Засвідчити

З тих часів, коли один із «проклятих поетів» окреслив, яким має бути кінець поезії, пам’ятаю, що ми носили його зображення на лацканах формених шкільних піджаків. Точніше, піджаки були гімназійними, а за дієсловом «ми носили» приховувалися ми (конкретно) – двоє осіб, які через брак грошей крали поетичні збірки в книгарнях чи переписували взяті з бібліотеки (переважно так званих класиків: Сандрара¹, Бодлера², Рембо³, Арагона⁴, Елюара⁵ і т.д.) збірки невдах, які «свідчили». Згаданим поетом був (звісно) Рафал Воячек⁶. З його бачення «кінця» найбільше вразив нашу свідомість уривок, який ми нізащо не назвали б «суспільним»: «кінець поезії має бути неграматичним». Питання «чи було носіння фотографії поета на лацкані піджака вираженням чогось більш зовнішнього, ніж захоплення "непристосованістю", туга за протистоянням якомусь там "порядку", раз і назавжди встановленому, і взагалі заклопотаністю якимись "іграшками" навіть із цілком "асоціальною" смертю» відклалося в часі, наче само собою, бо, зрештою, в підлітковому віці час – це досить абстрактна категорія.

Але після 1976 року, коли в польській поезії з’явилися видимі й розбірливі сліди «свідчення», вже трохи більше іскрили «суспільні» цитати, наприклад: «на фабриках ми вдаємо із себе сумних революціонерів», «підтримуючи радісну видимість тривання походу», або «ми знаємо, що зроблено з нашими меблями, з наших меблів облаштовано трибуни». Навіть якщо такого роду «свідчення» з’являлися офіційно, в офіційно опублікованих збірках. Тоді ми могли лише підозрювати – сьогодні ми вже знаємо, що ця «офіційність» була радістю жменьки фанатів і в суспільному сенсі не мала жодного впливу на так звані (суспільні) настрої. Зрештою, тоді вже давала про себе знати «втома літератури», і так звана течія Нової хвилі⁷ врешті трансформувалася в течії так званої «нової приватності» (з усією благодійністю «глибокого бароко», «раннього Мілоша» та французьких символістів). Не допомогли ні посилання на Нову хвилю, ні навіть підпирання милицею парадигми романтизму (варто лише згадати «Кнебель⁸ і слово» Бараньчака⁹). Однак 1970-ті для крадіїв поетичних збірок стали загалом останніми роками, коли хтось крав поетичні збірки.

Але був «магічний» 1980 рік. Всі знаки на небі та на землі віщували, що це може бути «золотий час» – насамперед для поезії, а особливо для прози, адже «всяке відбувалося». Майже настільки, що міг з’явитися якийсь відповідний «Попіл і діамант»¹⁰, якісь «Колумби»¹¹ з адекватним квантифікатором дати народження; не кажучи вже про те, чи цей попіл чи навіть діаманти можна було «прочитати» поза відрубністю польської мови зі всюдисущою тушею романтично-чудодійних поразок. Це відбувалося, здавалося б, як при відступі Наполеона чи при звільненні Відня. Навіть без глузування чи жартівливого трактування літератури тут, у нас, над Віслою, Одером, Вартою і Нотецією окреслювалася канва для великої літератури, можливо, навіть європейської, бо ми «розтрощили» СИСТЕМУ. Систему, яка породила (a rebours¹²) твори Солженіцина, Бродського, Кундери, Кертеса¹³ і (в певному сенсі) нашу «М’язгу»¹⁴. Ну що ж! Не вдаючись до глибшого аналізу, Анджеєвському¹⁵ вдруге як би «вдалося» спіймати на гарячому те щось, що сталося значно раніше з якимось Кордіаном перед дверима царської палати, або те, що трапилося з якимось Мацьком на смітнику чи в готельному номері (залежно від інтерпретації). До речі, дуже симптоматично, що на «М’язгу» чекали всі: офіційні фрагменти в «Творчості» – зачитані; неофіційне «ціле» – успішно розпродавалося; після 1989 року «М’язга» – забута або відкладена «якраз перед шлюбом нібито головних героїв». Чому? Це контрапунктне питання має залишитися без відповіді. Але, безумовно, головними винуватцями кінця цієї м’язги є не так званий ринок чи пауперизація¹⁶ літератури.

Можливо, саме брак дистанції (нібито наша племінна вада) зумовив необхідність дочекатися нашого, польського, свідчення про наш «прорив», який, без тіні сумніву, якщо не став іскрою «революції», то очевидно певним чином «надихнув» якщо не суспільство, то, безумовно, еліти не лише східної частини Європи, але, як незабаром з’ясувалося, й західну частину колишньої «імперії зла». Бо, мабуть, саме так слід розглядати, наприклад, роман НДРівського Райнґарда Їрґля¹⁷ «Недоповнені»¹⁸ – у якому своєрідним «антироманним» способом переосмислено всю дегенерацію непорозумінь довкола так званого вигнання. Але і цей твір, навіть перекладений польською мовою, не справив враження на так звану широку літературну громадськість, хоча і був помічений міжнародним журі польської премії «Silesius». Можливо (знову), надто легко нас втомлюють загальноприйняті «вагомі» теми. Казус Качмарського¹⁹, «палкого» провісника революції, майже такого ж популярного, як сьогоднішні автори «легких» пісень про кохання, настільки ж болючий, наскільки й пояснює нашу поверхневу прив’язаність до умовного «тут і тепер». Хоча пізніші, вже «світські», твори Качмарського (переважно текстові) в сенсі, звісно, не сакральному, а «революційному» – як, наприклад, його поетична «діалектизація» посту з карнавалом – могли достукатися до зазвичай універсально налаштованого західноєвропейського читача sensu stricto²⁰. Що дивує в цьому контексті, то це сприйняття творів Ґомбровича – щиро кажучи, дуже, навіть у певний безглуздо-парафіяльний польський спосіб. Адже проза Шульца, тобто її «салонна» популярність на Заході, зовсім не є дивною, оскільки у своїй простій, зрозумілій рецепції вона чудово «свідчить» про ті самі страхи, що їх ідентифікував свого часу Кафка, а згодом Беккет. Інших авторів такого рівня «продовження» європейського чи світового сприйняття «тотальної літератури» в сучасному польському письменстві немає (за винятком поетичних спалахів універсалізму Мілоша та Шимборської); і річ, мабуть, не в «розкрутці» чи активності перекладачів, адже Стасюк²¹, Токарчук²², Денель²³ і навіть Масловська²⁴ є не менш «скривдженими», ніж чех Тополь²⁵ чи росіянин Пєлєвін.

Однак існує величезна різниця між тим, як ці останні «свідчать», і тим, що пропонують світові Стасюк і Токарчук. Тополь, наприклад, у «Сестрі» без жодних комплексів задає європейський тон, маючи у своєму розпорядженні разюче чіпляючу прозу чеських «геніїв» (Грабала, Чапека, Павела, Гашека) і водночас відчуваючи присмак Кундери. Тополю вдається блискуче справлятися з переоцінками 68-го року (наприклад, у «Нічній роботі») – причому він «щадить» так звані «ненавмисні злочини окупантів», не впадаючи при цьому в банальне пропагандистське мучеництво. У наших «свідченнях» (польських – читай Стасюка, Токарчук і передусім Масловської) все ще відчувається «поразка», «крах», «безсилля» і якийсь романтичний дух; все це разом абсолютно незрозуміло з позиції голландця, німця чи француза, що прогулюється набережними Рейну. Але хіба йдеться про те, щоб переконати когось у Європі та світі у власному свідченні, коли ми століттями маємо у своєму розпорядженні «канонічного» Сенкевича та «сакрального» Міцкевича? До речі, ніхто з польських письменників нічого не навчився з феномена популярності у світі «Хлопів» Реймонта, де «ревнощі» Антека важливіші за «повстанське» минуле Борини, хоча «справжньої польськості» у «Хлопів» ніхто зі здоровим глуздом не відбере.

З іншого боку, Пєлєвін лише в одному романі («Імперія V») розправився з «системою», парадоксально протиставляючи тій з «серпом у голові» постмодерну корпоративну систему, так само «криваву», хоча в «плинному світі» (за Бауманом²⁶) твору Пєлєвіна немає жодного сліду крові (якщо не рахувати дрібних крапельок від системних укусів корпоративних упирів). То чого ж бракує нашим письменникам, щоб «засвідчити» нашими надвіслянськими комплексами і щоб європейці нас зрозуміли?

Котарбінський²⁷ писав давно (але вже після світової війни), до речі, з нагоди аналізу «Підвалин суспільства» Ібсена: «Безпліддя, яке панує сьогодні в серцях, в головах, в літературі, одним словом, у всіх людських вчинках, жахливе. Нічого, нічого і нічого. Загальна апатія. Люди на щось очікують, чогось шукають, а тим часом їм страшенно нудно. Потрібне якесь жахливе потрясіння». Таких «потрясінь» у післявоєнній історії Польщі можна нарахувати не один десяток. А останні два, можливо, найважливіші в історії десятиліття, могли б потрясти самі собою. Річ у тім, що не пролилася кров, не виявилися «справжні герої», бо більшість наших героїв просто вижили. І, що найгірше, з уламків барикад побудували швидкісні автобани, футбольні стадіони, взагалі якусь (вибачте за каламбур) інфраструктуру. З найближчої «ідеологічної» дистанції на цих «чудових уламках» почалося полювання на «гопників». Ікони на наших очах перетворювалися на портрети. Руйнувалися мури, найчастіше лише доброго смаку. Нове джерело не пробилося і досі не пробивається. «Тут і тепер» тут і тепер не існувало. Повернулися «окупації», «повстання», «боротьба за свободу» і т.д. і т.п. Навіть якщо після воєнного стану один Братний²⁸ (вимушено) «засвідчив» воєнний стан («Рік у труні»), все одно щось змінилося у світі (якщо тільки) з часу тієї «конспірації», тієї «окупації», тієї «Польщі, яка бореться», і це жодним чином не дає права на простий замінник у ХХІ столітті. Література як така повернулася до імперативів дев’ятнадцятого століття. Значна частина суспільства – можливо, навіть так звана широка громадськість, – чекає на Пророка. Кандидати вже є. І їх буде дедалі більше, доки вічно живий Сенкевич витіснятиме в нішу Ґомбровича і Шульца.

В атмосфері постромантичних гасел і гаселок не втішає факт, що родоначальники суспільних свідчень свого часу (а вони ще не письменники-віщуни) охоче звертаються до рядків і віршів Герберта, Мілоша, рідше – Шимборської, не тішать придорожні банери з «уривками» з творів Твардовського²⁹. Слухати і спостерігати це, включно з дифірамбами президентів корпорацій, які роздають грошові премії поетам на різних заходах (або, кажучи прямо, літературних конкурсах), підтверджує in statu nascendi³⁰ стару іпостась Адорно про занепад культури, яка є не більш ніж «культурною індустрією» – що, зрештою, не виключає емоцій від читання одного-єдиного вірша, скажімо, старого доброго Лєсмяна, критичних зауваг якого ніхто з протагоністів нашого часу практично не цитує.

Усі вади та недоліки, які виключають літературу з головного культурного потоку, навряд чи можна вважати сучасними проблемами. Справжньою драмою для Юліуша Словацького в Парижі був той факт, що лише один друкар мав у своєму розпорядженні польські шрифти. Якби не «особистий шарм» Поета, якому піддалася донька друкаря, хто знає, чи змогли б ми коли-небудь прочитати «Балладину» та причепити на щит інші «романтичні постулати». Я кажу це в контексті, наприклад, геніальності гіпотетичного європейця, який, як єдиний у світі, володіє здатністю розуміти польську мову настільки, щоб ввести в популярну літературу якогось молодого чи ще ненародженого творця з-над Вісли, виконуючи алегоричну функцію тих свинцевих шрифтів паризького друкаря творів Словацького.

Залишається питання необхідності взаємодії з літературою з позиції так званого споживача. Що ж, з цією «проблемою» сучасні, переважно молоді, поети впоралися самотужки. Самостійно, наприклад, організовують великі літературні події, які називають «маніфестаціями», «конфронтаціями» чи «батлами», на які практично ніхто не приходить, але зали заповнюються вщерть, бо на них запрошують сотню-дві писак, і вони самі для себе – і творці, і реципієнти творчості. Це жодним чином не дискваліфікує так званий літературний обіг і жодним чином не віщує кінця літератури. Зовсім навпаки – адже література як така є або має бути претензійно елітарною. Варто нагадати, що на зустрічі з Францом Кафкою в Празі (якщо вони взагалі відбувалися) приходило небагато людей, які зазвичай розходилися з огидою. Пророкування кінця літератури або її цифрового розчепірення – це крик волаючого в пустелі. Якщо має бути «кінець» – то це буде справжній «кінець світу». І цей контекст не підлягає дискусії, так само, як і питання про «фізичність» смерті чи «оніричність» життя.

Існує також питання простого «виробництва» книжок. Питання загрози витіснення «паперової» книги «цифровою», як кажуть читачі електронних книг. Трохи іронізуючи або взагалі ігноруючи «проблему», скажімо, за назвою книги, в якій ведуть діалог Жан-Клод Карр’єр³¹ та Умберто Еко³² («Не думайте, що книжки зникнуть»³³). І як додає критичний читач книги Едвін Бендик³⁴: «Еко і Карр’єр – великі бібліофіли. Книжкова колекція італійця налічує п’ятдесят тисяч томів, серед яких – понад тисячу стародруків та інкунабул. Його французький співрозмовник зібрав не набагато меншу бібліотеку. Про що вони розмовляють? Звичайно ж, про книжки і читання. Розмовляють з великим знанням справи, пристрастю, ерудицією та гумором». Однак найбільше критика порадувало те, що Еко підтверджує свій діагноз: «Інтернет-культура – це не продовження телевізійної картинкової культури, а повернення до Ґутенберґа³⁵ і культури тексту», – і додає: «Сьогодні ми читаємо і пишемо більше, ніж будь-коли в історії. З цієї причини Еко не турбується про майбутнє книги, адже текстова культура потребує багатьох носіїв. Книжка все ще залишається найдосконалішим носієм як в естетичному, так і в ергономічному плані. Це – як колесо: одного разу винайдене, воно нікуди не зникне».

З «ідеологічної» точки зору, вже для мене – «крадія» поетичних збірок епоху тому – найважливішою рушійною силою літератури є її проста «деміургічна» властивість. Десь під польсько-німецьким кордоном, у маленькому, неіснуючому для світу Битомі Одраньському, Марія Сидорська-Ричковська, нікому не відома вчителька, впродовж десяти років писала книжку «Станційка на сході і заході». Авторка «уявила», що в її всіма забутому містечку бував її улюблений Райнер Марія Рільке. І це марення вона послідовно розписала на сторінках роману, створивши в такий спосіб не лише фікцію, ілюзію «власного культурного сну», адже при нагоді воскресила й інших «відомих» битомських персонажів, але передусім «створила» польською мовою цей Битом Одраньський – містечко, яке почало існувати не лише адміністративно, але було переоцінене як пункт на культурній мапі. 

Якщо цю книжку прочитає хоча б одна людина – читач – це вже буде доказом того, що міркування про «кінець літератури» є академічними спекуляціями.

Але, як завжди, життя підтвердило ці припущення. Ольга Токарчук з її «чутливою локальністю» виправдала каталог очікувань стокгольмського журі. Нобелівська премія, окрім усього іншого, в певному сенсі спростувала звинувачення польської літератури в «романтичності» за своїми кодами, в заповненості образами, які абсолютно не прочитуються в Європі та світі. Висловлюючись розмовно і, можливо, іконоборчо, лауреатка відкинула «романтичну парадигму», замінивши її на «парадраглі», в певному сенсі – все одно романтичні. Залишається питання, чи вдасться Ользі Токарчук самотужки, попри її доволі багату творчість, створити якусь «цілісність» у сенсі квантифікатора «Польська література». Тим більше, що Нобелівська премія з літератури не означає, що польська лауреатка дистанціювалася від сучасних їй творців (скажімо, від Тополя, Пєлєвіна чи Керета³⁶); означає це ЛИШЕ чи АЖ те, що вона опинилася в колі видатних і ще видатніших. Як на мене, це вже давно було якщо не очевидним, то принаймні передбачуваним.

З майбутнього збірника есеїв «Європольща».

Переклад з польської мови – Світлани Бреславської

Чеслав Маркевич

Відомий польський поет, прозаїк, есеїст і літературний критик. Радіожурналіст радіо «Захід». Уродженець Зеленої Ґури. Випускник факультету польської філології. Публікувався, зокрема, у таких виданнях, як: «Poezja», «Literatura», «Odra», «Nowy Wyraz», «Borussia», «Integracje», «Nowy Medyk», «Nadodrze», «Topos», [fo:pa], «Wakat», «Ślad», «Red», «Śląsk», «Wyspa», «Fraza», «Portret», «Arterie», «Bliza», «Дзвін». Важливі антології: «Поет – як дитина», «Спалений рай».

Опублікував збірки поезій: «Modlitwa oszukanych» (Варшава, 1977), «Moja wina» (Варшава, 1998), «Ale i tak» (Зелена Ґура, 2007), «Majuskuły» (Краків, 2009), «80. urodziny Marilyn Monroe» (Холм, 2011), «Wierszeje» (Лодзь, 2018), «Tropy» (Торунь, 2020), «Prowincje mojego imperium. Zaimki świata» (Варшава, 2022), «Тропи» (пер. з пол. С.Бреславської/ Брустури: Дискурсус, 2024). Автор збірника оповідань: «Made in life» (Зелена Ґура, 1995); романів: «Przezroczysty» (Вроцлав, 2002), «Niewinne Miasto» (Познань, 2003), «Zemsta Fabiana» (Зелена Ґура, 2004), «Przeklęta Europa» (Варшава, 2023); збірника літературно-критичних статей «Rozpoznany moment osobności» (Зелена Ґура, 2000). Багаторазовий переможець літературних конкурсів. Лауреат Любуського літературного лавра (1995, 2020). Номінант на премію «Любуський літературний лавр» (2009, 2011, 2023). Номінант на премію ім. А. К. Васькевича (2022). Член правління Великопольського відділення Спілки польських письменників (SPP).

____________________________

¹ Блез Сандрар (1887–1961) – французький прозаїк і поет швейцарського походження.

² Шарль П'єр Бодлер (1821–1867) – французький поет, літературний критик та перекладач, один з найвпливовіших представників французької літератури XIX століття.

³ Жан Нікола Артюр Рембо (1854–1891) – французький поет-символіст. Поезія Рембо мала великий вплив на світову літературу та мистецтво. Рембо вважається попередником сюрреалізму. Всю свою поезію Рембо написав у юності, практично закінчивши літературну діяльність до 21 року.

⁴ Луї Арагон, уроджений Луї-Марі Андріє (1897–1982) – французький письменник, критик і громадський діяч, комуніст. Був одним із головних представників сюрреалізму у французькій поезії.

⁵ Поль Елюар (повне ім'я – фр. Eugène Émile Paul Grindel (1895–1952)) – французький поет, творчість якого відносять до сюрреалізму.

⁶ Рафал Воячек (1945–1971) – польський поет і прозаїк. Зарахований до грона «проклятих поетів».

⁷ Нова хвиля – поетична формація, що мала місце у польському літературному житті у 1968–1976 рр. До неї належали: Віт Яворський, Юліан Корнхаузер, Єжи Кронхольд, Станіслав Стабро, Адам Загаєвський, Павел Гешен,  Станіслав Бараньчак, Ришард Криницький, Кшиштоф Карасек, Ярослав Маркевич, Лешек Шаруга, Ясек Березін,, Здзілав Яскула, Вітольд Сулковський, Лотар Гербст, Маріанна Боцян (прим.пер.)

⁸ Кнебель – кляп, палиця.

⁹ Станіслав Бараньчак (1946, Познань – 2014, Ньютонвілл, США) – польський поет, літературний критик, перекладач поезії, один із найважливіших творців Нової хвилі, діяч Комітету захисту робітників.

¹⁰ «Попіл і діамант» (1948) – повість Єжи Анджеєвського про трагічну долю польського покоління молоді, яке продовжувало боротися за свободу своєї батьківщини вже після її «звільнення» радянськими військами від німецьких окупантів в 1945 році. За повістю 1958 року знято фільм (реж. Анджей Вайда).

¹¹ «Колумби» – поети, які народилися близько 1920 року: Бачинський, Ґайци, Стшемінський, Боровський і т.д.

¹² a rebours (франц.) – навпаки, навспак.

¹³ Імре Кертес (1929–2016) – угорський єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури за 2002 рік «за опис тендітного і крихкого досвіду боротьби індивіда проти варварського деспотизму історії» в своєму першому романі «Знедолені».

¹⁴ «М’язга»(1960–1970) – роман Єжи Анджеєвського.

¹⁵ Анджеєвський Єжи (1909–1983) – польський письменник, автор повістей на моральні теми, про післявоєнні політичні конфлікти («Попіл і діамант»), міф мистецтва у сучасній культурі («Йде, стрибаючи горами»), параболічні повісті («Ворота раю»), оповідання.

¹⁶ Пауперизація – масове зубожіння населення, в першу чергу – пролетаріату.

¹⁷ Райнґард Їрґль (нар. 1953 у Східному Берліні) – німецький письменник. Лавреат багатьох літературних премій, в тому числі – премії імені Георга Бюхнера (2010).

¹⁸ У роман «Недоповнені», опублікований у 2003 році, автору вдається включити один із найбільш достовірних і переконливих описів повоєнної дійсності в Німеччині. Його опис перших повоєнних років – це картина, позбавлена співчуття до героїв подій: вигнання німців із Судетів, період їх непохитної надії на повернення,  життя в НДР.

¹⁹ Яцек Марцін Качмарський (1957–2004 ) – польський бард, поет, прозаїк, композитор, співак, автор пісень. Фігура, яка зазвичай асоціюється з епосом першої «Солідарності» та воєнного стану – періоду, коли його лірику, поширену в неофіційних виданнях, ідентифікували як голос антикомуністичної опозиції.

²⁰ sensu stricto (лат.) – у вузькому сенсі.

²¹ Анджей Стасюк (нар. 1960 у Варшаві) – польський поет, прозаїк, драматург. Лавреат багатьох премій, в тому числі Літературної премії Nike (2005). Організатор видавництва «Czarne», яке спеціалізується на літературі Центрально-Східної Європи.

²² Ольга Навоя Токарчук (нар. 1962) – польська письменниця, есеїстка, сценаристка, поетеса, психологиня, лавреатка літературної премії «Ніке», Міжнародної Букерівської премії та Нобелівської премії за 2018 рік.

²³ Яцек Марія Денель (нар. 1980, Гданськ) – польський поет, перекладач, письменник і художник.

²⁴ Дорота Масловська (нар. 1983, Вейгерово, Польща) – польська письменниця, романіст, журналіст та драматург. Дворазова лавреатка Літературної премії Nike (2006, 2009).

²⁵ Яхим Топол (нар. 1962) – чеський поет, новеліст, музикант і журналіст, який у жовтні 2017 року став лауреатом Чеської державної премії з літератури за його новелу «Чутлива людина».

²⁶ Зиґмунт Бауман (1925, Познань – 2017, Лідс) – польський і англійський соціолог та філософ. Професор Університету Лідса. До сфери його наукових інтересів входили етика, глобалізація, антиглобалізм-альтерглобалізм, модерн, постмодерн. Бауман також став відомим завдяки дослідженням Голокосту і постмодерного консюмеризму.

²⁷ Тадеуш Мар'ян Котарбіньський (1886–1981) – польський філософ і логік, видатний представник Львівсько-варшавської філософської школи, учень Казімежа Твардовського. В історію філософської думки увійшов як впливовий польський мислитель другої половини XX ст. та представник польського антиірраціоналізму.

²⁸ Роман Братний (справжнє ім'я: Роман Мулярчик; 1921–2017) – польський прозаїк, поет, публіцист, драматург, кіносценарист.

²⁹ Ян Твардовський (1915–2006) – один із найкращих і найдивовижніших польських поетів минулого століття, автор декількох десятків збірок поезій, оповідань та фейлетонів. За фахом – священник.

³⁰ in statu nascendi (англ.) – в статусі нагороджених.

³¹ Жан-Клод Карр'єр (1931–2021) – французький сценарист, драматург, письменник, актор, постійний автор сценаріїв фільмів кінорежисера Мілоша Формана. Неодноразовий лавреат премії «Оскар» за кращий сценарій.

³² Умберто Еко (1932–2016) – всесвітньовідомий італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, спеціаліст із семіотики і медієвіст. Професор Болонського університету. Почесний доктор 38 знаних університетів світу. Кавалер французького офіцерського ордена Почесного легіону (2003).

³³ Українською мовою книжка вийшла під назвою «Не сподівайтеся позбутися книжок» у перекладі Ірини Славінської (Львів: Видавництво Старого Лева, 2015).

³⁴ Едвін Бендик – польський журналіст, есеїст, письменник, постійний дописувач часопису «Polityka». Викладає в Центрі суспільних наук Польської АН, очолює Центр досліджень майбутнього при Колеґіюмі цивітас.

³⁵ Йоганн Ґутенберґ (нім. Johannes Gutenberg; 1397/1400–1468) – німецький першодрукар, ювелір і винахідник.

³⁶ Етгар Керет (нар. 1967 року в Рамат-Гані) – ізраїльський письменник-постмодерніст, переважно є автором коротких оповідань, але також складає сценарії, вірші, п'єси і комікси. Пише на івриті.