Вони їдуть

Здалеку вони нагадують кораблі, океанські лайнери, які підпливають до причалу – ця дорога вверх-вниз плюс імла. Величезні Neoplan, Setra, Mersedes, Volvo, Iveco – автобуси, які перетинають територію України і їдуть в Європу. На зупинці багато людей, а ще більше величезних валіз і сумок. Українці – а в наш час переважно це українки – їдуть у Європу на заробітки (більшість пасажирів). Так, українці їдуть заробляти собі на життя, в основному житло, хоча всі інші потреби також не зникли. ЗМІ чи «колективний народ» дали цим людям назву, що віддає легкою зверхністю і презирством – заробітчани. Хоча вони не просять, а зароблять важко – більшість із них гарують на офіційних роботах, здавши екзамени з мови, платять податки, медичні страхові поліси.    

З початком війни ми якось ніби забули про них, зосередившись на тих, що виїхали, рятуючи власне життя – біженцях, а всередині країни ВПО, – але вони нікуди не зникли. Війна змінила динаміку їх переміщень і кількість. Чоловіки, які добровільно з власної волі – це право кожного – стали «нев’їздними»: тобто вони не повертаються в Україну навіть на Різдво і Великдень, тому їхні жінки (найчастіше дружини, є й матері) беруть дітей і їдуть до них. На великі свята, на час шкільних канікул їдуть, щоб діти побачили батька, аби зберегти сім’ю, аби не було відчуження. Їдуть, знаючи, що на кордоні можуть простояти 18 годин, і тоді дорога займе не добу, а майже півтори. І це сидячи в автобусі або бусі, і це маючи малих дітей, дошкільнят. Ні, незважаючи на війну, нічого в перетині кордону не змінилось.

Важко переоцінити важливість відповіді на питання, скільки наразі українців за кордоном і скільки з них повернуться додому після війни. Ще до початку бойових дій за межами України перебувало від трьох до п’яти мільйонів українців – вони працювали, і більшість із них планували повернутись. Поки вони їдуть, поки ці автобуси, буси везуть наших громадян – це означає, що вони планують повернутись, що зароблені там гроші вони і далі вкладатимуть тут у свої сім’ї, в нашу економіку. Але що довше триває війна, то довше їм доводиться залишатися самим: чоловікам – там, а жінкам із дітьми – тут. І ця довга важка дорога лише збільшує число тих, хто вирішує: досить – діти йдуть в місцеву школу й садки, мами, дружини залишаються з ними, або сидять вдома, або йдуть на роботу там. Ні, це ще не еміграція. Навіть купівля, а не оренда житла за кордоном, – це ще не еміграція. Чужина є чужина. Їхні діти можуть зіткнутись з агресією з боку однолітків тільки за те, що вони українці – ми читали і чули по такі випадки в пресі. З дорослими може бути ще сумніше, аж до криміналу. А коли ксенофобію, весь цей негатив, ці всі стереотипи роздмухують політики у своїх корисних цілях, це закінчується трагічно – тоді жертвами стають чужі: емігранти, біженці, заробітчани.

Що довше триває війна, то більше аргументів у тих, хто вирішує, що час асимілюватись, тобто рухатись у напрямі зміни громадянства. Так, є такі люди, які ніколи не зможуть і не будуть жити за кордоном, не просто знаючи, а й відчуваючи, що там ти завжди будеш чужий. Це не питання віку, освіти, професійних знань і умінь. Ні, просто є люди, які можуть жити тільки в себе вдома, на своїй землі, говорити рідною мовою і чути її. У кожного народу є частка таких, навіть коли йде війна й економічні, кліматичні умови жахливі. Вони ніколи не стануть емігрантами. Політичними, економічними – не важливо. А інші виберуть жити, якщо є вибір: жити там, де краща робота, де краща освіта, медицина – де, на їхню думку, в їхніх дітей краще майбутнє. І це також правильно, і це їхній вибір. Чи може їм все це після війни дати Україна – країна, яка зараз воює?

Здалеку вони нагадують кораблі, океанські лайнери, які підпливають до причалу… На них сідають і відправляються в далеку дорогу українці й українки. Вони їдуть – віримо і надіємось, що вони їдуть, аби повернутись.