Відв’язують ослицю

Підходять два – відв’язують ослицю.

Господар невдоволений, здається.

«Господь, – відповідають, – потребує».

У золотий в’їжджа Єрусалим:

і Гетсиманський сад вже перед ним

і суд, який Синедріон готує.

І це наближення у місто, тобто в смерть,

коли весна вступає в круговерть

народжуються ріки, цвіт, бджола,

надходить рівновага дня і ночі

і відчай у звертанні: Авва Отче,

і на прохання мовчанка й жура.

Цей синтаксис, яким писались дні:

ми всі самотні, всі в собі одні

і Він самотній в ворухкім проханні,

побачивши Царя, – єрусалимці, –

й ослятко за два кроки від ослиці, –

застигнуть в радощах, в передчутті й чеканні.

Все тягнеться немов павуча слина:

брунькує кедр і набуха маслина,

Вечеря Тайна, умивання стіп.

Вже сказано про кров святу і тіло.

Вже Голуб-Дух і горлиці злетіли

над гори русалимські золоті.

Найтяжча ніч в передчутті арешту.

Змінилася сторожа вже нарешті.

Горлають по оборах когути.

Надходить час – ніщо не відмотаєш.

Отець мовчить. Прохання зависає.

І вкопують в каміння три хрести.

Напишуть нам про все євангелісти:

про сад, ослицю, вулички у місті,

про радість – Він вступа в Єрусалим,

про смерть – у переродженні і стигми.

Ми засідаємо в Синедріоні з тими,

а з іншими – йдемо услід за Ним.

Зі слів народжено і наше тіло, й космос.

що з грецької – порядок, і відносно

усіх галактик, сім небес й драбин,

відв’язують ослицю, щоб назавтра

євангелісти встигли записати:

як сходить Дух,

мовчить Отець,

а Син?

фото Анатолія Бабійчука