«Український калейдоскоп» – книжка есеїв відомого польського письменника, вченого-літературознавця, публіциста, перекладача, дисидента з демократичною, проукраїнською позицією. Саме так я завжди окреслюю діяльність Олександра Вірпші, який творив під псевдонімом Лєшек Шаруґа. Був сином відомих у Польщі письменників Вітольда Вірпші та Марії Курецької. Навчався на факультеті філософії Варшавського університету. 1968 року заарештований. Навчання закінчив у 1970-х на факультеті польської філології. З 1987 до 1990-х жив у Західному Берліні, співпрацював із BBC і Deutsche Welle. В цей час був пов’язаний із рухом самвидаву, співпрацював із польською секцією радіо «Вільна Європа», очолював відділ поезії в «Культурі» Єжи Ґедройця. Повернувшись до Польщі 2003-го, очолював редакції журналів «Новая Польша», «Przegląd Polityczny». Став одним із засновників «Нової хвилі» польської поезії. Викладав в університеті.
Справжній інтелігент, інтелектуал, пан Лєшек водночас був людиною емоційною, небайдужою, з прагненням до справедливості. Все, як кажуть, пропускав крізь серце. Навіть переживши не один інфаркт, не міг не виходити на варшавські мітинги за демократичні цінності, за свободу і краще життя для Польщі зокрема і країн Центрально-Східної Європи загалом. Російсько-українська війна, яка вже десять років заливає кров’ю Україну, стала поштовхом до написання збірки есеїв – своєрідних аналітичних роздумів свідомого європейця з глибоким зацікавленням нашою історією і літературою.
28 лютого Олександру Вірпші (Лєшкові Шарузі) минуло би 79 років. На жаль, у жовтні минулого року годинник його життя зупинився. Читачам залишилися його поезії, проза, есеї, дослідження. Друзям – привітна усмішка, блискучий веселий погляд і бадьора, повна життєвої енергії хода з калейдоскопом книжок, ідей, переконань – в наплічнику. Сумуємо і пам’ятаємо.
Світлана Бреславська,
письменниця, перекладачка
«ЗАГРОЗА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ»
Боґуслав Мєдзінський¹, один з найближчих соратників Юзефа Пілсудського, у трактаті про політичні плани маршалка висловлює свою думку щодо ставлення Росії до України:
Україна – це їхня больова точка. З двох причин: по-перше, Москві без України загрожує голод, а по-друге, якщо наше порозуміння з українцями піде далі, якщо ми поставимо росіян перед загрозою створення незалежної України, то вони не зможуть ризикувати і змушені будуть піти на придушення².
Ця «загроза незалежної України» через сто років залишається для Росії так само актуальною. У трактаті Льва Ґумільова³ – сина вбитого більшовиками поета Ніколая Ґумільова і поетеси Анни Ахматової – під назвою «Від Русі до Росії», читаємо, що:
Важливо розрізняти історію давньої Київської Русі (з IX до XIII століття, включно з історією Новгорода [Великого] до його розпаду в XV столітті) та історію Московської Росії (з XIII століття до наших днів). При цьому ключ до розуміння історичної долі країни лежить у трьох століттях: XIII, XIV і XV, коли руська реальність створювалася в результаті взаємодії двох різних процесів етногенезу. Фізична фаза етногенезу Київської Русі була пов’язана з початковим, інкубаційним періодом історії майбутньої Росії⁴.
І далі: «Москва не продовжувала традицію Києва, як це зробив Новгород. Навпаки, вона скасувала традиції вічевої вольниці <...>, замінивши їх іншими нормами поведінки, часто запозиченими у монголів»⁵.
Трьохсотлітня подвійна історія, в якій купецьке і, по-своєму, республіканське утворення Новгорода Великого, єдиного члена Ганзейського союзу в регіоні, протистояло московському самодержавству, що завершилося різаниною, яку цар Іван IV Грозний року 1570-го влаштував у не підкореному його владі князівстві. Промовисту картину цього душогубства реконструював Стефан Братковський⁶ у своїй неперевершеній монографії «Атлантида. Так не далеко»:
Кинулися опричники з дрючками на натовп. Довго працювали: черепи тріскали, розбризкуючи мізки, аж поки трупи не засипало снігом. А їм, еліті Великого Новгорода, все одно випала легша смерть: упродовж п’яти тижнів з того дня опричнина занурювалася у кров нелюдськи замучених новгородців, аби потім топити закатованих під кригою в ополонках Волхова, що протікає через місто, топити чоловіків, жінок, дітей і немовлят, аби не залишилося в живих нікого, хто міг би розповісти історію Великого Новгорода. Бо йшлося не про розправу над керманичами. Йшлося про смерть усього Великого Новгорода⁷.
Пригадалася мені історія та знищення Новгорода після прочитання безладної промови Владіміра Путіна, що передувала нападу на Київ, здійсненому 24 лютого 2022 року. Російський деспот чітко заявив про свій намір – знищення України і, як наслідок, що не було прямо заявлено, але однак є логічним наслідком, – привласнення, зросійщення традиції Київської Русі, щоб ліквідувати відмінність, зроблену істориками між історією України, безпосередньо закоріненою в досвіді Київської Русі, й історією Росії, яка почалася з коронації Івана IV Грозного. Звідси систематичне повторення російським правителем формули про те, що українці та росіяни – по суті, один народ. «Русский мир» має бути єдиним, а вся традиція повністю підпорядкована імперському баченню російської історії. Таке «глибоке» вкорінення історії московської влади дозволяє їй звільнитися від почуття меншовартості, зокрема по відношенню до «старих» західноєвропейських держав. На заваді цьому стоїть «загроза незалежної України» – країни, яка має більше законних прав починати свій родовід безпосередньо від Русі Київської.
Смуга землі між Балтійським і Чорним морями є справжнім політичним і культурним палімпсестом, шари якого іноді вкрай складно поєднати в один чіткий наратив. Це часто трапляється, коли політики намагаються зміцнити історичні підвалини своїх держав, посилаючись на середньовічні реалії. Так, словаки посилаються на традиції Великого князівства Моравії, литовці і частково білоруси та українці – на історію Великого князівства Литовського, офіційною мовою якого була не литовська, а руська (українська), а територія в часи процвітання простягалася від Балтики до Чорного моря, тоді як поляки посилаються на досвід Першої Речі Посполитої з Краковом на заході, але яка сягала аж до Криму. Так само Москва шукає своє коріння в Київській Русі, хоча насправді може датувати власну державність лише 1480 роком (Московське князівство було засноване у 1213 році, але перебувало під татаро-монгольським ігом). «Історичні» аргументи, на які посилається Путін, щоб обґрунтувати ідентичність російського та українського народів, не варті виїденого яйця. Якщо довго й уважно дивитися на європейську історію, то стає зрозуміло, що Росія як важливий гравець з’явилася лише у 1812 році, після перемоги над військом Наполеона і входження до салонів Віденського конгресу в 1815 році. Після розпаду Радянського Союзу і становлення України як незалежної держави, Росія, по суті, втратила статус наддержави і в останні два десятиліття намагається відновити його шляхом повернення до імперської політики – без підкорення України це неможливо, саме тому воєнні дії супроводжуються викривленою «історичною політикою».
Річ у тім, що боротися є за що. «Відпустити» Україну і прив’язати її до Заходу означає в перспективі кількох десятиліть появу в регіоні надзвичайно серйозного гравця зі значним економічним, демографічним і культурним потенціалом – а можливо, як свідчить перебіг російсько-української війни, і військовим. Це має призвести до марґіналізації Росії на міжнародній арені та її відходу в тінь Китаю, який ставиться до неї з усе більш помітною зневагою. Ілюстрацією цього може слугувати наступний анекдот, який розповів мені Богдан Осадчук⁸ – відомий оглядач паризького часопису «Культура», запрошений до Пекіна як лектор у 1980-х роках – тоді він запитав високопоставленого китайського партійного функціонера про причини збройних сутичок з радянськими військами на річці Уссурі в 1969 році. Відповідь отримав стандартну – зміст офіційного комюніке. Але Богдан допитувався далі. Нарешті функціонер махнув рукою і сказав: «Знаєте, зрештою, як ми можемо серйозно сприймати країну, яка має лише чотириста років історії?»
2.
У середині XIX століття мандрівний поет Тимко Падура⁹ – перекладач, зокрема, Конрада Валленрода¹⁰ на українську мову – співав народні думи або твори власної композиції під акомпанемент бандури або чернігівки. Пов’язаний з рухом декабристів, митець здобув тимчасову популярність, аби невдовзі впасти у майже повне забуття. Його принагідно згадують як поета «української школи», хоча він також писав вірші польською мовою. Щоправда, писав передусім українською мовою, та ці твори цілком маргіналізовані, зокрема й тому, що існують винятково в записі «латинкою», оскільки Падура в недовготривалій «абетковій війні» серед українських письменників став на бік противників кирилиці. Його дуже рідко згадують в історіях польської та української поезії, хоча поета можна вважати доволі символічною постаттю для взаємних культурних зв’язків. Водночас творчість Падури надихнула Кіндрата Рилєєва¹¹ – одного з головних героїв «До друзів москалів» Адама Міцкевича – поета, засудженого до страти, тіло якого, як і п’ятьох інших вбитих товаришів, таємно поховали у досі невстановленому місці, побоюючись – мабуть, небезпідставно – що ці могили перетворяться на місце культу. Це тим більше важливо, оскільки однією з найважливіших точок відліку в програмному політичному мисленні декабристів була традиція, приречена в Росії на знищення, – традиція республіканського Великого Новгорода. Життя і творчість Падури є надзвичайно цікавим вузлом, що ілюструє складні стосунки між поляками, українцями та росіянами, в яких головним орієнтиром є система цінностей, що протистоїть усім формам деспотизму. Чудовою ілюстрацією такого стану справ є герб антиросійського повстання 1863 року, в якому переплітаються польський Білий Орел і Погоня, що символізують Велике князівство Литовське, і фігура архангела Михаїла, що відсилає до традицій Київської Русі – всі три країни на той час були позбавлені політичного існування, що в тогочасній Європі, де формувалися структури національних держав, особливо на Заході (а повстання за незалежність жорстоко придушувалося Москвою) було, безсумнівно, вираженням їхніх політичних прагнень, які в тій чи іншій мірі були реалізовані після Першої світової війни. Лише у 1918 році на політичній карті європейського континенту, у смузі між Балтійським і Чорним морями, з’явилися балтійські держави – Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, а також Польща й Україна.
Проголошення у 1918 році Української Народної Республіки та Польщі призвело до низки конфліктів, зокрема до спроб більшовицької Росії відновити свою владу над цими країнами збройним шляхом. В результаті у квітні 1920 року між Юзефом Пілсудським, який очолював Польську державу, та Симоном Петлюрою була досягнута домовленість, яка знайшла своє вираження у виданому польським Міністерством закордонних справ комюніке від 28 квітня 1920 року: «Польський уряд, визнаючи право України на самостійне державне існування, визнав Директорію Української Народної Республіки на чолі з її головним отаманом Симоном Петлюрою»¹². Тодішня спроба спільного бою польської та української армій закінчилася сепаратним – без допуску представників УНР – перемир’ям у жовтні 1920 року, і хоча Польща до листопада підтримувала українську армію, загони якої – після низки невдач – знайшли притулок у Польщі, де були інтерновані. В результаті Україна була розділена між Радянським Союзом і Польщею. Запланований союз Пілсудського з Україною, передбачений квітневою «Варшавською угодою», не відбувся, а Петлюра, якого деякий час переховував у Варшаві волинський воєвода Генрик Юзевський¹³, був убитий у Парижі 1926 року після того, як вирішив емігрувати. Драму втраченої свободи влучно передав Євген Маланюк у своєму вірші від 13 листопада 1920 року:
Степ підвівся і втілився в древній хаос
І посунув на нас в гостроверхих татарських шапках, –
Ось все ближче, все ближче – вже вершники в балці –
ось! –
Вже летять перетяти нам шлях.
... Дону синього не пощастило зачерти.
Руська Земле! За шолом’янем єси.
І на Захід, на Захід ридають вагони з хаосу і смерти,
З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси¹⁴.
З урядом Петлюри, окрім Юзевського, були пов’язані й інші поляки, передусім Станіслав Стемповський¹⁵, багатолітній партнер Марії Домбровської¹⁶, авторки «Ночей і днів», чий син Єжи¹⁷ – видатний есеїст – після війни оселився на еміграції у Швейцарії і був пов’язаний з паризькою «Культурою» Єжи Ґедройця, ставши одним із прихильників польсько-українського порозуміння. Оцінюючи польську ситуацію в контексті її «яґеллонських» амбіцій, він писав до редактора:
«Поляки – це П’ясти в шароварах Яґеллонів, не за їхніми мірками скроєних. Для того, щоб мати Польщу яґеллонського масштабу, їм бракувало різних матеріальних передумов, а ще більше – таланту та ідей. Ті, хто сумнівався в цьому, могли переконатися в 1920–1923 роках, коли більшість нації відкинула не лише спроби підтримати український незалежницький рух, але й скромну програму Центральної Литви¹⁸. Володіння східними землями було за цих умов короткочасним явищем, що ґрунтувалося лише на тимчасовій слабкості Росії. Те, що сталося в Ялті, було неминучим і мало статися в будь-якому разі. Ми справедливо протестуємо проти форми цього врегулювання, але сам розподіл прикордонних територій вже повністю визрів заздалегідь і чекав, щоб його підписали. Варшавські умови не могли бути виконані жодним урядом, всупереч більшості громадської думки і всієї адміністрації, яка саботувала політику, пов’язану з цією угодою»¹⁹.
Тим більше заслуговує на увагу той факт, що Польща була першою країною у світі, яка визнала незалежність України в серпні 1991 року, також від самого початку заявляючи, що суверенна українська держава є однією з умов незалежності Польщі. Однак основою суверенітету України є перетворення її суспільства на політичну націю. Це стосується і більшості колишніх підданих комуністичної системи, зокрема тих, хто тривалий час був підпорядкований московській системі. Багато років тому Єжи Пом’яновський²⁰ писав, що після періоду політичної трансформації росіяни перетворилися з кріпаків на громадян, які роблять свідомий вибір, – сьогодні ж, понад чверть століття потому, це твердження слід піддати критичному аналізу²¹.
З Україною все інакше. Саме тут можна спостерігати процес послідовної розбудови структур політичної нації, яка усвідомлює свої цілі, бере активну участь у консолідації системи тих цінностей, які становлять фундамент демократичних правових держав у розумінні західної цивілізації. Цей процес не був ні очевидним, ні безболісним. Як і білоруське суспільство (хоча, можливо, і не такою мірою), Україна зазнала в XIX і XX століттях потужної русифікації, що торкнулася майже всіх сфер життя. Одним із найболючіших переживань стало масове знищення української інтелігенції під час Великої чистки. Саме це вдалося задокументувати Єжи Ґедройцю в антології «Розстріляне відродження», виданій у 1959 році Паризьким інститутом літератури за редакцією Юрія Лавріненка²², – книжці, яка, потрапивши в Україну контрабандним шляхом, стала одним із чинників консолідації ідентичності її культури, тож після суспільних перемін дочекалася кількох перевидань²³.
Варто також згадати, що після 1991 року поширення української мови не сприймалося повсюдно як щось само собою зрозуміле; російська мова домінувала, в тому числі в західних областях країни. Велика демонстрація молоді – переважно митців та інтелектуалів – на Майдані в Києві 1990 року була проявом бажання розірвати залежність від Кремля і закликом до вільних виборів. Результатом стала відставка тодішнього промосковського прем’єр-міністра Віталія Масола, і хоча за цією зміною не надійшли інші, саме тоді вперше проявилася сила Майдану і саме тоді почала з’являтися «загроза незалежної України». І хоча владі вдалося цей голос притлумити, заглушити його було вже неможливо – тим більше, що він був посилений відродженою надією пов’язати долю країни із Заходом, з Європейським Союзом.
В Україні, однак, виник чіткий поділ між «блакитним» проросійським сходом і «помаранчевим» проєвропейським заходом. Сфальсифіковані вибори спричинили Помаранчеву революцію, яка привела до влади Віктора Ющенка, що переміг підтримуваного Леонідом Кучмою Віктора Януковича. Останній, однак, після помилок свого конкурента переміг його на наступних виборах, оголосив, що прагне інтегрувати країну в Європейський Союз, але піддавшись тиску з боку Кремля, у 2013 році відмовився підписати погоджену суспільством Угоду про асоціацію. Люди знову вийшли на Майдан – але цього разу це було покоління, яке не могло задовольнитися лише кадровими змінами. Це було вже зовсім інше суспільство, ніж десять років тому, суспільство, впевнене у власній правоті та правах. Воно виступало проти сили – і цього разу ціна за прагнення до повного суверенітету виявилася високою. Після втечі Януковича до Росії президентські вибори виграв Петро Порошенко. Москва відповіла спочатку анексією Криму, а потім озброєнням і військовою підтримкою сепаратистів на Донбасі, що ознаменувало початок визвольної війни України, яка триває безперервно з 2014 року.
Врешті 24 лютого 2022 року Кремль вирішує відкрито вторгнутися. Російський диктатор не приховує головної мети цієї операції – «розв'язати проблему України». Коли я пишу ці рядки, стає цілком зрозуміло, що ціна цієї злочинної війни для московської влади не відіграє жодної ролі – важливо насамперед усунути «загрозу незалежної України», збройно придушити. Однак все вказує на те, що це рішення є прелюдією до катастрофи самої Росії. Мало того, що країна все більше й більше занурюється в міжнародну ізоляцію, але, на додачу до цього, вона показала себе військово незграбною, а це вже само собою є загрозою для неї. Агресивна політика Москви також призвела до суттєвого переформатування європейської політики. Водночас стало зрозуміло, що Україна не лише здобула реальний суверенітет, але й із країни на периферії європейської та світової політики перетворилася на одного з найважливіших гравців у цьому регіоні континенту. Ймовірно, на відновлення України після завершення бойових дій знадобляться роки, але треба бути впевненим, що в цьому плані Київ може розраховувати на значну іноземну допомогу і, можливо, отримати прискорений шлях вступу до Європейського Союзу.
(Розділ зі збірки есеїв – Leszek Szaruga.Ukraiński kalejdoskop. Convivo 2022)
Переклад з польської мови Світлани Бреславської
________________________
¹ Богуслав Мєдзінський (1891–1972) – підполковник піхоти Війська Польського, солдат військової розвідки, політик і журналіст, член Сейму 1-го, 2-го, 3-го і 4-го термінів, міністр в уряді Юзефа Пілсудського та Казимира з Бартель, віцемаршалок Сейму, сенатор 5-го терміну та маршалок Сенату ІІ Речі Посполитої, масон, член президії Найвищої ради Табору національної єдності в 1939 р.
² Bogusław Miedziński, Polityka wschodnia Piłsudskiego, „Zeszyty Historyczne” 1973, z. 31, s. 6.
³ Лев Микола́йович Гумільо́в (1912–1992) – радянський та російський географ, тюрколог й історик-етнолог, доктор історичних і географічних наук, поет. Перекладач із перської мови. Засновник пасіонарної теорії етногенезу.
⁴ Lew Gumilow, Od Rusi do Rosji, tłum. Ewa Rojewska-Olejarczuk, PIW, Warszawa 2004, s. 269
⁵ Lew Gumilow, Od Rusi do Rosji, tłum. Ewa Rojewska-Olejarczuk, PIW, Warszawa 2004, s. 269
⁶ Стефан Тадеуш Александр Братковський (1934–2021) – польський письменник, редактор і журналіст, історик, дисидент соціалістичного спрямування. Активіст руху Солідарність. У 1980–1981 і 1989–1990 – голова Спілки польських журналістів, потім – почесний голова. У Третій Речі Посполитій – публіцист і організатор ЗМІ.
⁷ Stefan Bratkowski, Atlantyda. Tak nie daleko, Wydawnictwo Pert, Warszawa 2009, s. 7.
⁸ Богдан Осадчук (1920–2011) – історик, професор політології Вільного університету Берліна, публіцист, речник польсько-українського порозуміння, соратник Єжи Ґедройця.
⁹ Тимко Падура (також Тиміш Падура, 1801–1871) – українсько-польський поет, композитор та торбаніст. Автор низки пісень про козаків. Як польський патріот наполягав на необхідності спільної боротьби поляків та українців за незалежність. Був співцем козаччини, популяризував український фольклор та музику.
¹⁰ «Конрад Валленрод, історична повість з литовського та прусського життя» (1828) – епічна поема польського поета Адама Міцкевича. Твір оповідає про події литовської та прусської історії; описуються патріоти-литовці, що б'ються з головним своїм ворогом – Тевтонським орденом.
¹¹ Кіндрат Федорович Рилєєв (1795–1826) – російський поет і революціонер-декабрист, один з п'яти страчених керівників грудневого повстання 1825 року, прихильник ідеї національного визволення України.
¹² Odezwa Naczelnego Wodza, „Monitor Polski. Dziennik Urzędowy Rzeczypospolitej Polskiej” 28 kwietnia 1920, nr 97, s. 2
¹³ Генрик Ян Юзевський , псевд. «Нємирич», «Ольгерд» (нар. 1892 , Київ – пом. 1981, Варшава) – польський політик, незалежницький і державний діяч Другої Речі Посполитої, художник, прихильник Пілсудського, міністр внутрішніх справ, воєвода волинський (1928–1929 та 1930–1938), воєвода лодзький (1938–1939).
¹⁴ Маланюк Євген. Поезії в одному томі. / НТШ в Америці. Нью-Йорк, 1954. – С. 51.
¹⁵ Станіслав-Адам Стемповський (1870–1952) — громадський діяч Поділля початку XX століття, польсько-український політичний діяч періоду Української Народної Республіки, суспільний і освітній діяч у незалежній Польщі, публіцист, перекладач, мемуарист, один із керівників польського масонства, багаторічний супутник польської письменниці Марії Домбровської. Родина приятелювала з Євгеном Маланюком.
¹⁶ Марія Домбровська (1889–1965) – польська письменниця, авторка новел та романів, драматург, публіцистка і літературний критик лауреатка Державної премії Польської Народної Республіки (1955).
¹⁷ Єжи Чеслав Стемповський (1893–1969) – поет, літературний критик, перекладач, один із найвизначніших польських есеїстів. Публікувався під псевдонімом Павло Гостовець.
¹⁸ Центральна Литва – маріонеткова держава, залежна від Польщі, зі столицею у Вільнюсі, про створення якої оголосив генерал Люціан Желіґовський 12 жовтня 1920 року після інсценованого так званого «Повстання Желіґовського». 18 квітня 1922 року була приєднана до Польщі.
¹⁹ Jerzy Giedroyc, Jerzy Stempowski, Listy 1946–1969, Czytelnik, Warszawa 1998, t. 1, s. 280.
²⁰ Єжи Пом’яновський, спочатку Єжи Бірнбаум (1921–2016 ) – польський прозаїк, есеїст, знавець історії Східної Європи, театрознавець, кіносценарист, перекладач.
²¹ Див. Jerzy Pomianowski, Na wschód od Zachodu. Jak żyć z Rosją?, Rosner & Wspólnicy, Warszawa 2004.
²² Лавріненко Юрій Андріянович (1905–1987) – український літературознавець, публіцист, есеїст, критик, редактор, дослідник «Розстріляного відродження».
²³ Розстріляне відродження, Антологія 1917–1933: Поезія-проза-драма-есеї, упорядник Юрій Лавріненко, Instytut Literacki, Париж 1959. Див. більше на тему антології та рецензії: Agnieszka Korniejenko, Rozstrzelane odrodzenie, Towarzystwo Przyjaciół Nauk, Kraków – Przemyśl 2010.
28.02.2025