Ніхто не накаже воді – веди
нас уздовж берега й палахкоти
жарівкою місяця у суцвіттях.
Підростають ґрунти – комети висять.
Відпочинь. Присядь.
Ось роки – тобі, ось – століття.
По лиці твоєму спливають дощі.
По околицях чутно темні плачі.
У ґрунтах – весняні потічки.
Щось не віриться, щóби
у воді виростали щóгли
і тримали її вічно.
Ти знімаєш з чола пітний кашкет.
На раменах світло важке.
Пилюга на повіках і втома.
Відчуваєш – у світ прибуває вода
у дощах і потічках вона
на порозі й підлозі дому.
Народились в суцвіттях майбутні меди
із рослинних соків й води
й напуватимуть бджіл ненаситних.
І астрóном побачить одну із комет,
у якої вогненний корсет
діаманти і золото в злитках.
Народяться мухи, птахи, мурашва.
Народиться мертва вода і жива.
Кожному з нас по ковткові:
для смерті – ковток; для життя – ковток
рях-цях-цях і цок-цок
ви – готові?
Ці нестримні потоки, потічки, річки,
мерехтлива підсвітка, смички,
щогли плинності й перетікання
не накажеш воді – зупинись!
Бо потічки в ґрунтах розійшлись,
як провісниці Жля і Карна.
Потахає вода у жовтім піску,
у ґрунтах – все тримається на волоску
ми і наша земля
набери води і змий лице
бо земля – це розбите яйце-райце,
бо літає, як дрон, Жля.
15.03.2025