Маєва нічка...

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (27)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

МАЄВА НІЧКА...

Не та, що на колісниці, – крилата, в поцяткованій зорями темній киреї богиня Нікта, про яку Вергілій: «Ніч рине – й Землю ген огорта своїх крил чорнотою». Не та, що відлунням того рядка постала в уяві Лесі Українки: «Ніч темна людей всіх потомлених скрила / Під  темні широкії крила». Маєва нічка, у «пречудовий місяць май», як про нього Генріх Гайне, – то таки нічка, чарівна нічка. Замаєна, духмяна, що ледь чутним леготом дише...

Не було в античних такого здрібніння. Ніч у них – божественна, якій треба коритись, і негоже з нею жартувати. Овідій, щоправда, – до Аврори, богині світанку: «Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась, / Щоб перед видом твоїм не розбігались зірки!» (у нас: «Причини, Боже, ночі...»). Хто ж перемінював ніч у день і навпаки, тим радили податись до антиподів. Та в часи імперії, з моральним занепадом суспільства (про це римські сатирики), щонічні бенкети заможних ущухали тільки під ранок...

Було, вже з розбуялою весною (в Італії це квітень) – нічне свято Венери (Діони). Під таким заголовком – чи не найвідоміший поетичний твір пізньої античності. Буяє весна – і в те буяння втягує все, що живе в природі, кожну її крихту. І не опертись тій силі, що пульсує в поривних, біжучих трохеях:

«Завтра, хто любив, хай любить! Завтра – хто ще не любив! / Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь! / Навесні – до серця серце, птах до птаха – навесні... /  Завтра суд верши, Діоно, з трону вишнього свого! / Завтра, хто любив, хай любить! Завтра – хто ще не любив!..» 

Після таких пристрасних, поривних рядків (їх близько сотні), де й соловейко з його «палом любові», – несподіване зітхання автора: «Той – співає. Я – німую. Де ж то, де – моя весна?.. / Я мовчав – і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб»... Поет наче збоку дивиться на те буяння («Весно, ти мучиш мене...» – згадуємо Франка)...

Та що його, особисте, супроти загального п’янкого нічного свята Венери?.. Тому наприкінці поезії – знову ж: «Завтра, хто любив, хай любить! Завтра – хто ще не любив!» Одне слово – «Чари ночі» Олександра Олеся: такі ж поривні, пристрасні, п’янкі, з такими ж, як і в античних, наскрізними імперативами – «Цілуй... Лови... Поглянь... Чаруйсь... Хмілій... Гори...»

Зворушливим контрастом на тому тлі – ця ж, наша стрілецька, «Маєва нічка», що «зродилася в 1916 році»*... Гарно сказано – «зродилася»: «Народження троянд» (теж із пізньої античності)... народження пісні... нарід... рід... тра-диція... пере-дача «вогню в одежі слова» («Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»). Але, що не менше важливо, – передача  тонкого чуття, ніжності. Надто – в роки війни... Крайнощі сходяться й тут: найважчі випробування найтонших струн торкаються. 

Щось є у ній, як і в інших стрілецьких піснях, від Шашкевичевої ніжності, від його «Цвітки дрібної», від наших давніх колискових, від болісного мотиву розлуки («Їхав козак за Дунай, / Сказав: – Дівчино, прощай!...). А прощання – найболючіший доторк до серця. Вияв того болю – сльоза (вона «витискує і виводить біль» – Овідій)... Скупа – вояцька. Рясна – дівоча («Ясних очок не стирай...»)

Але є – думка: «Люлі, серденько, тільки думками / До тебе з поля полину...» Єднання думкою... сила думки: «В Україну ідіть, діти...» Саме думкою, серцем, найкращою часткою людського єства, єднався з Україною Шевченко. Яким тісним було це єднання – свідчить «Кобзар»... «Думай про мене!» – і я буду не сам, буду не сама... Думками – будемо поруч...

          *

«Ой люлі, люлі, люлі, / Спи, серце моє, спи, / До сну колишуть туї...» Так уже склалося: відколи чую ту пісню, бачу не якісь абстрактні туї, а ті, двійнята, які ще донедавна, вигинаючись луком, щоб не впасти в протилежні боки, тяглися верхів’ями одна до одної (були б людьми – побралися б за руки: / страшна не смерть – передчуття розлуки). Ті, що росли перед вікнами мальовничого, колись із розкішним садом, особняка, що на Гайдамацькій №2 при церкві св. Параскеви П’ятниці.

Один лише рік, у п’ятому класі, жив я там з мамою і сестрами. Тож глибоко ввійшла в пам’ять та далека львівська весна: квітучий сад, весняні солов’ї, ті дві туї і – «Маєва нічка»: вечорами музикувала там родина Хомів (ґітара, флейта, акордеон)... Понад  десяток років тому довідався, що в цьому ж особняку народилася наша славна малярка Зоя Лісовська. З кожним приїздом пані Зої до Львова ходили ми обоє до цієї, колись наче писанка, із кольорових цеглин кам’яниці на зустріч зі своїм дитинством і з нашою весною...

Вікна таких рідних для пані Зої, а потім і для мене, кімнат на другому поверсі дарували вид (рукою сягнути) на Високий замок... Вечірні рандки (rendez-vous)... Пари закоханих... Якось тієї далекої весни взяли мене моя сестра Марта і її майбутній чоловік Роман (чув я і його романтичну ґітару) на вечірній прохід Замковими алеями...

Три тіні (вже світилися ліхтарі): найвища, нижча і моя, найнижча... На лавочці, під склепінням ґрота з двома левами, наче «вкупочці під калиною», – він і вона... Щойно ми підійшли – відсторонилися, сіли рівненько, по-школярському... Львів у мерехтливих світелках... Серед них – вервечка таких же світелок, що рухалися: з Підзамча тужливими гудками прощався з містом вечірній потяг...

Потяглись, як і ті вагонні світелка, що вглибали в ніч, роки, десятиліття. Залишився спогад – маєве retro:

                  До Замку пнеться вулиця Лісна,

                  Біліє вечір запахом акації...

                  Вечірній потяг... Давня та весна...

                  Гудки прощальні з підміської стації...

                  Далекий світ... Розвіявся той цвіт...

                  Короткою потішивши зупинкою,

                  Маєва нічка потягові вслід

                  Махне з Підзамча білою хустинкою...

_____________

* «Пісня до ґітари. Зродилася в 1916 р. в Тудинці над Стрипою. Сл. і муз.: Льва Лепкого» – так зазначено у «Збірнику воєнних пісень». Львів – Київ. Накладом Видавничої спілки «Червона калина», 1922.