Єв падати з сил, голодніти, облизував губи, солоні, впрілі, шукав очима коритця на полонині з водицею свіжою, холодною, головички, б’ючої з-під землі, дзюркотливої. Розстелив кожух єрований, приліг обік плоту над лісом в холодку, смереки похитувалися, шуміли, прохолодний вітер відживляв, освіжував, вертав до життя.
Пив водицю з чуркальця під дорогою жядно, набираючи повні долоні верховаті, вода лилася по грудях цівкою студеною, не переставала, обмивався хапко, поривно, протирав лице, чоло, волосся струменями води крижаної. Сонце припікало, жарило. Пражило немилосердно в літню днину, пригрівало тріскучо, без пам’яті.
Впав єще раз на кожух вовняний в холодку, розправив плечі, які боліли, скипали пекучо від рупцака тяжкого, що ніс без перепочинку д’горі в полонину.
Єворове кісє, помережане різьбою дрібною, виглядало з-за трави високої, шовкової, проблискувало, приперте до плоту збоку. Підострити косу, її лезо жалке, й кєти під вечір косити, як май охолодиться, спаде спека надворі капку-капіночку, кілька ручок прокосити на далекій полонинській царинці обширній, розлогій.
Тутечьки би бджоли розкошували, гаразд си мали, думав, оглядаючи царинку, довкруг озираючи, був би мед лісовий і з чічьок оцих пишних на царинці медових, лиш би залітали й вилітали з вічок улиїв заповзятливі, ледь встигаючи визбирувати пилок й нектар з медоцвіту пахкого.
Обтер косу травою, її лезо остре, шпарке, підострив брусом твердим, гладко обтесаним, й кєв косити – прокєвси з ручкою широкою скошувати трави полонинські, високі, полеглі, що вже чекали на сінокіс. Сам один рубав, скошував головатні цупкі, кущасті, храбуст полонинський, колючий, папороть, що насіялася тутечки рясно помежи травою, прикочувавшись хвацько з лісу обік, стинав вовки рвучко, із жухкотом, тверді дерев’янисті трави кущисті з цвітком рожево-фіолетовим, стебла уперті, міцні, просуваючись все далі по царинці до краю.
Ящірки прослизали в траві спритно, ховаючись в пнях бортавих, потрухлих, не бажаючи наразитись на лезо остре, разюче, пропорскували по кіллю плотів і воринню хвилею тонкою, блискучою. Рубонув іще раз – розпотрошив гніздо осине в землі розідрав, оси здійнялись гулом ид’нему сердитим, осовито санулис’, впекли в шию, у плечі жалюче, верг косу від себе рвучко, вперед відштовхнув, сам дався назад різко, до смеречя за плотом рвонув, гребнув рукою раз, другий, й з-під моху щільного добув жменю сирої землі вільгої, скатулькав в грудки м’які, розплескав, й прикладав до укусів, гірко сискаючись. Приліг знов на кожух, звалився у затінку. Млість приходила до серця від покусів пекучих, холодні кульки землі втихомирювали укушені місця, стишували набряклість опухлу.
Марив нею у млості палючій, думками блудив наугадь, як купав ‘ї в чічках полонинських викупував. Назбирував на царинці далекій пахучих квіток наривав, й в купелі під яблунею у водичці, нагрітій сонцем жарким за днину, купав ‘ї до заходу сонця, як дитину малу викупував. Мив їй плечі білі й прозорі, ставши на коліна перед купіллю, занурював руки у воду пахущу, духмяну, з чічками пишними, звішуючись всим тілом над купіллю, дивився їй у очка ясні, й жєль брав ‘го за серце жєленний.
– Ой, Олена прибілена, та й Олена біла, на високій полонинці коровки доїла. На високій полонинці коровки доїла, молоком си й обмивала, шоби була біла.
А тепер вона видданиця – йде за багача знатного роду, за маєтки богацкі, ґрунта. Купають ‘ї в любистку й васильку перед виддавком, прецінь, заплітають у бовтиці, китиці з волічки черленої єсної, мосяжні кружальця вибивані в коси туго вплітають пшеничні. Зламали їй волю иршєній, бо хто я, з простого роду, не рівня їй, багачці, не вольно прецька й теперечькі побиратиси дукачам маєтним з такими, як я сердешними: а я роду ни малого, та й ни великого, моє серце ласкавеньке любити хоть кого.
Сонце заходило за полонини високі, палало, пломенілося золотаво, злагідно, прощалося до світанку з земличкою своєю любою, бажаною, цілувало ‘ї палко, жагучо виціловувало, й вже тужило за пестункув своюв, тяжко банувало.
– Гуцулка ми’ породила, з гуцулкув люб’юси. Єк ни озму гуцулочку, то ни оженюси.
03.09.2024