Найбільшою силою, яка впродовж усього дитинства і ранньої молодості надавала сили, була таємниця. Таємниця як несуча конструкція прикладної світобудови. Доступ до таємниці – як віталістичне запевнення у присутності. Як етичний, а передовсім естетичний первень, який давав можливість їхати швидкісною підземною залізницею, прокладеною своїми для своїх.
З найменшого свідомого дитинства почував себе допущеним. Дякуючи старшим, які обрали таку ризиковану модель повного контакту з дитиною, мої дитячі і підліткові контакти, близькості цілий час відбувалися на натягнутій плівці напівпроникного інформаційного презерватива. Старші вибрали такий шлях, що дитина має знати те, що знати не варто, бо небезпечно звідусіль. В тому числі і зсередини, бо розтяг міхів дитячого знання може тріснути не тільки через зовнішні подразники, але й через зношення сили витримки надутого бальона, що може розперти цю незакостенілу напівпроникну оболонку зсередини.
Набирався різносторонніх секретів, пересаджував їхню розсаду на власний прихований городець, немов яку ґанджу, намагався забезпечити тим росткам увесь комплекс виважених умов – така собі агрокультура. Але вирощуючи тайну ґанджу, неможливо обійтися без ґанджів. Ростиш таки для того, аби з кимось поділитися. Додається новий рівень таємничості. На, пахни, але звідки – не питай.
Таємниці кружляли довкола, як квітневий сніг. Цілі вітражі, через які світ зовсім інший. В умовах тоталітаризму причетність до такого ґатунку таємниць може бути не тільки депресією, але й екзальтацією. Важливо уміти жити паралельним життям.
Таємні речі, які вочевидь не були таємними для спеціальних служб, робили, однак, життя насиченим. Можливо, жити мусиш для того, щоби таємницю сохранити. Може, сохранність таємничості не має жодного сенсу, якщо вона – та важлива таємниця – умре разом з тобою.
Але ж то було дитинство. Час захоплення пригодницькими повістями. Егоцентризм володіння таємничими знаннями розпластовувався під напором втаємничення, доброї вісті. Знаючи, про що не можна нікому казати, знав, що мусить бути хтось, кому треба про це сказати. Мірилом праведності був Матео Фальконе. Хлопчик, застрілений із лупари своїм люблячим татком, бо виявився таким, що відповідає на диявольські питання надто чемно.
Обсяг того, про що не слід було казати, зайняв би кільканадцять сторінок формату ін квадро. Священники в родині, їхні книги, всілякі втрачені приватні власності, безліч фотографій, січові стрільці, підпілля військове, таємні військові організації, арешти, вислання, ув'язнення, підпільна Церква, її єпископи, зв'язки, дивізії, підтримка нелегалів, листи з Америки, зустрічі із прологівцями, точні дані про тих, хто колись зрадив, а хто з ентузіазмом доніс… А що вже казати про найбільшу таємницю – Бог є. І Різдво є. І Воскресіння теж, хоч його дитині найважче збагнути. Вважаю своє дитинство щасливим, бо саме з цієї таємниці почалося вправне балансування. Мені вдалося пройти радянську школу так, щоби жодного разу не сказати вимушено, що Його не існує, не зректися тобто.
Зрозуміло, що потім у війську, коли, незважаючи на все попереднє, мені дали офіційний допуск до певного рівня секретності, ті їхні таємниці видавалися мені попросту кумедними. Але вишкіл є вишколом. Їх я також нікому не зрадив.
10.04.2025