Українська література, на жаль, скидається на айсберг: 10 відсотків – на поверхні, 90 – під водою, бо рукописна спадщина і стара періодика не вивчені і не досліджені. Натомість маємо безглузді, аморфні й антинаукові дослідження, висмоктані з пальця: «модифікація жанру новели такого-то», «поетика прози...», «пошуки морального ідеалу в такого-то», «жанрова система лірики...», «жанрово-стильові особливості...». Або така, висловлюючись лексикою Івана Плюща, невпихуєма маячня: «Типологія жіночого характеротворення у прозі Д. Г. Лоуренса та А. Любченка».
Натомість, мабуть, для багатьох буде відкриттям той факт, що Остап Вишня під час Першої московсько-української війни активно друкувався в петлюрівській пресі. Однак ці твори досі не видані і не досліджені.
Як і твори того ж періоду відомого байкаря Микити Годованця. Коли у 1919 році учителя і поета Степана Грещенка (1890-ті, Поділля) під час виступу перед селянами у с. Жердя схопили москалі і розстріляли, то на його смерть відгукнувся Микита Годованець поемою «За волю рідного краю. Пам'яти поета Степана Грещенка» («Село», №15, 1919):
«Чи чуєш погребний, читачу мій, дзвін?
То згинув борець, вірний син України.
Не живши для себе, він гордо загинув,
Умер передчасною смертію він
За вічну ідею; весь пал завзяття
Приніс він у жертву свойому народу.
За рідний свій край та за волю народу
Він склав нерозквітле коротке життя».
Степан Грещенко – теж ніким не вивчений і не досліджений. Він учителював на Хмельниччині. Вірші публікував у 1919 в пресі УНР, а під час війни займався агітацією проти москалів. З наближенням їхніх військ до Кам’янця-Подільського намагався зібрати загін і підняти повстання.
Коли я став розшукувати звістки про розстріляних письменників, то відкрив для себе те, про що ніхто раніше не писав. Адже у всіх в пам'яті репресії проти письменників почалися у 1930-х роках. Але ні, вони почалися раніше.
На засланні померли поети Володимир Мальований (1847, Катеринославщина – 1893, Томськ) і Павло Грабовський (1864, Харківщина – 1903, Тобольськ).
Набравшись у російських тюрмах сухот, передчасно пішли з життя Архип Тесленко, Настя Грінченківна й багато інших.
Поета-пісняря Івана Журбенка (1870-ті, Краматорщина) жандарми вбили у 1905 р.
Івана Стешенка того ж року застрелив у Полтаві російський агент на очах його сина Ярослава (1904–1939). Ярослав, онук Михайла Старицького, талановитий книгознавець, тривалий час опісля перебував у шоковому стані, не міг говорити – потім, коли здатність говорити повернулася, довго затинався.
Селянського поета Корнія Гуленка росіяни вбили у березні 1918 р.
21 листопада 1919 р. денікінці розстріляли Гната Михайличенка і Василя Чумака. Арештований разом із Чумаком Іван Гай-Гриценко (1896, Ічня) після жорстоких тортур хворів, але пошкоджені під час допитів внутрішні органи далися взнаки і в травні 1920 він помер. Оповідання й вірші публікувалися у «Мистецтві» (№3, 1919), альманасі «Зшитки боротьби» (К., 1920).
Павла Савченка розстріляли теж денікінці у 1920 р.
Скульптор і поет Михайло Гаврилко (1882, Полтавщина) навчався у Петербурзі, Кракові і в Парижі, але згодом прилучився до Легіону УСС.
«Се одна з найориґінальніших постатей нашого стрілецтва взагалі, – писав Осип Назарук про нього. – Ориґінальна і виглядом, і поведеннєм, і минувшиною, і своїми духовними інтересами». «Ця надзвичайно буйна вдача мала для себе тільки один прототип – Святослава Завойовника, – стверджував Юрій Липа. – Вмів, ведучи свою сотню під час війни, зупинитися серед лісу, стати на пні дерева і голосно молитися до сил, що його оточують.
Під час Московсько-української війни, ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів і галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко-католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним з найулюбленіших старшин січового стрілецтва».
У 1920 р. М. Гаврилко у районі Диканьки підняв повстання проти комуни. Московським посіпакам вдалося його восени схопити. Вони привезли його у Конотоп і кинули живим у піч локомотива.
Найбільш повно його життя і творчість описана в книзі Романа Коваля «І стеком, і шаблею» (2011).
28 серпня 1921 р. було розстріляно двох поетів: Григорія Чупринку і Олександра Грудницького, які входили до повстанського комітету. Останній, щоправда, розколовся і видав усіх учасників.
А ось ще геть невідома персона: Митрофан Король. Народився у 1873 р. в м. Армянський Базар (тепер м. Армянськ у Криму). У 1906 р. заснував у місті «Гурток шанувальників драматичного мистецтва» і культурно-освітнє товариство.
Написав кілька драм і комедій, які ввійшли до збірника «До суду людського» (Генічеськ, 1905). Писав також поезії.
9 грудня 1920 його арештували, звинувативши в тому, що «при Деникине и Врангеле служил секретарем горуправы, осужден 24.12.1920 г. ОО ВЧК при 15 стрелковой дивизии 6-й армии к расстрелу».
Це до теми «український Крим».
Сатирик Петро Гаєнко (1878, Січеславщина) опублікував з 1907 понад 200 віршів. Писав оповідання, п'єси («В свято», 1909), віршовані фейлетони (зб. «На громадські теми». – К. 1912). Під час Московсько-української війни разом з урядом УНР виїхав до Кам’янця-Подільського. У 1921 р. його арештували чекісти і розстріляли. Досі його творів ніхто не зібрав, не вивчив і не видав.
А твори його актуальні й тепер.
Патріоти
У теплу хату на зальоти
Зійшлись «завзяті патріоти».
Хома Глитай,
Крутій Вертієвич Мотай
Та инші лежні дармоїди,
Сусіди;
І стали думати-гадати
Про те, як край свій рятувати
Од ворогів.
– Прошу уваги у панів, –
Сказав Глитай:
Я так люблю свій рідній край,
Свою земельку,
Худобу, птицю,
Ковбаси, чарку, паляницю
І ситу пельку,
А більш за все, звичайна річ,
Люблю я жінку й теплу піч,
Щоб гріть утробу –
До гробу...
Я, не абиякий там мрійник,
О, ні: я самостійник,
Бо маю –
І довгі вуси і керею
І «чорним морем» – очкурнею
Дороги рідні замітаю...
Коли ж почую я: «Вставай,
Іди, борись за Рідний Край», –
Тоді я й душу положу...
Чужу.
Своєї, бачте, якось шкода,
Кому ж останеться господа?
Дружина мила? Взагалі...
– Ех, ви обрішні куркулі! –
Промовив нишпорка Мотай. –
Я теж люблю свій Рідний Край,
Та так, що й сам цьому не радий
Тепленьке місце, чин, платню,
І за собою на посади
Тягну знайомих і рідню...
І дня без праці не посиджу –
Сюди, туди, не їм не сплю
І язиком мелю, мелю...
Навдивовижу.
І через це я – пуп землі,
А ви, байдужі куркулі,
Нездатні зовсім до роботи,
Не ви, панове, патріоти
Не ви, а – я!..
Після промови Мотая
Вони ще довго розмовляли
І запевняли,
Що кожний з них кохає край
Та через край...
Аж ось хтось крикнув у вікно:
– Чи ви сліпі? Уже давно
Навколо хати
Стоять чужинці-супостати.
Пора за зброю
І враз до бою.
Щоб ворога прогнати пріч...
Та «патріоти» не озвались –
І, мов ті миші, поховались
В куточок темний аж під піч!..
Не менш гострим поетом-сатириком був і Павло Мазюкевич (1885, Київ). Друкуватися почав у 1908. Під час гетьманату активно зайнявся розбудовою Української автокефальної церкви. У 1920 р. був затриманий росіянами десь між Харковом і Курськом і розстріляний.
На Вкраїні обрусіння
Енергійне скрізь іде –
Кажуть – «наше в нім спасіння» –
І союзник і ес-де.
Рот роззявивши неситий
На московські пиріжки,
Край наш лихом недобитий,
Розпинають землячки.
«Первосортная» культура
Скрізь коріння запуска
І «хахлів макулатура»
Майже з обрію зника;
«Малороссію» з нас роблять,
«Приднєпровский» себто край, –
В першорядній кривді топлять
Український мрійний рай.
І ніхто, як наші «енки»,
Не працюють щиро так –
Різнобарвнії Савенки
Нас гризуть, немов маслак;
Все Мазепою лякають
Легковірних росіян,
Пруські марки скрізь лунають,
Неприязність Галичан,
І австрійсько-польські мрії,
І масони і «жиди»,
І «фінляндці навіснії»,
Все стосується сюди.
Навіть Струве «ліберальний»
Скоса дивиться на нас...
Словом, в час оригінальний
Живемо ми, в дивний час.
Ну, а наслідки «культури»?!
Подивіться-но сюди –
Пісні нашої, бандури,
Вже зникають і сліди;
«Первосортна» мова всюди,
Первосортна лайка теж,
Скрізь освіченії люде –
Мугиряки не знайдеш.
24 серпня 1922 в Биківні розстріляли поета Василя Вільховського-Вільхового з села Гудимів разом із 48 патріотами. Поруч з ним загинув Іван Тарасенко (1873, м. Вороніж на Чернігівщині), який публікував прозу і вірші в українських часописах. У 1906 був обраний до Державної думи. За часів УНР був секретарем митрополита УАПЦ Василя Липківського, членом Центральної Ради. Того ж дня розстріляли і його доньку Марусю (1903 р. нар.), студентку, яка була зв’язковою повстанців.
Степан Іванченко, козак армії УНР, у 1918–1919 публікував вірші у кам’янецьких газетах. Після того, як москалі зайняли Кам’янець-Подільський, разом із військом відступав за Збруч, але при відступі його було поранено – і він потрапив у полон, де його розстріляли разом з іншими полоненими.
Всі ми знаємо зі школи про Василя Чумака. Ще за совєтів багато разів видавали його твори, публікували спогади, але ані словом не згадували його брата Миколу Чумака (1909, м. Ічня на Чернігівщині). Молодший брат Василя закінчив літературне відділення Київського ІНО, навчався в аспірантурі, писав вірші й оповідання і працював над науковою дисертацією про творчість свого брата під керівництвом Миколи Зерова.
У жовтні 1936 р. Микола мав необережність у присутності молодого подружжя Георгія й Анни Колісніченків у своїй хаті розповісти анекдот. Анна написала донос. Незабаром чекісти влаштували на київській квартирі М. Чумака обшук і виявили щоденник, у якому поряд із записами «грошей катма», «немає за що пообідати», виявили записані анекдоти й народні вірші:
Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
діти лазять по дорозі,
пуза голі, лапті в клєтку
виповнюють п’ятилєтку.
Товарищ Ворошилов,
Опасность на носу!
А конница Буденного
Пошла на колбасу!
Окрім цього, знайшли наган, дозволу на носіння якого не було. З’ясувалося, що Чумак давно купив його у поета Григорія Саченка (1905–1939). Коли арештували Г. Саченка, то інкримінували йому постачання зброї терористу Миколі Чумаку.
9 червня 1937 р. Миколу Чумака засудили на 8 років тюремного ув’язнення і відправили в Магаданську область, де він і помер 14 листопада 1941 р.
(Далі буде)
30.04.2025