²., де виступав диригований ним хор «Боян»: «[...] в консерваторії львівській одержавєм кваліфікацію з успіхом відзначаючим. Учили мене п. Суходольська (оперова сьпівачка), п. проф. Ясеницька (віденська консерватористка) і п. Людвік Лямпертіні (сьпівак і проф. медіолянський)»²³. До речі, редакція подала до цієї рецензії примітку, в якій дистанціювалась від позиції її автора й висловила слова підтримки Т. Пасічинському: «[...] вважаємо обовязком висловити вдоволенє задля самого факту воскресеня завмершого а так голосного і славного колись перемиського "Бояна", та попри всі піднесені в рецензії недостачі виразити признанє чоловікови що з великим накладом праці і енерґії заставив від давна замовклих перемиських "бояністів" і "боянок" віддати поклін Шевченкові у формі публичного, давно у нас невиданого, громадського концерту»²⁴. Можливо, о. Т. Пасічинський ще у перемишльський етап свого життя виїздив за кордон на навчання, на що вказує повідомлення у «Перемиському вістнику» у 1911 р., буцімто він мав податись на студії «коштом одної з богатих вельмож»²⁵.
У науковій літературі знаходимо інформацію про те, що 1908 р. Т. Пасічинський завершив навчання у Львівській духовній семінарії²⁶. Це, однак, не підтверджується шематизмами²⁷, у яких він незмінно зазначений, як вихованець Духовної семінарії у Перемишлі. У «Списках ієреїв», які зберігаються в архіві у Перемишлі, в інформації про Т. Пасічинського також зазначена Перемишльська духовна семінарія²⁸.
Священничі свячення Т. Пасічинський прийняв з рук єпископа К. Чеховича 1 листопада 1908 р. Напередодні він одружився – його обраницею стала Софія Кручковська, донька о. Михайла Кручковського, пароха в Нагачеві, та Павліни Папп²⁹. Душпастирську кар’єру розпочав у рідному Судововишнянському д-ті, у с. Никловичі, де отримав місце сотрудника і служив з 16 листопада до 31 грудня 1908 р. З 1 січня 1909 р. душпастирював на тій же посаді сотрудника у Радимні (до 30 вересня 1909 р.)³⁰.
У 1909 р. о. Т. Пасічинський повертається до Перемишля, де отримав посаду катехита у 4-класовій школі Св. Йоана Кантія на Засянні³¹ (іспит на катехита виділових шкіл склав у травні 1909 р. з «дуже добрим» успіхом) та сотрудника у катедральному храму Св. Йоана Хрестителя у Перемишлі (з 1 жовтня; оплату отримував із Фонду б. п. єпископа Івана Снігурського); з 20 серпня 1910 р. став катехитом при 4-класній чоловічій і жіночій школі ім. Конарського (спочатку провізоричним, а з 28 листопада 1912 р. – сталим); з 1 жовтня 1910 р. о. Т. Пасічинський був ще й префектом катедральної захристії³². У той же час керував катедральним і шкільним хорами, а також хором товариства «Перемиський Боян»³³. Здогадно певний вплив на Т. Пасічинського мав Станіслав Людкевич, який натоді мешкав у Перемишлі (у 1908–1910 рр.) і працював, зокрема, у Дівочому інституті, де викладав музику і спів. Про активне спілкування між ними свідчить той факт, що свою працю із вокалістики «Найновіші способи вишколення голосу» (1911) о. Т. Пасічинський присвятив власне йому³⁴. Тут відзначимо, що у міжнародному зведеному каталозі-репертуарі української книги, окрім цієї книги о. Т. Пасічинського, зазначена ще одна, якої він був укладачем – «Помилуй мя Боже: Молитвослов для побожних христіян» (Перемишль, 1912)³⁵. Відомий принаймні ще один молитовник, який він уклав, – «Ангел Хоронитель. Молитвенник для молоді», що з'явився друком 1914 р. у Перемишлі³⁶.
Важливим результатом активної музичної діяльності о. Т. Пасічинського у перемишльський період його кар’єри став також запис на платівки народних пісень і солоспівів (звукозаписні фірми Gramophone та Zonophone, 1908–1911 рр.)³⁷.
Що ж до музикології, то особливе зацікавлення у о. Т. Пасічинського викликав церковний спів, зокрема, його історичні витоки. Дві його статті з цієї теми – про церковний спів Руси-України (1906) та Візантії (1909) мали стати підмурівком до окремої праці в цій ділянці³⁸. В Галичині, та й загалом в Україні, Т. Пасічинський був серед дослідників-зачинателів у вивченні русько-українського церковного співу – він намагався осягнути цілісну його історію та осмислити роль візантійського коріння³⁹. Серед інших дослідницьких здобутків Т. Пасічинського – ґрунтовне коментування музично-теоретичної абетки Алфавіт ірмолоґісанія (присутньої у друкованих нотних ірмолоях, починаючи з почаївських видань), а також створення бібліографічного списку нотно-літургічних книг — від почаївського видання «Осмогласника» 1793 р. і до «Напівником» Ігнатія Полотнюка 1902⁴⁰.
Проявляючи хист у керівництві хорами та музикознавстві, о. Т. Пасічинський не відставав й у демонструванні своїх вокальних здібностей. Його талан постійно привертав увагу рецензентів. Так, Анатоль Вахнянин, який в огляді на виступ в «Народній лічниці» у Львові хору питомців Духовної семінарії відзначав сольну партію з опери Кінцля «Der Evangeliemann», «знаменито відспівану пит.[омцем] Т. Я. Пасічинським», підкреслив:
«про Т. Пасічинського скажемо на сім місци, що голосовий єго матеріял вже в теперішній стадії розвою дає повну запоруку, що будучність єго на сцені могла би бути дуже сьвітла, наколи би Т. П. віддався вповни виобразованю свого ясного і дуже теплого тенорового голосу і схотів піти слідами Менцинського та Гушалевича»⁴¹.
Однак музична кар’єра о. Т. Пасічинського була перервана – зовсім ненадовго, щоправда, – початком Першої світової війни. Молодого священника призначили військовим капеланом (фельдкуратом) 9-го Стрийського полку⁴². У часі бойових дій полкові капелани перебували безпосередньо в частинах і ділили долю зі своїми бійцями, над якими здійснювали душпастирську опіку. Чимало із них потрапили у полон, зокрема, і о. Т. Пасічинський⁴³. Спочатку як полонений він опинився у Москві, пізніше був доставлений до Рязані, а уже звідти втечею повернувся до Галичини⁴⁴.
Щоправда, в історичній літературі зустрічаємо твердження, буцімто о. Т. Пасічинський воював на італійському фронті і саме там потрапив у полон⁴⁵. Однак ця версія не підтверджується джерелами і суперечить інформації, яку знаходимо в оповіді Остапа Грицая, в якій він описує свою особисту зустріч із Т. Пасічинським у Відні⁴⁶.
Талант о. Т. Пасічинського як співака помічали всюди, де б він не з’являвся. Перебуваючи у Москві (куди потрапив як полонений), він прослуховувався у професора Діскончі (Disconci), який порадив йому продовжити студії, що власне й зробив Пасічинський, як тільки вирвався із неволі⁴⁷. О. Грицай у згаданій статті передає відгуки, які отримував Т. Пасічинський від провідних учителів співу. Московський професор Діскончі буцімто говорив: «[...]Кождий тон тенора п. П.(асічинського) – на вагу золота. Я чув і учив богато співаків: але стільки мякости і солодичі, а заразом стільки сталевої сили і срібла в однім і тім самім голосі – я ще не стрічав...»; у тому ж дусі висловлювався паризький вчитель співу проф. Лермуа (Lermoie): «[...]Тенори такі, як п. П.(асічинський) – рідкі. Голос його повен світла, тепла і солодкости...» І, звісно, подаємо відгук від українського метра, диригента «Української республіканської капели» Олександра Кошиця:
«Художня Рада Української Республіканської Капелі має честь повідомити Музичний Відділ Українського Міністерства Освіти, що у Відні, в консерваторії, зараз обучається співу Українець Теодор Пасічинський, лірико-драматичний-тенор великої сили, надзвичайної красоти тембру і самого широкого діяпазону. Перші професори Відня видали йому свідоцтво, як найкращому сучасному тенорові Европи. Зараз цей чоловік повинен їхати до Італії задля скінчення музично-вокальної освіти, – але становище його абсолютно критичне; за браку коштів не тільки подорож до Італії йому недоступна, але не можливо навіть саме звичайне істнування...»⁴⁸.
У полоні Т. Пасічинський пробув зовсім недовго, бо уже навесні 1915 р. виступав як соліст (поряд із Андою Остапчук) на Шевченківській академії у Відні. Про це у своїх спогадах згадує дружина Зенона Кузелі Ольга. Сім’я Кузелей прибула у столицю імперії взимку 1914 р., з Чернівців, здійснивши трьохтижневу мандрівку «через Сучаву, Румунію, Семигород, Мадярщину!»). Згадуючи цей період, О. Кузеля зазначила, що культурне життя у столиці аж ніяк не завмерло («погані настрої не розбили нам товариського життя, яке було весь час доволі оживлене»). Українська громада організовувала у Відні великі концерти, чому сприяло те, що, за свідченнями авторки спогадів, там опинились майже усі «Бояни» із Галичини та Буковини. Окремо вона зупинилась на уже згаданій Шевченківській академії, яка відбулась навесні 1915 р. у найбільшій віденській концертовій залі, і на якій виступали усі «Бояни»; на концерті диригував Остап Нижанківський, а одним із двох солістів був саме Т. Пасічинський⁴⁹.
Масова еміграція українців у роки Першої світової війни та після її закінчення спричинила виникнення у деяких європейських містах українських анклавів (нових). Вони мали деякі відмінні риси, оскільки люди певних професій охочіше вибирали більш зручні для себе місця. Тому інколи навіть говорять, що у міжвоєння Відень, Нью-Йорк та Прага стали «музичними столицями» української еміграції⁵⁰. Серед мотивів переїзду для музикантів-галичан часто першочергову роль відігравало прагнення фахової реалізації (як-от навчання, працевлаштування чи організація гастрольних виступів)⁵¹. У Відні активно функціонувало українське студентське товариство «Січ», яке, безумовно, сприяло адаптації прибульців у нових для них умовах; існує припущення, що Т. Пасічинський був тісно пов'язаний із діяльністю віденської «Січі»⁵², однак надійних цьому підтверджень немає, як і його можливого членства у товаристві.
Скільки тривало навчання Т. Пасічинського у Відні, де ще він побував, відточуючи свій співацький талант, достеменно невідомо. Впродовж 1925–1935 рр. тривала його кар’єра соліста Віденської опери⁵³, тоді ж він гастролював у театрах Австрії, Німеччини і Швейцарії. З цього часу, очевидно, з’являється сценічне ім’я Т. Пасічинського – Dr. Theodor Jran (яке зустрічаємо, зокрема, на тогочасних листівках із його зображенням). У своїх концертах виконував твори українських і зарубіжних композиторів, а також українські народні пісні⁵⁴. Володів шістьома європейськими мовами, що суттєво розширювало його репертуар⁵⁵. Зокрема, виконував партії: Педрілло («Викрадення із сералю» В. А. Моцарта), Альфред, Герцог, Манріко («Травіата», «Ріґолетто», «Трубадур» Дж. Верді), Альмавіва («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Роберт («Роберт-Диявол» Д. Мейєрбера), Хозе («Кармен» Ж. Бізе), Каварадоссі, Рудольф («Тоска», «Богема» Дж. Пуччіні), Каніо («Паяци» Р. Леонкавалло), Фальцаччі («Кавалер троянд» Р. Штрауса)⁵⁶.
Очевидно, з середини 1930-х рр. Т. Пасічинський перебрався до Берліна, де також виступав в опері й провадив педагогічну діяльність. Також зібрав значну нотну й музикознавчу бібліотеку, зокрема книжки з історії церковного співу⁵⁷. Цей період із його життя малодосліджений, що пов’язане, серед іншого, утрудненим доступом до джерел.
Помер Т. Пасічинський у червні 1952 р. в Берліні⁵⁸, де і похований. Сьогодні його ім’я, як і сотні (чи, можливо, й тисячі) імен інших наших видатних краян, потребує повернення із забуття. Бо ж дивною є ситуація, коли на своїй малій батьківщині постаті такого рангу залишаються зовсім невідомими.
Теодор Пасічинський на поштівках: у ролі Дона Хосе в опері «Кармен» (1 і 2) та у ролі де Ґріє в опері «Манон»
Теодор Пасічинський на листівках: у ролі Нуреддіна в опері «Багдадський цирульник» (1), у ролі Каварадоссі в опері «Тоска» (2) та у ролі Каніо в опері «Паяци».
_______________________
¹ Мала українська музична енциклопедія / опрацював Осип Залеський. Мюнхен, 1971. С. 87.
² До парафії Малі Мокряни належали також села Великі Мокряни, Макунів і Шешеровичі; найбільшим із них був Макунів, де і проживав парох.
³ Донька о. Якова Лукашевича, пароха у с. Гійсько (Військо) Добромильського д-ту, та Теофіли Полянської, доньки о. Івана Полянського. Див.: ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 4а. Спр. 6874. Арк. 98.
⁴ ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 4а. Спр. 6874. Арк. 98.
⁵ Archiwum Państwowe w Przemyślu (дальше – APP). Zesp.: Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego w Przemyślu. Sygn. 180. Mikrofilm Nr 56/7860. S. 45.
⁶ ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 4а. Спр. 6874. Арк. 98.
⁷ Про нього див.: Кріль М. Ісидор Пасічинський – подвижник культурно-національного життя в українському Підкарпатті // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. Львів, 2005. С. 540–548.
⁸ Свобода. Львів, 28 червня 1906. Р. Х. Ч. 24. С. 4.
⁹ Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Звіти департаментів державної варти та політичної інформації (1918–1922) / Упорядкував Валентин Кавунник. Київ, 2018. С. 145–146. Рукописний оригінал документа див.: ЦДАВО України Ф. 1092. Оп. 2. Спр. 725. Арк. 44–45.
¹⁰ У Макуневі 1-класну школу заснували 1884 р. Див.: ЦДІАЛ. Ф. 178. Оп. 2. Спр. 2162. Арк. 1–30.
¹¹ Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський і його дві статті з історії церковного співу // Калофонія: Науковий збірник з історії церковної монодії та гимнографії. 2020. Ч. 10. С. 113.
¹² APP. Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego...Sygn. 180. Mikrof. Nr 56/7860. S. 46.
¹³ Іван Брик (1879–1947) – український учений, славіст, філолог, історик, громадський діяч, педагог. Голова Товариства «Просвіта» (1932–1939), дійсний член НТШ.
¹⁴ Григорій Цеглинський (1853–1912) був директором Перемишльської державної гімназії з українською мовою викладання з 1895 до 1910 р.
¹⁵ Брик І. Сорок літо тому // «Де срібнолентий Сян пливе». Пропам'ятна книга ювилею 50-ліття Української державної гімназії в Перемишлі, 1888–1938. Перемишль, 1938. С. 136.
¹⁶ Березовський В. Спогади диригент гімназійного хору перед 35 роками // «Де срібнолентий Сян пливе»…С. 189–190, 191.
¹⁷ Звідомлення виділу «Кружка родичів» при державній гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі за шкільний рік 1935–36 з альманахом п.н. «З юних днів, днів весни». З нагоди 40-ліття першої матури. Друге видання. 1976. С. 132.
¹⁸ Карась Г. Пасічинський Теодор Кирилович // Українська музична енциклопедія. Т. 5. Павана – «Poliкарп» / редакційна колегія: Г. Скрипник (голова) та ін. Київ, 2018. С. 102.
¹⁹ Дмитрасевичі – один із найвідоміших родів Мостищини, найперше завдяки Тадею Антоновичу Дмитрасевичу (1906–1976), вчителю за фахом, а поза тим – великому шанувальнику минувшини Судової Вишні та рідних йому Дмитрович. Саме він є відкривачем літописної Судової Вишні, засновником історико-краєзнавчого музею у Судовій Вишні та рятівником дерев’яної церкви Св. Миколая у с. Дмитровичі 1655 р. – пізнішої пам’ятки архітектури національного значення – від знищення. Власне Тадей Антонович став першим Дмитрасевичем, усі до нього у родині були Ґмитрасевичами.
²⁰ Карась Г. Пасічинський Теодор…С. 102.
²¹ Там само. С. 102; Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський…С. 113.
²² Д.О.В. Шевченкові сьвята в Перемишли // Перемиський вістник. Орган перемиської народної організації. Перемишль, 25 марта 1910. Р. IV. Ч. 6. С. 1–2.
²³ Пасічинський Т. Відповідь на «критику» // Перемиський вістник. Орган перемиської народної організації. Перемишль, 29 цьвітня 1910. Р. IV. Ч. 8. С. 1.
²⁴ Д.О.В. Шевченкові сьвята…С. 1.
²⁵ Василенко. З життя музичного // Перемиський вістник. Орган перемиської «Народної Організації». Перемишль, 24 марта 1911. Р. V. Ч. 6. С. 3.
²⁶ Карась Г. Пасічинський Теодор… С. 102; Медведик П. Діячі української музичної культури (матеріали до біо-бібліографічного словника) // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. Т. CCXXVI. Праці Музикознавчої комісії. Львів, 1993. С. 434; Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський… С.113.
²⁷ Див.: Шематисмъ всего клира греко-католического епархій соєдиненыхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рокъ водъ рожд. Хр. 1905. Въ Перемышли, 1904. С. 489; Шематисмъ...1906. С. 489; Шематисмъ...1907. С. 412; Шематисмъ...1908. С. 488.
²⁸ APP. Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego...Sygn. 180. Mikrof. Nr 56/7860. S. 46.
²⁹ Там само.
³⁰ Там само.
³¹ Шематизмъ Всего Клира греко-католического…1910. Перемышль, 1909. С. 292.
³² APP. Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego...Sygn. 180. Mikrof. Nr 56/7860. S. 46.; Шематизмъ Всего Клира греко-католического…1911. Перемышль, 1910. С. 292.
³³ Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський…С. 114.
³⁴ Там само. С. 113–114.
³⁵ Міжнародний зведений каталог-репертуар української книги. 1798–1923. Науково-бібліографічний покажчик: у 3 т. Т. 2. 1904–1916 / редкол.: Л. Дубровіна (голова) та ін.; авт. кол.: Л. Бєляєва (та ін.). Київ, 2019. С. 555, 658.
³⁶ Ангел Хоронитель. Молитвенник для молоді / уложив о. Теодор Пасічинський. Накладом краєвого закладу кат. видавництва Едв. Унсінга в Перемишлі. З друкарні Івана Лазора. [Перемишль], 1914. Примірник молитовника зберігається у Народному музеї історії м. Судова Вишня.
³⁷ Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський…С. 114. Дискогр.: солоспіви М. Лисенка на сл. Т. Шевченка – «Минають літа молодії», «Ой одна я, одна», «Садок вишневий», «Нащо мені чорні брови», «Полюбилася я», «Ой люлі, люлі», «Туман, туман долиною»; «В гаю зеленім» Ост. Нижанківського, сл. В. Масляка; нар. пісні – «Любо спливає», «Було не рубати», «Ой не гаразд», «У сусіда хата біла», «Ой не світи, місяченьку», «Віють вітри», «Змарнів я», «І шумить, і гуде» (усі – фірма «Грамофон», 1908–11); нар. пісні – «У сусіда хата біла», «Шумить, гуде дібровонька», «Широкеє болотенько», «І шумить, і гуде», «Дівчино кохана», «Пішов я раз на вулицю», «Ой не ходи, Грицю», «Не буду я женитися», «Добрий вечір, дівчино», «Сонце низенько», «Ой під гаєм», «Ой не світи, місяченьку» (усі – фірма «Зонофон», 1909–1911). Див.: Карась Г. Пасічинський Теодор…С. 102.
³⁸ У «Записках НТШ» (Т. XCV, 1910, с. 201) уміщена коротка бібліогафічна нотатка Володимира Домет-Садовського з нагоди появи статті Т. Пасічинського «Короткий погляд на спів грецької церкви» (опублікованої у «Ниві» впродовж 1909 р. – у чч. 13, 18–19 і 24), де він зазначив, що «витяг з ширшої праці автора під заг. Спів рускої церкви в світлі історії і новійшої критики, яка готується до друку». Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський… С. 114.
³⁹ Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський… С. 118.
⁴⁰ Там само. С. 119.
⁴¹ Цитата за: Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський… С. 114.
⁴² Забзалюк Д. Душпастирська служба українських військових формацій першої половини ХХ ст. Львів, 2012. С. 36.
⁴³ Там само. С. 37.
⁴⁴ Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський… С. 115.
⁴⁵ Лисенко І. Словник співаків України. Київ, 1997. С. 230–231; Карась Г. Пасічинський Теодор… С. 102; Медведик П. Діячі української музичної культури… С. 424.
⁴⁶ На це звернув увагу Ю. Ясіновський. Див.: Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський… С. 115. Розповідь О. Грицая див.: Грицай О. З Мистецтва. Нова сила в области нашого оперового співу // Воля. Відень, 11 жовтня 1919. Т. 4. Ч. 2. С. 59-61. Цей текст опублікований на «Збручі».
⁴⁷ Ясіновський Ю. Теодор Пасічинський… С. 115.
⁴⁸ Грицай О. З Мистецтва… С. 60.
⁴⁹ Кузелева О. З чернівецьких і віденських споминів // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Збірник на пошану Зенона Кузелі. Т. CLXIX. Праці філологічної та історично-філософічної секцій / за редакцією Володимира Янева. Париж; Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто; Сідней, 1962. С. 43.
⁵⁰ Мартиненко О. Відень як «музична столиця» української міжвоєнної еміграції // Українська музика. 2018. Ч. 2 (28). С. 48.
⁵¹ Там само.
⁵² Там само. С. 54.
⁵³ Там само.
⁵⁴ Карась Г. Пасічинський Теодор… С. 102.
⁵⁵ Грицай О. З Мистецтва… С. 60.
⁵⁶ Карась Г. Пасічинський Теодор… С. 102.
⁵⁷ Там само.
⁵⁸ Там само.
14.01.2026