Те, чим тішилися діти 1950–1960-х років, уже зникло безслідно. Ми не мали не те що комп'ютерних ігор, а навіть фігурок солдатиків, тож використовували для своїх уявних армій шахи, корки і ґудзики. Останні були просто неоціненним скарбом завдяки своїй строкатості й розмаїтості.
Великий магічний кошик, наповнений ґудзиками, які збирала ще бабця моєї бабці, справляв на мою дитячу фантазію неймовірне враження. Мені дозволяли ним бавитися лише в особливі дні: коли я був чемний, виконував якесь бабусине доручення і не квенькав. В усі інші дні кошик стояв високо на шафі і нестримно гіпнотизував мене, манив і нагадував, що мушу бути чемним. Але ці ґудзики збирали не задля колекціонування, як збирають марки, – просто в ті часи ніхто відірваних ґудзиків не викидав, їх складали на випадок, коли треба підібрати відповідного на місце того, що загубився. Як на те, серед тієї кількакілограмової колекції ґудзиків дуже рідко вдавалося відшукати схожий на загублений, переважно пришивали щось близьке до нього. Тож на моїх дитячих сорочках і штанцях можна було побачити всі барви райдуги.
Чимало ґудзиків були вирізані з клаптем якоїсь тканини – і це теж мало свою цінність, бо ті клапті могли походити з «мундурів» військових, з маринарок залізничників і трамвайників, з сорочок дідуся і прадідуся, з бабусиної весільної сукні, а за тими всіма клаптями ховалася своя історія. Вся цінність кошика з ґудзиками полягала в тому, що мені його довіряли лише в особливі дні і завше попереджали, аби я їх не погубив і не порозтягав по хаті, щоб розкладав їх лише на столі. Тож нема чого дивуватися, що то була моя найцінніша забавка.
Такі колекції ґудзиків зберігалися у кожній галицькій родині. Коли дитинство закінчилося, мій кошик з ґудзиками опинився на стриху, припорошився і забувся. Але інколи я його згадую і думаю, що якби він зберігся, я б і тепер міг часом зазирнути в нього.
Відійшли разом з дитинством точії ножів. То були завше літні чоловіки, які своє стародавнє точило з педалями носили на плечах. Зникли шматярі на возах, які міняли старі лахи на свищики. А ще – гицлі з довгими пугами із зашморгом на кінці, яким ловили песиків за ноги. А ще – погорільці. Невідомо чи справжні, бо, може, й шахраї, які просили грошей, розповідаючи про згорілу хату.
Застав я ще катеринярів з катеринками і цимбалістів. То все теж були старші люди, які, мабуть, і за Польщі ходили від хати до хати. Зворушив мене дідусь-кошикар, який носив плетені з лози кошики і забрів у Винники років п'ятнадцять тому. Продавав ті кошики по п'ять гривень. Я купив три. Один з них з дровами і досі стоїть біля коминка.
Багато чого зникло з того, що складало повсякденний побут мого дитинстві.
Святий Миколай у моїй свідомості протримався довше – заки я зрозумів, що подарунки кладе мені до ліжка мама. Правда, посріблена лоза ще довго викликала в мене містичний подив, бо ніколи не зумів простежити, коли і як вона з'являється, щоб потім впливати на мою уяву.
А ще була перепеличка... Час від часу мама готувала її з начинкою. Для цього вона тушкувала перепелині потрухи, молола їх з булкою, яку перед тим відмочила в яйці, і начиняла. Перепеличка була дуже смачна, і їв її лише я, бо вона завше була одна. Жодного разу я не бачив дві перепелички.
І ось уже студентом якось цікавлюся в мами:
– А де поділися перепелички? Чому ти їх більше не готуєш?
І тут моя дитяча уява знову зазнала краху. З'ясувалося, що перепелички ніколи не існувало. Просто щоразу, коли мама купувала для запікання курку, качку або гуску, то здирала з шиї шкіру і саме її начиняла.
Однак легенда не пропала безслідно, бо я й сам своєму синові готував «перепеличку» за маминим рецептом. Надто, що він був не складний.
Але був ще один смаколик, який мені довго не вдалося відтворити: сірі палюшки або палюшки з тертої бульби. На позір що там складного? Треба втерти бульбу як на деруни, відтиснути сік, злити його, але так, аби крохмаль залишився на дні. Тоді відтиснуту бульбу з'єднати з крохмалем, додати трохи муки, потерту цибулину, яйце, посолити, поперчити, формувати пальчики і... варити. Ці палюшки були не такі ніжні, як з вареної бульби, були дещо тугіші, але мені смакували найдужче.
Однак коли я їх намагався приготувати так, як то робила моя бабця, вони розварювалися. Мама їх ніколи не готувала. Варила лише палюшки з вареної бульби. Бабця померла ще коли я був малий, і я не знав, як вона їх готувала. Тому довелося рухатися шляхом проб і помилок, заки вдалося нарешті отримати той омріяний смак дитинства.
Відтак рецепт зазнав змін. Я вже готував ці палюшки не з самої лише тертої бульби, а додавав третину вареної. Після того, як вони спливуть, варити їх треба не більше п'яти хвилин, а потім присмачити цибулькою і шкварками.
Плястерками бульби, припеченими на бляті (на залізній поверхні печі), я вже ніколи не смакуватиму, бо й печі нема. Щиро кажучи, з плином літ якось навіть дивуюся, що всім дітиськам у цій страві могло подобатися. Адже пекли їх без жиру до хрумкої скоринки і злегка солили. Їли їх без жодних присмаків, як... Ну, звісно – як чіпси!
Так само смакували і палянички – пляцки з тертої бульби, і теж смажені на бляті без жиру.
Коли я приїжджав у село до сестри моєї бабці, то завше ласував маслянкою. Це та рідина, яка залишається після того, як збили зі сметани масло. І тепер де б я за кордоном не бував, завше шукаю маслянку – і знаходжу, бо всюди вона є. І якщо я в Польщі, то й додому везу. А в Україні вона є лише засолоджена. Натуральної не зустрічав.
Така натуральна маслянка з палюшками – то просто цимес!
Повернувшись днями з Великої Британії, я перше, що собі приготував, – бульбу в мундирах. Це теж страва з дитинства. А до неї мачанка: розчавлений часник з сіллю, политий конопляною олією з додатком теплої води. Окремо – тушкована на смальці цибуля, покраяна кільцями, сало і оселедець.
Виходить так, що зі своїм дитинством я поєднаний лише кухнею, бо можу приготувати те, що готували мої рідні.
22.01.2025