(із майбутньої книжки спогадів)
Одного прекрасного серпневого ранку 1991 року наприкінці нашого літнього семестру в Українському Вільному Університеті у Мюнхені всіх потрясла страшна новина – в СРСР військовий переворот, путч! Журналісти, що були серед наших студентів, відразу помчали до української редакції радіо «Свобода», де мали добрі контакти, і за годину повернулися із роздруківками останніх новин.
Не скажу, що всі студенти з України якось дуже злякалися чи запанікували. Ми вже були поколінням, котре не знало війни. Ми вже не реагували так гостро, як наші батьки, на можливі загрози і воєнні небезпеки. Нас просто цікавило, що це означає і як все це може вплинути на нашу долю і долю рідних, котрі перебувають на Батьківщині.
Продовжували у звичному режимі слухати університетські лекції, але завдяки добре налагодженій системі інформування, кожні три години отримували свіжі зведення про стан справ.
Німецькі мас-медіа передавали дуже тривожні новини. Німці повірили, що СРСР повертається до тоталітаризму, що горбачовські реформи відмінено і в країні знову встановлено ортодоксальну комуністичну владу, яка ввела військовий стан. Тобто, що запроваджено диктатуру.
Цим негайно скористалися декілька студентів. Увечері в кімнаті українського інтернату ми побачили, що один хлопчина спішно пакує речі. Як тільки почув про путч, то відразу побіг у поліцію і попросив політичного притулку. І його прохання відразу ж задовольнили. Тепер перебирається не то у табір біженців, не то на якусь базу, де буде чекати на залагодження всіх формальностей. Каже, що йому обіцяли надати також значну суму «підйомних» коштів на облаштування свого життя в Німеччині на перших порах.
Це був один із тих студентів, котрі їхали до Мюнхена з єдиною метою – назавжди втекти з Радянського Союзу.
Наступного ранку під університетом мене перестріла провідниця ОУН(б) пані Слава Стецько і, хитрувато мружачись, запитала: «Ну що, будеш ся подавав на азиль?». Можливо, вона хотіла так дошкулити через моє вільнодумство і небажання «прогинатися» перед авторитарними мюнхенськими ОУНівцями. Тому відповів не дуже ввічливо, щось у стилі старого єврейського анекдоту: «Не дочекаєтеся!».
Протягом цього другого дня путчу інформаційні повідомлення були все ще тривожними. Тому німецька поліція продовжувала без жодних проблем приймати біженців, якщо вони були громадянами СРСР і легально перебували у Німеччині.
Я подзвонив із вуличного телефону-автомату додому, але виявилося, що ми у Мюнхені набагато краще поінформовані, аніж люди у Львові. Незалежних ЗМІ тоді ще не існувало, а т.з.«вражі голоси» (іноземні радіостанції) знову почали інтенсивно заглушувати. Подзвонив ще у наш політичний фонд «Молода Україна» – мені відповіли, що дуже зайняті, нічого по телефону казати не будуть. Зрозумів, що хлопці активно працюють, законспірувалися і бояться тотального телефонного прослуховування. Спитав, чи маю негайно повертатися? Ні, сиди там поки все не виясниться і будь на зв’язку – була відповідь. За них я був спокійний – там зібралися найкращі представники революційної львівської молоді. Знають, що і як треба робити.
Вони мені пізніше розповіли, що перший день путчу був шоком для нашої нової демократичної влади. Навіть колишні дисиденти не відразу придумали, що робити і як реагувати на ці події. Міг датися взнаки страшний і незабутній тюремно-табірний досвід, до якого колишні в’язні аж ніяк не хотіли повертатися, особливо після комфортного періоду перебування в ролі «батьків області».
Радикалізм молодих політиків значно допоміг у цій ситуації.
Рух опору відразу взялися організовувати молоді депутати обласної і міської рад разом із членами фонду «Молода Україна», «Товариства Лева», СНУМу та інших недавно створених громадських організацій. Молодь не мала страху, бо не проходила на власному досвіді жорстоких радянських репресій та не зазнавала тюремного життя і катувань.
Вони зустрічалися для розмов у парках і на цвинтарях, швиденько підготували невелику мережу конспіративних квартир у помешканнях друзів, домовилися про сценарій діяльності на випадок арештів. А також почали вимагати від «батьків області» радикальних кроків, перш за все – поскликати людей на перманентні мітинги під стінами адміністративних будівель, радіоцентру і телестудії, щоб унеможливити їхнє швидке захоплення прихильниками путчистів.
Той молодіжний рух і напористість були першим поштовхом, наступного дня владні мужі стрепенулися та вже самі почали робити розумні і досить вдалі у цій ситуації кроки. Було прийнято тактичне рішення запросити всіх «силовиків» на нараду до приміщення облдержадміністрації, щоб на «своїй» території провести із ними переговори на тему «як жити далі». Це нейтралізувало тих «силовиків», кому руки свербіли до вчинення радикальних дій проти демократичної влади.
Але як тільки стало зрозуміло, що путч провалився, молодь висунула нову категоричну вимогу – «Геть комуністичну партію»! Поки владні мужі розмірковували і обговорювали, як би це здійснити, кількадесят молодих хлопців влаштували рейд по третьому і четвертому поверхах будівлі облради, де розташовувався обком компартії, та фізично повикидали комуняків і їхніх чиновників із обкомівських кабінетів дослівно на вулицю.
Такої нечуваної наглості довголітні монопольні господарі нашого життя не очікували і, відповідно, майже не чинили опору. За декілька годин будинок обласної влади був повністю очищений від комуністичних партійних керівників.
У дні путчу «український» Мюнхен вирував.
Університет, інтернат, а особливо наш пивбар гуділи як вулики. Що діялося у штабі ОУН(б) на Цеппелінштрассе я не знав, бо туди ніхто із моїх друзів вже давно не мав бажання заходити. Найчіткіше працювала українська редакція радіо «Свобода» – вони професійно і вчасно надавали всім найсвіжішу інформацію.
Але у кожного була тривога – ми то тут, у цивілізованому світі, а що буде з нашими рідними вдома? І не в одного закрадався у душу підленький хробачок зневіри – а може справді варто піти у поліцію і попроситися «на азиль», щоб укорінитися і згодом перетягнути сюди всю свою родину?
21 серпня, на третій день путчу поліція вже не задовольняла заяв, поданих від біженців. Всі потроху зрозуміли, що з того путчу великої загрози не буде. Під вечір офіційні новини це підтвердили, ми з полегшенням зітхнули і, в міру своїх дуже скромних коштів, на радощах понапивалися.
В результаті паніки під час перших двох днів путчу, притулок в Німеччині отримало лише п’ятеро осіб – менше десяти відсотків нашої студентської групи.
Чи хтось сьогодні, у теперішній незалежній Україні може собі уявити такий високий рівень патріотизму молодих людей і щирої віри у майбутнє нашої держави? Майже всі студенти, серед яких були і зовсім юні особи, повернулися додому, знехтувавши нагодою негайно отримати перспективу німецького громадянства і непогані кошти на початковий період перебування.
Ми всі тоді були повними ентузіазму і вірили, що скоро збудуємо в Україні не гірше життя, аніж у Німеччині.
Через день після провалу путчу Верховна Рада проголосила Українську Незалежну Державу. Ми не вірили своєму щастю – на таке чудо ніхто у найближчі роки навіть не сподівався. Сталося так, що затяті російські КГБ-шники власними зусиллями прискорили розвал «Імперії Зла», наблизивши нашу незалежність.
З цієї нагоди мюнхенські українці організували бучне свято.
На великому подвір’ї інтернату поставили довгі дерев’яні столи, привезли декілька бочівок пива, насмажили м’яса і ковбасок. Перед тим всі професори, студенти, працівники університету та інтернату вишикувалися на подвір’ї. Пані Стецько з декількома членами проводу ОУН(б) привітала присутніх із незалежністю України. Вони найбільше на неї чекали і колись ризикували життям у цій боротьбі.
Ніхто з нас тоді не уявляв який довгий і складний шлях прийдеться долати, щоб утвердити демократичну, європейську Україну.
22.08.2021