Спочатку я думав, що пес удома потрібний для того, щоби любити якесь життя, якусь повноцінну особу іншого рівня свідомості. Щоби у спостереженні, дбанні і спілкуванні мати можливість порозуміння розумів різних видів. Щоби пересвідчитися у тому, що душа присутня у всіх Божих сотворіннях. Зрештою, мені завжди подобалася гіпотеза про те, що пси – то єдині звірята, які самі вибрали собі бути з людиною і навіть її насправді приручили.
Все це поступово справдилося, відколи у нас з'явилася Люна. Не ми її вибирали, а вона вибрала нас. Навіть більше – вона прийшла такою, що абсолютно відповідала своєму імені. І ім'я-слово було давнішим від неї. Бо ми полюбили назву Люна задовго перед тим, як сама Люна-пес заскочила у наше життя. Наче тим іменем ми викликали того, хто не міг інакше називатися. Бо тільки Люна була тільки Люною.
Співжиття з Люною було суцільним щастям. Вона була цікавою особою. Складною і щирою, веселою і обачною, бурхливою і притульною. Запізнавати її особливості переважно було цікавіше, ніж знайомитися з незвичайними людьми. Вона була такою гарною у кожній своїй рисці, у кожному своєму жесті, що від одного погляду на неї ставало цілком зрозумілим надскладне поняття при-рода.
Ми її зовсім не виховували, підлаштовуючи до своїх розумінь моралі та етики. А вона не стала розбещеною дитиною, а навпаки намагалася зрозуміти, як буде ліпше нам усім з нею включно. Вісім років вона поводилася так, ніби їй неприємні інші пси (хіба що в дитинстві гасала як заєць з одним довгоногим мисливським хлопчиком, а потім запрошувала свою гірську сусідку на рештки сиру, бо ту годували виключно сухим кормом). А через вісім років тертя тазом об наші ноги вона полюбилася у морозяну місячну ніч під кущем шипшини з найінтелігентнішим песиком гірського містечка. Виносила, народила і вигодувала чотирьох дітей, яких у потрібний час стала уникати. Тож ті роз'їхалися в інші гористі місцевості: Каштан – до Турки, Куна – до Рахова, а Йордан і Пінчос – на високий берег Дністра. У десять років вона захворіла і померла. І була похована там, де була найщасливіша. Вона так туди затято прагнула, що починала підскакувати, почувши від когось з нас «до Делятина». Або й без слів: досить було з певної шуфляди вийняти кілька ключів від хати її абсолюту.
У перші часи після своєї смерті вона все ще була з нами, мов привид. У тому доброму сенсі. Привид як стерта сіра плямка на мікроландшафтах, які не могли її відпустити візуально. Дивишся на ліжник, з яким вона майже зливалася, і ще не бачиш його без Люни. Випірнаєш з плеска під буркутом і замочені очі фіксують, що все добре – Люна скрутилася, тремтить і гріється серед надрічного каміння. Таке саме зі звуками: десь вона сопить, десь цокає кігтиками по паркеті, десь гуркоче костомахами, шкрабаючи себе під ліжком…
Але через пару років виразним стало ще одне велике призначення Люни. Так, як людина – цілком можливо – є передовсім для того, щоби бути біографом Бога, вона виявилася найнадійнішим фіксатором нашого життєпису. Певним акцентом, який обрамовує те, що найбільше забувається – просто життя, яким воно виявляється насправді, коли відібрати сметанку визначних подій і пригод.
Виявляється, що саме через Люну я найкраще пам'ятаю світ свого щодення якраз тих її десяти років. Речі, трави, кавалки землі, сніг, потічки, болотця, схили, дороги, підміські поїзди і автобуси, страви, кольори, смаки, ідеї, ліжка, фільми, кави і вина, тепло і холод, гостей і випадкові зустрічі. І навіть слова, які бували казані, не кажучи вже про мрії, які ще були. Люна, наче веретено, намотала на себе усе прядиво, з якого можна сукати волічку перебування у житті. Просто тому, що вона завжди була десь поруч. Досить згадати, уявити її собі, як нитка снується, переходячи у плетений узір.
09.01.2025