фрагмент з
Психологічного дослідження комплексу неповноцінності (вузловища упослідження), проведеного за допомогою методу Фройда
з особливим акцентом на польських проблемах
... Польська історія – це історія трагедії та огидних (через слабкості) помилок. Я не буду вдаватися тут до їхньої критики, не маючи для цього необхідної освіти. Перша фундаментальна помилка: прийняття християнства і культури загалом із Заходу, а не з боку Візантії. Це було первісною помилкою, яка викривила всю нашу історію і національну місію, а всі подальші помилки – це лише її наслідки; постійна шарпанина між сутнісною долею і наслідками першого спотикання; а на додачу ще й деякі наші виняткові особливості, одна зокрема, яка схожа до тієї помилки, що несе в собі потенційно всі лиха, містить джерело викривлення нашого національного характеру, гальмування своєрідної культури і спотворення тих якостей душі, які могли би бути основою великих суспільних звершень і великої творчості: я маю тут на увазі потвору, яку ніхто в ті часи не породив, окрім нас, – аристократичну демократію. Сама назва з її диким, нахабним протиріччям викликає спазми огиди і відрази. «Це –чудовисько, яке народжується один раз і ніколи не досягає свого дорослого віку», – можна сказати про цю огидну інституційну потвору, яка дійсно не дожила до свого віку, бо сусідні держави, яким набридла наша гидота, відібрали у нас свободу подальшого гниття у власному смердючому соусі. Кара була цілком заслуженою – але як могло статися, що такий обдарований у всіх відношеннях народ міг накликати на себе таку принципово оманливу і мляву форму існування в той час, як скрізь, незважаючи на всі війни, плутанину і хаос, в суспільствах зберігалася ієрархічна внутрішня структура, поверхнею якої всі події лише перекочувалися, структура, яка дозволяла, незважаючи на всі «бурхливі часи», культурі окремих країн розвиватися рівномірно майже до самої Великої французької революції, що позначила собою такий мало не фундаментальний етап розвитку людства, як виникнення великої держави з тотемного клану. Ми ж реалізували карикатуру на демократію раніше за всіх – адже поляк завжди перший! – і це наша ганьба, те, що заперечує існування в нас здорового расового і соціального інстинкту. Відсутність будь-якої структури в нашій культурі, безсистемне переймання всього ззовні, великі починання без належного завершення (це кардинальна риса навіть найвидатніших поляків, а будь-яка критика засуджується як так зване «самообпльовування a la maniere russe¹»), відсутність будь-якої оригінальності в науковій, мистецькій, філософській діяльності при наявності даних для цієї оригінальності, – все це я зараховую до безладу шляхетської демократії, що створює болото хаосу і розпаду особистості без внутрішньої дисципліни замість її вільного розвитку. Свободу треба здобути – це кардинальний закон суспільної та індивідуальної еволюції, а для цього потрібна дисципліна.
Якщо в інших країнах весь розвиток культури відбувався всередині строго ієрархічної піраміди, а отже міг мати внутрішню дисципліну внаслідок розподілу тисків всередині цієї піраміди з певною чіткою формою, то у нас цієї піраміди майже не було: плинність інституцій, плинність перехідної влади, хаос і розпад. Ось що цікаво: на Заході (і навіть на Сході, у «варварській Росії», – там була структура, щоправда, примітивна і дика, але була) він (розвиток) витримав такий жахливий хаос воєн і релігійної боротьби, не втративши при цьому свого культурного щабля. Переконаний, це сталося тому, що серед бурхливих хвиль армій, які перетікали з країни в країну, ядро цих земель залишалося недоторканим; воювали переважно королі та лорди на чолі найманих армій – ядро країни, про яку йдеться (на відміну від сьогоднішніх воєн, коли залучають всі верстви населення), селянин і дрібна буржуазія, залишалися недоторканими. І водночас ті, хто воював, – це була не пихата голота, а справжнє, порівняно рідкісне родовите панство, які, однак, своєю владою, силою своїх амбіцій, бажань, ідей і переконань також підіймали групи, що воювали під їхнім командуванням, на вищий щабель життєвої напруги. Все це робилося з великою силою: це був ще період розчинення великих людей у натовпі і відносно слабких соціальних зв’язків, якщо не брати до уваги загнивання правителів та їхніх васалів.
Звичайно, в міру того, як піраміда починала гнити з вершини, як тип правителів фізично і духовно вироджувався, як їхній клас переставав продукувати дійсно сильних особистостей, живлячись лише силою своїх предків, піраміда повинна була прогнити й зруйнуватися і нові чинники мусили опанувати керівництво життєвою та соціальною творчістю людства. Так чи інакше, на Заході, а згодом і на Сході, конфлікт був доведений до останніх меж драматизму і напруження діючих сил. У нас в огидній, паскудній аристократичній демократії сили були розподілені без великої різниці потенціалів і напруження, і тому створився цей огидний казан соціальних, національних та індивідуальних мінімумів, цей басейн психічного, соціального та ідеологічного занепаду, в який мусили вливатися сусідні, деструктивні за творчою силою, державні формації. Держави (та й люди теж) не люблять порожнечі навколо себе: попусти трохи «ближньому своєму», і він одразу ж вилізе тобі на голову. А що вже казати про племінні, національні чи штучно створені державні людські групи з високим ступенем стійкості – і, як наслідок, схильності до експансії – на тлі давньої і глибинної культури, яка ще не почала дегенерувати.
Мабуть, це доконаний факт, що Польща залишалася у відносній рівновазі і сякій-такій творчості, доки ще існували сліди класичної структури цих часів (назвемо її пірамідальною), доки її «піраміда» була відносно збереженою. Звісно, на тлі особливого географічного розташування та етнічних відносин, на тлі здійсненої кардинальної помилки: запозичення культури із Заходу; на тлі минулого періоду боротьби між удільними князями, що ускладнювало таку майбутню консолідацію – збереження цієї «піраміди» було надзвичайно складним, і ці труднощі поглиблювалися відомими нам усім національними рисами. «Поляк мудрий після нещастя» (це було б ще добре – але він і після нещастя був дурний; тобто не дурний – розуму нам не бракувало, а легковажний), «якось воно буде», недалекоглядність, апренеледелужизм², роблення всього «лапу-цапу» (гарне слівце, правда?), цей, так би мовити, «їбав-песизм» (термін покійного пейзажиста Яна Станіславського³), той паршивий псевдоіндивідуалізм, добрий тоді, коли треба було битися, дерти горлянки, пиячити і, щонайбільше, напихати кишені, але не думати – це були вади, які разом із попередніми «координатами» мали призвести до повного занепаду.
Я ніколи не міг багато читати про польську історію, бо мене переповнював сором і обурення – тим більше, що я сам, як і всі мої співвітчизники, був продуктом цієї жахливої історичної махінації, сам відчув її наслідки. Але мушу сказати, що завдяки певній роботі над собою, завдяки Кречмеру⁴, Фройду⁵ і доктору де Боре, мені вдалося принаймні випарувати з себе деякі речі. <...>
У той час як інші людські угруповання, умовно національні, у творчих муках виробляли свої культури, закладаючи підвалини вже самосвідомої цивілізації із загальнолюдською тенденцією нашого часу (незважаючи на жахливі протиріччя, помилки і програмне цинічне свинство – це так, можливо, ще незначною мірою, але характеризує період, з якого почалася Французька революція), що ж насправді відбувалося в нашій країні? Вочевидь відбувалося щось схоже на те, що й де-інде, тільки в шаленій мірі загальмоване вищезгаданими внутрішніми психічними факторами та інституційно-формальними чинниками, які до певної міри є їхньою функцією.
Замість того, щоб піраміда чавила всіх рівномірно, відповідно до їхнього становища, вона дедалі більше посилювала приховані амбіції аристократії, представники якої потребували більшої кількості прихильників, на яких могли б знову покластися у своїй боротьбі. Тому вони ушляхетнили цілі маси людей, які не мали засобів впоратися як морально, так і фізично з «достойністю», що звалилася на них, до того ж лише теоретично, але однак достатньо, щоб викошлатити характери і позбавити їх будь-якої критичності, робила їх «рівними» найбільшим панам чи, в принципі, королю; бо теоретично навіть найжалюгідніша маленька пастушка теж могла претендувати на корону, не кажучи вже про магнатів, кожен з яких вважав себе скривдженим тим, що він – не король чи принаймні удільний князь на своїх маєтках, а це практично траплялося часто. Таким чином (я не знаю точно, хто розпочав цей занепад, але, здається, скоріше магнати, які були надто «зіндивідуалізовані») сходження на пси аристократії поєднувалося зі сходженням на пси, демократизацією та девальвацією в культурному процесі самого інституту шляхетства, який в інших країнах тієї епохи служив для підтягування всієї відповідної суспільної структури на вищий щабель; як би там не було, чи вважаємо ми це з сьогоднішньої точки зору поганим чи ні та чи віддаємо перевагу християнським катакомбам або тотемному клану як устрою всього людства, але шляхетська традиція – через амбіції дотягтися до прославлених (завжди) надзвичайними вчинками предків – була фактором, що штовхав усе вгору.
У нас же на тлі того, що така кількість людей ставала шляхтою за будь-що, переважно за підлабузництво та прислужування сильним світу цього⁶, які потребували підпорок для своїх воістину виходкових трончиків, питання традиції та атмосфери великих вчинків, що виходили поза рамки суто шабельної відваги, було знецінене. Звичайно, я не заперечую значення особистої відваги, якою славилися поляки. Відвага – велика річ, але якщо вона не ґрунтується на сукупності позитивних якостей конкретної людини, то незмірно втрачає свою цінність. Скільки існує відважних бандитів чи авантюристів без честі й совісті? Занадто багато у нас було хоробрих до шалу забіяк, і тим гірше для нас, бо було б краще, якби розбишаки мали менше темпераменту і були створені на меншому рівні, на відміну від людей чесних, яким чомусь знову ж таки в нас не вистачало сміливості, або вони свою сміливість якось занадто приховували. Сильний характер, великий розум і велика мужність створюють дійсно велику людину. Таких у нас було небагато або вони гинули в загальному безладі непомітно, як мухи в солоді. Насправді неможливо точно сказати, хто це почав, але дуже ймовірно, що найбільше винні аристократи, адже саме вони плекали і корумпували сіру шляхетську міль, аби створити собі вірних васалів на місцевих асамблеях – а можливо, і вже добре підготовлену галасливу банду, яку можна було використовувати в наїздах чи відвертих повстаннях проти власної (чи чужої) влади.
Таким чином з’явилася маса людей без освіти, без почуття обов’язку і, по суті, без усвідомленої державної приналежності; недисциплінована, неієрархізована маса, в якій, за прикладом її елементів-прообразів (якщо можна так сказати), тобто магнатів, кожен – за жахливим на той час з «європейської» точки зору принципом «szlachcic na zagrodzie równy wojewodzie»⁷ – вважав себе першим і відповідно пишався, щоб свою убогість, свої сіряки, свою відсутність вишуканості й освіти приховати.
В інституції єдиної в своєму роді шляхетської демократії ми маємо головне джерело тієї нашої національної вади, на яку, у вимірі гордині предків, першим у наш час виразно вказав Бой⁸ – тобто те, що я називаю «самонабундюченістю». Кожен поляк на тлі характеру (псевдо) структури свого суспільства, що повільно консолідувалося в ході історії, мусив «набундючувати» себе до більшої вартості та влади, ніж та, яку він мав насправді.
Принцип, згідно з яким королем міг стати будь-який шляхтич, збільшував прірву між шляхтою і нешляхтою (де ще третій стан, тобто «хлопи», сприймалися з таким презирством, як у нас?!), був причиною насамперед набундючення себе аж до майже лускання великих панів. Бо ймовірність того, що пан Пеґласевич, наприклад, може стати королем, була невелика – але цілком природно, що при певній наполегливості та достатній кількості прихильників якийсь Любомирський чи Радзивілл королем стати міг.
Таким чином, кожен магнат вже фактично, а не лише теоретично, набундючувався на роль можливого короля – і вважав себе по суті скривдженим, якщо ним не був. У будь-якому разі, навіть за відсутності свідомого прагнення королівської влади, таким було суттєве підсвідоме підґрунтя його психіки – звідси (я думаю) і назва «королів’ята». Гординя і бажання вивищитися над іншими були домінуючими почуттями кожного пана, а ще гірше – напівпана; а оскільки ніхто не міг задовольнити їхні амбіції, то бідолашні аристократи роздувалися своїми бажаннями на повну, штучно збільшуючи свій зріст (у переносному значенні) «підборами» і «шапками з пір’я». Звідси у кожного поляка є схильність підніматися хоча б навшпиньки, щоб здаватися вищим, і створювати для себе те, що я називаю «набундючувальну шапкою» – штучну надбудову над собою, порожню й ексцентричну, призначену для обманювання інших щодо істотної цінності голови, яка ховається під цим ковпаком. Не здійснювання великих вчинків для фактичного піднесення над іншими через «потлач», при певному законопачуванні своєї індивідуальності в рамках державних і суворому ієрархізуванні сутнісної цінності, стало головною метою, але надування себе до розмірів псевдокороля, королика у своєму повіті чи воєводстві, граючи для відповідно зменшеної аудиторії (зменшеної не тільки кількісно, але і якісно – це важливіше) абсолютно фіктивну роль замість реальної – в останньому випадку не на фіктивній вершині, а на реальному місці, десь трохи нижче реальної вершини влади. Ієрархія, звісно, існувала, але піраміда замість того, щоб міцно нагромаджуватися прямими лініями, «випирала», небезпечно деформувалася і драглилася, ставала колоїдною, поки остаточно не змінилася в безформну купу напіврідких екскрементів за Сасів⁹ і Понятовського¹⁰.
Незважаючи на існування спроб окремих осіб вибратися з цієї гидоти, внаслідок хронічного занепаду цілого і половинчастості навіть відносно великих людей ніякого радикального поліпшення не відбулося. Якби селяни були звільнені, а гільйотина попрацювала над нами кілька років, Польща – і навіть опосередковано й Росія в XIX столітті – виглядала б інакше.
Ха, нічого не вдієш – трохи запізно бідкатися, [...] Пілсудський¹¹ не міг здійснити таких великих речей, до яких мав покликання. Боявся швидкості у випадку далекосяжних суспільних перетворень, які наблизили б його до першого періоду діяльності, а по-друге, не завжди міг підібрати відповідні кадри з точки зору ментального складу. Цією важкою для здобуття якістю, за відсутності інстинкту, володів, наприклад, Наполеон¹², якому навіть своїх заклятих ворогів Талейрана¹³ і Фуше¹⁴ майже до останніх хвилин вдавалося використовувати у власних цілях. Але велич Наполеона зростала разом з тягарем, який він взяв на себе. Двигання Франції і цілого світу на вершини його думки піднімало цю думку все вище і вище, і сили йому також надавала буря революції, всесвітнім розповсюджувачем якої він мусив стати: мусив, бо інакше загинув би на самому початку своєї кар’єри. Польща не мала такої традиції або втратила її: окрім здобуття власної свободи, вона нічого не могла дати світові. Пілсудський, над головою якого вже часом починала з’являтися бліда тінь пишного ковпака з пір’я, через дивну аскезу щодо величі моменту (адже нинішній момент – один із найвизначніших з часів Французької революції в історії нашої планети) не взяв на себе всього тягаря відповідальності і, замість бути собою, дозволив вільну гру силам поруч зі своєю не до кінця втіленою волею. А Польща з недосяжної або радше спотвореної мучениці перетворилася на звичайну державу сьогодення. <...>. Циліндри, прийоми, накази, посування, посування і посування – але керівної ідеї немає, а при такому складі і розкладі активних сил навіть бути не може. Ідею не можна шукати і штучно виробляти: вона мусить бути в народній масі, і треба лише підкидати дрова у вогнище – чи потрібно її спонтанно, в якомусь творчому шаленстві, створити.
Але повернімося знову до давніх часів. Коли я розповів про свої історичні «теорії» Каролю Конінському¹⁵, він сказав, що хоча і не є симпатиком шляхетської демократії, але йому здається, що саме жахлива кількість шляхетського муравлиська через інтенсивність і акумулювання індивідуальних амбіцій дала стільки гідності, щоб витримати неволю і навіть вирватися з неї [sic!]. Можливо, так і є, та якби була створена інша структура, то в попередніх періодах упадку могло зовсім не бути, це було б для мене слабкою втіхою.
Якщо це те, що відчували магнати, як я намагався зобразити, то схоже до них мусила почуватися решта піраміди в стадії деформації, тільки в різних пропорціях, залежно від віддаленості від основи. Самої основи – селян, так званої «черні» – не існувало майже зовсім. Це була цілком інертна, мертва маса, позбавлена будь-якої структури і будь-яких організованих прагнень, повністю пригнічена неволею у ходачкової шляхти, шляхцюри, напівпанків (специфічно польський тип) і справжніх панів.
<... > Вічне невдоволення і вічна пихатість понад можливості, життя не за своїм фізичним і, до певної міри, духовним станом, якщо йдеться про почуття значущості і влади, стало істотною психологічною рисою майже кожного поляка. Таким чином, матеріальні блага, які можна було б використати для значного піднесення виробництва і культури, пішли на посилення так званого «блиску», на суперництво, на «потлач»¹⁶, не на сутнісні цінності, а лише на видимість. Як наслідок, багатство країни було змарноване у нетворчий спосіб, який нічого не дав майбутньому.
Люди в цій пихатості все більше убожіли і деформувалися; розвивалася загальношляхетська («шляхтицька») хвороба, симптоми якої можна підсумувати таким твердженням: що видимість важливіша за реальність, що за відсутності далеких перспектив користь і позірна творчість важливіша за виконання іноді важких і невдячних завдань задля майбутнього, з прицілом на інших сучасників і подальші покоління. Всі вони хаотично дерлися вгору один за одним, звеличуючи себе вигаданим походженням, багатством, що використовувалося задля зовнішніх ефектів, непропорційних до уявного сутнісного стану.
Деінде все було ієрархізовано, і для того, щоб піднятися на щабель вище, треба було досягти чогось по-справжньому, а не пишатися чи підлизуватися до когось ще більш пихатого. <...> У всі часи було достатньо видатних людей на відповідні посади, щойно ситуація дозрівала для суттєвих змін. Чого не скажеш про нашу країну, яка в попередні століття, здається, витратила всі сили на продукування псевдовидатних особистостей; у нас страшенно не вистачає по-справжньому геніальних людей із ситуативною інтуїцією, здатних у потрібний момент сконденсувати потрібний баланс сил. Але це забезпечується перш за все наявністю якоїсь ідеї, дійсно орієнтованої в майбутнє на великий період, в яку щиро віриш, що є просто необхідною умовою для життя даного індивіда (до цього має прийти відповідна інтелектуальна напруженість, на яку в нашій країні ніколи не звертають достатньої уваги), і втілення якої є умовою суттєвого прогресу всього людства в цілому, а не лише окремої нації чи класу за рахунок інших.
Епоха ізольованих культур закінчилася, земля стала організмом, і кожен її двоногий розмовляючий мешканець став принаймні потенційно рівним щодо можливості її справедливого використання на користь собі та всім її мешканцям. У будь-якому разі, треба вірити, що це станеться в найближчому майбутньому.
Таким чином, певні якості, притаманні польській нації, у поєднанні з її шляхетсько-демократичним устроєм, який все більше набував своїх характерних рис і який до певної міри також був їх функцією, створили з поляків націю людей, незадоволених своєю долею, так званих – з російської – «нєудачніков», які єдиним засобом від нереалізованих амбіцій мусили вважати штучне піднесення до реально недосяжної величі: пиячити, битися і розбундючуватися до крайніх меж можливого – це був єдиний засіб від неприємного підсвідомого відчуття власної меншовартості. Отож передусім алкоголь, цей великий розрадник, про якого ви можете прочитати кілька неприємних слів у моїй книзі про наркотики.
Бо алкоголь має властивість тимчасово підносити кожне, навіть найжалюгідніше, створіння на кілька щаблів у ієрархії Окремих Істот – підносити, звісно, уявно, після чого падіння треба залити ще більшою порцією, щоб досягти тієї ж висоти, що й раніше. На жаль, закон залежності такий, що все більші і більші дози викликають дедалі більшу ґльонтву¹⁷ (моє ідеальне слово для перепою, яке ніяк не приймається серед загалу алкоголіків) і падіння, і щоб видряпатися з нього на платформу оптимізму, потрібні все більші й більші дози. <...>
Бійки (війни, сутички, напади, поєдинки) були також чудовим виправданням внутрішньої нікчемності та небажання займатися творчою, відносно конструктивною працею.
І так зване «виконання справ» на «простибіг», «коби з рук», «через пень-колоду», а решту часу жити в атмосфері тимчасовості, в очікуванні якогось щасливого збігу обставин, які, можливо, змінять все на краще. Тимчасовість і це огидне, специфічно польсько-шляхетське «якось та й буде» – це вади, які існують сьогодні з не меншою силою, ніж у саксонські часи, і хто знає, чи вони не підсилилися трохи навіть в останні роки (1930-ті). Відчуття тимчасовості починається вже на певній висоті, трохи нижче тих вершин, де ще існує «відносно радісна творчість». У цьому полягає пекельний характер міста Варшави, суть якого я довго не міг збагнути: гарячковий поспіх поверхневого (а не непомірна швидкість автентичної роботи), все «аби збутися» (а не виконати досконало), тимчасовість і вирішення справ «нашвидкуруч», бо не знаєш, що буде завтра.
Невизначеність матеріального завтра, ідеологічного післязавтра, а ще гірше – післяпіслязавтра, певною мірою поширена в усьому світі: весь цей брехливий період демократії є тимчасовим, швидкоплинним явищем. <...> Бо те, що сьогодні вважається суспільною творчістю, – це здебільшого трачиння, яке здує перший вітерець, що провіщає великий ураган масштабних перетворень, чий (поетично висловлюючись) далекий гул і гарячий подих (наче перед початком грози) вдається чути і відчути з боку туманної далечі буремного майбутнього. Я маю на увазі економічну організацію всієї земної кулі з гармонійним співіснуванням націй без втрати їхньої індивідуальності, організацію, схожу на співіснування органів в організмі. <...>
Але повернімося, після цих відступів і поверхневого розгляду передісторії наших вузловищ розладу, до детального аналізу його щоденних проявів, які, на мою думку, дещо отруюють усе культурне життя нашої країни.
Чи є десь стільки невдах, як у нас? Один француз сказав: «Mais c’est inoui – mais alors tous les Polonais sont des gens detraques?¹⁸» І це до певної міри правда. Кожен поляк не на своєму місці, кожне місце для нього занадто низьке. І могло би так бути, оскільки посісти вищі місця можна лише за допомогою сумлінної праці, серйозних зусиль і виробництвом реальних цінностей, а не роздуванням власної порожнечі до розмірів вигаданої, уявної реальності. Чи є десь стільки, як у нас, людей, які не можуть впоратися зі своїми найпростішими обов’язками? Кожен знає, що тільки доклавши реальних зусиль можна вирватися із того стану, який здається невідповідним. Тільки шахраї, злодії, бандити і злочинці порушують цей закон. У нашому випадку є ще одна міра: напруження, яке насправді є відверто злочинним. Хтось правильно сказав: «you can fool some people all the time, you can fool all the people some time, but you can’t never fool all the people all the time». («Можеш дурити деяких людей весь час, можеш дурити всіх людей час від часу, але неможливо дурити всіх людей весь час»). У нас же живеться так, ніби останнє можливо, і саме тому так часто трапляється крах, здавалося б, великих особистостей, руйнування зразкових екземплярів, швидке знищення здібних і інтелігентних людей: брак самооцінки і характеру; «eine masslose Selbsttiberschatzung¹⁹», як пише Кречмер про деяких шизоїдів, характерний для всіх. <...>
У світі немає істоти, більш лицемірної щодо свого становища і значення у просторово-часовому континуумі світу, як середньостатистичний поляк. Взагалі, хочу зауважити, що я завжди говорю тут про якихось середньостатистичних, а не про окремих індивідів та їхні подвиги. Мені завжди можуть заперечити «диференціальні» оптимісти: але ж був Казимир Великий, Скарга, Ходкевич, Жолкевський, Замойський, Костюшко, Коллонтай і т.д. і т.п. – я цитую перші-ліпші імена з давнього минулого від «світлих духом», від правих. Так, вони були – і що з того? Хіба не перетворилося все це на смердюче свинство вже за Сасів, щоб закінчитися за Понятовського і фактично тривати, з меншою потужністю, попри проблиски двох повстань, легіонів Пілсудського і його діяльності, аж до наших днів? Були мурові люди²⁰, але через брак матеріалу не змогли створити те, що могли створити. І, можливо, половина не здійснених справ Пілсудського має тут своє джерело – бо дайте Мікеланджело замість мармуру казан напіврідкого матеріалу без запаху, і він теж не зробить з нього статую. Йому, напевно, довелося б «заморозити» цей «матеріал», а на це не у всіх є сили чи бажання, і не у всіх достатньо «холоду в крові», аби це зробити – для цього треба бути сатрапом з плоті і крові, яким Пілсудський, незважаючи на зовнішні ознаки, насправді ніколи не був хоча б через свою соціалістичну традицію. Для цього потрібні люди іншого калібру, іншої якості. Таких ми ще не створили – і, дасть Бог, не створимо, бо за нас в навколишньому світі зроблять ту роботу інші «угруповання» і наша допомога буде вже тоді непотрібна. Тоді ми будемо зменшувати права картелів або збільшувати на 5% безпеку робітників на металургійних заводах чи щось таке. Але світ пройде повз нас на шляху до справедливості, і за нас все це зроблять чужинці зі Сходу чи Заходу. Тоді це вже буде абсолютно неважливо. Польща завжди могла відігравати історичну роль, але завжди утримується від цього. Ухилялася від цього навіть в особі Пілсудського. Можливо, це був інстинкт не брати на себе надто велику відповідальність, який не дає легковажно «міряти силу за наміром». Але без цього останнього у світовій історії не відбувається нічого справді великого – і відбуватися не буде. <...> Орієнтація на велич була, безумовно, і в нас, але з вищезгаданих причин не була доведена до кінця.
Жахлива кількість фальшиво роздутих в аристократичній демократії індивідів (майже суперечливе поняття) не могла дати жодного іншого результату, окрім того, який раптом наприкінці XVIII століття на свій жах побачили пласкі оптимісти, а також послідовники максими, що «Польща безвладдям стоїть». Ця спадщина пригнічувала нас дотепер – і надалі буде продовжувати тиснути на нас, коли інші замість нас будуть творити історію майбутнього людства. <...> Але не граймося з прогнозами – теперішнє досить захопливе саме собою, захопливе і жахливе – незалежно навіть від того, що з нього може вийти. Хоча я щиро вірю, що фальш мусить урватися і кращі соціальні часи настануть ціною лише мистецтва й філософії та трохи знищеної культури (ха, що поробиш – за все треба платити, і за суспільну досконалість теж), якщо сучасні світові державні мужі не порозумнішають і не створять якийсь декрет загальної трансформації. Бо, зрештою, для чого ще вони потрібні? І так далі тривати не може. Чому саме ці панове вважають себе уповноваженими на те, аби в їхніх особах людство вчинило колективне самогубство – через їхню короткозорість, їхній класовий державницький егоїзм і просто, іноді здається, брак інтелекту. Бо їхніми думками і планами керує, мабуть, не лише якесь дивне зачарування давно минулим, не лише недбальство і засліпленість у бажанні використати вже смердючий хвіст безповоротного минулого. Все це не так вже й погано. Але спостерігаючи за цим свідомим сповзанням у прірву, мимоволі доходиш висновку, що тут діють міжнародні надлюдські сили – хоча вочевидь керовані людьми, які вийшли з-під нашого контролю і «гасають» світом без будь-якої суттєвої мети, як корови навесні. Це сили міжнародного капіталу, того, що колись був органом і створив нашу нинішню культуру, а з часом перетворився на злоякісну ракову пухлину.
На цьому я завершую цей побіжний нарис тла, на якому виростає наша колективна психологія велично зарозумілих неробів, з масою яких як матеріалом суспільної творчості не змогли впоратися навіть справжні генії справи ані в минулому, ані в теперішньому часі. <...> Загальна захаращеність, фастриґульство (фастриґування у поєднанні з балагульством) і длупальство (длубання пальцем в тому, що потребує відповідних інструментів) досягло в нас таких вершин, що про це вже спокійно говорити чи писати неможливо.
Треба починати бити морди, відмивати нехлюйні писки, трясти головами і щосили товкти бридкими лобами об стіни якогось свинарника, бо справді, коли настануть події, що перевершать нашу теперішню епоху – легкі перемоги у Лізі Націй чи ще щось таке, – то може виявитися, що це вже не нація, а купа рідкої гнилі: «vermine de l'Europe²¹», як назвав своїх співвітчизників один польський дипломат.
Тепер я різко перейду від повних узагальнень до цілої низки дрібних питань індивідуального повсякденного дня, будучи переконаним, що цей звичайний день, часто не помічений як такий, невизнаний за своїм характером, здатний отруїти кумулятивною, складною дією своїх диференційованих цінностей великі моменти історії і запобігти використанню всіх сил, коли великий момент нарешті настає. Це стосується як націй, так і окремих людей. Важливі моменти розвитку та переломні моменти трапляються не щодня, як і моменти натхнення в будь-якій сфері людської діяльності: від суспільної до мистецької.
Штука в тому, щоб зібрати їх докупи, максимально раціонально використовуючи вибухівку, яка є в кожному з нас: піроксилін тихо горить на відкритому повітрі – у належному середовищі набирає потужність жахливої сили. Сутність життя в Польщі радше суперечить тому, щоб зосереджувати великі ресурси сили і витрачати їх у правильний спосіб і з правильною інтенсивністю. Натомість на тлі погано розіграного комплексу неповноцінності (вузловища упослідження) призводить до їх повільної розрядки в дріб’язкових сутичках повсякденності, в даремній взаємній гризні індивідуальних сморчків за якийсь недоїдок, без генерації потужних потенціалів. Наше життя безформне і розпорошене внаслідок того, що ніхто не виконує своїх дрібних обов’язків перед собою та іншими, вважаючи себе на невідповідному місці, вочевидь заниженому, і обділеним долею. А оскільки йому бракує необхідних властивостей, щоб справді піднятися над собою, то мусить з необхідності надмірно надуватися і набундючуватися. Йдеться не про фактично знедолених купкою експлуататорів нещасних, ані про людей, які насправді відкинуті нижче своїх здібностей і можливостей. Польща є країною невикористаних здібностей – це інша справа, але це, на тлі тих же духовних якостей, стосується лише винятків: цілі табуни людей, які могли б реально підняти культуру країни, змушені заробляти невідповідним способом на мізерне існування, щоб з останніх сил, на маргінесі своєї екзистенції, творити те, що є найважливішим для них і для інших. Останнє, як правило, у відповідний час не береться до уваги. Але широка громадськість здебільшого складається з пихатих хвальків, кращих у всьому, окрім того, чим вони є і чим мають бути. Тому окрім виняткової (мабуть, Америка перевершує нас у цьому відношенні) байдужості до знедоленості інших, поляки вирізняються майстерністю у взаємному і безпідставному демонструванні презирства – кажу "демонструванні", бо у 98% випадків вони не мають для цього жодних підстав – ані для власної вищості (яка переважно є уявною), ані для меншовартості опонента, якого штучно принижують (зазвичай у власних думках), щоб мати змогу ефективно його зневажати. Бо єдиним майже безпомилковим засобом вивищення себе є презирство до інших. …
5 липня 1936 р.
Переклад з польської мови Світлани Бреславської.
Розділ «Значення особистості у суспільному розвитку і трагедія знедолених» // Stanisław Ignacy Witkiewicz. Narkotyki. Niemyte dusze. – PIW, 2016 – 432 s.
____________________
¹ (франц.) на російський манер.
² Апренеледелужизм – термін, вигаданий Віткацієм від французького «apres nous le deluge» (після нас – хоч потоп). Інакше – післянасхочпотопізм (прим. пер.)
³ Ян Гжегож Станіславський (1860–1907) – український і польський художник, викладач мистецтва, ініціатор та учасник різних мистецьких груп, один з головних представників польського модернізму.
⁴ Ернст Кречмер (1888–1964) – німецький психіатр і психолог, євгенік; професор Тюбінгенського університету, директор неврологічних клінік у Марбурзі та Тюбінгені. Академік Академії наук НДР, почесний член багатьох наукових і медичних організацій. Його роботи неодноразово удостоювалися вищих міжнародних нагород.
⁵ Зиґмунд Фройд (1856–1939) – австрійський психолог і невролог єврейського походження, який вивчав людське несвідоме. Він розвинув методику вільних асоціацій та тлумачення сновидінь, яку було покладено в основу психоаналізу, і сформулював концепцію структури психіки.
⁶ Авторська примітка: «До цього додалося питання колонізації шляхтою східного прикордоння, цієї вічно незагоєної рани польської держави. Ця "кресовість" також не була надто моральною інституцією, бо перетворювала шляхту в ще вищого рівня гнобителів селян, ніж усередині країни, а поневолених селян – у колонізованих тубільців».
⁷ Польська приказка: «Шляхтич в загороді (на своєму обійсті) прирівнюється до воєводи» (прим. пер.)
⁸ Тадеуш Бой-Желенський (1874–1941) – польський лікар, письменник, поет-сатирик, есеїст, літературний і театральний критик, перекладач французької літератури, громадський діяч. За переконаннями – матеріаліст. Масон.
⁹ Рід Сас (Драг) – один із найчисельніших шляхетських родів, що походить від Грифичів, які володіли землями між річками Одра та Лаба наприкінці І тисячоліття. Цей рід був широко представлений серед руської (української) шляхти в Галичині (Червоній Русі).
¹⁰ Станіслав Авґуст Понятовський (1732–1798) – останній король польський, великий князь литовський і великий князь руський (1764–1795), правитель Республіки Обох Націй (Речі Посполитої).
¹¹ Юзеф Клеменс Пілсудський (1867–1935) – польський політичний, військовий і державний діяч, перший голова (маршалок) відродженої польської держави.
¹² Наполеон I Бонапарт (1769–1821) – видатний французький державний діяч, полководець, перший консул Французької Республіки та імператор французів. Творець однієї з найбільших імперій світу, реформатор і законодавець Європи.
¹³ Шарль Моріс де Талейран-Періго́р (1754–1838) – французький політик і дипломат. Брав участь у Французькій революції, працював у декількох урядах країни: короля Людовика XVI, Наполеона, Людовика XVIII та декількох інших.
¹⁴ Жозеф Фуше́, Герцог Отрантський (1759–1820) – французький політичний і державний діяч. Учасник Французької революції, був міністром поліції в декількох урядах Франції.
¹⁵ Кароль Людвік Конінський (1891–1943) – публіцист, літературний критик, прозаїк, дослідник народної культури.
¹⁶ Потлач (англ. potlatch) – свято демонстративного обміну дарами та інколи знищення матеріальних цінностей у присутності спеціально запрошених гостей.
¹⁷ Словотвір Віткація (прим. пер.)
¹⁸ (франц.) Але це нечувано – але тоді всі поляки звихнені люди?
¹⁹ eine masslose Selbsttiberschatzung (нім.) – надмірна самоексплуатація.
²⁰ Мурові (морові) люди – в значенні: надійні, харизматичні, рішучі (прим. пер.)
²¹ (франц.) паразити Європи.
19.07.2025