«Ми дуже толерантні, але жидів у владі забагато». Такий, суто галицький, варіант вислову «найбільше не люблю расизм і негрів» довелося почути учасникам однієї з багатьох дискусій в рамках «Франко. Місія», що відбувалися в маленьких містечках нашого краю. Про те, чи готові галичани «з нутра» відкрито говорити про щось більше, ніж хліб насущний, і як розуміють для себе виклики сучасності, «Z» розповів Богдан ПАНКЕВИЧ, Почесний консул Королівства Нідерландів у Львові та громадський діяч.
Богдан ПАНКЕВИЧ:
ДУМАЮЧІ ЛЮДИ НЕ ПОТРІБНІ НІ ВЛАДІ, НІ ОПОЗИЦІЇ
– Пане Панкевич, чи готові маленькі містечка Галичина до концептуальних розмов на світоглядні чи культурологічні теми, які Ви разом із запрошеними інтелектуалами їм пропонували?
– Моє враження, що зовсім не готові. В маленьких містечках є така ситуація, що з їхніми мешканцями вже давно ніхто не розмовляє, тому більшості нецікаво слухати, про що там собі дискутують інтелектуали. Мешканців хвилюють більш насущні проблеми.
Вони отримують багато візитерів тільки під час виборів. Але це завжди більш чи менш тупа аґітація, в поганому ракурсі, яка маніпулює уявленнями і комплексами людей, які мешкають у цих містечках. Ми вже давно бачимо, що ні влада, ні опозиція не зацікавленні в інтелектуальному піднесенні людей, бо думаючі люди ні за таку опозицію, ні за таку владу не проголосують. Головний меседж таких аґітаторів паразитує на патерналізмі, що залишився з радянських часів, — вибери мене і я все тобі зроблю, а тобі не треба бути ні відповідальним громадянином, ні старатися аналізувати, думати.
Але вважаю, що з тими дискусіями на «Франко. Місія» наш експеримент вдався. Ми бачили, що серед тих людей, які прийшли, також є і значний відсоток думаючих людей, яким, може, й справді було цікаво.
На жаль, були й організаційні проколи. Як виявилось, мало людей знали про цей проект, промоція на місцях була погана. Помітно було, що місцева влада не надто уважно до цього поставилась.
Наприклад, мав виступати Андрій Павлишин, а люди подумали, що Павличко, і обурювалися, де ж обіцяний Павличко. Таке враження, що ніхто не звертав увагу на те, що було заявлено в афіші.
– А чи готовими були до розмов у такому просторі запрошені інтелектуали? Чи були відкритими для спілкування з мешканцями малих містечок?
– Інтелектуали — люди часто самозакохані, не всі вони хочуть займатися просвітництвом. Навіть звучали різкі фрази: якщо ви цього не розумієте, то це ваші проблеми.
– То як Ви вважаєте, подібні проекти можуть бути альтернативою у справі просвітництва?
– Просвітництво — справа тонка, нею ніхто серйозно не займається. «Просвіта» наша — повна профанація. Не знаю, чи за 20 років, крім мультфільму «Лис Микита», ми могли б щось сказати про її діяльність.
Але вважаю, що така річ є необхідна, оскільки засоби масової інформації і в першу чергу телебачення є інструментом оглуплення населення. І роздати газету — це також не вирішує справи. Живого спілкування ніщо не замінить, але я маю на увазі, власне, щиру розмову, а не політичну аґітацію.
– Мандрівка відбувалась у межах проекту «Франко.Місія». Чи був присутній Франко під час обговорень?
– Франко у тих дискусіях майже не звучав. Можливо, це певне упущення. Якщо мистецькі проекти були прив'язані до постаті Франка, то подорож містечками не була прив'язана до Франка, хоча йшла його краєм.
– Дійшло й до конфлікту: на своїй сторінці у соцмережі гостро висловився про проект Олесь Доній. Він заявив, що галицькі інтелектуали мріють про розділення країни. Що Ви скажете з цього приводу?
– Що вчулося Донію, мені важко говорити, але виглядав він не найкраще. Вступна лекція професора Грицака була кваліфікованою, але постава пана Донія була не дискусійна, а прокламаційна, і я не дивуюся, що присутні не сприймали його як месію. А він, здається, тому й образився. Це брак культури дискусії.
А про сепаратизм навіть не звучало. Розглядаються завжди питання децентралізації держави, яка є неуспішною вже стільки років. Демократія — це дуже умовні у нас речі, система влади є якимось гібридом радянського формату. Децентралізація не загрожує унітарності держави, але дає змогу розвиватися всім реґіонам, а не лише привілейованим і столиці.
Конфіскація всіх бюджетів до Києва центральною владою під патронатом Верховної Ради набридла всім, не тільки галичанам, і вбачати в цьому сепаратизм — це інсинуації пана Донія.
Те, що пан Доній висловлювався трохи аґресивно, — не пошкодило. Були шпильки у різні боки, але не думаю, що дискусія у чомусь втратила.
– Як щодо теми подібних дискусій? Можливо, таки з культури потрібно було починати, у цьому випадку з Франка?
– Все взаємопов'язано. Те, що ми називаємо «культура», більшість асоціює з літературою та мистецтвом. А культурою є все — фізична, політична, культура бути громадянином свого містечка, культура побуту.
Вміння дискутувати — це також вияв культури чи безкультур'я. Підняття загального рівня культури не можна добитися лише мистецькими акціями, тут потрібні комплексні заходи.
Такі дискусії є певним кроком до цього. Як вони не сприймаються, показує випадок у Дрогобичі. Навіть на релігійному сайті лист проти організаторів дискусії опублікували як істину.
Якщо панове вважають, що поза співаночками і вишиваночками та їхніми загумінковими уявленнями нічого більше не існує і Франка треба конче втиснути в цю нішу, то це смішно.
Франко був багатогранним чоловіком, його приватизувати не можна. Може, він би кайф зловив від цього проекту, від рок-концертів? Адже для молоді в радянські часи рок був символом свободи і протесту. Франко завжди йшов проти міщанського мейнстріму, проти аґресивної провінційності та закритості.
Люди, котрі вживають радянські штампи шельмування стосовно організаторів дискусій, зараз стараються цього Франка підняти на п'єдестал і самим трошки вище біля нього стати. Це і є провінційність, загумінковість, це є і невміння дискутувати.
Реакції на цю дискусію показали, можливо, також і невміння бути громадянами вільного світу.
Тому це не легка справа, як ми побачили на прикладі Дрогобича. Ті, хто вважають себе провідниками містечкових громад, мали б повчитися толерантності та відкритості як базових елементів західної культури.
– Власне, чого саме варто повчитися? Який досвід важливо перейняти з західної культури?
– Культури співіснування, культури поваги до іншого, а також оберігання власної гідності, виховування гідності та відповідальності громадянина. Нам важко, бо в Україні 70 років людське життя нічого не коштувало, людина було ніщо.
Наприклад, голландці дуже прагматичні і покладаються самі на себе. Там кожна громада, чи це місто, чи село, має свій бюджет. Вони розуміють, що якщо зароблять більше, то всі будуть мати більше.
Я думаю, що ми йдемо повільно до цього. Нам вже здалося, що ми демократи, бо порівняно з Росією і Білоруссю робимо чесні вибори. Але демократія має багато інших параметрів, треба багато вчитися. Питання в тому, як і хто буде вчити…
Культура демократії — бути громадянами і бути відповідальними. У нас цього ще немає.
У Самборі в нас майже дійшло до сварки. Син відомого правозахисника Євгена Захарова та його колеґа говорили про толерантність та ксенофобію, але виявилось, що це людей абсолютно не цікавить. Більше того, їх це не цікавить, бо вони впевненні у власній толерантності та чемності. Одна пані сказала, що «ми найтолерантніші люди на світі», але додала, що «тих жидів вже стільки багато при владі, і треба їх гнати з Верховної Ради». І в уяві багатьох мешканців містечок таке поєднання висловлювань — це нормальна річ.
– Як потрібно організовувати наступні мандрівки?
– Їх організацію повністю треба брати у свої руки, не покладатися на місцеву владу, а також зважати на рівень поінформованості, освіченості й зацікавленості людей.
Ми не можемо дискутувати лише між собою, ніби перебуваючи у підвішеній скляній кулі. Це не спрацює. Зрозуміло, що високі інтелектуали чи кваліфіковані громадські діячі між собою говорять особливими фразами, термінами. Тоді або не потрібно запрошувати широку авдиторію, або треба говорити простіше. Все видатне та інтелектуальне можна звести до простих, всім зрозумілих слів.
Якщо буде бажання проводити виключно високоінтелектуальні розмови, то робити це так, як було у Беньковій Вишні, у палаці Фредра, а якщо залучати місцеву авдиторію, то треба подумати, як добитися доброго результату для Самбора чи Судової Вишні.
Щоб потім люди захотіли запросити цих гостей ще раз і спитати у них інші речі, те, що їм на той час буде цікаво, — оце був би гарний результат таких дискусій.
Розмовляла Оля Вишня
28.08.2013