Ще раз про «спорт поза політикою»

або

ПОВЕРНЕННЯ РОСІЯН

(закінчення. Див. початок)

Спортивне відбілювання брудних режимів

Стандартним виправданням поблажливого ставлення спортивних адміністраторів до злочинних режимів є гадана автономія або й незалежність спорту (як і культури) від політики. Насправді такої незалежності нема навіть у демократичних країнах, дарма що громадянське суспільство там досить сильне, а державна сваволя обмежена верховенством права. Тим більше нема цього в автократіях, які прагнуть усе одержавити і все мобілізувати на свою службу. Сьогодні це явище добре описане і журналістами, і науковцями. Вони саркастично називають його «sportwashing» – очищення заплямованого іміджу диктаторських режимів шляхом відволікання уваги від їхніх злочинних дій – чи то зовнішньої агресії, чи то внутрішніх політичних репресій, і перемикання уваги натомість на їхню гостинність, організаторські здібності і щедру підтримку спортивних талантів. Гаррі Каспаров, ексчемпіон світу з шахів і непримиренний критик путінського режиму, вважає сьогоднішнє використання спорту для відмивання іміджу світових диктатур істотним «кроком уперед» порівняно з тим, як вони раніше купували вплив. Сьогодні спорт став для диктаторів способом «проникання за допомогою грошей у суспільства вільних країн».

Суть і кінцева мета «спортвошингу» – політична маніпуляція. За словами Сарата Ганджі,  вона може проявлятися трьома способами: «По-перше, спорт здатен витісняти негативний контент, висуваючи натомість на передній план альтернативні історії. Ця форма маніпуляції нагадує димову завісу, туман нових оповідей, конкурентні новини, що затуманюють висвітлення інших подій... По-друге, спорт може дискредитувати негативний контент, підсилюючи альтернативні точки зору». У цій ролі «світовий спорт нагадує індустрію інфлюенсерів, що кишить фахівцями з PR». І по-третє, «спорт може ослаблювати негативний контент, викликаючи альтернативні емоції», що їх Еміль Дюркгейм визначив як «колективне збудження» – відчуття, знайоме кожному, хто відвідував спортивні матчі або інші масові зібрання з високою емоційною мобілізацією.

Росію вважають однією з п’яти країн (поряд із Китаєм, Катаром, Еміратами й Саудівською Аравією), котрі найактивніше займається спортвошингом. Проте, на відміну від цих та багатьох інших автократій, Росія веде брутальну агресивну війну, майже одностайно засуджену Оганізацією Об’єднаних Націй. І ця «особливість» робить її спортвошинг особливо злоякісним і зловісним. Спорт у сучасній Росії, як і все інше (культуру, релігію, торгівлю, інформацію, історію, освіту – аж до дошкільних закладів), перетворено на зброю. Кремль не приховує інструментального, грубо мілітаристського підходу до спорту. Кремлівський режим не грає за сценарієм МОК в облудну гру «спорт поза політикою» і не купує прекраснодухої казки про «нейтральних» російських спортсменів.

Навпаки, режим наполегливо залучає успішних спортсменів до легітимізації повномасштабної війни проти України, використовує їх як маріонеток на масових заходах на підтримку путінської агресії і надає за їх допомогою «людського обличчя» засадничо нелюдській, злочинній державі. Більшість спортсменів мовчазно або зі щирим ентузіазмом погоджуються з такою інструменталізацією і радо приєднуються до лав кремлівських пропагандистів. Одна з них, олімпійська медалістка 2022 року Вероніка Степанова, виголосила ультрапатріотичну промову в Кремлі на церемонії вшанування російських спортсменів, що повернулися з Пекіна. То був якраз другий місяць повномасштабної війни Росії в Україні. «На наших очах, – заявила вона, – Росія знову стала сильною, гордою і успішною. Не всім у світі це подобається... але ми на правильному шляху й обов'язково переможемо, як і на Олімпіаді. Дуже дякуємо [Путіну] за те, що підняв прапор нашої країни високо. І ми не опустимо його, я обіцяю». Якщо подібних промов від «нейтральних» спортсменів для світових спортократів не досить, їм варто уважніше прислухатись до щиросердих зізнань Міхаіла Дєґтярьова, голови російського Олімпійського комітету: «Перемоги наших спортсменів [є] нашою найважливішою дипломатією».

І це якраз пряма відповідь (колишньому) президентові МОК Томасу Баху, котрий у березні 2023 року нарікав на рішення більшості європейських країн відсторонити Росію від участі в міжнародних спортивних змаганнях: «Якщо політика вирішує, хто може брати участь у змаганнях, – заявив він, – то спорт і спортсмени стають інструментами політики». Москва доводить нам протилежне: якщо чесна політика не вирішує, хто може брати участь у змаганнях, то спорт і спортсмени стають інструментами брудної політики найогидніших диктатур.

Важка боротьба

Недавній дозвіл Міжнародного параолімпійського комітету російським і білоруським спортсменам виступати з їхніми прапорами і національними гімнами лише увиразнив помітну в останні роки тенденцію до дедалі масштабнішого повернення терористичної держави на міжнародну спортивну арену. Сьогодні вже ані МОК, ані більшість міжнародних спортивних організацій не приховують свого бажання пом'якшити і, зрештою, зняти санкції з російських спортсменів, російських чиновників і, звичайно, російських грошей. Для них не має значення, що Росія не змінила своєї поведінки, а навпаки, щоденно нарощує руйнування й кровопролиття в Україні. Для спортивних чиновників це лише додатковий доказ, що санкції, мовляв, «ні на що впливають». І єдине, здається, що поки що стримує їх від безоглядного занурення у звичний бізнес з Москвою, це громадська думка – «радикали», котрі дошкуляють їм, як зізнався недавно президент УЄФА Александр Чеферін, своїми протестами. Але тим гучніше повторюють вони свою звичну мантру про «неефективність» санкцій та про їхню «несправедливість»: «Окремих спортсменів не можна карати за дії їхніх урядів».

Про яке, однак, «покарання» тут ідеться? Може, їх убивають, як отих шість сотень українських спортсменів, котрі завдяки росіянам уже ніколи не візьмуть участі в жодних змаганнях? Може, їх змушують утікати зі зруйнованої країни та окупованих територій? Позбавляють спортивних залів, стадіонів, басейнів і навіть звичайної можливості проводити тренування без бомбардувань і повітряних тривог? Виявляється, ні – їх просто просять не підтримувати, прямо чи опосередковано, геноцидну війну, яку веде їхній уряд у сусідній країні. Їх усього закликають не відбілювати своїми іменами й досягненнями воєнних злочинців, які правлять їхньою країною, не посилювати їхню символічну владу і не додавати їм легітимності своїм спортивним авторитетом. Російські спортсмени, які не підтримують геноцидну війну свого уряду в Україні, безумовно, не несуть жодної правової відповідальності. Але як громадяни Росії вони несуть повну моральну відповідальність за все, що робить їхня країна. Кожен з них має вибір, кожен може знайти власний спосіб дистанціюватися від злочинних дій свого уряду.

Володимир Гераскевич, український скелетоніст, який вирішив виступити в Кортіна-д'Ампеццо в шоломі з 22 маленькими портретами своїх колег, вбитих росіянами протягом останніх кількох років, був дискваліфікований зі змагань через нібито «невідповідність правилам». На шоломі не було ніякого тексту, ніяких пояснень щодо зображень, але МОК усе правильно зрозумів – і заборонив це як «політичну пропаганду». Вони відчули нутром, що спортсмен не просто вшановує пам'ять загиблих колег, а й протестує – проти їхньої жадібності, цинізму, лицемірства і поступливості щодо росіян. Він іде проти них, проти загальної тенденції, яка все більше проявляється у сумнівних рішеннях Комітету, в постійному намаганні не називати речі справжніми іменами (російська війна в Україні для них це всього лиш «конфлікт» – така собі незначна сімейна сварка, чи, як обтічно висловився інший спортократ, «ситуація»), у постійних спробах применшити як масштаб, так і унікальність цього «конфлікту»: «Це одна з 28 воєн і конфліктів, що відбуваються у світі, і всі інші спортсмени мирно змагаються між собою», – наставляє українців один із чиновників МОК. «На нашій планеті існує 135 конфліктів, у яких ведуться військові дії. За такого стану справ МОК не може ухвалювати якісь вибіркові рішення», – додає інший.

«Я вважаю, що не порушував жодних правил, – заявив Гераскевич з приводу дискваліфікації. – Я відстоював інтереси України і навіть не стільки країни, скільки пам'ять про цих спортсменів. Вони цього заслуговують. На жаль, МОК думає інакше. Сьогодні ми заплатили ціну за нашу гідність».

На жаль, ця ціна стає дедалі вищою. Україні доводиться мати справу сьогодні не лише із зовнішнім ворогом і не лише з дедалі гострішими внутрішніми проблемами, а й зі штивністю та корумпованістю міжнародних інституцій, з невіглаством, егоїзмом і безсоромним цинізмом світових лідерів – від Китаю й Індії до Америки, і з неминучою «втомою від України» серед багатьох (якщо не більшості) чужинців, котрі дедалі частіше сприймають Україну як зануду, котра й сама не насолоджується життям, і не дає повною мірою насолоджуватися іншим. Надія, хоча й невелика, все ж є. Її можна розгледіти навіть у словах одного з головних прихильників політики умиротворення Росії, котрий скаржиться на «радикалів», що заважають йому повернутися до звичного бізнесу з Москвою: «Під час війни між Росією та Україною ми мали майже істеричну політичну реакцію... Зараз я не бачу великої реакції з боку політики. З боку громадянського суспільства вона величезна».

Навіть якщо це наша остання надія, вона остання лише за порядком, але не за значенням.