Ось так в житті буває. Стою в довгій черзі, читаю «антигалицький» допис о.Чумакова, болить це частково справедливе, а частково надумане звинувачення. І чую за спиною діалог. Молодий хлопець щось пояснює дівчині, а вона: «Ну ти би гаваріл на руском – я би панімала, а нє на етом суржікє». Обернувся і пояснив, що це українська мова, а не суржик. Дівуля закліпала очима і заткалася.
А я подумав – чого це нас, галичан, шляк трафляє від російської мови, особливо в цей час війни? Аж так, що я вліз у розмову сторонніх людей. Адже має рацію о.Чумаков – треба бути делікатними, поблажливими до тих, хто мусів тікати із своїх домівок, деколи втративши весь свій доробок.
Ми це розуміємо і допомагаємо, хто як може.
Але від російської все одно шляк трафляє.
І тут я зрозумів – це автоматичний рефлекс на нашу травму.
Бо вперше російську мову ми почули з чорних писків НКВД-шних катів.
Російською мовою нас катували, зневажали, виселяли з домівок, даючи годину на збори. Російською нас судили «трійки» і віддавали команди на розстріл. У квартири і хати виселених українців заселяли російськомовних, віддаючи їм все майно репресованих. Російською розмовляла радянська окупаційна влада, й українець міг зробити кар’єру в Україні, лише визнаючи вищість всього російського. Дотепер російська мова асоціюється у нас із мовою злочинців, окупантів і вбивць.
А зараз діти й онуки тих вбивць знову на нас напали.
Колись ми були в такій самій ситуації, як сьогодні наші співвітчизники у прифронтових зонах. Тисячі людей у східних областях втрачають домівки, бачать смерть рідних та сусідів. Це страшна трагедія.
З досвіду батьків та дідів ми добре розуміємо цю трагедію, співчуваємо і допомагаємо.
Але трюк історії полягає в тому, що багато батьків та дідів тих нещасних біженців самі репресовували галичан 80 років тому. В той же час багато нащадків наших гнобителів та русифікаторів тепер захищають Україну і гинуть за незалежність від Росії. Діти й онуки тих, кого тодішні вбивці переселили в Україну в якості представників окупантів, зараз цю Україну захищають зі зброєю руках.
А інші стають жертвами тих, кого реально вважали своїми братами. Все змішалося в якомусь чудернацькому вирі історії.
Теперішня війна – це той неймовірний тигель, в якому переплавляються взаємо-заперечливі інґредієнти і кристалізується моноліт української нації.
Що стане тим «філософським каменем», який перетворить вміст плавильного тигля нашої нації у щире золото? Що повинно стати шлаком, випасти в осад, щоби не шкодити, не отруювати наш національний організм?
Досвід підказує, що весь той токсичний шлак пов'язаний із російським форматом.
Рабська покора, брак критичного самостійного мислення, патерналізм, нетерпимість і несприйняття іншого, інакшого, агресивність і хамство, лінивство, бруд і пияцтво. Це все – теперішня і минула імперська російська дійсність.
При чім тут мова? Це питання до психологів та психіатрів.
І я не жартую.
Бо російська мова формувалася і розвивалася в умовах цих перерахованих рис народного, соціального формату. Людина формує і розвиває мову, і ця мова потім впливає на те, якою є людина та її нащадки. Раби розвивають мову рабів, і ця мова виховує їхніх дітей рабами.
Мовне питання є дуже складним.
Це дуже довгий, болючий і делікатний процес.
Це неймовірний спротив, вербалізований аргументами тисяч впливових і заможних російськомовних громадян України. Котрі воліють бачити Україну як безлику безмовну націю, націлену лише на матеріально-технічний розвиток.
Кожен обстоює свої звички, свій комфорт і свої уявлення. Загортаючи їх в камуфляж «добра-для-народу».
Російськомовні наші воїни кажуть, що їхні діти розмовлятимуть українською.
Іноземці запитують наших біженців, чому вони не володіють державною мовою.
Процес рухається у правильному напрямку.
23.03.2022