Можливо, це походить від дитячих вражень. До того ж вражень, які пов'язані з батьком. Про цю характерну особливість впродовж десятиліть мені час від часу свідчать різні люди, які почували вдячність до мого тата. Всі вони – після певного згаданого епізоду – додавали: у кабінеті було страшенно накурено. Я й сам то пам'ятаю змалку. Коли опинявся на його робочому місці, то ледве витримував інтенсивність закуреності. І всі оті аксесуари: попільнички, які слід було дуже часто опорожнювати, сувенірну хатку, на якій сидів дерев'яний когутик, коли за щось потягнути, то когутик нагинався, з хатки у жолобок викочувалася сигарета, когутик затискав її у дзьобі, випростовувався, подаючи цигар. І ще якісь слони, з яких так само штукарсько вилізали папіроси. І кілька масивних настільних запальничок. І той вічний дим, в якому перебували візитери-курці (тато не перечив, радше заохочував) і який терпіли некурці.
Я ненавидів постійного татового диму, але водночас був зачарований тим, як він курив. Не знаю, що такого він втратив із самовідзеркалення у підлітковому віці, що могла замінити майже постійна сигарета. Дивовижно прекрасна повнота перебування з ними.
Зрозуміло, що оцей сюжет є глибоко комічним і гротескним. Але ж через це ще більше серйозним. Ясно, що з такого треба посміятися. І дійсно треба. Але ж так само можна посміятися з більшості проблем психотерапії чи культурних феноменів.
В кожному разі тоді, коли я почав курити. А це було вже в останні тижні війська, бойове завдання, автономний виїзд, ліси, самотність у корпусі точки і космічна присутність в етері, дві п'янкі цигарки без фільтру за добу. Тож коли почав курити, вирішив своїм молоденьким промерзлим мозком із спазмованими від цигарки судинами, що хочу надалі (за місяць перед демобілізацією поняття «надалі» як ніколи розмите і як ніколи більше непевне, бо чим ближче до закінчення, тим більша ймовірність того, що не дотягнеш) працювати тільки там, де можна буде курити, не виходячи на перекур, а не сходячи з робочого місця. Як тато. Та й легендарний прадід-священник з ампутованою ногою, якому дяк в часі відправи умудрявся непомітно вставити до вуст запалену папіросу, аби той раз собі пахнув.
Тож я працював у барах ще тоді, коли можна було курити і барменові. Працював у редакціях, де не забороняли курити, пишучи статті. Уникав пропозицій добре оплачуваної праці, коли вони унеможливлювали жодної цигарки в принципі. У школах порушував закони субординації, проводячи перерви у нелегальних курилках не вчителів, а старшокласників. Таксі користувався доти, доки там можна було курити у віконце. Поїздами їздив тільки тими, де були легальні тамбури для товариства. Мерз сам і вихолоджував журналістів на десятках інтерв'ю, які вимагав проводити на дворі, аби вільно курити. В якийсь момент зрозумів, що я перетворився на марґінала, бо почав уникати зібрань, де курити стало непристойно. Лиш тішив себе тим, що це світ відходить на марґінеси, а мені вдається бути вільним у своїй прив'язаності від масового безумства. Тепер, кашляючи щоранку, я не перестаю звертати увагу на страшенну кількість автомобілів, які перетворили чисті колись вулиці міста на ядучий мор. Чи можна таке порівняти з нещасною пачкою досконалих за формою і геть зніячених за вмістом сигарет?
І страшенно люблю знамениту історію із Еко. Коли його запросили на лекції в Америці, він сказав, що добре, але він мусить за кафедрою закурити, ті сказали, що ні, він сказав, що тоді ні, вони порадилися і сказали, що добре, він сказав, що тоді добре, він приїхав, читав лекції і жодного разу не закурив. Знаю, що міг би так само. Але пропозицій нема, тому не можу.
30.01.2025