Нарцис

Висаджується в чорну персть нарцис.

На ньому свій жупан, на нього свій акциз

і семеро сердець, і шестеро пелюсток,

і мокне під дощем, як одинокий пес.

Один серед трави і всесвіту, як перст,

Зелений, як вода і як листок капусти.

У нього час весни і лицарська постава

і мокра персть – пожива і потрава

пробився з-під землі із матері-цибулі,

з якої він проріс, щоби на ній триматись,

щоби цю весну тут перетривати

в повітряній ріці в майбутній і минулій.

Так кожен рік, пробившись з цибулини,

що схожа на заміс коричневої глини,

він потайки вбирається в жупан,

лаштується у подорож, у мандри

без мапи, без спорядження й команди,

він лицар честі – хлорофілу пан.

Один із перших, інші – ще в землі,

ще вигрівають бронхи у теплі,

ще наслухають, як підземні ріки

спроможні розхитати вічних рух,

коли вже персть переведе свій дух

й дозволить всім розплющити повіки.

А він міцний, як стіни у фортець.

Він виростав супроти, навпростець.

Його тягли за вуха вгору, вгору.

Шість пелюсток і сім сердець – й при нім

відвага, міць, здобуті у борні,

і по зимі порожній простір двору.

Що ж бути першим з підгорілим цвітом,

підсвічувати всім і на весні, і літом.

Про мандри – мрії, про братерство – сам

не знаєш, коли вийдуть з персті

рослини й гусінь в вічній круговерті,

щоби зверстати, як сторінку, сад.

Висаджується в чорну персть нарцис.

Можливо, князь, барон, кюрфюрст, маркіз,

зелений бевзь із жовтим капелюхом?

Поки що одинокий, наче пес.

Бузок брунькує, переживши стрес,

бо грім у бубон опівночі бухав.