Я був з мамою до самого кінця. Від свого початку. Але я був з мамою, а не під мамою. Хоч її хвороба, яка оформилася остаточно, коли мені було десять, перетворила, дещо перевернула субординацію (я нехотячи став опікуном), вона опікункою не переставала бути і при цих розкладах. У мінімальних суперечностях між батьками я завжди безмовно був на її стороні. Ми з братом втратили багато спільного досвіду і, відповідно, довіри через те, що хтось із нас мав бути коло мами, а інший – на канікулах. Досі шкодую про речі, які ми не прожили і не проговорили разом. Але так мусило бути, бо мама. Зате завдяки цій черговості кожен з нас має свої спогади про маму. Мені досі цікаво, що з того, що було зі мною, не було з братом. І навпаки.
У дитинстві ми, гуляючи кварталом, часто оберталися навколо себе, бачачи швидку. Таким був дитячий вуличний забобон: обернися довкола себе, аби ця швидка була не до твоєї мами. Ми оберталися, а швидка все одно зупинялася перед нашим домом.
Потім настав момент, коли я взявся складати родинний архів у такий спосіб, щоби було відомо, що є де, де є що. Мама була вдячна, коли із куп паперу вилізали підставові документи з її дитинства. То було ще давно. Останній раз – за кілька днів перед смертю – голову їй делікатно мив брат. Я би сам так не зміг. Я навчився робити інші обов'язкові речі. Вони навчили мене того, що називається синівством і материзною.
Але ж не про це йдеться. Останні роки я з мамою багато сперечався. Сперечався про різні фільозофські штуки, аби утвердитися в тому, що ми таки різні особи. Що вона – то вона, а я – то таки я. Часом в тракті тих суперечок не про нас бив стіну від розпачу безсилля переконань. Порушуючи таємницю сповіді, мушу згадати, що саме наші з мамою суперечки були одним з найважливіших елементів моїх сповідей.
Коли почалася велика війна, вона була вже кілька років як лежача з найгіршим у такому віці переломом, була вже після курсу психіатричного лікування, але залишалася, незважаючи на всілякі склерози, деменції, параної і всі інші діагнози, правдивим носієм вічної несхибної пам'яті.
Коли почалася велика війна, ми разом вирішили, що не будемо волокти чи нести її у сховище. Там вона вже бувала чотирирічною дитиною. Чотирирічною дитиною вона також запізнала усі тривалі розкоші жаху на ціле життя. Коли прийшли москалі. Коли вони вламувалися у помешкання. Коли тітки кричали з балкону «рятуйте», а ніхто навіть голови не підвів, бо як тут зарадиш. Бо ж навіть найкращий у світі тато ніяк не може захистити.
Десятиліттями мама, ні на йоту не зрадивши рід, намагалася після тої травми переконати себе, що серед найшлих росіян теж є добрі люди. Мама була вихованою християнкою. Вірила у божественну основу.
Але через кілька тижнів навали і початку великої війни вона, важко дихаючи, втрачаючи час від часу притомність, сказала, що москалів перемогти неможливо, але треба. Я знав, що вона знає і про комісії Антанти, які пропонували демаркаційні лінії у ЗУНР, і про безліч інших домовленостей, в яких ішлося і про перемир'я, і про майбутній статус. А найважливіше, що вона знала, – що таке бути комусь потрібним. Помічним. І симпатичним.
23.01.2025