Ігор МИСЯК (16 червня 1993 року, с. Дидятичі на Львівщині – 1 квітня 2023 року, поблизу с. Богданівка Бахмутського району Донеччини) за фахом історик.
Утім і сам був активним учасником історичних подій – Революції Гідності та російсько-української війни.
В українську літературу він увійшов як прозаїк, автор роману «Завод» (Темпора, 2022). Але поезія була вагомою частиною життя молодого захисника, про що свідчать відзнаки фестивалів та конкурсів («Ірпінський Парнас 2018»; «Хортиць дзвони 2018»; «Житомир ТЕМ 2019»; «Ан Т-Р-Акт 2020») і добірки в антології «Молоді голоси» і журналах («Літературний Чернігів», «Дзвін»).
Якщо визначити складові поетики Ігоря Мисяка – це будуть повтори слів і фраз (обрамлення, підсилення сказаного, наближення до пісенності) та афористичність («Я знаю, що живемо із затратами, / От тільки помираєм без затрат»; «Дарувати потрібно не смуток, дарувати потрібно життя»; «Є свобода, а більше не треба» та ін.)
У ліричній поезії «Знову собі згадую тебе» герой зіставляє небо з очима коханої, що виповнюють увесь простір душі персонажа:
Знову собі згадую тебе,
Малюю твої риси на папері,
Тут небо дивовижно голубе,
Вривається у вікна і у двері.
Пишу й малюю, так а що мені,
Коли в душі залишились ті миті,
Слова й кимось проспівані пісні
І очі твої, сповнені блакиті.
У вірші наявний безпосередній повтор у рядках другому й п’ятому («малюю») зі зміщенням вліво, що позначає віддалення в часі, переміщення в спогади. Ліричний персонаж – художник («малюю») і письменник («пишу», «слова»), який фіксує на папері та у власній душі образ коханої. Домінує в портреті блакитна барва («Тут небо дивовижно голубе»; «І очі твої, сповнені блакиті»). Однак отут і відбувається перемикання регістрів: небо кохання стає небом, що рятує не лише від самотності, а і від забуття, смерті, загибелі:
І очі твої, сповнені блакиті.
Тендітний стан, волосся золоте
Немов мене рятують ненароком,
Усе мине, травою поросте,
Усе буде незрозумілим кроком.
Пройдуть роки, опадуть сивиною
Та юною зостанеться душа,
Ти назавжди залишишся зі мною
Поміж рядків старенького вірша.
Поет, уявляючи майбутнє, ототожнює вічно юну душу з образом своєї коханої, змальованим на папері. Натомість форма, в якій образ зафіксовано, зазнає впливу часу – роки опадають сивиною, вірш стає стареньким (не старим, є елемент ніжності, що не зникає з часом).
Не знаю, чи Ігор Мисяк був художником. Але тема малювання зринає в іще одному творі поета – «Якщо на тебе чекає ніч». Ця ніч – не ніч кохання, але ніч загибелі, що відчутно вже з зачину вірша, який дослівно повторяться у фіналі:
Якщо на тебе чекає ніч,
То ти не квапся, лічи ходи,
Даруй їй тишу і просто йди,
Якщо на тебе чекає ніч.
Звісно, маємо припущення («якщо»), одначе передчуття ночі охоплює буквально (охопне, або кільцеве римування в катрені). Це змушує ліричного персонажа прораховувати свої дії («лічи ходи»), беручи до уваги перспективу загибелі. Звідси і заклик до себе – не квапся, живи усвідомлено, відчуваючи кожну мить. Уміти бути щирим, іти просто, як і уміння відпускати, даруючи тишу і спокій, – те, що ліричний персонаж вірша «Якщо на тебе чекає ніч» цінує найбільше.
Якщо розглядати цей вірш у сув’язі з розглянутим вище – тиша настає після кимось (не персонажем!) проспіваних пісень. І відмежованість од пісні стає синонімом «не проспіваного», обірваного життя. Коли в поезії «Знову собі згадую тебе» персонаж малює кохану, увічнюючи її, то в вірші «Якщо на тебе чекає ніч – малює свій родовід, предків і нащадків:
Малюй зірками свій родовід,
Древніх народів живу ріку,
Застигле сонце на моріжку,
Безмежних ліній невпинний хід,
Забуту юність таку важку,
Малюй зірками свій родовід...
Юність персонажа, за яким упізнаємо автора, важка, бо на юначі літа випала війна, котру хочеться забути. Важлива деталь: автор малює зірками. Це може свідчити про дві речі. По-перше, зорі поєднані з небом, отже люди – предки і нащадки – невіддільні від духовності і внутрішньої висоти. По-друге, звертаючись до образу малювання зірками, І. Мисяк залучає в підтекст біблійну оповідь про Авраама, якому, тоді бездітному, було Богом обіцяно стільки потомства, як зірок у небі. Ймовірно, й молодий автор, вглядаючись у зорі, прагнув побачити не тільки живу ріку предків, а і своїх нащадків, які продовжать невпинний хід ліній родоводу.
Персонаж поезії «Якщо на тебе чекає ніч» перебуває не в географічній пустелі (як Авраам), але знає пустелю як простір випробування віри – в Божу обітницю, у майбутнє своїх нащадків, у рідну землю, що не буде пусткою. Фінал поезії промовляє про видіння, що його бачить персонаж, який є alter-ego автора («Сипуче марево тисяч літ»):
Пісок пустель набирай у жмені,
Сипуче марево тисяч літ,
Хай очі твої залиє піт,
Зелені сосни завжди зелені,
В пустель немає журби боліт,
Піски пустель набирай у жмені...
Марево, з одного боку, розсипається і зникає вже тисячі літ. Але, з другого боку, сáме пісок, ніби в годиннику, утворює марево-видіння минулих і майбутніх тисячоліть. І в картині з піску також відлунює історія Авраама, якому було обіцяно, що матиме дітей стільки як піщинок. До біблійного долучається символізм авторський, у якому люди схожі на вічнозелені сосни. Отож І. Мисяк окреслює свій ідеал через поняття стійкості («завжди зелені») і, очевидно, оази, за якої людина дарує затишок іншій. У світогляді поета пустеля хоч є простором надважких зусиль («Хай очі твої залиє піт»), але не позначена смутком, на противагу болотам («В пустель немає журби боліт»).
Персонаж віршів І. Мисяка опирається рутинності, що знерухомлює. Він у знайомих звуках («Знайомі звуки… / На площі розлетілись голубами») здатен чути музику кохання – туркотіння голубів, але дивиться на світ як гість і філософ:
Розлилась музика, і видно, — через край,
Кордони постирала, і повсюди
Лунає крик: «До завтра почекай!»
А хто тобі казав, що завтра буде?
Непевність у настанні нового дня в умовах російсько-української війни зростає в рази. Загострюється потреба чути життя, милуватися ним серед ночі воєнного лихоліття без додаткових причин:
Знайомі ноти. Просто помовчи,
Послухай і милуйся серед ночі.
Немає обґрунтованих причин.
Дивися в очі… лиш дивися в очі.
Поет-воїн бачить світ як синергію чуттів: туркіт голубів – це і музика кохання, і несказані коханою слова («Коли замовкне все, притихне сміх, / І ти тоді не випустиш ні слова»). Не сказані тому, що завтра для персонажа не настало, а всі звуки поглинула тиша болю.
У вірші «Знаєш…чекати це смуток» є рядок, що говорить про біль безпосередньо («Відпускати… ти знаєш болить»). Але наявне й завуальоване приговорювання емоції («Відпускаючи сни серед ночі, / Необхідно дивитися в очі, / А не в фари бездушних машин»). Сни отут прочитуються синонімом мрії (снити-мріяти). Відпускати ці мрії без сподівання на їх утілення – дуже болісно.
Варто зауважити перегук окремих слів/речень у різних віршах, як-от «Дивися в очі… лиш дивися в очі»; «Необхідно дивитися в очі». Це може свідчити про свідоме пропрацьовування мотивів, значимих для Ігоря Мисяка, через повернення до сказаного. Ймовірно, це могло свідчити і про схильність поета до циклізації текстів і про схильність до філософеми «кільця», в якому кінець і початок збігаються, а в площині кола опиняється вагоме для автора питання / тема, що постає як замкнута осмислена цілість.
Для Ігоря Мисяка такою центральною темою є «наш дім» і як окрема сім’я (поет був одруженим і сáме його дружина робить усе від неї залежне, аби поезії чоловіка-воїна не зникли з літпроцесу, поширюючи їх у Facebook), і як Україна загалом. Реалії війни, такі як відімкнення електроенергії, автор сполучає з духовною атмосферою («Буде світло у нашому домі, / Як не буде енергосистем»). Поет, як видно з цитованих рядків, тяжіє до афористичності вислову, що свідчить про схильність до філософського мислення, де «краще тихо й про головне» – про час, де упереміжку тепло (жовта барва зір, якими малюється родовід, і пісків пустелі, що з випробування стають можливістю), та хижість, яка тече «багряним по руках».
Оце сусідство – не тільки про життя інших, а і про передчуття власного шляху, висловлене в творі «Все забудеться, а тоді»:
Я не вірю у жоден збіг,
Все це, точно, не просто так.
Слухай, слухай, бо буде час,
Та не вірячи, прийде смерть,
І вже наче пожив свій раз,
Але правда прожив на чверть.
Смерть прийшла до молодого вояка-поета у неповні тридцять. І коли би йшлося про чверть життя – то повний вік становив би сто двадцять літ, вік патріарший, найбільший із можливих для людини. Однак час мчав наче вершник, не притишився («час не спішить свою ходу»). Він став вершником Апокаліпсиса, віщуючи кінець окремого людського світу. Та разом з тим став вершником об’явлення творчості як дива ходіння по воді, перебування над водами часу, самітне і посеред натовпу:
Ось тобі твоя самотність, давай, бери.
Над головою небо живе й густе,
Неси додому її, нехай росте.
І коли зійде сонце на крик юрби,
Люби лиш свою самотність, її люби.
З цієї любові до самотності небо (духовний обрій персонажа) набуває і барви, і голосу («Небо стане блакитним і голосним»). І в цьому небі сяють «заплакані зоряні очі» – очі коханої; очі-душі живих і покійних, очі загиблих побратимів і посестер, чиї тіла несли на щиті і чиє життя праглося увічнити.
Судячи з віршових творів, Ігор Мисяк умів зосереджувати погляд на внутрішньому світі як іншої людини, так і власному. Персонаж його вірша «Зимовий ранок дихав тільки парою» відверто зізнається, що йому трохи лячно дається перший бойовий досвід, але більше він боїться виявити страх перед побратимами («А я боявся, що мов необачно / Усім покажу те, що я боюсь»). Автор ніби накладає досвід художника на психологічну канву: білий ранок обертається чорною зимою втрат; поступове танення снігу є синонімом незамаскованості / вразливості (дерева «Зимовий познімали маскхалат»), а тиша переходить у гучний крик, який спершу подано в річищі народного епосу як віщування битви:
Зимовий ранок дихав тільки парою,
Спочатку тихий, наче мовчазний
А потім розкричався він гагарою,
Це був мій перший виїзд бойовий.
Зимовий ранок, сніг поволі танув,
Руки сильніше стисли автомат.
У фінальній частині цей крик є вже наслідком бою, але має подвійне походження – декламаційне, на рівні гасел («І хто б, як не викрикував про віру / Й святе поняття честь не плюндрував») і вистраждане в битві ціною великих втрат:
Вони полили кров’ю, як росою,
Поля де потім будуть ниви золоті.
Наші брати пішли тоді у небо,
Під гучні сальви чорної зими
І я прошу їх пам’ятати треба
А з ними гинути готові й були ми.
Уваги варті два моменти: по-перше, гучні сальви (сальва – салют за правописом Є. Голоскевича), що маркують поховання воїнів за незалежність України як сьогочасні, так і давні; по-друге, кров, як роса може зникнути на сонці (у житті повоєнному), тож І. Мисяк прохає пам’ятати кожного, хто загинув у новітній російсько-українській війні. Не забуваймо і його, перечитуймо, даруймо авторові життя в українській літературі, зазираючи у світ його юної і мудрої душі.
13.07.2024