Імперська свідомість – це хвороба, яка лікується довго і нудно. Мусять пройти цілі покоління, аж поки симптоми її зникнуть назавше. Скажімо, в імперській свідомості Америки ще й досі жевріє думка про те, як затишно було жити усім до того, як розгорілася Громадянська війна. Є навіть такі історики, що стверджують, ніби Америка ніколи не була расистською державою. І це при тому, що її батьки-засновники, які вважаються великими гуманістами, мали невільників і не бачили в цьому нічого поганого.
Імперська свідомість Росії ще більш непозбувна: переконання про ідилічне життя в СССР, коли всім було теж затишно, «жилі дружна», «всьо у нас било» – жевріють не лише в пенсіонерів, але й у молоді. Легенди про доброго дядечка Сталіна повернулися знову у шкільні підручники, а згадки про репресії зведені до нуля.
Війна з Україною була неминучою, бо незалежна Україна – виклик для Росії, а не тому, що хоче в НАТО. Ось Фінляндія увійшла – і що? Проблема з Україною полягає в тому, що в країні, чиї громадяни ще тридцять років тому були такими самими, як у Росії, існує повністю відмінна модель спілкування влади і народу. Влада є змінна, а люди можуть вийти на вулиці і скинути президента. Путіну це здається вкрай небезпечним, бо ану ж його піддані заразяться тим самим. Коли через вісім років після анексії Криму авторитет його почав падати, він вирішив розпочати війну.
Однак це не народна війна. В Росії не видно черг із добровольців, в армію йдуть або з примусу, або за великі гроші. Серед полонених бачимо не лише зеків, а й бомжів і алкоголіків, жителів зубожілих регіонів, а коли й тих забракло, пішли зубожілі корейці. Для провінції, де місячна платня 300 євро, отримати за перший рік служби 50 тисяч євро або 60 тисяч євро гробових – небувале щастя.
Вже на самому початку війни в Європі й Америці утворилася досить численна діаспора російських інтелектуалів, включно з письменниками. Їхні погляди різняться між собою і далеко не одностайні. Одним із них є Міхаіл Зигарь, який видав кілька антипутінських книжок: «Всі люди Кремля», «Газпром. Російська зброя», а недавно «Війна і кара. Як Росія знищувала Україну». Ці книжки перекладені в багатьох країнах. Також і в Польщі, де Зигаря прозвали «добрий москаль».
Він цілком справедливо пише про те, що росіяни виховані на історичному міті, згідно з яким імперія була не тільки чимось прекрасним, а й надалі залишається ідеальним зразком, до якого треба прямувати. Росіяни вірять пропаганді, яка їх багато років переконує, що Захід – ворог Росії, і «що то не ми напали на Україну, а були самі атаковані Заходом. А українці нас просто зрадили, продавшись Заходу за срібники».
Щодо росіян, які виїхали, він зауважив цікавий факт. Війну вони забарвлюють евфемізмами. Замість «російська агресія» або «війна» кажуть «нещастя», «катастрофа». Це свідчить, що багатьом досі важко сприйняти, що насправді відбувається, вони не готові зазирнути в дзеркало.
У книзі «Війна і кара» Зигарь доводить, що тут річ не лише в ефекті пропаганди, а відбувається вплив мітів, пов'язаних з Україною, яка завше фігурувала як зрадниця від часів Мазепи. Цей міт ожив знову в 1991, коли росіян переконували, що за розпад СССР відповідальні зрадливі українці. Ця книжка в Росії заборонена, а коли хтось наважиться її ввезти, конфіскують на кордоні. Однак у вік інтернету важко щось заборонити, книжка є у вільному доступі.
Зигарь не вірить, що сучасні йому росіяни помудріють. Мусить народитися нове повоєнне покоління, яке погляне на всі події зовсім іншими очима. При цьому наводить приклад німців. Коли він розпитував у Німеччині знайомих про історії їхніх родин, щоб почути, що відбувалося в домах звичайних німців, то чув дуже часто «дідусь до кінця життя був нацистом».
Перелом відбувся у 70-х роках, коли виросло покоління, яке не знало війни. Цікаво, що значну роль у денацифікації німців відіграв американський серіал «Голокост» 1978 року. Я його колись дивився, знятий він був доволі примітивно, ще й з часткою українофобії, але інформаційний ефект, мабуть, був.
Російські інтелектуали рідко співчували Україні. Бродський і Солженіцин були палкими прихильниками вільної Польщі. Солженіцин писав для американської преси тексти, які підтримували польську «Солідарність». А водночас обоє виступали проти незалежності України. Бродський не мав серед знайомих українців, які б йому щось розтлумачили, а Солженіцин мав і відгукувався у своїх книжках дуже позитивно про тих, кого зустрів у лагерях. Однак їх обох об'єднував однаковий погляд на Україну.
Серед нових інтелектуалів є винятки. Дмітрій Глуховський теж емігрував. У Росії його подали в розшук як одного з перших звинувачених у ширенні фейків на тему російської армії. Врешті його заочно засудили на вісім і пів року. А в 2021 році намагалися змусити виїхати, до того ж погрозами. У Польщі недавно видали його книжку «Ми. Щоденник падіння» про те, як Росія стала такою, як стала.
Він стверджує, що 10% росіян – це справжні фашисти, для яких конфронтація з Заходом має екзистенційний характер. Десь біля 10% – проти війни. Натомість решта 80% – це конформісти, тому не виступають відкрито проти війни, а коли їх запитати, чи підтримують Путіна, відповідь буде ствердна, бо знають, що буде з тими, хто проти.
Він також порівняв російську агресію з Другою світовою. Згадайте, мовляв, коли німці увійшли до Франції. Як довго Франція реально оборонялася? І тоді теж проти війни було 10%, а 10% підтримувало Гітлера. Решта воліла не виділятися. Ба навіть у Великій Британії були свої маленькі фюрери, які зіґували і парадували зі свастикою.
Але серед російських так званих дисидентів, навіть серед тих, котрих недавно виміняли в Європу, і близько немає 10 відсотків таких, що були б не заражені імперською свідомістю. Чи єдиним винятком є власне Зигарь та Глуховський. І може ще пару.
15.01.2025