В епоху кріпацтва історії про мертвих душ траплялися доволі часто. Якщо в Гоголя мертві душі перетворювалися на папері на живі, то бувало і навпаки, коли жива душа ставала мертвою і вписувалася в «ревізскіє сказки».
Історія ця сягає 1840-х років і завершилася в середині 1850-х. У харківській губернії у своєму родовому помісті жив багатий поміщик, відставний ротмістр Іларіон Білевич, що володів 700 душами.
Білевич був високим, струнким, з довгими рудими вусами і з правильними рисами обличчя. А однак щось жорстоке проступало в його погляді з-під лоба. Коли він ще служив у гусарському полку, то мав великий успіх у жінок, яких вабило те, як він картинно опирався на шаблю. Разом з тим то був чоловік диких пристрастей, який відзначався божевільними вибриками і не викликав до себе симпатій. Він влаштовував розкішні бенкети, вів широкий спосіб життя: карти, лови, красуні-кріпачки приманювали до нього таких самих ловеласів. Одружитися так і не встиг, бо вів таке розгульне життя, що дуже скоро наробив купу боргів, заклав і перезаклав усіх своїх селян.
Щоб відтермінувати виплату кредитів, доводилося давати хабарі, аби не трапити під суд. Один із радників судової палати погодився сховати позов взамін за кріпачку. Він дізнався, що Білевич шукає породистих хортів, розшукав цуциків, купив їх недорого і поїхав до поміщика. У тій будівлі з привидами вони й сторгувалися. Цуцики залишилися Білевичу, а радник забрав дівчину з грецьким ім'ям Анфіса, що мала 16 років.
Минуло кілька років. Анфіса продовжувала жити в будинку родини радника, слугуючи як кухарка і покоївка.
Настав час дворянських виборів. Усі поміщики, які хотіли взяти в них участь, з'їхалися до губернського міста. Приїхали і з того повіту, який був батьківщиною Анфіси, і повідомили новину, яка схвилювала всіх: Іларіона Білевича задушили в ліжку його ж таки селяни і двораки за його жорстокість. Не задовольняючись звичайною розпустою, він наказував приводити до себе жінок і дівчат, роздягав їх догола і в такому вигляді шикував з невідомою метою. Іноді змушував бути присутніми при цих дефілядах їхніх чоловіків і батьків. Коли ж хтось обурювався, його жорстоко карали. Як з'ясувалося після медичного розтину, нелюд страждав на розлад мозку і хребта.
Дуже швидко винуватців убивства було знайдено, покарано батогами на місці злочину навмисне запрошеним катом, у присутності всього села їх тут-таки затаврували і закули в кайдани.
Спадкоємцем убитого поміщика став його брат Павло Білевич, який теж приїхав на вибори. Тоді власне Анфіса загорілася повернутися в рідне село. Павло вечорами грав у карти, повертався в готель пізно. Анфіса, вичекавши, коли всі вдома заснуть, вирішила підстерегти Павла. Їй вдалося довідатися, в якій він кімнаті, отож вона сіла біля дверей і чекала. Коли пан повернувся, вона впала йому в ноги і стала проситися, аби він її забрав із собою в рідне село.
Той і слухати спочатку не хотів, бо тут пахнуло криміналом. Але дівчину це не зупинило, вона щовечора приходила в готель і якщо не просила, то просто зі смутком і сльозами дивилася на пана. І от одного такого вечора щось у голові Павла блимнуло й він поглянув на Анфісу зовсім іншими очима. Дівчина була вродлива, висока, струнка, довгокоса. Він узяв її за руку і завів до свого покою. Анфіса не пручалася, а з якоюсь покірною приреченістю віддалася йому, та ще й так, що Павло зрозумів, що вже її не відпустить.
Але яким чином облаштувати її викрадення? Того дня він зустрівся на обіді зі знайомим поміщиком одного з ним повіту і почув, що той відсилає додому кучера і карету з кіньми, бо вирішив затриматися в місті. Павло подумав, що це якраз добра нагода. Він дав Анфісі десять рублів і звелів піти до кучера й домовитися з ним, аби забрав її з собою, нікому нічого не повідомляючи. Дівчина так і зробила, вона зійшла біля села, куди прямував кучер, а до рідного села дісталася пішки.
Радник, зрозумівши, що дівчина втекла, кинувся її шукати, звернувся до поліції. Але розслідування не дало жодних результатів.
Після зникнення Анфіси минуло два роки. Губернська поліція все ще продовжувала спілкуватися з повітовою, ведучи пошуки за звичаями того часу – лише на папері.
Тим часом на протилежному березі від старої садиби пана Білевича виросла нова. Вона розташувалася на горі, при підніжжі якої текла річка. То була висока двоповерхова будівля з балконами і готичними віками, увінчана банею з високим шпилем. Про цю будівлю згодом ходило багато легенд. Розповідали про привидів, які ночами прогулювалися на балконах, закутані в біле, і начебто кликали й манили до себе запізнілих мандрівців, після чого ті, що бачили привидів, помирали. Але сама будівля не була схожа на оселю тіней. Оповита кущами троянд і жасминів, вона скоріше нагадувала усамітнений куточок, призначений для любовних побачень.
Просто Павло не забажав після вбивства колишнього пана жити в дідівському будинку і переселився на другий бік річки. Тут-таки притулився флігель, у всьому схожий із рештою сільських хат, і в ньому оселилася розшукувана поліцією Анфіса, займаючи скромну посаду кухарки, але користаючи з незалежного стану. А однак їй все ще загрожувала небезпека, що її розшукає поліція, а тоді чекатиме жорстоке покарання. Вона також знала, що пан підкупив справника і станового пристава, які її не видадуть. Але пан був з бережливих, а навіть скупим, і не любив кидати гроші на вітер. Він добре знав поліцейські звичаї і був переконаний, що вони будуть тягнути з нього гроші без кінця. З іншого боку, вони обіцяли, що коли отримають тривожну звістку з губернії, то негайно повідомлять.
Десь в середині червня пролунали на обійсті пана дзвіночки – то примчав трійкою становий і повідомив, що у губернському місті нарешті довідалися, де переховується кріпачка Анфіса, яка належала радникові, і що для розшуку її прибудуть з міста сам пан жандармський полковник у супроводі її власника. Буде зроблено обшук не лише у селі, а й у садибі поміщика. Ця звістка як громом вразила Анфісу і схвилювала її пана.
Як викрутитися з такого становища і позбавити себе підозр? – думав він. Потрібно було кудись прибрати цю дівку. Але куди? Якщо її знайдуть у нього, тоді ганьба, скандал, кримінальне переслідування!
Але наступного ранку пан Павло уже дещо вигадав. Він негайно послав за місцевим попом і наказав накрити стіл усілякими закусками і напоями. Батюшка саме був на сінокосі, то прийшов за добру годину і був мило зворушений таким прийняттям, бо любив гарні компанії, добре поїсти і випити. Любив, підносячи часку, проказувати: «Мученице горілко! Пройшла ти через вогонь, і воду, і міднії труби..., а ми тебе п'єм!» – і по тих словах перекидав до рота чарку.
На столі була не лише карафка з горілкою, а й пляшечки з різними наливками і настоянками, різні ковбаси й карасі у сметані, а коли вже всі настоянки перепробували, піп став нарікати на свої злидні. Отут Павло й каже:
– А чом би вам, батюшко, не заробити бодай сто рублів або й сто п'ятдесят?
Звісно, батюшка не мав нічого проти, але відразу почав зітхати, що де ж йому такі гроші заробити.
– А дуже просто. Всього тільки треба зробити одну відмітку в книзі...
Хитрий попик відразу зрозумів, що діло тут нечисте, а отже ризиковане. Тож він попрохав подвоїти суму, а він все зробить, як треба. Бо якщо щось піде не так, то відповідатиме він, а не пан.
Пан погодився і розтлумачив у деталях, що потрібно зробити. А коли піп пішов, покликав свого довіреного кріпака, щось йому наказав, і через кілька годин Анфіса зникла з панського дому, а флігель був замкнений на замок.
Минуло два тижні, й знову на панському обійсті задзеленчали дзвіночки, сповіщаючи про не надто приємних гостей: жандармського полковника, місцевого справника, станового пристава, письмоводителя і власника Анфіси.
Господар вийшов їх зустріти й запитав, чим може служити.
– У вас, – відповів йому полковник, – ховається дворова дівка-втікачка, подарована вашим покійним братом, на ім'я Анфіса.
Тут Павло висловив те, про що й раніше підозрював, хоч і не був певен.
– Вона не була подарована панові радникові, бо покійний брат не здійснив необхідного в такому випадку формального дарування... вона просто була виміняна на пару цуциків.
Хоч це він казав на здогад, але коли не побачив з боку радника жодних заперечень, подумки картав себе, як раніше про це не здогадався, що жодного акту на законну передачу дівчини у власність радника не існувало.
– Бачите, – продовжив він, – собачки ще живі, а вона... наскільки мені відомо... померла!
– Померла? Як померла? — вигукнув жандармський полковник. – Коли?
– Коли? А звідки мені знати! Вона жила в селі, і якщо й ховалася, як ви кажете, то мені до цього не було і немає жодного діла. Вважаю за необхідне повторити вам, що дарчого запису на неї видано не було, і мені геть байдуже, де вона перебувала досі. Раджу звернутися до тутешнього попа, від нього і дізнайтесь день і годину її смерті. Якщо вона й зараз ховається, то гадаю, що, мабуть, у землі.
Такої розв'язки жандармський полковник далебі не очікував.
А все ж таки постановив обшукати весь маєток. Павло не мав нічого проти і наказав видати їм ключі від усіх приміщень.
Цікаво, що допитувати двораків і селян було не прийнято, бо закон не допускав їх бути свідками проти свого власника.
Радник наполягав на обшуку, бо вдалося йому розговорити когось у готелі, хто розповів, що до пана Білевича приходила вечорами дівчина, схожа на Анфісу. Тож він не вірив, що вона померла.
Шукали цілий день всюди, де було можна, сподіваючись знайти якісь сліди або речі, що належали дівчині, але нічого не знайшли. Надвечір стомлений полковник звелів письмоводителю писати протокол. З тим вони і від'їхали, вирішивши завтра вранці провідати попа.
Наступного дня всі вони знову прибули в село – і відразу до попа. Той підтвердив, що дівчина справді померла, потім покликав дячка з метричною книгою і, розгорнувши її, показав запис, який свідчив, що кріпачка Анфіса такого-то року і такого-то місяця «волею Божою помре».
Тут уже цій делегації не було що робити, залишалося тільки скріпити акт розслідування їхніми підписами.
Перед від'їздом полковник покартав радника, що той не поклопотався про документ, який би засвідчив даризну чи купчу на дівчину, бо «таким чином ви вводили в оману виконавців правосуддя. І якби вона зараз воскресла із мертвих, ви все-таки втратили на неї право власності назавжди!»
Так і закінчилася ця справа щодо Анфіси, мертвої душі, яку назавжди було поховано на полицях губернського архіву.
Але з того дня, коли Анфіса зникла з панського будинку, поповзли чутки про привидів. Розповідали, як один господар, повертаючись пізньої ночі і минаючи будівлю, ясно побачив на балконі закутаного в білий саван привида з простягнутими до нього руками, який ніби кликав і вабив його до себе. Переляканий до напівсмерті, він незабаром захворів і скоро помер. Цим, однак, справа не обмежилася. Відразу ж посипалися нові дивні розповіді багатьох селян, що жили неподалік саду й панської садиби. Там під землею, на дні хлібних ям, у яких зберігали зерно, щось шаруділо, шелестіло, глухо стогнало і стукало. Сторожові собаки відчайдушно гавкали, стоячи біля котроїсь із ям, змушуючи прикажчика Саву вставати ночами і замикати їх на ніч у хліві.
Комусь вдалося навіть бачити тінь чи привид, що раптово з'являвся з ями, закутаний у простирадло, і прямував до будівлі. Нарешті якась закохана парочка, що забрела на побачення до панського саду і хотіла ближче підкрастися, клялася і божилась, що на власні очі бачила, як до будівлі наблизився білий привид і прослизнув у двері. Після чого на балконі з'явилося вже цілі два привиди.
Але від часу, коли поліція поїхала, привиди зникли.
Павло не помилявся, говорячи жандармському полковнику, що мертва душа перебуває, мабуть, у землі. Глибокі надра хлібних ям служили надійним притулком для переховування живої-мертвої, яка лише ночами виходила на поверхню, щоб подихати чистим повітрям.
Хлібна яма не мала ні дверей, ні сходів. Облаштовували її у міцному ґрунті, і була вона у формі грушки, де дно і стінки застеляли соломою і зверху оббивали дошками. Коли зсипали зерно, отвір закладали дошками і засипали землею, а нагорі встановлювали рухомий дах. На початку літа запаси виймали, сушили, щось продавали, щось міняли. Порожні ями залишалися відкритими протягом усього літа, а щоб вони не засмітилися, їх прикривали решіткою або дротяною сіткою для доступу повітря, і ніколи нікому не могла спасти на думку, щоб у «хлібних ямах» могла проживати жива істота!
Анфіса ночами ходила на побачення зі своїм паном, і тоді вона, закутана в біле простирадло, намагаючись скидатися на привида, витягувала вперед руки і мовби манила до себе. Щоб селяни, незважаючи на забобонний страх, не підстерегли привида, їй доводилося спускатися щоночі в нову яму. Отак вона й провела під землею два тижні. А коли все завершилося, знову зайнялась господаркою і з кухарки перетворилась на економку, далі перебуваючи панською фавориткою.
Під час чергової ревізії кріпаків Білевич вніс її в «ревізьких казках» у список селянок, які належали його братові. Юридично мертва за метричними книгами і фактично жива, похована в одному документі, але жива в іншому, зосталась навіки живою-мертвою.
Десь через три роки помер у Петербурзі ще один брат Білевича, і частина маєтку тепер переходила у власність його вдови і дітей. Якось удова вирішила провідати маєток, а дорогою карета перекинулася, бо правив нею старий підсліпуватий кучер. Вдова попросила Павла знайти їй доброго візника, а той раптом вирішив встругнути нову аферу. Павло запропонував поміняти кучера на геть їй непотрібну кріпачку Анфісу, підписавши їй вільну. Вдова охоче погодилась, і знову відбувся обмін живої-мертвої уже не на цуцика, а на іншого чоловіка. Отримавши вільну і приписавшись до міщанства, Анфіса, маючи вже від свого пана трьох дітей, в середині 1860-х вийшла за нього заміж.
Вінчалася вона як міщанка містечка Тростянець у тій самій сільській церкві, де за метричними книгами була внесена до списку мертвих. Павло усиновив усіх їхніх дітей.
Ставши панею і дружиною багатого поміщика, вона дуже запишалася, хоч її і не бажали бачити у дворянських домах, і всюди її чоловік приходив сам. Під кінець життя свого пана стала випивати, ба навіть скакати в гречку, і то з шинкарем.
Переживши свого пана на багато років, померла в 1910-х.
Отець Ілля овдовів і запив, а коли донесли на нього про його знамениті оди на честь мучениці горілки, які ображали почуття парафіян, його вислали до монастиря. Замість нього прислали іншого літнього батюшку. Молодий панотець, який прибув на парафію вже після цього другого, наслухавшись історій про привидів, взявся оглядати метричну книгу і надибав цікавий запис про шлюб Павла Білевича з Анфісою після 15 років по її смерті.
19.03.2025