Чи то були такі часи, чи особливості середовища, але першою приповідкою, яку мені назавжди вбили в голову, була та знаменита у ті часи у тих середовищах "терпи, козаче, – отаманом будеш". Дворічним я не надто розумів, що то за отаман, яким треба бути. Не розумів нічого про природний відбір, про кар'єрний ріст, про кайф отаманства. Не вловив навіть тої нотки детермінізму і поступу, якими терплячість може винагороджуватися.
На той час ціла та народна мудрість оберталася простенькою мудрістю. Коли боляче, не квиль, бо то не гарно, не пасує, плач, крики і квиління завжди погано впливають на тих, хто поруч. Їм теж стає поганенько. А коли тим ближнім недобре, то і ти зазнаєш додаткового болю.
Трохи пізніше зауважив, що біль і терпіння (так, по-давньому, терпіння – у сенсі страждання) можуть бути не тільки від того, що ударився, впікся, порізався, не тільки від живота і зуба. Їх так багато, вони такі різні – особливо у дитинстві, думав я собі, бо ще нічого, крім дитинства, не знав. І що – треба терпіти, треба терплячості чи терпеливості, щоби щось те минуло, пройшло. Терплячість, зрозумів я, є адекватним перебуванням у часі. Несучою конструкцією того, що через кілька десятиліть навчився називати таймінгом. Тобто скороченням простору до тривання у часі.
Зауважив дві виразні стратегії терплячості. Перша – налаштуватися, що все минуще, все має початок і кінець, як зачало боліти, так неждано розвіється. Друга протилежна: втовкмачити собі, що відтепер так буде безконечно, жодних попусків, якась нова частина тіла є тим натуральним болем, якого годі позбутися, бо це і є ти. Тоді, щоби терплячість була наповненою і грайливою, треба іти до болю, всередину болю. Як до додаткової надмірно натягнутої струни, на якій можеш взяти такі звуки, що аж. Обидві стратегії плідні. Вибір залежить передовсім від твоєї конституції. І здатності оповідати собі байки. Найкраще, звичайно, коли вдається бути достатньо гнучким, щоби трохи того, трохи іного, раз так, раз інак. Залежно від, скажімо, геліокритицизму, чи погодних аномалій, чи рівня будь-чого у крові. Важливо навіть вербально не плутатися у поняттях. Терпеливість – це не терпіння. Терпіння – це страждання. А терпеливість – їх розчинення.
І з цією семіотикою – поки не відчитаєш достовірно усі знаки, подані тобі, поки не укладеш їх у знакову систему, поки не навчишся сам подавати вагомі знаки – купа проблем. Врешті мусиш – хоч косо-криво – в тім розібратися. Бо життя є нічим іншим, як відчитуванням знаків і їх ретрансляцією. Що вже потребує терпеливості. Найважливіші знаки скажуть про те, що попросту мусиш пробути. Звичайно, що з відміряною дозою болю. А твої подані знаки про те саме. Пробуваю зі своєю порцією, і усім тільки того бажаю, бо це можливо, якщо терпіння спеленати терплячістю.
Зовсім недавно отримав у винагороду спалах одного видива. Здалося мені, що я чітко побачив сутність віри, любові, надії і навіть матері їхньої мудрості. Прочитав скромні знаки, немов світла на семафорах ще далеко перед гірськими туманними стаціями.
І було так. Що є сутністю віри? Терпеливість. А сутністю надії? Тим паче – мабуть, найбільше з них. А любові? А що ще, як не терплячість. Тоді і мудрості так само? Ну, а нє…
29.05.2025